4. Громадська рада, її роль в системі охорони здоров’я
Громадська рада (ГР) при МОЗ України була створена на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1375 від 15.10.2004 р. та затверджена Наказом МОЗ України № 198 від 28.04.2005 р. Згідно з цією Постановою такі ради організовані при всіх міністерствах і відомствах. Ще тоді, у 2005 році, ми звернулись до обласних управлінь охорони здоров’я з ініціативою про створення подібних рад на місцевих рівнях, аж до лікувальних закладів. До речі, створення наглядових рад при лікувальних закладах передбачено існуючим законом про охорону здоров’я, але майже ніде не виконується. Тоді, у 2005 році, ГР провела 4 організаційні засідання, було створено 8 робочих комісій і прийнято Положення про ГР. Але протягом останніх місяців активність Ради дещо знизилась у зв’язку з відсутністю підтримки та зацікавленості з боку Міністерства.
Громадська рада не є ні організацією, ні юридичною особою, а тому не зазнає ніякого впливу чи тиску з боку Міністерства охорони здоров’я. Вона побудована на принципі представництва громадських організацій. Щодо складу ГР, то на сьогодні до Ради входять представники 60 громадських організацій, включаючи організації пацієнтів, професійні асоціації лікарів (наприклад, Клуб пластичних хірургів, Товариство перинатологів України, Всеукраїнська наркологічна асоціація), а також благодійні та інші організації, що опікуються проблемами охорони здоров’я, та представники засобів масової інформації. У складі Ради сформовано 8 комісій за напрямами. Наприклад, є комісії щодо системи реформування охорони здоров’я, надання медичної допомоги, із тендерних закупівель, міжнародної діяльності та ін.
Основна ідея діяльності ГР – донесення точки зору громадськості до державних органів, у даному випадку до МОЗ України, а також намагання долучитися до тих питань, стосовно яких приймаються рішення МОЗ. Наприклад, якщо розробляється певна концепція чи програма надання допомоги хворим або наказ, що стосується організації медичної допомоги; створення закону стосовно охорони здоров’я, то думка громадськості повинна бути врахована під час прийняття такого роду документів. Раніше представників громадськості не запрошували до участі у роботі над подібними документами, або ті, кого запрошували, не були виразниками суспільної думки [5].
Завданням діяльності ГР є долучитися до прийняття будь-яких рішень в охороні здоров’я, до створення нормативних документів, наказів, ініціювання їх зміни, тобто впливати на прийняття рішень в охороні здоров’я. ГР має співпрацювати з МОЗ як партнер. Найголовніше, щоб рішення не приймалось чиновником одноособово, закрито, без участі тих людей, яких воно буде безпосередньо стосуватися. А це можливо шляхом залучення до прийняття рішень громадськості та засобів масової інформації. Наші засідання проходять відкрито, будь-хто може бути на них присутній і брати участь в обговоренні. До речі, при Комітеті Верховної Ради з охорони здоров’я створений дорадчий консультативний орган – Дорадча рада, куди входять 150 осіб і яка вирішує законодавчі питання. ГР співпрацює з Дорадчою радою. Створення і обговорення нових законів проходить через таку раду при комітеті. Виконавча влада, до якої входить і МОЗ, розробляє механізми запровадження того, що ВР прийняла. І через ГР ми долучені до відпрацювання виконавчих механізмів. Співробітництво між Верховною Радою, Дорадчою радою, МОЗ України та Громадською радою дає можливість громадськості впливати на всі рішення, що стосуються охорони здоров’я на всіх рівнях.
До складу ГР входять представники лікарських асоціацій та асоціацій пацієнтів. Громадські організації, особливо всеукраїнського рівня, представляють ту чи іншу спільноту; вони є виразниками суспільної думки з якоїсь проблематики чи питання. Асоціації пацієнтів виражають думку достатньо великої кількості пацієнтів. Тож точка зору пацієнтів та лікарів буде врахована у разі прийняття стратегічних рішень та вирішення поточних питань. Звичайно, лікарі та пацієнти отримають документи, у розробці яких вони через представників асоціацій безпосередньо брали участь. Таким чином, з одного боку держава отримує захист і запевнення, що інтереси громадськості певною мірою враховані, з іншого – захист отримують пацієнти, оскільки вони мають змогу викласти свою точку зору з того чи іншого питання [10].
5. Сьогоднішня ситуація системи реформування охорони здоров’я
Медична галузь у теперішніх умовах — «застійне болото» пострадянського періоду. Продовжує функціонувати успадкована від СРСР система охорони здоров’я Семашка, яка є бюджетною, з декларованим доступом до безоплатної медичної допомоги. Дана модель вже давно не відповідає потребам нашого суспільства, вона своє віджила. Україна обрала капіталістичний шлях розвитку та ринкові відносини, а медична галузь за інерцією продовжує перебувати в «плановому соціалізмі». Нонсенс! В той же час державна політика в сфері охорони здоров’я пасивна, реформ немає, повний «штиль». Соціологічні опитування серед громадян підтверджують давно відомі факти: наша медицина тяжко хвора і потребує не профілактичного, а невідкладного радикального лікування.
Що ж заважає бюджетній медицині «розправити плечі»? Причин більше ніж достатньо: командно-адміністративна модель управління охороною здоров’я, украй незадовільне фінансування, розквіт корупції, тіньові відносини, низька заробітна плата медичних працівників тощо. Крім цього, важким тягарем для галузі є «медичний баласт» — велика кількість чиновників від медицини та «паперових» лікарів. Їхня професійність не відповідає вимогам теперішнього часу, а опір реформам значний. Вони не зацікавлені в тому, щоб щось змінювати, їм і так комфортно. Причини, думаю, зрозумілі [9].
Бюджетне фінансування медицини недостатнє, і розраховувати на його суттєве покращання — утопія. Бюджетний метод фінансування зорієнтований на можливості бюджету, а не на реальні потреби медицини. Медична галузь дуже затратна, і жоден бюджет не зможе забезпечити її належне фінансування. Бюджет охорони здоров’я щорічно збільшується, але левова частка цих коштів іде на заробітну плату медичним працівникам та оплату комунальних послуг медичних закладів. А це в середньому 80–90 %. Також слід ураховувати рівень інфляції, зростання вартості енергоносіїв, медикаментів тощо. А що ж залишається? Копійки, за рахунок яких фінансується медикаментозне забезпечення пацієнтів стаціонарів, поліклінік, амбулаторій, ремонти медичних закладів (які майже на 100 % потребують ремонту), придбання апаратури і т.д. Крім того, бюджетні кошти здебільшого використовуються нераціонально, недоцільно та незаконно.
В охороні здоров’я України деформована не тільки структура надаваних медичних послуг, але й розподіл фінансових ресурсів. У структурі видатків основне місце займає заробітна плата та витрати на утримання закладів охорони здоров’я, що становить близько 90% усіх коштів, що виділяються. 60–75% витрат на надання медичних послуг сплачуються самим населенням, а більше половини громадян характеризують їх як непосильні. Українські виробники лікарських засобів та медичного обладнання знаходяться під тиском декількох груп компаній-посередників, і вже самостійно не беруть участі в тендерах. Ці компанії-посередники протягом багатьох років забезпечують наближеним до них виробникам перемоги в торгах, жорстко відсікаючи усіх інших. Те саме відбувається і з закордонними виробниками, які не допускаються на ринок ще на етапі реєстрації. Це призвело до повної монополізації ринку державних закупівель в охороні здоров’я 4–5 такими посередниками.
Сьогодні відсутня чітка структура стандартизації лікарських засобів та медичного обладнання, ліцензування їх обігу, розповсюджено дублювання функцій різними службами. Тому необхідно переформатувати ринок лікарських засобів та медичного обладнання, ліквідувавши важелі впливу на нього груп компаній-посередників шляхом співпраці тільки з відомими виробниками [7].
Отже, для кардинального реформування галузі необхідні якісні зміни існуючої системи, а саме: формування додаткових джерел фінансування, введення обов’язкового медичного страхування, розвиток лікарняних кас та добровільного медичного страхування, легалізація платежів громадян, технічне переоснащення галузі з використанням схем фінансового лізингу, впровадження жорсткої системи стандартизації лікарських засобів та медичної техніки, реорганізація системи підготовки медичних кадрів, стандартизація та паспортизація лікувальних процесів і контроль за якістю їх проведення.
Метою реорганізації системи охорони здоров’я має стати збереження та відновлення здоров’я населення, забезпечення однакової фізичної та економічної доступності медичної допомоги для кожного громадянина України. Одним із шляхів досягнення цієї мети може бути прийняття законопроекту від 19.06.2006 р. № 2192 «Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування», який був розроблений Комітетом. Одночасно з ним необхідно прийняти також закони «Про захист прав медичних працівників» та «Про захист прав пацієнтів» [11].
Законопроект № 2192 неодноразово обговорювався медичною громадськістю, знайшов підтримку з боку керівництва держави, і вона як його автор готова до внесення будь якої кількості змін і доповнень, але до 1 січня 2009 р. Україна обов’язково повинна мати бюджетно-страхову модель охорони здоров’я з додатковими джерелами фінансування галузі.
Рівень та якість надаваних системою охорони здоров’я медичних послуг прямо залежать від забезпечення лікувально-профілактичних закладів сучасним лікувально-діагностичним обладнанням.
На сьогодні, незважаючи на значні кошти, які щорічно виділяються з Державного бюджету, лікувальні установи не можуть відразу придбати все необхідне обладнання. В результаті, крім загального дефіциту, широкого розповсюдження набуває проблема одночасного використання в лікувально-профілактичних закладах обладнання різних поколінь та постійно зростаюча необхідність його оновлення. Зараз МОЗ України отримало заявок з регіонів на загальну суму понад 5,7 млрд. грн., які можуть бути задоволені в кращому разі на 15–18%.
Для якісних змін існуючого стану в медичній галузі України необхідно провести її повне технічне та технологічне переоснащення. Тільки поява нової сучасної матеріальної бази надасть можливість опанувати застосування нових методик та приведе до підвищення рівня кваліфікації лікарів-практиків і випускників медичних ВНЗ, а також до зростання рівня медичного обслуговування в Україні [5].
З урахуванням неможливості значного збільшення річного бюджетного фінансування закупівель медичного обладнання, єдиним шляхом виходу із ситуації, що склалася, є залучення зовнішнього фінансування. Позитивний досвід залучення таких джерел фінансування має і Російська Федерація, і Білорусь. Тому було запропоновано використати механізм лізингових закупівель, який дозволить при поетапному збільшенні річного фінансування за програмою, розрахованою на сім років, одночасно протягом 2008 р. укомплектувати лікувально-профілактичні заклади України всім необхідним медичним обладнанням на суму близько 6 млрд. грн. Проведення необхідних для встановлення обладнання ремонтних робіт пропонується здійснювати за рахунок місцевих бюджетів.
Необхідно відзначити, що за умов масштабної одноразової закупівлі ціни виробників на медичне обладнання будуть знижені на 25–35%, це зменшить заплановане додаткове навантаження на бюджет по виплаті лізингових платежів на суму 2 млрд. грн. та буде мати значний економічний ефект.
Одним з головних пріоритетів у роботі МОЗ України має бути паспортизація лікувальних процесів, створення реєстру здоров’я громадян на основі електронного паспорта здоров’я громадянина України. Це дозволить контролювати кількість звернень за медичною допомогою та витрачання страхових коштів. Необхідним також є впровадження державних стандартів та соціальних нормативів медичної практики, проведення структурних перетворень у системі стаціонарної допомоги, орієнтоване на підвищення функціональності використання ліжкового фонду та формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних установ, покращання інтеграції між стаціонарами, заміщення госпітальної допомоги на амбулаторну шляхом застосування сучасних фармацевтичних препаратів, розвиток денних стаціонарів та стаціонарів на дому, амбулаторних хірургічних центрів [9].
Для нормального функціонування галузі охорони здоров’я актуальними також є розробка нового порядку нормування штатів лікувально-профілактичних закладів, забезпечення блока економічних перетворень, розробка методики ціноутворення в медицині, механізмів фінансування різних типів медичних закладів, створення системи соціального захисту лікарів, ліцензування, акредитація та атестація медичних кадрів, розробка індикаторів та проведення експертизи надання медичних послуг.
6. Іноземний досвід медичного реформування та рекомендації реформування охорони здоров’я для України з досвіду Словаччини та інших країн
В процесі переходу України до ринкової економіки виникла ситуація, яка вимагає змін в умовах функціонування економіки системи охорони здоров’я. На погляд авторів перебудова економіки охорони здоров'я повинна починатися перш за все з укріплення фінансової основи галузі, із зміни загальної схеми фінансування, що передбачає обов'язковий перехід від бюджетної системи фінансування до змішаної бюджетно-страхової системи, що фінансується при активній участі підприємств, установ, організацій різних форм власності з елементами добровільного медичного страхування населення. Нагромаджений багаторічний світовий досвід у галузі медичного страхування свідчить про високу ефективність різних моделей та систем медичного страхування та страхування здоров'я. Три основні види фінансування охорони здоров'я (державне, обов'язкове, добровільне медичне страхування та змішана форма) у відокремленому вигляді практично не використовуються ні в одній державі, але в деяких державах вони займають домінуюче положення. Так, в Англії, Ірландії, Шотландії, Італії та Данії домінує державна система фінансування В таких країнах як Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швеція та Японія домінує система обов'язкового медичного страхування, в той час, як у США має перевагу змішана форма фінансування медичної допомоги, де біля 90% американців користуються послугами приватних страхових компаній. Далі висвітлені організації системи охорони здоров'я в різних країнах світу: Німеччині, Франції, Нідерландах, Великобританії, Ізраїлі, США, Канаді, Австралії, Японії [12].
В Україні реальне економічне зростаннядосягло безпрецедентно високого рівня,великою мірою відновлено фінансовурівновагу.Зараз Україна може собідозволити витрачати набагато більшекоштів на підтримку та поліпшеннязагальних норм у державній системіохорони здоров’я,зокрема запобіганняепідемій,таких як ВІЛ/СНІД,сухота(туберкульоз),пропагування відмови відкуріння й пияцтва та ін.Це необхіднодля боротьби з демографічним спадом,атакож для подовження середньоїтривалості життя нових поколінь.Первинна медицина повинна мати кращеобладнання для виявлення тяжкиххвороб і точнішого визначенняправильного лікування для пацієнтів.
Страхові компанії з приватним фінансуванням та управлінням повинні конкурувати за гроші пацієнтів, тимчасом як заклади вторинної та третинної медицини (тобто лікарі спеціалісти та інтенсивна терапія на стаціонарі)–за контракти зі страховими компаніями. Якщо впливові професіонали стають на бік пацієнтів, становище останніх відчутно поліпшується і якість медичних послуг суттєво покращується.
Фінансування системи охорони здоров’ятакож має змінюватися з плином часу.Внески на охорону здоров’я,якісплачують працедавці,потрібнозменшити,й загальна сума такихвнесків має відповідати вартостінадання основних медичних послуг длявсього зайнятого населення.Усі доходигромадян потрібно обкладати єдиноюнизькою ставкою податку для системиохорони здоров’я,щоб підтримуватисоціальну солідарність у системі.
Окрім того,усі громадяни маютьвибирати між конкурентнимистраховиками здоров’я й мати змогуоплачувати різний рівень покриттявитрат для них самих і для їхніх сімей.
Державний бюджет, зрозуміло, залишиться відповідальним за надання коштів і державним фондам страхування здоров’я, і приватним страховикам від імені всіх людей, які не мають постійного доходу, наприклад громадян, які перебувають у відпустці з догляду за дитиною та ін. Цілкомдоречно також розглянутизапровадження спільних платежів завідвідання лікарів,хоч би якимисимволічними вони були.Цей крокважливий для запобіганнязловживанню первинною медициною тазменшення темпів зростання вживанняй зловживання ліками за рецептами.На додаток треба сказати,що подальшадецентралізація фінансування закладівамбулаторного й стаціонарноголікування необхідна для того,щобполіпшити управління й контроль зацими установами.Після проведенняобережного планування та аналізуможна розглядати запровадженняобов’язкового приватного страхуванняздоров’я.Воно має суттєво поліпшитиінформованість населення щодовартості медичних послуг і забезпечитидостатньо стимулів до самодопомоги.
Коли в країнах Вишеградської четвіркиприйшли до влади перші демократичнообрані уряди,приватизацію булопоставлено чи не на перше місце впорядку денному.Однак приватизаціясоціальних послуг,зокрема в системіохорони здоров’я,вважаласядискусійним питанням.Самі лікарітакож не були одностайними щодо того,яка частина їхньої професії маєкеруватися ринковими законами.
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ “СІМЕЙНОГО ЛІКАРЯ”.
Реформи почалися з приватизації професії лікарів широкого профілю, так званої професії “сімейний лікар ”–зазвичай це перша точка контакту пацієнтів із системою охорони здоров’я. Здебільшого приватизація не потребувала фізичного продажу громіздкого обладнання –необхідна була лише система ліцензування такої діяльності. Вважали, що цей перший рівень послуг системи охорони здоров’я найкраще надають лікарі, які отримали ліцензії від органів місцевого самоврядування найнижчого рівня.
Таким чином,органи місцевогосамоврядування найнижчого рівняотримали також право видавати ліцензіїта продавати на конкурсній основіправо займатися лікарською практикоюу випадках,де потенційно існувалобільше одного кандидата на посаду.
Фінансування діяльності лікарівширокого профілю змінилося на краще. Тепер пацієнти здобули право вибирати між достатньою кількістю дипломованих лікарів, що зумовило певний рівень конкуренції, а отже, посилило економічні стимули до поліпшення якості послуг.
ВІЛЬНИЙ ДОПУСК ПРИВАТНОГО КАПІТАЛУ ДОСИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я.
Іншимважливим аспектом ранніх реформ буламожливість створювати нові закладиохорони здоров’я.Однак ці закладизалишилися на узбіччі системиохорониздоров’я,бо люди не мали багатогрошей для оплати всіх витрат,ібільшість з тих,хто мав їх достатньо,досі могли використовувати свої зв’язкита вплив для отримання послугприйнятної якості в державних закладахохорони здоров’я за рахунок фондусоціального страхування.Приватнийкапітал знаходив цінні сегменти ринку,особливо в галузі високотехнологічногоамбулаторного й стаціонарноголікування пацієнтів.Що більше,державні фонди соціальногострахування почали частково сплачуватипевні послуги,які пропонували приватніклініки,бо це допомагало полегшуватитягар державних закладів охорониздоров’я,які уже були занадтоперевантажені.
ВДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ФОНДАМИСОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ.
Тимчасом як удосконалення слабких потужностей не давало будь яких відчутних результатів через запеклу політичну опозицію та опір самих лікарів (більшість лікарів чинили опір втраті свого правового статусу державних службовців з усіма привілеями та пільгами),влада успішно вдосконалювала управління й адміністрування у фондах страхування здоров’я, що зазвичай є найбільшими позабюджетними фондами (після пенсійних)у фінансовому секторі [13].
Подальші реформи системиохорони здоров’я.
СПІЛЬНІ ПЛАТЕЖІ ЯК СПОСІБ ОБМЕЖИТИНАДЛИШКОВИЙ ПОПИТ.
У Словаччині владі вдалося запровадити систему спільних платежів і за візити до лікарів широкого профілю, і за відвідання закладів, що пропонують амбулаторне лікування, а також плати за день стаціонарного лікування в лікарні. Виявляється, це досить важливо для обмеження зайвих візитів, медичних оглядів і рецептів; це само собою призводить до зменшення зловживання ліками – дуже поширеного, явища в країнах Вишеградської групи.
ВИЗНАЧЕННЯ ОСНОВНИХ І ДОДАТКОВИХ ПОСЛУГ.
Важливість ідеї відокремлення цих двохкомплексів медичних послуг не можнанедооцінювати.Широкий загалзмушений прийняти той факт,що обсягмедичних послуг,фінансованих зарахунок
8-09-2015, 20:15