Проголошена визначеність курсу України на користь усебічної європейської та євроатлантичної інтеграції водночас залишає широке поле для дискусій у суспільстві. Головною проблемою, яка й досі є перешкодою для просування України шляхом європейської інтеграції, видається відсутність насправді чіткої позиції. Тобто, як і десять років тому, йдеться про наміри, які не трансформувалися в певні й однозначні зовнішньополітичні кроки. Проте, необхідність інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур знайшла відповідне закріплення в численних вітчизняних нормативно-правових актах. Спорідненість завдань дозволяють об’єднувати цілі європейської (Євросоюз) та євроатлантичної (НАТО) інтеграції в межах однієї суспільно-політичної ідеї. Саме реалізація європейського покликання дає Україні чи не єдиний шанс зберегти власну ідентичність. Висловлення підтримки європейським та євроатлантичним прагненням України на початку ХХІ століття свідчить про певний консенсус серед політичної еліти. Питання геополітичних орієнтацій України в глобалістичному контексті залишаються вельми актуальними й знаходять певне відображення в численних публікаціях вітчизняних і зарубіжних дослідників, які віддзеркалюють значну їхню заангажованість [1].
Метою цієї роботи є з`ясування безальтернативності європейського покликання України в контексті позитивних перспектив поступу української державності. Досягненню цієї мети слугують наступні завдання:
· розгляд геополітичної обумовленості європейського покликання України;
· розкриття несумісності будь-яких інтеграційних проектів із Росією та європейського покликання України;
· показ європейської та євроатлантичної перспективи як найбільш суттєвого чинника, який дозволить Україні зайняти належне місце в світі.
Побіжний перегляд карти доісторичної Європи переконує, що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту й неоліту, приблизно сучасним українсько-російським кордоном проходила межа між різними цивілізаційними типами буття людини. Іншими словами, від прадавніх часів у геопросторі Північного Причорномор'я формувався специфічний ментальний, етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші місцеві протодержавні поліетнічні утворення – кіммерійські, скіфські, сарматські, праслов'янські (І тис. до Н.X. – І тис. по Н.X.) – виникали на тому ж цивілізаційно-геополітичному стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. Умовно цю українську цивілізацію (від III тис. до Н.X.) можна назвати «Понтійською» (Понт – грецька назва Чорного моря). Вона завжди расово та культурно була зв'язана з Балканами й Малою Азією [2]. Українські землі з прадавніх часів були невід’ємною складовою частиною євроатлантичної цивілізації. Сучасний атлантизм виступає із зазіханнями на універсальне панування й уніфікуючу роль ідеології прав людини, що орієнтується на вільну особу, яка самовизначається, тоді як континенталізм є консервативною геополітичною моделлю, що ґрунтується на уявленнях про культурно-цивілізаційне розмаїття світу, в якому континентальні цивілізації наділені якісними особливостями, культурно-історичною самобутністю.
Геополітика є основним чинником, що встановлює тотожність країн Центрально-Східної Європи. Незважаючи на всі відмінності, їх об'єднує єдине – вони були об'єктами, що залежали й до яких втручалися Німеччина та Росія (у минулому також Швеція й Туреччина). Кожна з цих держав прагнула підпорядкувати собі Середню Європу, вбачаючи у цьому свій життєвий інтерес. Великою мірою цей інтерес був результатом тієї диспропорції сил, що виникає між ним й і кожною окремою країною регіону. На заході й на півдні Європи Німеччина мала клопіт із розміщенням надлишків своєї людності, бо у минулому ці простори були більш розвинутими й густіше заселеними. Відповідним місцем міг стати слов'янський схід – слабкий і менше заселений. У свою чергу марш Росії на захід і південний захід Європи був пов'язаний як з реалізацією певної ідеологічної мети (гасло «оборони православ'я»), так із можливістю підняти свій цивілізаційний рівень (засобом анексування тих провінцій, які встановили контакт із Заходом) та відігравати тепер роль фактора західноєвропейської політики [3].
Перші спроби української інтеґрації до європейських інституцій були зроблені ще в 1992 році – тоді вперше було порушено питання про вступ до Ради Європи, але вимоги цієї організації видалися для адміністрації президента Л. Кравчука надмірними, і про вступ РЄ на певний час забули. Основні інтеґраційні рішення були прийняті вже за президента Л. Кучми, який багатьма аналітиками спочатку розглядався як «антизахідний» політик. Україну прийняли в 1995 році до Ради Європи, розпочалася тісна співпраця з міжнародними фінансовими структурами (Міжнародний валютний фонд, Світовий Банк), відносини з НАТО було оформлено в 1997 році у вигляді Хартії про особливе партнерство. Набула чинності Угода про партнерство і співробітництво з Європейськими комісіями. На національному рівні указами Президента було затверджено низку державних програм та інших стратегічних засад [4]. Влітку 2007 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про основи національної безпеки України», де зокрема йшлося про основні напрями державної політики з питань національної безпеки України. В зовнішньополітичній сфері це проведення активної міжнародної політики України з метою створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України; запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав; забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору [5]. Тобто, тепер і на законодавчому рівні була чітко закріплена стратегічна мета нашої держави – набуття членства в ЄС і НАТО. Причому таке доленосне рішення було ухвалене конституційною більшістю українського парламенту – за нього проголосували 319 народних депутатів України при трьох «проти». Що цікаво – проти цього рішення не проголосував жоден представник КПУ, партії, котра, як відомо, перебуває в авангарді противників розширення НАТО на схід. Серйозними кроками на шляху до євроатлантичної інтеграції нашої країни стало підписання Плану дій Україна-НАТО й Цільового плану Україна-НАТО на 2007 рік, підготовка такого ж Цільового плану на 2004 рік – документів, згідно з якими держава, про яку йдеться, не тільки взяла на себе конкретні зобов'язання (80% яких є внутрішніми заходами самої України), а й створила реальні механізми контролю їхнього виконання спільно з країнами-членами Альянсу. Враховуючи, що варіантів фактично лише два – НАТО або Організація договору про колективну безпеку країн СНД, то вибір виглядає безальтернативним – євроатлантичний, а не євразійський напрям інтеграції. Але впевненості, що справді Україна остаточно поставила на вступ до НАТО, немає. Як немає відповіді стосовно того, що стоїть за багатьма деклараціями й ухваленими документами – обміркована і прорахована стратегія, готовність не на словах, а на ділі наближатися до стандартів країн, які входять до Альянсу, рішучість у виконанні взятих на себе зобов'язань щодо глибоких політичних, економічних, військових, соціальних перетворень, чи рішення тактичного характеру, котре може бути змінене. Однозначну позитивну відповідь сьогодні, незважаючи на всі зовнішні атрибути й динаміку євроатлантичної інтеграції України, дати складно. Євроатлантична інтеґрація України – це, насамперед, наближення до європейських політичних, соціально-економічних стандартів, норм і принципів демократії. Шлях до НАТО пролягає через консенсус усіх гілок влади, консолідацію політичних сил і громадян України. Найближчий рік, котрий є ключовим для визначення розвитку України не на одне десятиліття вперед, буде вирішальним і у відповіді на питання про перспективи нашої країни увійти до демократичної, цивілізованої євроатлантичної спільноти. Якщо український народ, його еліта гідно дадуть відповіді на виклики історії, тільки тоді можна буде ствердно відповісти, що точка повернення до минулого є пройденою [6].
Проте, досвід співпраці України з багатьма міжнародними організаціями свідчить, що на відміну від останніх – достатньо вимогливих до своїх партнерів, український уряд не в стані грати за правилами (характерний приклад – хронічна неспроможність вступити до Світової Організації Торгівлі) [7]. На цьому фоні нещодавні намагання Голови Верховної Ради В. Литвина запевнити представників ПАРЄ, що Україна виконала «майже всі» свої зобов’язання перед Радою Європи, «що підтверджує європейський вибір нашої країни», виглядають непереконливо. Адже виконати всі зобов’язання і не тільки формально, а й реально, Україна мала в трирічний термін після набуття членства, тобто наприкінці 1998 року. Спрощене ставлення до міжнародних зобов’язань держави, несамокритичність вже давно стали звичними для чільних державних посадовців. У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2007 року зазначається: «Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави…» [8].
Членство в РЄ, укладення угод з Європейським Союзом та НАТО за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю і містять деталізовані зобов’язання щодо розвитку національної політичної, економічної та правової системи. За це ж виступає демократична опозиція, яка є суттєво обмеженою у своєму впливі на владу. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а в міжнародних документах. В них позначені принципові позиції. Суттєвим є ще й те, що у міжнародних документах, попри їхню «дипломатичну» форму, міститься значно адекватніша, правдива оцінка реального рівня демократії в Україні, стану її політичної системи. Міжнародна співпраця передбачає певні механізми контролю за виконанням зобов’язань, які унеможливлюють дезінформацію та містифікацію, які є широко присутніми у внутрішньополітичній практиці [9].
Європейський Союз ще в 1999 році прийняв Спільну стратегію щодо України. В ній, зокрема, зазначено, що стратегічне партнерство між ЄС та Україною, яке ґрунтується на спільних цінностях та інтересах, є життєвим фактором зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі. Свобода, незалежність і стабільність України відносяться до найбільших досягнень нової Європи, котра, як дехто вважає, позбулася старих ліній розмежування. Географія та розмір, ресурси її населення, а також її розташування на осях Північ-Південь та Схід-Захід дають Україні унікальне географічне положення в Європі й роблять її визначальним чинником у масштабах регіону. Європейський Союз має стосовно України такі стратегічні цілі: сприяти виникненню стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії в Україні та укріплювати стабільно функціонуючої ринкової економіки на користь усьому народові України; співробітничати з Україною у царині збереження стабільності та безпеки в Європі й усьому світі, знаходячи ефективні відповіді на спільні проблеми, з якими стикається континент; розширювати економічне, політичне та культурне співробітництво з Україною, а також співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Європейський Союз відзначає європейські прагнення України та вітає проєвропейський вибір, зроблений Україною. Європейська Рада визнала, що успішна, стабільна та безпечна Україна найкращим чином відповідає інтересам Європейського Союзу. Правові підвалини відносин між ЄС та Україною закладено Угодою про партнерство та співробітництво. Повне виконання цієї угоди є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні ствердити свою європейську ідентичність [10]. Від вибору України залежатиме майбутнє обличчя Європи.
У ставленні Заходу до України спостерігається певна асиметрія: з одного боку, Україна – не без упливу США – визнана «геополітичною віссю» Європи; з другого боку, сама Європа традиційно не вельми уважна до політичної долі України, що, зрештою, не применшує гостроти й актуальності «українського питання» в контексті нових інтеграційних процесів на континенті. Стриманість Західної Європи щодо України можна пояснити, зокрема тим, що її інтереси до останнього часу зосереджувалися виключно на Росії. Це явище має комплексний характер, утім найсуттєвішими чинниками, з нашого погляду, є такі: по-перше, при розв'язанні певних міжнародних питань частка Західної Європи досі рефлексивно ставиться до Росії як до імперського центру, не відмовляючи їй у прихованих правах старої метрополії щодо колишніх республік СРСР, серед них і України; по-друге, в нових історичних умовах Захід уважав за своє найперше завдання «приборкати» Росію демократією.
Зараз триває розробка Плану дій Україна-ЄС, розпочалися двосторонні консультації щодо конкретних пунктів цього плану. В березні 2007 року в Повідомленні Єврокомісії для Європейської Ради та Європарламенту «Розширена Європа – сусідні країни: нова структура відносин із нашими східними та південними сусідами» було зазначено, що національні й/чи регіональні плани дій мають бути політичними документами, які об’єднають існуючі та майбутні заходи, що охоплюють усю сферу відносин ЄС із сусідніми країнами.
У Плані дій Євросоюз має визначити чіткі цілі й критерії оцінки, що пояснять країнам-сусідам, яких саме дій очікує ЄС від своїх партнерів для отримання ними різноманітних переваг у відносинах із Євросоюзом. Чорним по білому в документі записано: «Нові переваги мають надаватися лише для відображення просування, досягнутого країнами-партнерами в проведенні політичної та економічної реформ. За відсутності просування партнери будуть позбавлені таких можливостей». «За можливістю» політичні та економічні критерії розроблятимуться «у тісному співробітництві» із країнами-партнерами. [11]. Тобто Європейський Союз збирається здійснити угоду не між Україною і ЄС (як у нас часто пишуть у пресі), а свій власний план щодо України. Іншими словами, це буде не двосторонній українсько-єесівський документ (за аналогією з Планом дій Україна – НАТО), а односторонній – євросоюзівський.
На початку 2004 року Міністр закордонних справ України К. Грищенко підкреслив принципову зацікавленість у тому, аби план дій носив короткотерміновий характер, а також передбачав важливі для України перспективи, зокрема започаткування роботи зі створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також укладення між Україною і Євросоюзом нової угоди європейського типу. Україна зацікавлена у переведенні відносин із ЄС від співпраці до асоціації. Єврокомісар із питань розширення Г. Фергойґен підкреслив, що як і кожна європейська держава, Україна має можливість скористатися правом членства в ЄС, як передбачається статтею 49 Угоди про ЄС. Однак, це залишається питанням перспективи. Перед Г. Ферхойгеном були поставлені питання про прийняття ЄС рішення щодо збільшення квот для української сталі, впровадження сприятливого режиму імпорту української продукції, розширення соціальних пільг для України, надання допомоги в створенні систем моніторингу якості продукції, цільової підтримки країнами-членами ЄС інвестиційних проектів в Україні, інфраструктурній інтеграції, надання Україні статусу держави з ринковою економікою, прискорення прийняття України до СОТ тощо [12].
Безумовно, що діяльність ЄС в цілому та щодо України зокрема, далека від досконалості. Член Римського клубу Б. Гаврилишин звертав увагу Голови Єврокомісій Р. Проді на відверті протиріччя в документі «Ширша Європа», який визначає стосунки ЄС із новими сусідами. Зокрема, в одному місці йдеться про те, що кожна європейська країна має право стати кандидатом на членство в ЄС, а в іншому місці, що дебати щодо остаточного географічного поширення ЄС ще не відбулися. За думкою Б. Гаврилишина, в Україні треба поліпшити законодавство з метою заохочення іноземних інвестицій та залучення внутрішніх заощаджень. ВВП України міг би зростати на 10% річних. Якщо ВВП щорічно збільшується на 10%, він подвоюється за сім років. У вісім разів – за 21 рік. І тоді Україна економічно не є перевантаженою для Євросоюзу. А до 2028 року Україна могла б збільшити ВВП у 16 разів [13].
Водночас, слід зауважити, що відсутність зовнішньополітичної визначеності, так звана багатовекторність, є певною мірою обумовленою внутрішніми чинниками. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною й різною на західному і на східному напрямі. Біда наша – це дволикість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході – грає роль українізатора, на Сході береже пам'ятники Леніну, на Заході – благословляє спорудження пам'ятників Бандері [14]. Найгірше те, що замість турботи про консолідацію, соборність української нації маємо приклади відвертої ворожнечі, спровокованої представниками влади.
Так вже склалося, що реальне зближення з Росією в змозі позбавити Україну не лише європейської, а й будь якої перспективи. На жаль, назвати відносини між Україною й Росією зрозумілими важко. У ситуації повної непрозорості, за відсутності будь-яких фахових дискусій у суспільстві державою приймалися рішення стосовно створення Єдиного економічного простору, які явно не були ініціативою ні Києва, ні Мінська, ні, тим більше, Астани. Громадянам так і не було надано жодного арґументу стосовно переваг і втрат від вступу України до ЄЕП. Проте посол Росії в Україні В. Черномирдін спростував оптимістичні заяви українського керівництва про очікування зниження тарифів на енергоносії, створення зони вільної торгівлі без винятків. Жодної реакції з боку української влади на це не було. У грудні 2007 року підписано договір про Керченську протоку, де йдеться про те, що будь-які кораблі всіх третіх країн, заходячи до українських портів, мають питати дозволу в Росії. У Росії абсолютно відкрито заявляють, що договір було підписано, бо вдалося відсторонити від процесу МЗС України. Російські політологи, експерти, коментатори давно вже не соромляться прямо вказувати, яка саме Україна потрібна Москві – передусім, керована з Кремля. Величезною помилкою нинішньої української влади може виявитися спроба на цьому зіграти. У всьому світі цінують виконання досягнутих домовленостей. Те, що Україна, все більше відстаючи в своєму розвитку від західних країн-сусідів, усе більше й більше позиціонує себе як другорядну й щодо Росії, навряд чи може сприяти подоланню цієї різниці в розвитку [15].