Курсова робота
на тему:
Війна як форма збройного насилля: проблеми теорії
Зміст
війна збройний насильство міжнародний
Вступ
Розділ І. Поняття "Війна", "Збройне насильство". Воєнна сила в міжнародних відносинах
1.1 Війна і політика
1.2 Класифікація війн
1.3 Ціль та засоби у війні
Розділ II. Війна в історії соціально-політичної думки
2.1 Французька соціологічна школа
2.2 Війна, що пішла, війна, що повернулась. Індивід в стратегічних дослідженнях
Розділ III. Перша світова війна (1914-1918рр.)
3.1 Початок першої світової війни
3.2 Причини першої світової війни
3.3 Стратегічні плани учасників війни
3.4 Внутрішнє становище у воюючих країнах
3.5 Підсумки першої світової війни
Висновки
Використана література
Вступ
Війна... Найстрашніший стан людського суспільства, коли держава посилає своїх громадян вбивати і вмирати. Коли без розбору руйнуються створені раніше матеріальні і духовні багатства. Коли зневажається мораль, а панує насилля. Війна -це смерть, це знищення людини і людяності.
Та якою б страшною не була війна, як би вона не перечила природному прагненню людини жити і творити, поки що вона залишається постійною реальністю.
Історичні свідчення представників самих різних епох і народів говорять про велику цінність, рідкість і швидкоплинність мирних часів. Про свою високу заслугу імператор Август в залишеному ним політичному заповіті, записав: „До мого народження, за весь період від заснування міста, храм Януса Кривина, який, згідно із бажаннями предків наших, міг бути закритим тільки після примирення римлянами всієї землі і всіх морів, закривався лише два рази; мій принципат сенат тричі вирішував закрити храм".
Що стосується XXстоліття, то тут не було ні одного дня без війн і збройних конфліктів. І тим не менш ми дуже мало знаємо про війну. На перший погляд це не так, або не зовсім так . Адже найкращі розуми людства безперестанку створюють нові, все більш досконалі засоби нападу і оборони. Політики укладають мирні договори і оборонні союзи. Люди мистецтва присвячують свої твори тим крайнім станам, які викликає у людей війна. Але причини війн, закономірності функціонування воєнної машини залишаються ніби за спиною суспільної і індивідуальної свідомості. Тут -- таємниця: дещо темне, хворе, потворне, але до краю зле, сильне і невблаганне...
Чимало мислителів наважились досліджувати саму природу війни і механізм її перебігу.
Звідси і випливає мета курсової роботи, котра полягає у вивченні змісту поняття "війна", а завдання перед нами стоїть дослідити вплив війн на перебіг подій на міжнародній арені.
Основним методом вирішення поставленого завдання є аналітична обробка інформації, взята із різних джерел літератури. Зокрема, І розділ базується на праці К.Клаузевіца "Про війну", яка детально розглянула різносторонність та саме розуміння поняття "війна". Він дав чітке тлумачення поняття як у традиційній науці, так і в сучасному світі.
Інформація взята із книги Циганкова дала змогу розібрати проблему війни, насильства представниками різних шкіл. Цьому присвячений другий розділ моєї роботи.
Третій розділ роботи практичний. Тут був оброблений матеріал із робіт С.Пивовара та І. Коляди, про першу світову війну. Я спробувала детально розглянути причини, характер, мету війни.
Розділ І. Поняття "Війна", "Збройне насильство". Воєнна сила вміжнародних відносинах
Війна - це спосіб розв'язання суперечностей засобами організованої збройної боротьби між класами і державами для досягнення їхніх політичних і економічних цілей. Війна є соціальним явищем. Війни бувають справедливі, визвольні, що мають на меті знищення реакційних суспільних відносин в середині країни (громадянські), ліквідацію національного колоніального гніту (національно-визвольний) та захист від нападу іноземних загарбників (оборонні), і несправедливі, загарбницькі, що мають на меті поневолення інших країн і народів.
Насильство - це застосування фізичної сили до кого-небудь, силування, примус; застосування сили для досягнення чого-небудь, примусовий вплив на когось, щось.
"Сила і насильство з давніх-давен вважаються найбільш розповсюдженими і ключовими засобами в арсеналі міжнародного актора. З поняттям сили пов'язана одна із центральних проблем міжнародних відносин - проблема війни і миру. На основі поняття "сила" актори роблять висновки про можливості один одного, складають плани своєї взаємодії, приймають рішення, оцінюють ступінь стабільності міжнародної системи."
Проблема використання воєнної сили в міжнародних відносинах є однією з найскладніших і багатогранних. В політичному процесі пошуки компромісу, взаємні поступки і угоди тісно переплетені з використанням чи загрозою використання силових методів. Вони взаємно доповнюють один одного. Всіляке досягнення домовленостей, включаючи і ті, що оформляються за допомогою міжнародного права, відбиває визначений баланс сил. Тому роздуми про відмову від застосування сил і загрози її застосування в міжнародних відносинах можуть бути або тактичним прийомом, або утопічною свідомістю, нерозумінням природи цих відносин. Безперечно, найбільш "чистим" видом використання сил, притому сили спеціалізованої, структурованої в рамках державних установ, інститутів, системи мироприємств є війна.
Специфіка війни як особливого суспільно-політичного явища вимагає того, щоб фактору воєнної могутності було відведено особливе місце в загальному контексті міжнародних відносин.
При розгляді фактору сили в міжнародних відносинах треба виділити, по меншій мірі, дві сторони цього питання. По-перше, це проблема співвідношення війни і політики, аналіз якої дозволяє виявити не тільки їх взаємний вплив, але і місце, яке займає відкрите використання сили в міжнародних відносинах. По-друге, це проблема факторів, які впливають на воєнну могутність держави, складові цієї могутності. Перша сторона більш стабільна, вона пов'язана з такими більш загальними поняттями, як держава, міждержавні відносини, зовнішня політика. Перша - більш рухома, динамічна, так як тут в дії виступають таки фактори, як рівень суспільне політичної організації суспільства, розвитку виробничих сил.
1.1 Війна і політика.
Щоб розглядати роль воєнної сили в міжнародних відносинах необхідно згадати деякі основні положення, що характеризують співвідношення війни і політики, які давно стали класичними.
Війна в людському суспільстві, війна цілих народів, і при тому народів цивілізованих, завжди випливає із політичного положення і викликається лише політичними мотивами. Війна представляє собою політичний акт. Але війна є не тільки політичним актом, а справжнім знаряддям політики, продовженням політичних відносин, проведення їх іншими засобами. Те, що ще залишається в ній своєрідним, відноситься лише до своєрідності її засобів.
Війну і політику не можна ні розривати ні протиставляти, хоча війна - дуже специфічний вид політики, що здатен розриватися за своїми законами.
Система взаємовідносин між державами, групами держав, як правило, складна і багатогранна, вона ні в якому разі не зводиться до силових методів. Проте треба ще раз підкреслити, вона неможлива без використання сили або, що трапляєтьсячастіше, загрози її застосування. Війна може стати результатом неспроможності вирішити назрілі протиріччя в рамках існуючої системи міжнародних відносин іншими методами. Схожі протиріччя мажуть бути вирішені в ході кризи, коли сторони дійшовши до крайності війни, з тих чи інших думок не переходять до її застосування. Результатом може стати подальше зміцнення існуючої моделі системи міжнародних відносин, перерозподіл балансу сил в рамках цієї системи, виникнення нової системи, яка була б заснована на принципово іншому балансі сил. Використання воєнної сили, як крайнього способу вирішення назрілих проблем пов'язано з втратами і потрясіннями, як правило не передбачуваними наслідками для всіх учасників конфлікту. Перш за все, необхідно мати конкретні напрямки, області реальної взаємодії політики як такої, діяльності управління держави і стратегії, яка охоплює теорію і практику підготовки держави і її збройних сил до можливої війни. Зрозуміло, що в такій складній проблемі важко виділити окремі аспекти. Ці напрямки все ж таки можна сформулювати так.
1.Політика повинна покласти в основу своєї діяльності раціональну ідею, яка б відповідала корінним інтересам держави, і згідно неї намічати потенційних союзників і противників.
2. У випадку виникнення загрози війни, політика повинна становити її ціль, а тоді надати стратегії повну свободу дій.
3. Політика повинна спочатку підготувати сприятливу обстановку для реалізації стратегічних установок.
4. Політика повинна вибирати найбільш зручний момент для використання силових методів.
5. Політичне керівництво повинне забезпечити стратегію достатніми матеріальними ресурсами.
6. Політика повинна вміло використовувати результати, які отримала з допомогою застосування силових методів.
Всі перераховані аспекти взаємодії політики і стратегії можна представити в якості взаємозалежних елементів системи, які характеризують різні фази підготовки країни до війни, втягнення в війну, її ведення і завершення.
1.2 Класифікація війн
Серед усіх типів міжнародних конфліктів найбільш небезпечними є воєнні (або збройні), оскільки у їх результаті світове суспільство зазнало колосальних людських втрат, руйнувань, та знищень матеріальних цінностей. Людські та матеріальні втрати завдані збройними силами противника, визначають собою жорстокість, безкомпромісність конфліктуючих сторін, характер воєнних конфліктів прямо пов'язаний із специфікою міжнародної системи, в якій вони відбуваються.
"Війни є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового і господарського потенціалу противника."3 Завдаючи великої руйнівної шкоди воєнні засоби в міжнародних відносинах є найбільш дієвим способом реалізації зовнішніх політичних інтересів держави, що неодноразово призводило до вибуху війн. Практично протягом усієї історії людства тільки близько 300 років пройшли взагалі без війн, що свідчить про сталу періодичність такого суспільно-політичного явища.
Проблема класифікації війн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин, так як вона досить глибоко розроблена у воєнній науці. Варто лише підкреслити необхідність ухилення від широко практикованого поділу війн на справедливі та несправедливі, як надуманого та штучного. Це вірно хоча б тому, що оскільки війни завжди пов'язані із збройним насильством то справедливими бути не можуть. Крім цього така класифікація недоречна через два міркування:
- тому, що критерій агресивності вкрай спекулятивний та аморфний;
- тому, що конфліктуючі сторони, переслідуючи власні національні інтереси не можуть вважатись правими чи винними, оскільки, кожна сторона на виправдання своєї позиції наводить масу цілком доречних та вичерпних аргументів.
Так, наприклад, сторона, яка перша почала воєнні дії, доволі часто виправдовується тим, що вона діє превентивно, випереджаючи агресію зі сторони противника чи відповідаючи на його про вокативні акції.
Застосування воєнної сили пояснюється також ідеологічними причинами, як, наприклад, доволі цинічно це робив В.І. Ленін, стверджуючи, що будь-яка війна є справедливою, якщо вона ведеться в інтересах пролетаріату. Ініціювання війни виправдовується також захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму, тощо.
У військовій науці війни класифікуються за критеріями:
1. театрів воєнних дій (ТВД) на:
- сухопутні;
- морські;
2. способу ведення воєнних дій на:
- позитивні;
- маневрені;
3. залучених ресурсів на:
- обмежені;
- масові.
Досить оригінальну класифікацію, "у праці "Війна та антивійна", пропонують американські дослідники Елвін та Рейді Тофлери. Вони визначають типи війн за їх відношенням до типів цивілізації:
І.Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони проводяться на примітивному технологічному рівні, в них беруть участь іррегулярні підрозділи, їх масштаби та ресурси, залучені з обох сторін є незначними.
2.Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами, та їм характерні досить високий технологічний рівень, участь в бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби використані у воєнному конфлікті.
3.Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або, принаймні перехідними до них, що характеризуються надвисоким технологічним рівнем (широке використання у бойових діях інформаційних систем, супутників, високоточної зброї), веденням операцій не чисельними, але високопрофесійними збройними силами, невеликими ресурсами, але доволі значними масштабами операцій."4
Слід зауважити, що у сучасному світі ведуться війни усіх вищенаведених типів одночасно, що пояснюється неоднаковим рівнем розвитку різних регіонів та суспільств. Навіть в рамках одної війни у Перській затоці, коаліцією на чолі з СИТА, використовувались методи, характерні як для третьої хвилі, так і для другої. Тофлери підкреслюють, що проводились дві повітряні кампанії, одна за допомогою зброї, характерної для другої хвилі, призначеної для масового знищення — інша з великою точністю, при мінімалізації побічної шкоди.
1.4 Цілі і засоби війни
Природа війни є дуже складною та змінною, і саме вона впливає на цілі та засоби війни. Якщо говорити про цілі воєнних дій, на які повинна орієнтуватися вся війна в цілому, щоб бути надійним засобом політики, то ми побачимо, що ця воєнна ціль така ж змінна, як політична ціль, як різні умови війни.. Якщо ж починати з поняття війни, то треба сказати, що політична ціль війни знаходиться за її рамками, адже якщо війна це акт насильства, направлений на те , щоб змусити противника виконати нашу волю, то все завжди повинно було б зводитись до знищення ворога, до його нездатності чинити опір.
Спочатку розглянемо три елементи, що є об'єктами загального порядку. Це -збройні сили, територія та воля супротивника.
Збройні сили супротивника повинні бути знищені, тобто приведені в стан, в якому вони вже не можуть продовжувати боротьбу.
Територія повинна бути завойована, тому що вона може виявитися джерелом нових збройних сил.
Але навіть після досягнення того й іншого не можна вважати, що війна(ворожа напруга і дія ворожих сил) припинилася, поки не зломлена воля супротивника, тобто його уряд і союзники не змушені підписати мир, народ не приведений до покори. Зазвичай, знищення збройних сил противника проходить поступово, і з такою ж поступовістю, крок за кроком, йде завоювання країни. При цьому, одне впливає на інше; втрата областей в свою чергу веде до ослаблення збройних сил.
Війна, як вона проходить насправді, часто значно відрізняється від її початкового поняття. Війна в цілому немає суворого закону перебігу, а змінюється від обстановки.
Як що ми намагаємося збільшити затрати сил противника, то можна використовувати три шляхи.
Перший - це вторгнення, тобто захоплення ворожої території, але не для утримання її за собою, а з ціллю зібрати з нею контрибуцію, або навіть спустошити її. Безпосередньою ціллю в даному випадку буде не завоювання країни, не знищення збройних сил противника, а нанесення йому, як ворогу збитків. Другий шлях заключається в тому, щоб надати нашим операціям ціль на збільшення збитків ворога - воєнним або політичним способом. Третій шлях - виснаження ворога, поступовий напад, довгочасність воєнних дій; виснаження фізичних сил і волі противника.
У війні багато шляхів ведуть до цілі знищення ворожих збройних сил. Завоювання провінцій противника, тимчасова їх окупація з ціллю використання їх засобів, підприємств, які призначені для здійснення тиск на політичні відносини, пасивне очікування ударів ворога, все це - засоби. З яких кожний, в залежності від конкретної ситуації, може бути застосований з ціллю здолати волю противника.
Розділ II. Війна в історії соціально-політичної думки
Одним із перших писемних джерел, які включали в себе глибокий аналіз відносин між суверенними політичними одиницями, стала написана більш як дві тисячі років тому Фукідітом (471-401 до н.е.) "Історія Пелопоннеської війни у вісьмох книгах". Багато положень та висновків древньогрецького історика не втратили свого значення до наших днів, підтвердивши тим самим його слова про те, що складена ним праця - не стільки предмет змагань для тимчасових слухачів скільки надбання на віки. Задавшись питанням про причини багаторічної та виснажливої війни між афінянами та лакедемонянами, історик звертає увагу на те, що це були найбільш могутні і процвітаючі народи, кожен з яких головував над своїми союзниками. При цьому він підкреслював, що "... со времени мидийских войн и до последней они не переставали то мириться, то воевать между собою или с отпадавшими союзниками, причем совершенствовались в военном деле, изощрялись среди опасностей и становились искуснее". Оскільки обидві могутні держави перетворилися у свого роду імперії, то посилення однієї з них ніби прирікало їх на продовження цього шляху, підштовхуючи до прагнення підкорити собі усе своє оточення, з тим, аби підтримати свій престиж і вплив. В свою чергу, друга "імперія", а також меші міста-держави, відчуваючи зростаючий страх і занепокоєння перед таким посиленням, приймає міри щодо укріплення свого захисту, втягуючись тим самим у конфліктний цикл, який в кінці-кінців перетворюється у війну. Ось чому Фукідід з самого початку відділяє причини Пелопоннеської війни від різноманітних приводів до неї: "Причина самая действительная, хотя на словах наиболее сокрытая, состоит, по моему мнению, втом, что афиняне своим усилением внушали страх лакедемонянам и тем привелиб их к воине".
Фукідід став родоначальником одного з найбільш впливових напрямків у більш пізніх уявленнях і сучасній науці про міжнародні відносини.
В подальшому цей напрямок, що отримав назву класичний або традиційний, був представлений у поглядах Ніколло Макіавеллі (1469-1527), Томаса Гоббса (1588-1679), Емеріка де Ваттеля (1714-1767) та інших мислителів, набуваючи більш закінченої форми у роботі німецького генерала Карла фон Клаузевіца (1780-1831).
Гоббс, наприклад, вважав стан війни цілком терпимим, хоча і розрізняв індивідуальну війну "всіх проти всіх", що витікала з самої людської природи, та війну між державами, яка не обов'язково загрожує виживанню кожної людини, особливо якщо мова йде про сильні держави. Звідси його заклик до відмови від індивідуальної свободи людей на користь держави - Левіафана. Гегель бачив у війні необхідний і корисний, хоча і суворий засіб проти занепаду громадянськогосуспільства і вважав, що в кінці-кінців конфлікти між цивілізованими суспільствами трансформуються в певний ритуал, що не загрожує їх безпеці. На противагу такому підходу Кант розглядав війни як неприпустиме явище. Ідеальним станом суспільства він вважав мир між окремими особами в природному стані і мир між державами. Але вічний мир, з його точки зору, може настати лише в дуже далекому
9-09-2015, 02:37