ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ
1.1 Лівий поворот в країнах Латинської Америки
1.2 Боліваріанська альтернатива для країн Латинської Америки
РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ У ВІДНОСИНАХ МІЖ США І КРАЇНАМИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
2.1 Економічна співпраця: МЕРКОСУР, НАФТА
2.2 Політична кооперація
РОЗДІЛ 3. ВІДНОСИНИ МІЖ США І КРАЇНАМИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ХХІ ст.
3.1 Зміни в політиці США
3.2 Політика країн Латинської Америки відносно США
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
латинський америка штат політика
ВСТУП
Актуальність теми . Латинська Америка, яка є величезним регіоном з великим потенціалом для розвитку, як і США - один з найголовніших політичних центрів, мають великий вплив на економічні та політичні процеси у світі. Процеси інтеграції в сучасному світі досягли такого рівня, що політична нестабільність в одному регіоні або країні може негативним чином вплинути на економіку майже всього світу. Латинська Америка має великі запаси майже всіх видів природних ресурсів, яких не вистачає США. Проте сьогодні латиноамериканські країни вже не бажають бути «сировинним придатком» економічно розвинених країн і залежати від них. Це викликає певні складнощі у відносинах між країнами Латинської Америки і США, які поки не можуть повністю змінити своє ставлення до регіону.
Незважаючи на те, що в даній роботі розглядаються тільки відносини між США і країнами Латинської Америки, за викладеними в ній фактами можна судити в цілому про характер відносин між економічно розвиненими і країнами, що розвиваються.
Історія відносин між США і країнами Латинської Америки налічує близько двохсот років, проте в рамках даної роботи розглядається невеликий відрізок часу - кінець XX-початок XXI століття. 90-і рр. XX століття використані в якості відправної точки тому, що в цей період відбувається зміна світового порядку, розпад біполярної системи і посилення процесів сепаратизму. Поступово починає складатися багатополярний світ, в якому Латинська Америка грає важливу роль.
Об'єктом вивчення є країни Латинської Америки та безпосередньо США, а предметом - розгляд відносин між Латинською Америкою і США на сучасному етапі.
Метою роботи є вивчення змін у відносинах між країнами Латинської Америки і США. Завдання - вивчити розвиток країн Латинської Америки в зазначений період часу, простежити зменшення залежності країн регіону від США, створення власних інтеграційних об'єднань, а також зміни у зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки стосовно країн Латинської Америки.
Джерельна база . Для написання роботи важливими були окремі угоди та конвенції. Основні умови договору про вільну торгівлю, механізми та структуру митного союзу і спільного ринку країн Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай) визначив Асунсьонскийдоговір [3]. Сприянняторгівлі такоопераціїміж країнами Латинської Америки та Карибського басейну на основі Боліваріанського альянсу – висвітлено в Торговому договорі народів [4]. Детальніше визначені проблеми безпеки та шляхи їх подолання у Міжамериканській конвенції проти тероризму [5].
Під час опрацювання матеріалів та написання курсової роботи було використано такі методи дослідження як, пошук, аналіз джерел, історичний, класифікації та періодизації.
Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які в свою чергу поділені на підрозділи, висновків та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ КІНЦЯ XX – ПОЧАТКУ XI СТОЛІТТЯ
1.1 Лівий поворот в країнах Латинської Америки
На сьогоднішній день в більшості країн Латинської Америки при владі перебувають політики лівої орієнтації. Багато дослідників відзначають, що ліві рухи в Латинській Америці за змістом і спрямуванням своєї діяльності відрізняються від східно-та західноєвропейських аналогів, де ліві партії, звичайно, присутні в політиці, але не є визначальними. За одинадцять років - з 1998-го - по 2009-й роки у чотирнадцяти країнах Латинської Америки (у Венесуелі - тричі, Бразилії, Чилі, Аргентині - двічі, Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі , Парагваї, Сальвадорі) до влади приходять ліві уряди, причому демократичним, конституційним шляхом.[11]
Тим не менш, незважаючи на характерну для всіх вище перелічених держав, ліву орієнтацію, спектр політичних режимів в них варіюється від лівоцентристських до революційних вкрай лівих. Винятком є лише невелика група країн, зокрема, Колумбія, Перу і Мексика, хоча, що стосується Мексики, то перемога консерваторів на останніх виборах була досягнута при тому ж рівні законності, що і перемога Буша на президентських виборах 2000 року. Але насправді питання не в тому, чи полівішала Латинська Америка, а в тому, наскільки вона вліво вона відійшла.[8]
Зараз, можна надати чотири аргументи на користь того, що в Латинській Америці відбувся «лівий поворот». По-перше, всі згадані країни в тій чи іншій мірі дистанціювались від США. Адміністрацію Буша аніскільки не засмутила перемога їхніх політичних суперників в Латинській Америці, скоріше навіть навпаки. Тоді як, у минулому варто б в якій-небудь латиноамериканській країні встановити режим, що не відповідав інтересам США, як Вашингтон відразу ж починав кампанію з повалення новоспеченого лідера і зміни державного ладу. Проте втрата певної частки політичного впливу США у світі, супроводжується наростаючою стурбованістю з приводу військових дій на Близькому Сході, де події останнім часом розвиваються не в їх користь, схоже, позбавила США тих важелів тиску, які вони колись використовували у відношенні Латинської Америки . Провал спроби повалення режиму У. Чавеса в 2002 році тому пряме підтвердження. У 2003 році США не змогли домогтися підтримки двох латиноамериканських держав у рамках Ради Безпеки (на той момент Латинська Америка була представлена Чилі і Мексикою) з питань резолюції, легітимізує вторгнення американських військ до Іраку. Під час останніх виборів Генерального Секретаря Організації Американських Держав (ОАД), вперше в історії організації кандидат,якого підтримував Вашингтон, зазнав поразки. Коли ж цього року у Колумбії, у одного з небагатьох найбільш вірних союзників США в Латинській Америці, виникли серйозні розбіжності з Еквадором і Венесуелою, вся Латинська Америка стала солідарна з саме двома останніми державами. В даний час Еквадор відмовляється пролонгувати договір про розміщення американської військової бази на своїй території.[14]
По-друге, безпосередньою причиною «лівого повороту» в Латинській Америці став повсюдне зростання активності політичних рухів корінного населення, в першу чергу в Мексиці, Болівії і Центральній Америці. Корінне населення латиноамериканських країн багато років було одним з найбільш гноблених верств населення і, природно, ніяким чином не брало участі в політичному житті своїх держав. Але сьогодні президент Болівії є представником саме корінного населення, що в черговий раз доводить, що в Латинській Америці сталася справжня соціальна революція. Зміцнення позицій цих рухів у країнах Центральної Америки стало чіткою, стійкою внутрішньополітичною тенденцією.[11]
По-третє, необхідно відзначити відродження теології визволення в Латинській Америці. Три останніх понтифіки були відзначені ярою боротьбою Ватикану з поширенням подібних ідей у суспільстві, по суті, настільки ж запеклою, що й боротьба Вашингтона з урядами лівого спрямування в 50-60-ті роки ХХ століття. Прихильники теології звільнення не мали ніякої можливості вільно пропагувати свої ідеї, а симпатизують їм священнослужителі зміщувалися, поступаючись своїми постами ставленикам Ватикану. Тим не менш, великий вплив теологія визволення справила на католицькі руху в Бразилії, де вони в значній мірі процвітали. Президенти Еквадору та Парагваю виявилися вихідцями саме з цього середовища. Враховуючи, наростаючу активність протестантських євангельських груп в Латинській Америці, Ватикан, в кінці кінців, дещо послабив тиск на теологів.[14]
І нарешті, по-четверте, не можна не відзначити той факт, що Бразилія всіма силами намагається стати лідером регіону Південної Америки. Саме по собі це звичайно не означає поворот Латинської Америки вліво, але в контексті процесів формування багатополярної системи виникнення таких полюсів знижує політичний вплив не тільки США, але в цілому країн глобального півночі, в рамках осі Північ-Південь. Активна діяльність Бразилії в роботі групи країн G-20, за великим рахунком, позбавила СОТ можливості проводити політику в неоліберальному руслі.[11]
Отже , політичний центр ваги в Латинській Америці змістився вліво, повернувшись в положення десятирічної давності, при цьому в цілому не можна не відзначити, що ці події відбулися не метафізично, але в силу глобальних тенденцій. Малося на увазі «лівий поворот», що відбувся в країнах Близького Сходу та Східної Азії. Більше того, справжні тенденції спостерігаються навіть у США. Беручи до уваги той факт, що наслідки світової економічної кризи в недалекому майбутньому виявляться ще більш гнітючими, «лівий поворот» стане цілком можливим і в США.
1.2 Боліваріанська альтернатива для країн Латинської Америки
Симон Болівар, завойовуючи незалежність для латиноамериканських республік, вірив, що на місці іспанських колоній з'явиться не безліч розрізнених і часто ворогуючих між собою держав, а єдина сім'я народів, що будують свою долю самостійно, але спільно.
Боліваріанська модель зародилася в кінці 1990-х рр.. у Венесуелі. У 1998 році президентом Венесуели був обраний Уго Чавес (після перемоги на виборах до Національної Асамблеї нової політичної організації - Рух V республіки), який проголосив себе послідовником Симона Болівара і запропонував нову «боліваріанську» ідеологію, в основі якої лежали ідеї захисту національних інтересів і соціального справедливості. У політичній сфері передбачалося встановити демократію з реальним, а не формальним участю народу у прийнятті рішень. У першу чергу були проведені політичні реформи (введена нова Конституція, створені нові гілки влади тощо). Після повторної перемоги У. Чавеса на виборах 2001 року, стали проводитися перетворення в соціальній та економічній сферах (мета - створення соціально орієнтованої економіки)[22]. Призупинення приватизації алюмінієвої та нафтової промисловості торкнулася інтересів великого і приватного іноземного капіталу, невдоволення яких призвело до спроби путчу 11 квітня 2002 року, який був організований проамериканської опозицією і технологічно дуже нагадував «кольорові революції» у країнах СНД. Слідом за Венесуелою в країнах Південної Америки один за одним до влади стали приходити лідери, які відкидали неоліберальну ідеологію, "вашингтонський консенсус", і вірили в альтерглобалістске гасло "Інший світ можливий!" [11]. У жовтні 2002 р. президентом Бразилії був обраний Лула, ветеран профспілкового руху і лідер Партії трудящих; в травні 2003 р. в Аргентині яка знаходилася в глибокій економічній кризі, президентом став Нестор Кіршнер; в березні 2005 р. Табаре Васкес став першим лівим президентом в історії Уругваю , у 2006 році соціалістка Мішель Бачелет очолила Чилі, а захисник прав корінного населення Ево Моралес - Болівію.
З 2004 року президент Венесуели У. Чавес починає робити кроки, спрямовані на економічну інтеграцію Латинської Америки. З Бразилією та Аргентиною були підписані угоди про співробітництво в галузі торгівлі та енергетики.
Венесуела, Куба і Болівія оголошують про створення потрійного союзу для боротьби з імперською політикою США. Президент Венесуели Уго Чавес заявив, що ці держави "йдуть шляхом побудови соціалізму і розгрому капіталізму". Відповідно до слів У.Чавеса, Боліваріанська альтернатива і договір про вільну торгівлю для латиноамериканських країн є складовими частинами стратегії боротьби з американським імперіалізмом. Президент Венесуели попередив США, що у випадку якщо Вашингтон наважиться зробити якісь силові дії проти будь-якої з трьох країн, Білий дім зіткнеться з лютим опором. Уго Чавес знаходиться в Ла-Пасе, де бере участь в зустрічі глав держав Болівії, Венесуели і Куби. Кубу на саміті представляє віце-президент країни Карлос Лахе [13]. Боліваріанська альтернатива для латиноамериканських країн, була створена в травні 2005 року Кубою і Венесуелою на противагу американській Зоні вільної торгівлі.
У 2006 р. після приходу до влади Ево Моралеса до проекту приєдналася Болівія. Сьогодні в неї входять Венесуела, Куба, Болівія, Гондурас, Нікарагуа і Домініканська республіка, а також Еквадор (має статус спостерігача).
АЛБА кладе в основу своєї діяльності принцип "кооперативних переваг", який протиставляється концепції "порівняльних переваг". Модель "кооперативних переваг" передбачає усунення нерівності у розвитку через різні компенсаційні механізми. Так Венесуела поставляє Кубі нафту за зниженими цінами (також як і багатьом іншим країнам Карибського басейну), а Куба в свою чергу розгорнула у Венесуелі сотні безкоштовних медичних установ, у тому числі обладнаних самим передовим медичним обладнанням [22]. Переважну підтримку з боку держав АЛБА у вигляді кредитів, технічної і юридичної експертизи, отримують соціально важливі проекти, такі як створення нових робочих місць, будівництво житла, харчова промисловість, екологічні проекти та ін. У грудні 2008 року міністри фінансів країн-членів АЛБА зробили перші кроки щодо створення єдиної валютної зони (сукре) у регіоні (рішення про її запровадження було прийнято 26 листопада в Каракасі учасниками третього позачергового саміту країн-членів АЛБА для протидії фінансовій кризі). Учасники АЛБА розраховують використовувати сукре для реалізації спільних економічних проектів, порятунку від доларової залежності. [11]
Для розробки нової валюти створено шість комісій: перша, очолювана Еквадором, займається загальними питаннями і конвертованістю, друга, що знаходиться під контролем Болівії, розробляє центральну палату з виплати компенсацій, які повинні покрити можливі витрати від переходу на нову грошову одиницю. Найвідповідальніша частина - створення стабілізаційного фонду - належить комісії Венесуели. Комісія з Гондурасу керує роботою регіонального грошового ради, а комісія під керівництвом Нікарагуа займається розробкою законодавчої бази. Шоста комісія веде координацію міжрегіональної торгівлі.
Введення «Єдиної регіональної системи взаєморозрахунків» (з переходом на валюту сукре) заплановано на 1 січня 2010 р. На думку експертів, єдина валюта дозволить країнам убезпечитися від фінансових спекуляцій і нестабільних ринків, уникнути загроз, викликаних кризою, яка торкнулася світову фінансову систему і світові економіки, в тому числі і економіки країн АЛБА.[13]
Отже, можна припустити, що країни Латинської Америки, економіка яких спирається на експорт сировини, навряд чи зможуть повністю відмовитися від доларових розрахунків і позбутися залежності від стану економіки США.
РОЗДІЛ 2
ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ У ВІДНОСИНАХ МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ
2.1 Економічна співпраця: МЕРКОСУР, НАФТА
Перші інтеграційні угруповання почали з'являтися в Латинській Америці (наприклад, організація країн Центральної Америки, що розвиваються (ЦАСР) була створена в 1961 р.). Головною метою таких організацій був захист внутрішнього ринку, в першу чергу від США, за допомогою митних бар'єрів.
До початку 90-х рр.. інтеграційні процеси в регіоні починають посилюватися, виділяються два напрямки інтеграції: перше спрямовано на співпрацю з США (до нього відносяться організації, створені 60-70-і рр.. - ЦАСР, КАРІКОМ), а друге - на зміцнення відносин між країнами регіону, створення економіки , незалежної від США (сюди можна віднести МЕРКОСУР і НАФТА) [16].
У 1986 Аргентина і Бразилія - дві найбільш економічно розвинуті держави Латинської Америки - висунули спільний проект розвитку економічного співробітництва та подальшої інтеграції, проголосивши його відкритим для приєднання інших країн. Цей проект підтримали Уругвай і Парагвай. У березні 1991 був підписаний чотиристоронній договір у місті Асунсьйоні (Парагвай) про створення митного союзу і спільного ринку МЕРКОСУР. Однак реально торговельний блок оформився лише до 1995 р. У 1996 р. в якості асоційованого члена до організації приєдналася Болівія, а в 2000 - Чилі. [17]
Стратегічна мета МЕРКОСУР, за визначенням його учасників, - об'єднання в інститут, здатний гарантувати економічне зростання на основі масштабної торгівлі всередині зони та ефективного використання інвестицій, підвищення міжнародної конкурентоспроможності економік субрегіону. Економісти відзначають, що створення блоку допомагає стабілізувати економіки тих країн, які до нього входять. У 1990-і стримування інфляції здійснювалось збільшенням імпорту, регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного спаду (в Аргентині та Бразилії). Зазначалося, що в період економічного застою в Бразилії в 1991-1993 рр.. місцева промисловість змогла вижити в значній мірі завдяки доступу на ринок Аргентини, економіка якої в той час була на підйомі. А в 1994-1995, в умовах економічного спаду в Аргентині, рятівним колом для неї став доступ на динамічно розвивався ринок Бразилії. [13]
Можна сказати, що сьогодні латиноамериканці бачать в МЕРКОСУР «буфер» проникненню США в Латинську Америку.
Латиноамериканська політика США при Б. Клінтоні не носила «доктринального характеру», властивого багатьом вашингтонським адміністраціям. Тим не менш, інтеграційні процеси, діяльність регіональних і субрегіональних угруповань постійно перебували у полі зору Білого дому і державного департаменту. [17]
Основою латиноамериканської політики США в 1990-і рр.. став Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА). На базі НАФТА за задумом американської адміністрації має бути створено найсильніше інтеграційне об'єднання в світі, що забезпечує Америці економічне і політичне лідерство спочатку в Новому Світі за допомогою Альянсу трьох провідних північноамериканських країн (США, Мексика, Канада), з подальшим приєднанням інших країн Латинської Америки. Угода про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі набула чинності 1 січня 1994 р. У значній мірі воно було ініційовано адміністрацією США під впливом американських ТНК, які в умовах зростаючої конкуренції розраховували поєднати науково-технічні і підприємницькі потенціали США і Канади з низькими витратами виробництва, характерними для Мексики. У цілому цей договір виявився більш вигідним США і Канаді, які змогли перенести трудомісткі, матеріаломісткі виробництва в Мексику і завдяки цьому знизити витрати виробництва і підвищити конкурентоспроможність своїх товарів на внутрішньополітичні процеси ринку. Ставлення до Латинської Америки як до «сировинного придатку» в 1990-і рр.. майже не змінилося. [13]
Отже, участь у НАФТА повернула Мексику до такої програми торгової лібералізації і реструктуризації економіки, яка в майбутньому робить відхід від неї скрутним, а повернення до економічної самостійності – практично неможливим. Крім того, за час існування
9-09-2015, 02:04