Зрозуміло, не занадто складно відшукати кардинальні відмінності даного приклада від всіх сьогоднішніх ситуацій. Проте, він наочно демонструє необхідність прояву підвищеної уваги до даної проблеми в сучасному світі. Звідси й велике число присвячених їй публікацій у західній літературі. На жаль, дослідження на цю тему на пострадянському просторі вкрай нечисленні, при цьому здебільшого вони дають цьому явищу однобічне негативне трактування.
Варіанти реакції світового співтовариства у випадку збройної агресії однієї держави проти іншої загалом приблизно ясні. А от умови вживання зовнішніх заходів по запобіганню або припиненню порушень державою права на життя власних громадян у міжнародному праві дотепер прописані недостатньо конкретно. Основною перешкодою є суверенітет. У Хартії ООН національний суверенітет держав-членів поставлений вище захисту прав людини. Правда, у вересні 1999 року Генеральний секретар ООН Кофі Аннан заявив, що суверенітет може бути переборений гуманітарною інтервенцією у випадку масових порушень прав людини. На думку Генерального секретаря, Хартія є досить гнучкою, щоб допускати таке тлумачення. Дійсно, Стаття 42 Хартії в певних ситуаціях допускає військове втручання. А якщо гуманітарна інтервенція не порушує територіальної цілісності й політичної незалежності, то вона начебто б не суперечить Статті 2 [5, 72].
Ще один аргумент на користь гуманітарної інтервенції випливає з невизначеності формулювання параграфа 4 Статті 2 Хартії, що говорить: «Всі держави-учасники будуть утримуватися ... від погрози або використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, або будь-яким іншим способом, несумісним із цілями Об'єднаних націй». ООН визначає свою мету як підтримку міжнародного миру й безпеки, а також досягнення міжнародного співробітництва "у поширенні й заохоченні поваги до прав людини й фундаментальних свобод для всіх без розходжень по расовій, статевій, мовній або релігійній ознаці". Тобто втручання у внутрішні справи забороняється, власне кажучи, у рамках внутрішнього законодавства держав. Тобто в тих сферах, у яких «сумнівна» держава не є учасником міжнародних договорів. Тому є думка, що як тільки вона підписує, наприклад, Всесвітню декларацію прав людини, питання прав людини перестають підлягати винятково внутрішній юрисдикції держав. Якщо ж згадати, що Всесвітня Декларація прав людини 1948 року декларує «визнання невід'ємного достоїнства й рівних і невідчужуваних прав людини як основи для свободи, справедливості й миру в усьому світі», то багато хто вважає припустимим і таке трактування: гуманітарні інтервенції без санкції РБ ООН можливі в тих випадках, коли РБ не може реалізувати свою мету - захист прав людини. Що на погляд деяких дослідників є нонсенсом [5, 77].
1.5 Особливості та напрямки гуманітарної діяльності ООН
Великою мірою робота ООН пов'язана з розвитком і наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, будучи єдиним всесвітнім інститутом по сприянню розвитку найбідніших районів світу, реалізуючи свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей.
За допомогою цих програм система ООН надає допомогу в розмірі понад 25 млрд дол. приблизно 135 країнам щорічно: близько 5 млрд виділяється у вигляді безоплатних субсидій і понад 20 млрд - у вигляді позик. Організація надає допомогу біженцям, бідним і голодним, сприяє виживанню дітей, охороні навколишнього середовища, боротьбі зі злочинністю й поширенням наркотиків, захисту прав людини, рівноправності жінок і демократії, врегульовує збройні конфлікти за допомогою гуманітарної діяльності.
Організація Об'єднаних Націй координує свої дії з ліквідації наслідків гуманітарних криз, в тому числі тих, що спричинені збройними конфліктами, через спеціальне Управління, основним завданням якого є мобілізація й координація зусиль, спрямованих на здійснення ефективної й заснованої на принципах гуманітарної діяльності.
У грудні 1991 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Резолюція 46/182, результатом якої стало створення Департаменту з гуманітарних питань (ДГП), а також посади Координатора надзвичайної допомоги (КНД) зі статусом заступника Генерального секретаря з гуманітарних питань. В 1998 р. департамент гуманітарних питань був перетворений в Управління по координації гуманітарних питань (УКГП), яке одержало більше широкі повноваження із включенням у них таких аспектів, як розробка гуманітарної політики й захист прав у гуманітарній сфері.
У відповідності з положеннями резолюції 46/182 Генеральної Асамблеї виділені три основні функції Координатора надзвичайної допомоги:
По-перше, функції по розробці й координації політики в підтримку зусиль Генерального секретаря, покликані забезпечити охоплення всіх гуманітарних питань, включаючи ті, які не підпадають під існуючі мандати установ, наприклад захист переміщених усередині країни осіб і надання їм допомоги. Виконання цієї функції припускає ефективний зв'язок між Департаментом операцій по підтримці миру, Департаментом по політичних питаннях, Групою Організації Об'єднаних Націй з питань розвитку й Управлінням Верховного комісара по правах людини.
По-друге, просування гуманітарних питань у політичних органах й особливо в Раді Безпеки.
По-третє, координація засобів реагування на надзвичайні гуманітарні ситуації через створення на місці в рамках консультацій МПК (Міжустановчого постійного комітету під головуванням Координатора надзвичайної допомоги ) належного механізму реагування [28].
З метою зміцнення потенціалу швидкого реагування завдяки проведенню погодженої політики заснований Керівний комітет МПК у складі УВКБ (Управління Верховного комісара по справах біженців), МПП (Міжнародної продовольчої програми), ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН), ПРООН (Програми розвитку ООН), представника Міжнародного комітету Червоного Хреста й представника від неурядових організацій.
Координатор надзвичайної допомоги відповідає за розробку політики гуманітарної допомоги й залучення уваги до гуманітарних питань, за підвищення рівня інформованості громадськості, зокрема про наслідки поширення стрілецької зброї або гуманітарних наслідків санкцій.
Людям, які рятуються від воєнних дій, переслідувань або порушень прав людини - біженцям і переміщеним особам, надає допомогу Управління Верховного комісара ООН по справах біженців. Найбільш великі операції цього Управління здійснюються в Західній Азії (де налічується близько 2-3 млн афганських біженців), в Югославії (де допомоги потребують близько 1,8 млн чоловік) і в районі Великих озер в Африці, де зосереджено близько 500 тис. біженців.
За надання надзвичайної продовольчої допомоги відповідає Всесвітня продовольча програма, що рік у рік задовольняє до 2/3 світових потреб. За останні 10 років у результаті війн і цивільних збройних конфліктів близько 1 млн дітей були розлучені з батьками, 12 млн залишилися без даху й 10 млн перенесли важку психологічну травму. ЮНІСЕФ направляє свої зусилля на задоволення потреб цих дітей, забезпечуючи їх продовольством, питною водою, ліками й житлом.
Крім того, в умовах збройного конфлікту з метою надання їм самих необхідних послуг ЮНІСЕФ розробив концепцію «діти як зона миру» і проголосив «дні мирного життя» й «коридори миру».
Ще один елемент діяльності Організації Об'єднаних Націй у гуманітарній області пов'язаний із запобіганням стихійних лих і забезпеченням готовності до них. Так, в 1998 р. ПРООН заснувала в 11 країнах програми зміцнення національного потенціалу в області організації робіт у випадку стихійних лих і ліквідації їхніх наслідків. Безпосередньо в умовах стихійних лих ПРООН займається координацією роботи з надання надзвичайної допомоги на місцевому рівні. Поряд із цим ПРООН домагається того, щоб надзвичайна допомога сприяла відновленню й довгостроковому розвитку. У країнах, які протягом тривалого часу піддаються стихійним лихам або оправляються від збройних конфліктів, гуманітарна допомога все більше розглядається як один з елементів загальних зусиль по забезпеченню мировідбудови поряд за допомогою в області розвитку, політичною й фінансовою допомогою [28].
Розділ 2. Форми та методи гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні збройних конфліктів (1990-2000 рр.)
2.1 Практична реалізація гуманітарної діяльності ООН в 1990-2000 рр.
Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розв’язання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані.
Оцінюючи гуманітарну діяльність ООН в колишній Югославії в досліджуваний період, можна зробити висновок, що вона була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були пов’язані із відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії із активною гуманітарною дипломатією, налагодженням “повітряних мостів”, проведенням гуманітарного “бомбардування”. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей [2, 47-48].
З іншого боку світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій. Безпечні райони, які були створені для цієї мети, не базувалися на узгодженні із сторонами конфлікту і не були демілітаризовані, а держави-члени Ради Безпеки не виявили політичної волі щодо створення достатнього потенціалу в рамках миротворчого контингенту для ефективної протидії нападам на БР. Непослідовність рішень Ради, балансування на межі між підтриманням і приведенням до миру сприяли частковій дискредитації гуманітарної діяльності в очах сторін конфлікту і ерозії нейтрального статусу гуманітарних мандатів.
Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало об’єктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухає в регіонах, які не входять у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головної задачі в Руанді – припинити геноцид. Проведення гуманітарної силової акції за санкцією ООН, але під командуванням окремої країни також мало неоднозначні результати. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції “Бірюза”, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді [2, 50].
Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи.
По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило пом’якшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки.
По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.
Торкаючись гуманітарної діяльності ООН в Сомалі, слід відмітити, що Організації вдалося вивести країну із стану надзвичайної ситуації і в основному подолати особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям.
Після виведення контингентів ООН в Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза в цій країні була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого положення, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році.
Організація приділяла значну увагу подоланню гуманітарної проблеми економічних санкцій для чого застосовувала різні методи, які поєднували введення гуманітарних виключень і “виключень організацій” із використанням національного потенціалу країни, проти якої запроваджувалися санкційні режими, для покриття гуманітарних потреб. Не дивлячись на недоліки структурно-функціональної будови механізмів моніторингу і імплементації санкцій, Організації вдалося значною мірою пом’якшити негативні соціально-економічні наслідки примусових заходів ненасильницького характеру і одночасно зберегти потужність їх впливу на політичні влади країн-деліктів.
Разом з тим, існує можливість подальшого розвитку цих здобутків, який може проходити у напрямку посилення вибірковості санкцій, надання гуманітарним виключенням більш режимного характеру, реформування контрольних механізмів.
2.2 Проблема біженців та її вирішення у контексті гуманітарної політики ООН
Підходи Організації до вирішення проблеми біженців зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрямок включав у себе, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також перемістило акценти у питаннях захисту біженців і винайдення шляхів подолання кризи переміщення із країн притулку на країни походження.
Це зумовило, по-перше, орієнтацію на повернення при досягненні довготривалих рішень і, по-друге, активне залучення УВКБ і інших гуманітарних установ до миротворчих операцій ООН на польовому рівні.
Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців.
Методи ООН по розв’язанню криз, пов’язаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і виступають важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.
Ефективним є співробітництво між Україною і Представництвом УВКБ в Україні у сфері розв’язання проблем насильного переміщення. Представництво надає Україні істотну допомогу і підтримку у підвищенні національного потенціалу вирішення питань, пов’язаних із прийняттям біженців, організацією повернення раніше депортованих народів.
Попри внутрішні негаразди – спад виробництва, безробіття – українська влада визнає в себе явище біженців і підступається до нього цивілізовано, про що свідчить розробка значного поля правового захисту біженців в українському законодавстві, яке відповідає міжнародним стандартам.
На даному етапі немає підстав прискорювати процес приєднання України до Конвенції ООН 1951 року “Про статус біженців”, оскільки залучення України до масштабних гуманітарних заходів по наданню допомоги біженцям наразі є важкоздійсненим. Разом з тим, Україна повинна вдосконалювати правовий і організаційний захист переміщених осіб і декларувати свої наміри про приєднання до Конвенції 1951 року у майбутньому по мірі покращання стану української економіки [2, 67-68].
Висновки
Наприкінці 1980-их – початку 1990-их років у відповідь на еволюцію конфліктів в рамках ООН була вироблена новітня гуманітарна концепція комплексного характеру, яка розглядає гуманітарні заходи у якості невід’ємної складової діяльності Організації по підтриманню і приведенню до миру, що невідривно пов’язана із військово-політичними компонентами і має важливе значення для досягнення миротворчих завдань.
Сучасна система підходів до миротворчого гуманітаризму включає превентивні заходи для попередження військово-гуманітарних криз, захист прав людини і фізичний захист уразливих груп населення, орієнтацію на вирішення корінних проблем, що породжують кризові явища, формування основ для розвитку у процесі задоволення гуманітарних потреб, утвердження загальних гуманітарних принципів тощо. Трансформація концептуальних засад гуманітарної діяльності ООН супроводжувалася створенням принципово нової системи гуманітарних механізмів, які стали основою для багаторівневої координаційної структури.
Змінився характер залучення гуманітарного сектору до вирішення проблем полегшення становища уразливих груп населення у районах збройної боротьби. Гуманітарні ініціативи встановлюють нову парадигму оонівського гуманітаризму, що свідчить про певну ерозію виключної суверенності, про втрату програмами допомоги абсолютної консенсуальності і набуття ними характеру військово-гуманітарного втручання.
Аналіз практичної реалізації гуманітарних концепцій дозволяє визначити неоднозначні наслідки гуманітарної діяльності Організації під час врегулювання конфліктів. ООН, як правило, вдавалося забезпечити безперервність гуманітарного втручання на всіх етапах миротворчої діяльності, спрямувати гуманітарні програми на створення і укріплення національного потенціалу захисту і задоволення потреб цивільного населення, встановити їх зв’язок із реконструкцією і розвитком. Це дозволило Організації укріпити процеси мирних перетворень, надати їм у багатьох випадках необерненого характеру.
ООН виявилася єдиним учасником міжнародної співдії, здатним сформувати загальний стратегічний погляд на розвиток кризових ситуацій і об’єднати відчайдушні зусилля і ідеї багатьох суб’єктів гуманітарної діяльності на театрі військових дій в узгоджений і, в більшості випадків, доволі потужний фронт гуманітарних дій.
Досвід здійснення гуманітарних програм ООН у антропогенних кризах підтвердив значний миротворчий потенціал гуманітарної діяльності. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для розвитку політичних процесів, покращання положення в області безпеки.
Хоча через відсутність політичної волі держав-членів Ради Безпеки Організація не завжди отримувала достатні потужності для забезпечення повного фізичного захисту цивільного населення в районах збройної боротьби, гуманітарно-військове втручання міжнародних контингентів дозволило врятувати від фізичного знищення
9-09-2015, 02:10