2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.
Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.
Верховним комісаром є особистість, що характеризується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара.
Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.
За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.
Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.
У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:
заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;
виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;
заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і посилювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;
надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і, при необхідності, регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм в галузі прав людини;
координувати відповідні навчальні і пропагандистські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини;
відігравати активну роль у справі усунення нинішніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження порушень прав людини у всьому світі;
розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;
координувати діяльність в сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;
здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини.
Управління Верховного комісара розміщається в м. Женеві (Швейцарія) [5, 21-22].
3. Комісія з прав людини.
Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час
Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.
Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.
З цією метою Комісія створила декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.
Уряди держав-членів ООН і неурядові організації, як міжнародного, так і національного характеру, представляють Комісії за її вимогою інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховуються представники урядів із метою надання пояснень і відповідей з аналізованих питань.
Якщо ситуація є досить серйозною, Комісія може прийняти рішення доручити розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967 рік), на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968 рік), у Чилі (1975-1978 роки), в Афганістані, Сальвадорі та ін. [5, 23].
Засідання Комісії проходять у Женеві (Швейцарія).
1.3 Еволюція миротворчої діяльності ООН. Гуманітарні інтервенції
У світлі існуючого права й у рамках Уставу ООН можна представити дві теоретичні ситуації, у яких застосовується гуманітарна інтервенція.
Перша містить у собі використання збройної сили в ситуаціях, коли уряд систематично й крупномасштабно порушує права людини або, говорячи іншою мовою, де уряд піддає своє населення систематичній політиці терору (приміром, може служити режим Червоних кхмерів у Камбоджі). Друга може бути описана як ситуація, при якій населення зіштовхується з урядом, що потерпів крах, тотальним хаосом й анархією, які випливають із даної ситуації й ведуть до етнічних, релігійних або/і цивільних хвилювань, заворушень, внаслідок порушення прав якоїсь частини громадян ("failed state").
Гуманітарна інтервенція, за визначенням, має на увазі використання збройної сили й відсутність необхідності в реальній згоді законного уряду на проведення дій, що вживаються третьою стороною - державою або групою держав. Ці правові вимоги, або складові елементи, є за своєю суттю сукупними. Якщо один з елементів випадає, то операція може кваліфікуватися як така, що забезпечує "гуманітарну допомогу", але не може характеризуватися як гуманітарна інтервенція [1, 165].
Традиційні миротворчі операції ООН не підпадають під доктрину гуманітарної інтервенції. Дотепер миротворчі операції ООН завжди вживала за згодою держави, на її території й на основі угоди з ООН. Тенденція, яка наразі існує в Секретаріаті ООН й міститься у введенні поняття "операції по припиненню вогню або/і за спостереженням", не тільки виходить за межі традиційної миротворчості, але й, більше того, може ґрунтуватися на попередніх угодах по припиненню вогню, досягнутих відповідними сторонами.
Рада Безпеки має право вводити примусові міри, відповідно до статті 42, якщо, як відзначено в статті 39, злодіяння й інші систематичні або масові порушення фундаментальних прав людини усередині держави являють собою загрозу миру або торкаються підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки.
У Ради є два шляхи в рамках статті 42: вона може вжити примусових заходів, санкціонуючи проведення військових акцій, або ж може дати згоду державам - членам ООН вдатися до використання збройної сили. Через відсутність особливих угод, передбачених у статті 43 Уставу, Рада не буде прямо вирішувати питання про примусові міри військового характеру, якщо не доведена їхня ефективність, можливість і політична здійсненність у даній конкретній ситуації.
Якщо санкція на примусові міри надається державам-членам, то якась окрема країна не повинна сама прибігати до збройної сили для виправлення ситуації у відповідній країні (хоча примусові міри є обов'язковими й для відповідної країни й для інших держав). Це є лише "рекомендацією, яка підтверджує законність використання збройної сили, що заборонено в інших випадках статтею 2 (4) Уставу" [ 1, 166].
Примусові міри
Після руйнівної другої війни в Перській затоці Рада Безпеки прийняла десятьма голосами "за" і трьома "проти" (Куба, Ємен і Зімбабве) при двох, які утрималися (Індія, Китай), гуманітарну Резолюцію Ради Безпеки № 688 від 5 квітня 1991 р. Для багатьох аналітиків дана резолюція виявляє собою цілу віху в діяльності Ради Безпеки в дусі Уставу: на їхню думку, резолюція забезпечувала міцну правову основу для втручання сил союзників, створення "безпечних портів" і введення "зон заборони для польотів". Згідно із цими думками, резолюція санкціонувала першу операцію в дусі глави 7 для цілей гуманітарного характеру: кричущі порушення прав людини й варварських дій проти цивільного населення (головним чином проти курдів на півночі країни), проведені урядом Іраку, і довела свою першорядність стосовно досі недоторканного принципу суверенітету.
Якщо глибоко задуматися над даною проблемою, то можна поставити під сумнів можливість створення союзниками "безпечних портів" і введення "зон заборони для польотів", які ґрунтуються на резолюції. Інакше кажучи, погляди на Резолюцію Ради Безпеки № 688 дотепер відображають старі дискусії між "реалістами" й "теоретиками", або між прихильниками права на гуманітарну інтервенцію й тими, хто стверджує, що дане право не існує в міжнародному праві в період після прийняття Уставу [1, 167].
1.4 Гуманітарна інтервенція, як засіб врегулювання збройних конфліктів
Кінець двадцятого й початок двадцять першого століття характеризується ростом числа етнічних і релігійних конфліктів внутрішнього характеру, що переходять часом у запеклі громадянські війни. У ході цих конфліктів відбуваються масові порушення основних прав людини тисяч людей. Тому не випадково й те, що світове співтовариство шукає можливості ефективної протидії таким проявам. Миротворче й гуманітарне втручання - одна з таких можливостей.
Проблема ролі й місця миротворчості, у тому числі й гуманітарної інтервенції в сучасній системі міжнародних відносин заслуговує на увагу й вивчення насамперед тому, що подібна діяльність переживає в цей час період бурхливого росту.
Разом з тим формування багатополярної моделі світоустрою виводить на міжнародну арену ряд нових учасників, у першу чергу регіональні організації й військові блоки. Крім традиційно залученої в миротворчу діяльність ООН, такі структури, як ОБСЄ, НАТО, СНД, Західноєвропейський союз (ЗЄС) і Європейський Союз включають до порядку денного здійснення й санкціонування операцій по підтримці й установленню миру в "гарячих точках".
Останнім часом все частіше й частіше згадується поняття «гуманітарна інтервенція» або «гуманітарна війна», явище, до речі кажучи, у світовому політичному процесі аж ніяк не нове, просто раніше воно розглядалося через дещо іншу призму.
Вважається, що цей парадоксальний термін з'явився наприкінці двадцятого століття. Його парадоксальність вкладається в тому, що війна незмінно несе за собою загибель людей. Оскільки сам термін з'явився тільки у двадцятому столітті, так само необхідно розібратися, чи є гуманітарна інтервенція породженням минулого століття, як вважає ряд дослідників8 або це явище виникало у світовій історії й раніше.
Ряд фахівців,вважають, що вперше в більш-менш цілісному виді концепція «гуманітарної інтервенції» була озвучена прем'єр-міністром Великобританії Тоні Блером в Чикаго в переддень ювілейного Вашингтонського саміту НАТО. В основу концепції була покладена теза про те, що гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися чисто внутрішньою справою тієї або іншої держави й що, міжнародне співтовариство не тільки «вправі», але навіть зобов'язане «рішуче вмішатися» у подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці найчастіше у внутрішні справи суверенних держав) «для їхнього оперативного виправлення». У наявності, таким чином, зв'язок між «гуманітарною інтервенцією» і ще однією концепцією «обмеженого суверенітету», яка активно просувається рядом країн Заходу, що також припускає можливість зовнішнього, у тому числі силового, втручання у внутрішні справи держав під гуманітарними приводами й відкидається широким колом держав [8, 43].
Інші дослідники приписують «відкриття» цього терміна професору міжнародного права Паризького університету Маріо Беттаті й французькому політику Бернарану Кушнеру, одному із засновників широко відомої нині організації «Лікарі без границь». За даною версією термін з'явився наприкінці 1980 - х років. Так, зокрема, визначалися операції в Гаїті, Боснії й Герцеговині, Сомалі й інших місцях. З тих пір це словосполучення міцно ввійшло в політичний лексикон. Спочатку здавалося, що така стратегія займе чільне місце в ситуації, яка виникла у світовому співтоваристві по закінченні «холодної війни». Однак зараз, після ряду випадків, таких як операція НАТО в Косово в 1999 році й особливо військове вторгнення Сполучених Штатів в Ірак в 2003-му, можливість здійснення подібних дій виглядає усе більш проблематичною [8, 49].
У наш час у середовищі аналітиків зустрічаються найсуперечливіші думки. Багато експертів переконані, що раннє й рішуче військове втручання може стати ефективним стримуючим засобом для подальших убивств. Інші думають, що максимум того, що може дати гуманітарна інтервенція - це припинення кровопролиття, якого може бути достатньо для початку мирних переговорів і для надання різних форм допомоги. Тобто вона дозволяє виграти час й, в ідеальному випадку, врятувати багато життів, однак не вирішує проблем, які лежать в основі конфлікту.
Це явище саме по собі вже далеко не нове. Практично всі континентальні війни велися винятково для «блага» нецивілізованих тубільців. Та й двадцяте століття в цьому плані не далеко пішло. Війна у В'єтнамі, впровадження демократії в Іраку, бомбування Югославії. Все це відбувалося під гаслами захисту, але на практиці все було та й зараз залишається, набагато простіше. Збагачення. Державне, якоїсь групи або просто особисте. І, зрозуміло, його наступний «захист». Найбільше чітко, з усією властивою йому прямотою виразив сутність «гуманітарних війн» Уінстон Черчілль, сказавши в 1914 році наступне: «Ми зосередили у своїх руках непропорційно величезну частку світових багатств і торгівлі. Ми повністю задовольнили свої територіальні претензії, і коли ми вимагаємо, щоб нас залишили в спокої й не заважали насолоджуватися своєю великою й розкішною власністю, в основному набутою за допомогою насильства й за допомогою сили, то іншим подібна вимога часто здається менш обґрунтованою, ніж нам самим» [8, 49]. Так само можна згадати гасла, під якими порівняно недавно західні країни здійснювали «гуманітарні бомбардування» югославських міст і сел. «Ми боремося за мир, у якому диктатори більше не зможуть піддавати свої народи страшним катуванням для того, щоб утримати владу над ними Ми вступаємо в нове тисячоріччя, у якому диктатори будуть знати, що їм не вдасться вийти сухими з води, після придушення власного народу» [8, 49] . А от ще: «Криза в Косово показує... нову готовність Америки робити те, що їй здається правильним, - незважаючи на міжнародне право» [8, 50]. Аналогічні точки зору належали Тоні Блеру, Біллу Клінтону й Джорджу Бушу.
Тема «гуманітарної інтервенції», не в останню чергу з обліком гострих суперечок, що ведуться навколо неї, так само висунулася в число центральних на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася 14 вересня 1999 у Нью-Йорку. Підсумовуючи, можна виділити два відмінних підходи до права на «гуманітарну інтервенцію». Одні держави (у першу чергу члени НАТО й ряд прагнучих вступити в альянс країни) прямо допускають можливість втручання у внутрішні конфлікти під приводом «гуманітарних катастроф» без санкції з боку Ради Безпеки ООН. Головне для них - «притушити» кризу, не піклуючись особливо про регіональні й міжнародні наслідки своїх дій. У позиції іншої, набагато більше численної групи країн, упор робиться на непорушність закріплених в Уставі ООН принципів - зокрема, на виняткові прерогативи Ради Безпеки ООН по санкціонуванню засобів примуса, включаючи й військову силу.
Багато держав, у першу чергу тих, які розвиваються й не приєдналися, спочатку недостатньо енергійно відреагували на цю доктрину, а зараз вони помітно активізувалися, тому що почали розуміти, що при певних обставинах кожна з них може стати її жертвою.
Компромісну розв'язку спробував запропонувати в ході сесії Генасамблеї генеральний секретар ООН Кофі Аннан. Визнавши, що «втручання регіональної організації без мандату ООН у Косово стало трагедією, кинуло виклик всій післявоєнній системі міжнародної безпеки», він у той же час акцентував складність застосування принципів Уставу ООН у ситуаціях, коли устояне розуміння національного суверенітету більше не відповідає прагненню народів до знаходження фундаментальних прав.
У цій сфері компроміс не завжди може стати ефективною формулою погоджених міжнародних дій.
Найважливіший, у контексті міжнародного права, принцип невтручання у внутрішні справи держав еволюціонує в напрямку більшої відкритості. Права людини перестали бути винятково внутрішньою справою держав. І багато держав, безумовно, засуджують масові й грубі порушення прав людини й міжнародного гуманітарного права, ким би й де б вони не відбувалися. Міжнародне суспільство повинне реагувати на гострі гуманітарні ситуації й кризи. Це його прямий обов'язок, закріплений в Уставі ООН. Інша справа, що пошук конкретних форм такого реагування повинен вестися колективно, на міцному фундаменті міжнародного права.
Устав ООН і відповідні міжнародно-правові механізми передбачають широкий спектр можливостей реагування світового співтовариства на такі нетерпимі ситуації - від превентивної дипломатії, переговорів, примирення, посередництва до санкцій, і в крайньому випадку - використання сили.
Останній приклад ефективного застосування сили за рішенням Ради Безпеки, який запобіг гуманітарній катастрофі, - направлення багатонаціональних сил у Східний Тимор у вересні 1999 року. Як і схожа багатонаціональна операція в Албанії двома роками раніше, ця операція проводилася в чіткій відповідності з Уставом ООН і принципами миротворчості, із санкції Ради Безпеки ООН і під її «наглядом», що і обумовило їхній успіх.
У цілому все більша кількість традиційних внутрішніх питань передається, умовно говорячи, в «міжнародну компетенцію». Цей процес - не заперечення, а прояв суверенітету. Принцип суверенної рівності дає державам можливість домовлятися, тому що робити це можна тільки на рівних позиціях. Ставити під питання цей принцип значить ставити під питання саме міжнародне право - результат домовленостей між державами.
Не викликає сумнівів, що гуманітарні кризи з неминучістю є дестабілізуючими і ескалаційними ситуаціями. Самі по собі вони надзвичайно вибухонебезпечні. Людський і політичний ефекти цих вибухів - величезна кількість жертв і біженців, насильство, яке перехиляється через кордони, поява екстремістських груп - настільки катастрофічні, що їх не можна ігнорувати. У зв'язку із цим прихильників гуманітарної інтервенції деякі розглядають як людей, які прагнуть запобігти погіршенню ситуації й готових погодитися з її ризиками.
Так само можна спробувати погодитися із твердженням, що гуманітарна інтервенція є шляхетний принцип, що, однак, може бути легко підданий перекручуванням. Подібно іншим аналогічним принципам, таким як «демократія» (під якою часто розуміють вибори без вільного вибору) або «самовизначення» (що може означати розпад
9-09-2015, 02:10