Курсова робота
Польсько-українське співробітництво на сучасному етапі
План
Вступ
1. Періодизація українсько-польських міждержавних відносин
2. Україна і Польща на шляху партнерства
3. Особливості розвитку польсько-українського співробітництва
4. Проблеми українсько-польського порозуміння
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Об`єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення України до системи міжнародних відносин, світових інтеграційних процесів. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану , нового типу цивілізації третього тисячоліття.
В майбутньому велике значення буде мати інтеграція України в Європу. Україна широким фронтом виходить на західноєвропейський соціально-економічний простір. В умовах динамічного процесу інтеграції в Європі та інших глобальних перетворень однією з найважливіших проблем є забезпечення політичної рівноваги та стабільності на континенті, співіснування та гарантування безпеки. А стан стабільності і безпеки в Європі великою мірою залежить і від України та Польщі.
Таким чином самостійність України зовсім не означає її самоізоляції на міжнародній арені.
Сучасні тенденції світового розвитку ставлять перед Українською нові проблеми та потребують від неї активної участі в їх рішенні. Процеси трансформації, що відбуваються в Європі і світі, спричинили переоцінку цінностей та засад внутрішньої та зовнішньої політики європейських держав і міжнародних інституцій. Зруйнована біполярність світу, майже зникають засади можливої конфронтації між Сходом і Заходом. На зміну цьому приходить розвиток принципово нових відносин, у яких основний наголос робиться на налагоджені двосторонніх зв'язків.
Стосунки українського і польського народів мають багатовікову і трагічну історію. В минулому були приклади добросусідства, спільної боротьби з ворогами, звичайно й те, про що не хотілося б згадувати, але історію не перепишеш. ХХ століття було періодом реалізації національних інтересів наших народів, що породжувало конфлікти і драматичні події, які на сьогоднішній день створили психологічний бар'єр у вигляді синдрому упередженості негативних стереотипів, а то й проявів ворожості. Особливо закарбувалися в пам'яті трагічні події останньої світової війни та повоєнних років.
Нині на порозі ХХІ століття Україна і Польща здобули можливість творити власну долю у мирних і демократичних взаємовідносинах, як кожний окремо, так і разом як сусіди. На сучасному етапі розвитку людського суспільства, що має перехідний характер, саме на співпраці, а не на взаємних звинуваченнях можна вирішувати проблеми міжнародної безпеки, ліквідації загрози воєнних конфліктів, вирішення екологічних проблем, допомоги бідним народам. Адже і Україна і Польща, як найбільші країни Центрально-Східної Європи, мають досвід і ресурси співпраці в галузі державної влади, місцевого самоврядування, господарства, торгівлі, розв'язання паливно-сировинних і екологічних проблем, зовнішньої і оборонної політики з метою створення ефективної системи європейської безпеки, науки, культури, освіти, покращення статусу етнічних і релігійних меншин на підставі міжнародного права і демократії.
Українсько-польські відносини виходять за рамки двостороннього співробітництва, бо геополітична ситуація об'єднала держави у визначенні єдиного зовнішньополітичного курсу - інтеграція у європейські структури. В 1996 році партнерство двох держав було визначене як стратегічне. Сьогодні найважливішим результатом партнерства є те, що на рівні національних еліт досягнуте взаєморозуміння у важливості налагодження добросусідства і не сприйняття давніх взаємних претензій і образ [1, ст 7].
Історія українсько-польських відносин у кінці ХХ - початку ХХІ століття досі недостатньо досліджена на науковому рівні. В даний період історії події розвивалися настільки динамічно і драматично, що об'єктивно породили розходження в оцінках. Метою курсової роботи є дослідження та аналіз українсько-польських відносин з моменту отримання Українською незалежності і до цього часу.
У роботі відповідно до даної мети поставлені наступні задачі:
розкрити основні напрями співпраці.
дати характеристику сучасного стану відносин України з країнами Європи взагалі та з Польщею зокрема.
проаналізувати динаміку розвитку міждержавних відносин.
намітити основні шляхи розвитку відносин, дати рекомендації по їх вдосконаленню.
Об'єктом дослідження є сукупність зв'язків (політичних, торгових, інвестиційних, фінансових та інших) між Українською і Польщею.
Предметом дослідження є процес взаємодії суб'єктів зовнішньоекономічної, зовнішньополітичної та іншої діяльності України і Польщі.
Теоретичною і методологічною основою роботи послужили офіційні документи, нормативні акти, друковані публікації, періодичні видання та офіційні сайти.
Сьогодні наукові і педагогічні установи України і Польщі спільно проводять ґрунтовні і комплексні дослідження з актуальних проблем історії і педагогіки з метою вироблення основних перспективних напрямків подальшого розвитку добросусідських відносин як на офіційному так і на побутовому рівні.
В цій роботі узагальнено історіографію за певний період, висловлено власні думки та результати узагальнення.
Основне завдання полягає в тому, щоб відкинути всі негативні стереотипи, відійти від тлумачення тієї історії, що розпалює міжнаціональні антагонізми. Нам необхідно йти “до порозуміння й єднання”, як закликають нас у своїй спільній заяві Президенти України і Польщі. В новому тисячолітті маємо пам'ятати про відповідальність за минуле.
1. Періодизація українсько-польських міждержавних відносин
Досвід перших десяти років існування незалежної України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин свідчить, що особливого значення протягом цього часу надавалося її стосункам з Республікою Польща. Це закономірно, оскільки зовнішня політика України, і в першу чергу її стосунки з найближчими сусідами, була відразу визнана вагомим чинником процесу державотворення. Головним завданням вітчизняної дипломатії стало створення сприятливого міжнародного середовища для відродження нашої держави.
Польща, після виходу з табору соціалістичних країн, повинна була вирішувати такі ж проблеми. Подібність історичних доль, практичних економічних інтересів та новообраних геополітичних орієнтирів стала запорукою динамічності й ефективності українсько-польських стосунків у 90-х рр. ХХ століття[1, cт 229].
Разом з тим додамо, що такого високого рівня вони змогли досягнути тільки завдяки збереженню та переосмислення у дусі демократії і гуманізму було оновлено засадничі принципи та законодавчо-правову базу взаємин між незалежною Українською та Польщею. Насиченість і ефективність цих стосунків у 90-х рр. дала українським вченим підстави для виділення певних віх у їх розвитку.
Слід сказати, що питання періодизації українсько-польських міждержавних відносин фактично не входить до сфери наукових зацікавлень поляків. Вони визнають еволюційний характер зв'язків між двома країнами, однак поки що відмовляються структурувати їх в рамках умовної періодизації.
У польській, і в українській історіографії панує думка, що розробка сучасного бачення відносин між нашими державами зазнала на собі впливу загальних політичних змін в Європі. Визнається також її зв'язок з станом українсько-російських та польсько-російських стосунків. Тобто, утверджується переконання, що тільки розумне поєднання альтернативних векторів зовнішньої політики гарантує повноправність участі кожної країни у спілкуванні між народами світу і об'єктивність наукового аналізу цього процесу.
Вивчаючи розвиток українсько-польських відносин у 90-х рр., вітчизняні науковці відзначають їх вкоріненість у офіційній геополітичній концепції України. Зокрема, І. Мельникова вказує, що основні засади цієї програми вперше було сформульоване у проголошених Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Акті незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленому всенародним референдумом 1 грудня 1991 р.
У цьому сенсі обидва документи спрямовувались насамперед на утвердження нашої держави як рівноправногосуб'єкта міжнародного права, на забезпечення її територіальної цілісності, недоторканості кордонів, врахування іншими державами національних інтересів українців, поширення образу України як надійного партнера для міждержавної співпраці. Їх здійснення мало ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права - добровільності, взаємоповаги, рівноправності, невтручання в чужі внутрішні справи.
Погоджуючись з даним твердженням, Л. Чикаленко та О.Васильєв, автори одного з варіантів періодизації українсько-польських відносин, вказують, що політичне становлення України відбувалося в умовах її значної міжнародної ізоляції. Тож показово, підкреслюють вони, що Польща відразу обрала виважену та далекоглядну позицію толерантності до свого східного сусіда. Дослідники проблеми Д. Глібов і В. Горун, додають, що тісні українсько-польські стосунки від початку дещо скоригували традиційне розуміння держав регіону Центрально-Східної Європи як таких, що знаходяться у сфері впливу країн ЄС та Росії.
Обидві існуючі у вітчизняній науці підходи до періодизації українсько-польських міждержавних стосунків спираються на ряд двосторонніх угод та договорів, підписаних керівниками й урядовцями наших країн протягом 90-х рр. Так В. Горун і В. Глібов у 1997 р. виділили три етапи даної співпраці. Перший з них - “підготовчий” (1990 - 1 грудня 1991 р.) - включає в себе дії української та польської сторін по розбудові відносин в умовах неповного суверенітету України. На цьому етапі відбулося схвалення Сеймом Республіки Польща 27 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Підвалини якісно нової прямої двосторонньої співпраці було закладено у Декларації про державний суверенітет України. Підвалини якісно нової прямої двосторонньої співпраці було закладено у Декларації про принципи і основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписаний 13 жовтня 1990 р. під час офіційного візиту до Києва Міністра закордонних справ Польщі К. Скубішевського. Врешті, 6-8 вересня 1991 р. було досягнуто домовленості про обмін надзвичайними послами. Другий - “романтичний” етап, тривав з 1 грудня 1991 р. до початку січня 1993 р. Його характерними ознаками є пошук політичних партнерів серед великих держав, таких як ФРН і США, при одночасній мінімалізації стосунків з Росією. Головні події: 2 грудня 1991 р. Польща першою у світі визнала незалежність України, 4 січня 1992 р. відбулося встановлення повноцінних дипломатичних стосунків. 18 травня 1992 р. у Варшаві, під час першого офіційного візиту Президента України Л.Кравчука до Польщі, укладено Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво.
Таким чином, в даний період велась легітимізація українсько-польських контактів. З другого боку, не вистачало конкретної роботи по зміцненню міждержавних зв'язків. Польща обережно ставилась до спроб України встановити тісні стосунки з Німеччиною. Третій - “прагматичний” період нашої співпраці тривав з січня 1993 р. до кінця 1995 р. Розпочався він з приходом до влади в обох державах прагматично налаштованих прем'єр-міністрів: Л. Кучми та Г. Сухоцької. Цей етап відзначався, на думку В.Глібова і Д. Горуна, деякою стагнацією у двосторонніх відносинах. До його позитивних здобутків можна зарахувати організацію Консультаційного Комітету Президентів України і Польщі у результаті відвідин Києва 24-26 травня 1993 р. Президентом Л.Валенсою[1, cт 303].
У складі комітету було дві комісії: з політичних питань та безпеки й у справах національних меншин. Загалом, у цей період було підтверджено перспективність співробітництва України і Польщі не тільки на рівні двосторонніх відносин, але й у міжнародних організаціях. Саме тоді й у міжнародних організаціях. Саме тоді розпочалася співпраця обох країн з НАТО. В ході візиту до Польщі 26-27 січня 1995 р.(з нагоди 50-річчя визволення Освенціма) Президента України Л.Кучми було підписано Заклик до народів світу про мир і толерантність.
Події 1996 р. і 1997 р., вважають Д.Горун та В.Глібов, підтвердили європейський вибір України та важливу роль Польщі у його здійсненні. Доведено це було під час офіційного візиту до Варшави Президента України Л.Кучми 25-27 червня 1996 р. шляхом підписання Декларації про співробітництво між двома країнами. Фактично, розпочався новий етап у розвитку українсько-польських взаємин. Остаточно його закріпила спільна заява Президентів України і Польщі “До розуміння і єднання”, завірена їх підписами в рамках офіційного візиту до України А. Кваснєвського 20-22 травня 1997 р [3]. Варіант періодизації українсько-польських міждержавних відносин, розроблений Д. Горуном та О. Глібовим, відзначається чіткістю, логічністю і науковоюобґрунтованістю. Такі ж риси притаманні й періодизації, запропонованій у 1998 р. Л. Чикаленко і О.Васильєвим. Зокрема, вони простежили такі етапи розвитку українсько-польських стосунків у 90-х рр.:
від проголошення незалежності України і встановлення з Польщею дипломатичних відносин (кінець 1991 р. - початок 1993 р.) до середини 1993 р. Даний етап ознаменувався, на їх думку, активізацією двосторонніх відносин, пошуками оптимального розвитку взаємовигідного двостороннього співробітництва, як на державному, так і на громадському рівнях;
від 1993 р. до 1995 р. - цей період відзначився деяким загальмуванням двосторонніх відносин та співробітництва;
з 1996 р., коли спостерігається пожвавлення українсько-польських взаємин і їх вихід на площину стратегічного партнерства, котре, у свою чергу, поширюється на ряд проблем міжнародного життя.
Як бачимо, автори обох існуючих періодизацій українсько-польських відносин виділяють однакові віхи їх розвитку та дають подібні характеристики їх етапам. Хоча Чикаленко та Васильєв не виділяють окремо “підготовчого” періоду у стосунках між двома країнами, вони все ж наголошують на важливості для їх розбудови подій 1989-1991 рр. Ці дослідники зазначають, що передумовами становлення нової системи українсько-польської співпраці стали розпад РЕВ, ОВД, СРСР та одночасний даним подіям прихід до влади у Польщі демократичних сил на чолі з “Соліданістю”.
Все це дає нам підстави вважати розглянуті варіанти етапів сучасних українсько-польських взаємин такими, що взаємно доповнюють один одного і можуть стати основою для узагальненої періодизації.
У зв'язку з вживанням терміну “стратегічне партнерство” взагалі і в стосунку до українсько-польського партнерства зокрема на межі тисячоліть (2000-2001 рр) виникла серйозна дискусія.
Як підрахували співробітники Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦЕПД), до стратегічних партнерів України зараз відносять 19 держав. Однак на практиці такі стосунки найчастіше не досягають стратегічного рівня [7].
Українські дослідники неодноразово наголошували, що термін “Стратегічне партнерство” вживається як суто декларативний, замість більш виправданих “пріоритетне”, “партнерське”, “особливе партнерство”. Цікаво, що цей недолік української політичної фразеології раніше підмітили поляки, зокрема Є. Козакевич. Однак, у міжнародних документах, зокрема у спільній заяві Президентів України та Польщі “До розуміння і єднання”, стосунки між двома державами визначено як стратегічні [3].
Проголошення у 1996-1997 рр. стратегічності українсько-польських відносин покликане було продемонструвати готовність обох сторін до співпраці якісно нового рівня - співпраці у світлі євроінтеграції. Дане рішення засвідчувало, що протягом 90-х років відбувся прорив у становленні й розвитку відносин між Українською і Польщею. Це бачення було покладене Д.Горуном і В. Глібовим, Л. Чикаленко і О.Васильєвим в основу своїх періодизацій українсько-польських міждержавних взаємин. Не відмовляються від нього й інші науковці.
2. Україна і Польща на шляху партнерства
Налагодження українсько-польських сучасних відносин в останнє десятиліття ХХ століття стало результатом докорінних змін в Європі. Перебудова розпочата Горбачовим призвела до “демократичних революцій” в соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Об'єктивна необхідність у змінах назрівала вже давно і наприкінці 80-ч рр. особливо гостро проявилися кризові явища командно-адміністративної системи управління суспільством державного соціалізму. Причиною цих змін був крах моделі суспільного ладу, що запроваджувався у країнах Центральної і Східної Європи після Другої світової війни з приходом до влади комуністичних прорадянських партій [9].
У червні 1989 року на виборах у Польщі перемогу здобуває “Солідарність”. У серпні створюється уряд національної довіри на чолі з Тадеушем Мазовецьким - редактором часопису “Солідарність”. Діяльність цього першого не комуністичного уряду Польщі почалася з ліквідації всього, що нагадувало про тоталітарний режим. Уряд Мазовецького почав проводити зовнішню політику, яка за основу польські національні інтереси, тобто зовнішня політика почала вироблятись не в Москві, а в Варшаві.
Звичайно в ті часи Польща не розвивала політичних відносин зі своїми східними сусідами, зокрема зУкраїнською, перш за все тому, що ні Україна, ні інші радянські республіки не були суб'єктом міжнародних відносин де-факто.
16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет. Ця Декларація де-юре дозволяла Україні проводити напівзалежну зовнішню політику та різний підхід до центру і радянських республік [13].
У вересні 1990 року до Києва прибула офіційна делегація Республіки Польща. В ході візиту, міністрами закордонних справ України і Польщі була підписана Декларація про принципи і основні напрями розвиткуукраїнсько-польських відносин. В ній зазначалося, що сторони не мають територіальних претензій одна до одної, і що кордон непорушний. Обидві сторони зобов'язувалися дотримуватися прав національних меншин і поліпшити становище етнічних поляків в Україні та етнічних українців у Польщі. 6-8 вересня 1991 р. було домовлено про обмін надзвичайними і повноважними послами [13].
Республіка Польща була першою державою, яка визнала самостійність і незалежність України і заявила про бажання встановити з нею повні дипломатичні відносини. Це відбулося 2 грудня 1991 року о 18 годині, коли спеціальний посланець польського уряду Єжи Козакевич засвідчив свою повагу до вибору Українського народу в міністерстві закордонних справ України і повідомив про визнання. Тоді ж польські часописи рясніли повідомленнями, що вперше за декілька століть Польща має східний кордон з потенційно дружньою державою, що незалежність України змінила геополітичне становище Польщі, всієї Європи і навіть світу [11].
Незалежна Україна в очах політиків і широких кіл громадськості Польщі є діючим фактором сформованого після розпаду СРСР нового геополітичного статус-кво в силу того, що політична стабільність української державності закріплює цілий ряд його фундаментальних функцій, які можна звести до наступного:
а) Росія без України має мало шансів знову підкорити собі держави колишнього Варшавського договору. Під час обговорення проблеми вступу до НАТО політики у Варшаві й інших країнах центральної Європи усвідомлювали що, негативна реакція Росії на вищесказане не означає погрози прямих ворожих дій з її боку;
б) Здобуття Українською незалежності сприяє подоланню імперського синдрому в російському суспільстві. Клімат політичної толерантності, що зароджується, буде сприяти утвердженню ліберальних підходів у країнах, які йдуть на зближення з Європою.
в) Життєстійкість України як незалежної держави багато в чому кардинально змінює значення російського фактору у внутрішній політиці центральноєвропейських держав, і зокрема Польщі.
г) Стабільність України, населення якої складається більше як із 100 великих і малих
9-09-2015, 02:23