КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни: Міжнародна економіка
Завдання 1. Тарифні інструменти регулювання міжнародної
торгівлі. Особливості застосування тарифів, аргументи за та проти
їх введення
тарифний міжнародний торгівля митний європейський
16 травня 2008 року Україна офіційно стала членом Світової Організації торгівлі. Вступ до цієї організації означає кардинальний поворот від практики довільного встановлення і застосування державою правил економічної поведінки до поступового впровадження правил, визначень та багатосторонній меті народній основі. Цей крок має стати вирішальним на шляху подальшого інтеграції України в світові процеси системного реформування економіки згідно з принципами лібералізації і відкритості ринку, усунення нетарифних бар’єрів, зниження ставок митних зборів до їх повного скасування
З урахуванням цього, регулювання імпорту шляхом прямого встановлення кількісних обсягів вводу замінюється на митно-тарифне регулювання. Саме воно дозволяє зберегти здорове конкурентне середовище. Це обумовлено тим, що митні тарифи не позбавляють іноземних постачальників можливості вести конкуренту боротьбу з місцевими підприємствами, а тільки трошки погіршує позиції іноземних товарів в області цінової політики; по-друге, митні тарифи являються найбільш транстпарентним видом торгових обмежень.[1]
Тарифні заходи регулювання – один із ключових елементів (нарівні з нетарифними методами регулювання) державного впливу на зовнішньоекономічні зв’язки країни, що реалізується за допомогою стягнення мита і має важливе значення: ціноутворювального фактора (імпортне мито збільшує внутрішню ціну товару, експортне – ціну експортованої продукції на зовнішньому ринку); інструменту торговельної політики (для позитивних торговельних відносин можливість пропонувати сприятливі умови і навпаки); джерела поповнення державного бюджету (у багатьох країнах здійснює істотний вплив на внутрішнє економічне становище).[2]
Митно-тарифні відносини – є активним фактором розвитку національної системи господарювання, оскільки, прискорюючи або стримуючи іноземну конкуренцію, стимулюючи процес іноземного інвестування або перешкоджаючи йому, захищаючи національного товаровиробника чи національний ринок, митно-тарифні відносини значною мірою впливають на розвиток національної економіки, сприяють підвищенню ефективності вітчизняного виробництва.
Безсистемний підхід до зміни імпортного мита для розвитку національної економіки погрожує негативними наслідками, а саме формуванням нераціональної структури виробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів. Не слід забувати й «пильного» відношення до імпортного тарифу з боку різних лобістських угруповувань.[3]
Митно-тарифне регулювання є економічним засобом державного регулювання, яке включає заходи, що впливають на економічні процеси через економічні інтереси учасників зовнішньоекономічної діяльності (встановлення мита, акцизів, зборів, оподаткування).
У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори з товарів, які ввозять, імпортні депозити тощо.
У галузі експорту – це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків, надання фінансової допомоги тощо.[4]
Митний тариф представляє собою податок на імпорт (експорт) товару, в момент перетину ним митного кордону держави, який встановлюється з метою підвищення їхньої ціни на ринку країни-імпортера та забезпечення безпосередніх надходжень до державного бюджету.[5]
Митний тариф залежно від контексту може визначатися як:
- інструмент торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії із світовим;
- зведення ставок мита, що застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон, систематизоване у відповідності до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;
- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввозі певного товару на митну територію країни. В цьому випадку поняття митного тарифу повністю співпадає з поняттям мита.[6]
Митні тарифи класифікують за різними ознаками. Так, за об’єктом обкладання їх поділяють на: імпортні призначені для реалізації на внутрішньому ринку; експортні, які застосовуються, як правило, в випадку різниці внутрішніх цін, що регулюються і цін світового ринку на конкретні товари або сировину з метою скорочення експорту і одночасного поповнення національного бюджету; транзитні встановлюються на товари, що проходять транзитом через територію даної держави.
Крім того, митні тарифи розмежовують в залежності від методики встановленого рівня: специфічні, тобто в вигляді фіксованої суми з одиниці виміру; адвалерні, тобто в вигляді процента від декларованої продавцем вартості товару; альтернативні (комбіновані) – митні органи самостійно обирають між специфічними і адвалерними в сторону більш високих.
Варто зауважити, в залежності від того, як митні тарифи пов’язані з її міжнародними зобов’язаннями розрізняють: автономні – встановлюються поза зв’язку з будь-якими міжнародними угодами; конвенційні (договірні) – застосовуються до товарів, що походять з країн, з якими дана країна має угоду про надання одна одній того або іншого режиму про взаємну торгівлю; преференціальні це саме низьке мито, мета якого створити найбільш сприятливі для розвитку торгівлі з країнами, що користуються торговими преференціями.
Так, за преференційними ставками імпортним митом (відповідно до Загальної системи преференцій, прийнятій на 2-й Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 1968 р.) обкладається ввезення товарів із 149 країн, що розвиваються, передусім сільськогосподарської сировини і продуктів харчування.
Умовами його застосування є: 1) безпосередні закупівлі; 2) пряме відвантаження; 3) наявність сертифікату походження форми «А».
За пільговими ставками обчислюється імпортне мито на товари, які походять майже з усіх пострадянських країн, а також країн, з якими укладено торговельно-економічні угоди про надання режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Серед останніх – Бельгія, Бразилія, Англія, Данія, Італія, Канада, Німеччина, Франція, Швеція тощо.[7]
У більшості випадків митні тарифи поділяють за класифікаційною ознакою «за характером»: сезонні – встановлюються з метою оперативного регулювання процесів міжнародної торгівлі продукцією яскраво вираженого сезонного характеру; антидемпінгові – встановлюються в випадку ввозу в країну товарної продукції за зниженою ціною, здатною нанести шкоду місцевому виробництву або створити перепони для його розширення. Це мито ввозиться лише після проведення розслідування з метою встановлення самого факту демпінгу, нанесення шкоди національному виробництву і виявлення причинного зв’язку між демпінгом і методою.
За часовим принципом мита поділяються на постійні – стягнення, які не змінюються у разі зміни кон’юнктури та інших обставин; та змінні – стягнення, які змінюються у разі зміни кон’юнктури, умов торгівлі, зокрема, сезонні мита, які застосовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, передусім, сільськогосподарською.[8]
За способом розрахунку виділяють також номінальні та ефективні мита.[9] Номінальні – тарифні ставки, що вказані в митному тарифі. Вони дають тільки загальне уявлення про рішення митного оподаткування імпорту та експорту. Ефективні – мита, що дають уявлення про реальний рівень митного обкладення кінцевих товарів за урахуванням рівня мит на імпортні вузли та деталі.
Рис. 1. – Види мита[10]
Говорячи про митні тарифи варто звернути увагу на те, що вони виконують ряд функцій: протекціоністську, яка пов’язана з захистом національних товаровиробників, тобто як збирання мита з імпортних товарів приводе до збільшення їх вартості при реалізації на внутрішньому ринку, збільшуючи конкурентоздатність аналогічних товарів національного виробника; фіскальну, що забезпечує надходження коштів в дохідну частину національного бюджету та захисну – захист від небажаного експорту товару або сировини, ціни на які нижче загальносвітових.
Практичні дослідження показують, що використання митних тарифів призводить до певних наслідків: збільшення ціни на імпорт товарів при їх реалізації на внутрішньому ринку і як наслідок – скорочення попиту на імпортні товари і скорочення обсягів їх поставок; зниження імпорту дозволяє продуцентам цього товару в середині країни розширити виробництво; збуту за рахунок долі ринку, яку раніше займали їх іноземні конкуренти; ріст внутрішніх цін, обумовлений тим, що виробництво в середині країни не може бути розширене без додаткових витрат. При цьому, таке збільшення ціни буде дорівнювати величині імпортного мита. А тому випадку, як що ціна перевищує цей рівень, імпортні постачальники знов зможуть розширити свої продажі і це змусить ціну стабілізуватися; реальні збитки споживачів. Частина споживачів відмовляється від закупки товару або несе витрати пов’язані з пошуками дешевих замінників та додаткові доходи від введення тарифу отримає держава.[11]
Імпортний тариф є інструментом збалансування торговельного, в кінцевому результаті, платіжного балансу країни. Не випадково ще при розробці ГАТТ, що орієнтує країни-учасниці на лібералізацію зовнішньої торгівлі, в його текст була включена стаття ХІІ під заголовком «Обмеження в цілях забезпечення рівноваги платіжного балансу». В першому пункті цієї статті говориться, що будь-який член ГАТТ «в цілях забезпечення свого зовнішнього фінансового положення і рівноваги платіжного балансу може обмежувати кількість або вартість товару, який дозволяється імпортувати…».
Ввізне мито дозволяє на основі взаємності в процесі двосторонніх, регіональних і багатосторонніх переговорів добиватися зниження мита в країнах-торговельних партнерах в інтересах сприяння розвитку національного експорту, а також використовувати тариф як засіб протидії дискримінаційним акціям інших країн (позбуватися тарифних преференцій або занижених ставок мита, так званих договірних, що застосовуються до країн, на які розповсюджується режим найбільшого сприяння).
Таким чином, імпортний тариф дає можливість підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних виробників та експортерів і тим самим стимулювати їх діяльність шляхом встановлення безтарифного або пільгового режиму у відношенні мита при ввезенні матеріалів і обладнання для виготовлення продукції, призначеної до вивезення в інші країни.
Використовуючи більш зважену митну економічну політику можна досягти, по-перше, зниження затрат у виробників кінцевої продукції, а по-друге, більшої надійності захисту вітчизняних товаровиробників готової продукції.[12]
У той же час, державам з перехідною економікою, варто визначити своєрідний баланс між збереженням достатнього рівня протекціонізму відносно одних галузей та відповідною лібералізацією в регулюванні інших. Міжнародний обмін спричиняє ефективний ступінь спеціалізації та поділу праці, що забезпечує вищу продуктивність, ніж якщо покладатися виключно на національне виробництво. Галузь, яка не може конкурувати з іноземними фірмами, мусить терпіти від імпорту. Така менш продуктивна галузь гине внаслідок конкуренції з боку продуктивних вітчизняних галузей.
Дуже часто перехід від старих до нових галузей породжує значне безробіття та нестатки населення. Компромісом, який визначає ціну пристосувань до економічних змін, є поступове зменшення мита з тим, щоб безробітні мали час перекваліфікуватися. Також можна надати фінансову допомогу галузям, що занепадають, така допомога може зменшити тягар переходу ресурсів від галузей, що занепадають, до процвітаючих і послабити протидію політниці вільної торгівлі.
Вільна торгівля, в свою чергу, повністю вирівняє ціни на внутрішньому ринку і ціни світового ринку. В умовах торгівлі товари переливаються від ринків з низькими до ринків з високими цінами.
Мито підвищує ціни на імпортні товари на внутрішньому ринку країни, що призводить до зменшення споживання імпорту та водночас із збільшенням вітчизняного виробництва. Квоти справляють дуже подібний вплив і, крім цього, можливо, знижують доходи держави.
Мита спричиняють економічні втрати. Економіка терпить збитки від зменшення внутрішнього споживання і від марнування ресурсів на виробництво товарів, які не мають порівняльної переваги. Втрати, безперечно, перевищують державні доходи, отримані від запровадження мита.
Таким чином, митно-тарифне регулювання є важливим інструментом регулювання міжнародної торгівлі, за допомогою якого здійснюється збалансування торговельного і платіжного балансу країни, фактором розвитку національної системи господарювання, або ж, навпаки, формуванням нераціональної структури виробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів. Саме тому для посилення впливу тарифних інструментів на розвиток економіки потрібно здійснення виборчо направленої політики, зваженого підходу до встановлення ставок мита на ті чи інші товари.
Завдання 2. Інтеграційні процеси в Європі та участь в них України
Ось уже декілька десятків років світ слідкує за інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі, де вони набули найдовершеніших форм. Найбільш розвинутим інтеграційним угрупуванням тут є Європейський Союз.
Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн –ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:
1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., а набула чинності в 1952 р.);
2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);
3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).
До ЄС станом на 2011 рік входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Об'єднане Королівство, Велика Британія, Північна Ірландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чеська республіка, Болгарія і Румунія. На ці країни припадає 23% світового виробництва і 40% світової торгівлі.[13]
Головна особливість існування і функціонування ЄС полягає в тому, що його органи (Рада Міністрів, Європарламент, Суд ЄС, Європейський інвестиційний банк, Комісія ЄС) наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань ухвал, які мають безпосередню обов'язкову силу для країн-учасниць. Виділимо фактори, які сприяли створенню ЄС:
1. Просторова близькість країн.
2. Обмеженість ресурсів.
3. Розвиток транспортних мереж.
4. Взаємопроникнення капіталу.
5. Протистояння конкурентному засиллю з боку економік США і Японії[14]
Країни Європейського Союзу рухаються в напрямі зближення між собою в усіх сферах. Тому запланували у рамках ЄС ввести єдині: громадянський паспорт, валюту, систему стандартів, систему комунікацій транспорту, спільну митну систему, податки тощо. У сфері освіти започаткували Болонський процес (БП) – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Другим за часом існування та за результатами діяльності інтеграційним об'єднанням в Європі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1960 році з метою полегшення і розширення торгівлі між своїми членами: Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією та Швейцарією. Діяльність ЄАВТ відрізняється від ЄС такими характерними рисами:
- суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інституцій;
- вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами;
- режим вільного безмитного обігу діє лише для промислових товарів;
- відсутність устремлінь до утворення економічного союзу, або вищого рівня інтеграції. З 1993 року країни ЄАВТ отримали в режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС.
Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.
У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації – поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових систем.
Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламентаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стандартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загальнокультурних цінностей, так і етнонаціональної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 – це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.
Головна причина інтеграції – постійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці.
Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.
«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.
Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.
У другій половині 80-х – на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на«чотирьох свободах» – вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.
Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерланди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни-члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.
Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що
9-09-2015, 02:03