Розділ 2. Політичні пріоритети розвитку Близького Сходу
2.1 Перспективи політичної модернізації в провідних арабських країнах
Події, що розверталися в регіоні Арабського Сходу на рубежі XX-XXІ ст., змушують зробити невтішний висновок про те, що на наших очах відбувається розпалення старих конфліктів і виникнення нових. Серед тих, що займають особі місце на сторінках газет, екранах телевізорів варто виділити триваючий арабо-ізраїльський конфлікт, і новий виток палестино-ізраїльського протистояння. Більш ніж негативними виявилися для регіону наслідки так називаної "антитерористичної операції", ініційованої Вашингтоном і яка призвела лише до ще більшого росту напруженості. Розширення дуги нестабільності на Сході продовжилося з "реанімацією" кризи навколо Іраку, що вилилося, у кінцевому рахунку, у воєнну операцію США і їхніх союзників навесні 2003 р.
Ці складні міжнародні процеси впливають на внутрішньополітичну обстановку практично у всіх країнах регіону Арабського Сходу. Владі нерідко приходиться здавати іспит на здатність вижити в умовах, коли існує небезпека зовнішньої погрози і внутрішньої нестабільності.
На тлі росту регіональної напруженості на рубежі тисячоріч, Арабський Схід пережив зміну керівних еліт у ряді ключових країн. Питання наступності влади - один з найбільш важливих і показових у політичній культурі Арабського Сходу. Устояна за десятиліття політична система в тій чи іншій арабській країні час від часу переживає "струс". Це відбувається в зв'язку з кончиною правителя чи приходом до влади нових керівників у результаті виборів чи перевороту (що відбувається нерідко).
Специфікою політичної системи на Арабському Сході є вагома роль глави держави, що зосереджує у своїх руках бразди правління, як у внутрішньополітичних справах, так і на міжнародній арені. У країнах з республіканською формою правління при зміні влади вона найчастіше дістається або дітям колишнього глави держави, або представнику правлячого клану. Це дає підставу ліберально набудованим колам на Заході говорити про дуже незначну роль виборів, як демократичного інституту, у політичному житті країни. А, отже, нездатності громадян за допомогою голосування впливати на свою долю. При цьому на Заході не враховують політичну традицію Сходу, де виборність, багатопартійність, воля преси та інші атрибути демократії ніколи не були метою, а лише засобом, а стало бути, і прибігати до них слід лише в міру необхідності. Тому характерна (чи, принаймні, декларуєма) для західних демократій система цінностей при імплементації в східні суспільства зустрічає на своєму шляху безліч перешкод.
Характерною рисою політичної еліти Арабського Сходу початку XXІ ст. є задача зміцнення існуючої системи влади і передача її або в спадщину, або по принципах "керованої демократії", коли результати виборів найчастіше легко прогнозовані, а головне - мають другорядне значення, тому що не приведуть до істотної зміни політичного курсу в країні.
В умовах хиткості політичної системи роль стабілізуючого фактора відіграють армія і спецслужби. У ряді країн вони служать міцною опорою політичної еліти, а в деяких випадках - самі її і складають.
В арабських країнах з монархічною формою правління процес передачі влади проходить у цілому без потрясінь. У 1999 р. на зміну "патріархам" близькосхідної політики короля Йорданії Хусейна і короля Марокко Хасану ІІ прийшли їхні сини - Абдалла ІІ і Мухаммед VІ. Перші роки правління молодих правителів показали, що ці два розташованих у різних куточках Арабського Сходу королівства вже в найближчому майбутньому здатні досягти дуже вражаючих результатів і, насамперед , у сфері економіки. Багато в чому заслуга в цьому належить поколінню монархів, що пішло, що створили міцний фундамент для наступного ривка. Консерватизм у системі державного устрою і методах керування країною з лишком компенсується наочними успіхами в економіці і ростом добробуту підданих. До того ж і Марокко, і Йорданія традиційно підтримують зі США гарні відносини, що говорить про можливу допомогу Вашингтона у випадку, якщо хтось вирішить зазіхнути на владу правлячих еліт. У таких країнах істотної зміни політичного курсу не варто очікувати.
Цікаві політичні процеси відбуваються в двох ключових країнах Арабського Сходу - Сирії і Єгипті.
Ще задовго до кончини Хафеза Асада в червні 2000 р. було ясно, що влада в Сирії успадкує один із синів сірійського президента. До 1994 року таким єдиним спадкоємцем був старший син Басель - харизматичний, улюбленець народу, який користувався безумовним авторитетом в армії. Але несподівана смерть Баселя в результаті автокатастрофи змусила терміново готувати в майбутні президенти молодшого сина - Башара.
Треба сказати, що для сірійського народу було досконале неважливо, яким чином відбудеться зміна влади. Був важливий лише бажаний усіма результат - щоб місце великого батька, що дав сірійському народу стабільність і процвітання, зайняв син і продовжив його справу. Таким чином, легітимність влади Башара Асада не піддається ніякому сумніву. Крім того, практично незмінним залишилося коло найближчих соратників нового президента, що говорило про наступність політичного курсу.
В останні роки свого життя Хафез Асад зробив багато чого для того, щоб підняти авторитет Башара Асада серед сирійців. Башар пройшов інтенсивний вишкіл , закінчивши дворічний курс навчання у військовій академії, де захистив дисертацію. Він брав участь разом зі своїм батьком у вирішенні щоденних питань життєдіяльності країни. Башару Асаду було доручено курирувати відносини з Ліваном, що завжди були предметом особливої турботи Сирії. Уже перші місяці правління молодого президента показали, що "уроки батька" не пройшли даром для молодшого Асада. У керма країни встала сильна людина, рішуче набудований на те, щоб його країна упевнено ввійшла в ІІІ тисячоріччя під прапором реалізації планів міжарабської інтеграції.
В особі Сирії США, що мріють переробити політичну карту Близького Сходу за своїм розсудом, зустріли сильну відсіч. Дамаск на сьогоднішній день є, мабуть, останнім бастіоном панарабізму. Так, у конституції Сирії написано, що "будь-яка небезпека, який піддається будь-яка арабська держава з боку колоніалізму і сіонізму, є в той же час і небезпекою, що загрожує всій арабської нації". Прагнення Сирії до створення регіональних союзів, причому не тільки за участю арабських країн, зустрічає відсіч США, що не хочуть виникнення на Ближньому і Середньому Схід нового "центра сили". Незалежний курс Дамаска йде врозріз з відверто експансіоністськими устремліннями Вашингтона на Близький Схід, що багато в чому визначає характер сірійсько-американських відносин, що до початку XXІ століття продовжують залишатися складними.
На тлі поглиблення і зміцнення відносин Сирії з Єгиптом, офіційний Каїр дуже болісно сприймає погрози з боку Ізраїлю на адресу Дамаска. Єгипет різко засудив ізраїльську атаку на палестинські табори на території Сирії 5 жовтня 2003 р. Влади АРІ, що також докладають великих зусиль для активізації міжарабської інтеграції, дуже негативно сприйняли подібну акцію Ізраїлю. Сирія була і залишається однієї з ключових країн в арабському світі, а тому будь-які ворожі дії проти її сприймаються єгипетським керівництвом, інтелігенцією і громадськістю як спроба послабити її позиції.
У самому Єгипті внутрішньополітичні процеси протікають досить спокійно. 26 вересня 1999 року президент Єгипту Хосні Мубарак був обраний на черговий - уже четвертий - шестирічний президентський термін. У ході загального референдуму за нього віддали свої голоси 93,8 проц. виборців. Відповідно до Конституції Єгипту, прямі президентські вибори в цій країні не проводяться. Кандидатуру майбутнього глави держави затверджує Народні збори (парламент) і виносить її на всенародний референдум. Більшість у парламенті належить очолюваної Мубараком Націонал-демократичної партії (НДП).
Хосні Мубарак прагне зробити роль своєї країни в міжарабських відносинах як можна більш вагомою. Єгипет - країна, що має велику політичну вагу в Арабському світі, прагне до закріплення в ньому свого лідерства, хоча і не має настільки колосальних запасів вуглеводної сировини як країни Перської затоки. В зовнішній політиці Єгипет прагне стати одним з коспонсорів палестино-ізраїльського врегулювання, ключовою ланкою в системі безпеки, як у північній Африці, так і в регіоні Арабського Машрика. Усередині країни влади роблять ставку на масштабні національні проекти, що при успішній реалізації можуть вирішити внутрішні задачі й істотно підвищити престиж Єгипту на міжнародній арені. Мова йде про плани стати одним з найбільших постачальників природного газу у світі, центром просування інформаційних технологій, а також розв'язати проблему водяних ресурсів у басейні ріки Ніл.
Усе це, безумовно, малореалізуємо без солідної фінансової підтримки Заходу, насамперед США. Вашингтон щорічно виділяє Єгиптові близько 2 млрд. доларів безоплатної допомоги. Тому, прагнучи зміцнити своє регіональне лідерство на Арабському Сході, Єгипет у доступному для огляду майбутньому приречений на тісне співробітництво зі Сполученими Штатами. І Захід, і Ізраїль, і, зрозуміло, арабські країни зацікавлені в тім, щоб у Єгипті панували світ і спокій. Це вимагає особлива роль Єгипту, що відіграє роль посередника між Арабським світом і Заходом, особливо в тім, що стосується насущних політичних питань арабського співтовариства. У цьому змісті нинішній правлячий режим на чолі з досвідченим Хосні Мубараком, багатьох улаштовує.
Як би то ні було, співробітництво і Сирії, і Єгипту з Заходом буде продовжене і надалі, оскільки серйозні економічні інтереси Європи і США в цьому регіоні завжди будуть пересилювати невдоволення з приводу невідповідності внутрішньополітичних реалій цих двох арабських країн горезвісним західним стандартам. І все-таки, незважаючи на властивому Сходові консервативність і вірність устояним принципам державного будівництва і правління, у деяких країнах Арабського Сходу результати реформ по модернізації політичної системи в наявності. В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.
14 лютого 2001 року в ході референдуму була схвалена Національна хартія, що визначила основні напрямки політичних і соціально-економічних перетворень у Бахрейні. Відповідно до неї, передбачено створення двопалатного парламенту і незалежної судової влади, надання цивільних прав підданим і їхня рівність перед законом поза залежністю від статі, соціального походження і релігійної приналежності. Рівно рік по тому 14 лютого 2002 р. Хамад Бен Іса на підставі Хартії вніс зміни в Конституцію 1973 року й оголосив себе королем (до цього глава держави іменувався еміром). У 2002 р. король Бахрейну Хамад Бен Іса Аль Халіфа видав новий закон про пресу, який багато хто назвав "самим ліберальної в арабському світі".
У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 проц. учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється Консультативна рада (парламент) у складі 45 членів, дві третини з який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою.
Прикладом країни, де успішно здійснюється політична й економічна модернізація, можна назвати також і Туніс. За роки реформ ця невелика держава на Півночі Африки домоглося великих результатів. Владі країни на чолі з президентом Зин аль-абідіном Бен Алі удалося придушити фундаменталістів, вийти на один із кращих в арабському світі показників по доходу на душу населення. Обраний владою курс на лібералізацію економіки і скасування обмежень на приватнопідприємницьку діяльність зустрічає підтримку в гнітючого більшості населення. У країні діє саме ліберальне на Арабському Сході законодавство у відношенні жінок. Досягнення Тунісу оцінила навіть скупа в компліментах стосовно Арабського світу Європа. У 1998 р. був підписаний документ про асоційоване членство Тунісу в ЄС.
Утім, є і ті, хто вважають, що тісне партнерство Тунісу з ЄС, його політика відкритості "неминуче приведуть країну до більшої залежності від Заходу, перетворять її в ринок збуту європейських товарів". А в політичному і військовому змісті - "у стратегічний плацдарм, територію для військових баз НАТО і США".
2.2 Перешкоди процесу політичної модернізації
Процес поступової політичної модернізації в арабських країнах нерідко наштовхується на серйозні перешкоди. В останні роки влади арабських країн зштовхнулися зі складною задачею збереження своєї національних безпеки. Хвиля терактів, що прокотилася по арабських країнах у 2002-2003 р. (вибухи в Тунісу, Марокко, Саудівської Аравії) і викликане цим ускладнення загальної ситуації в регіоні змушує правлячі кола арабських країн "закрутити гайки", ставлячи під державний контроль діяльність деяких ЗМІ і громадських організацій.
Фактор зовнішньої погрози в питаннях забезпечення національної безпеки на сучасному етапі грає усе велику роль. Після розпаду СРСР у 1991 р. країнам, що знаходилися в сфері впливу Радянського Союзу, стала нав'язуватися американська модель бачення світового устрою, у якому США грають "першу скрипку". Найчастіше такі ідеологічні акції здійснюються за допомогою агресивної економічної експансії, насадження американських соціокультурних цінностей, нарощування військової присутності в зоні кризи, що штучно нагнітається.
Відповідно до устояних канонів американського агітпропу, збільшення своєї військової присутності в тім чи іншому регіоні чи силові акції ( не завжди легітимні виходячи з існуючого сьогодні міжнародного права) США випереджають різного роду бездоказовими обвинуваченнями, що нерідко є попросту утручанням у внутрішні справи. Як основний аргумент США все частіше висувають теза про недостачу демократичних свобод, як джерелі всіх проблем. Так, на думку голови державного департаменту США Кондолізи Райс, більшість країн Близького Схід страждають від дефіциту свободи і саме в цьому криються причини, що породжують тероризм. Причому, як правило, мова йде про ті країни, що не хочуть йти у форватері американської політики.
Тим часом саме політика США є тим каталізатором, що пускає в хід найбільш радикальні сили на Арабському Сході. Підтримка Вашингтоном відверто силових акцій Ізраїлю у відношенні арабів, окупація Іраку, ріст числа американських військових баз, насильницьке впровадження за допомогою економічних важелів західних елементів культури - усе це сприймається жителями Арабського регіону як спроба реколонізації. Місіонерська роль, що взяли на себе США і про яку усе голосніше заявляють у період правління нинішньої республіканської адміністрації, сприймається в арабських країнах, як бажання зруйнувати багатовікову систему цінностей регіону, яка виросла на постулатах ісламу і вірності до традицій предків.
Подібний розвиток подій може дестабілізувати обстановку в регіоні Арабського Сходу, оскільки здатно породити сильний соціальний протест у широкий шарах населення. Тому в тих, хто уважно стежить за розвитком подій у світі, не викликає великого подиву ріст антиамериканських настроїв, що досягли в останні роки масштабів, які шокують.
Усвідомлюючи той факт, що країни Арабського Сходу до початку XXІ століття підійшли з різним багажем політичних і економічних досягнень, Єгипет у 2003 р. виступив з ініціативою по розвитку системи міжарабських відносин. Цей документ містить у собі цілий комплекс мір, що передбачають зокрема, створення нових структурних об'єднань усередині арабського співтовариства з метою диверсифікованості багатобічних зв'язків і підвищення ефективності взаємодії між країнами.
Говорячи про необхідність більш тісного міжарабського економічного співробітництва, як заставі процвітання арабської нації в цілому, і кожної країни окремо, Єгипет торкається одне з найбільш актуальних питань, що стоять на повістці в регіоні - проблему подолання економічної відсталості. Економічна складова грає далеко не останню роль у досягненні згоди усередині країни. "Острівці стабільності" на Арабському Сході, до яких, як правило, відносять Ліван, Йорданію, Туніс - це країни, якщо не перемігшу бідність, то, принаймні, що істотно підвищили середній рівень доходів населення в результаті продуманих реформ.
Очевидно, що сьогодні не всі арабські країни готові встати на шлях серйозних перетворень, що дозволять наздогнати промислово розвиті країни. Арабський світ широкий і різноликий. Як і в будь-якім великому співтоваристві, у ньому є і бідні, і багаті. Але разом з тим, є загальне розуміння того, що без рішучих кроків не досягти бажаного результату. Необхідне переосмислення задач, що постають перед співтовариством у контексті нових викликів. Це допоможе зробити серйозні політичні зрушення. Так, рішення Лівії в грудні 2003 р. відмовитися від виробництва зброї масового враження викликало позитивні відгуки у світі, у тому числі й в арабських країнах. Воно свідчило про бажання влади цієї країни на чолі з харизматичним Муамаром Каддафі за допомогою настільки своєчасного кроку знизити політичну напруженість, що нависає над регіоном Близької Схід і Північної Африки вже не перший рік. Раніше у вересні 2003 р. Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію № 1506 про скасування санкцій проти Лівії, що були введені в 1992-1993 роках.
Отже, політична модернізація в арабських країнах відбувається. Але як показує практика останнього років, найбільше ефективно даний процес протікає в тих державах, де необхідні для цього міри визрівають усередині політичної еліти самої країни, а не насаджуються ззовні. Лише в цьому випадку результати перетворень дозволять досягти суспільної згоди і процвітання.
Розділ 3. Прогноз розвитку ситуації на Близькому Сході
Національна розвідувальна рада (Natіonal Іntellіgence Councіl, NІ) - орган розвідувального співтовариства США, що займається питаннями середньо- і довгострокового прогнозування, з листопада 2003 року реалізує спеціальний проект, який висвітлює глобальні тенденції
9-09-2015, 01:29