Класифікація міжнародних відносин
Югославський політолог Р. Вукадинович пропонує наступну класифікацію:
Класичний тип, який спирається на рівновагу сил держав з однаковою економічною та воєнною могутністю.
„Холодна війна”, виникла після другої світової війни як протистояння двух антагоністичних систем.
„Мирне співіснування”, яке прийшло на зміну „холодній війні” означає встановлення паритету у воєнній сфері, посилення боротьби за без’ядерний світ, посилення ролі міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.
Неприєднання і зберігання свободи вибору дій і рішень у міжнародних відносинах, прагнення до нормального економічного співробітництва з усіма державами світу (краще всього відповідає сьогоденню).
Принципи міжнародних відносин
Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.
- Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.
- Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
- Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
- Принцип рівноправності і самовизначення народів.
- Принцип суверенної рівності держав.
- Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.
- Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.
- Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, узятих згідно зі статутом ООН.
Міжнародні відносини, як і будь-які інші суспільні відносини, – система, що розвивається. Це переконливо показує історико-порівняльний аналіз. На кожному етапі історичного розвитку ці відносини були специфічними. До середини XIXст. склалася система міжнародних відносин, що вважається традиційною. Найістотніші розходження між традиційною і сучасною системою міжнародних відносин зводяться:
По-перше, до того, що традиційна система, охоплюючи інтегральність становища не тільки миру, але й війни, може практично розглядатися як нескінченна. З виникненням війни ця система не розпадалася, а переходила в нову фазу. Більш того, стан війни відігравав роль одного з факторів розвитку системи, фіксуючи на міжнародно-правовому рівні зміни економічної і політичної ваги різних держав світу. Поява засобів масового враження та їх перетворення на ядро військового потенціалу провідних держав світу створило реальну можливість самознищення людства. Війна, яка своїм імовірним наслідком має ліквідацію людської спільності, перестала бути елементом міжнародних відносин. Тим більше війна втратила колишню роль фактора їх рівноваги. У цьому ж напрямі почали змінюватися і функції війн меншого масштабу, які безпосередньо не пов’язані із загрозою загального знищення, однак можуть його спровокувати.
По-друге, традиційна система міжнародних відносин охоплювала переважно політичну сферу. В таких умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів, позначався переважно в надзвичайних кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, була значною мірою автономна. Це забезпечувало волю і простір маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не зумовлених обставинами внутрішньополітичного характеру. Нині при зростанні потреби в такій волі можливості маневру скоротилися. У міжнародні відносини включено економічну, політичну, ідеологічну сфери. Реалізуючись через них, вплив внутрішньополітичних факторів отримує більш безпосередній характер, що сприяє властивому для сучасного етапу різкому зростанню ролі мас у формуванні зовнішньої політики. Революція в галузі засобів інформації звузила чисто технічну автономію дипломатії.
По-третє, у XIXст. міжнародна система – це рівнодіюча зовнішній політиці деяких великих держав і декількох десятків середніх і малих. Сучасні міжнародні відносини – це зовнішня політика більш як 180 держав, серед яких переважна більшість – молоді країни, що розвиваються. Ускладнення системи міжнародних відносин приводить до зростання конфліктів, збільшення імовірності зрушень в орієнтації окремих країн, частоти зовнішньополітичних регіональних і глобальних угруповань. Зросло значення свідомого, цілеспрямованого втручання у функціонування системи міжнародних відносин як єдиної цілісності.
Необхідність створення певних форм глобального управління спирається на кілька основних тверджень: світове співтовариство є функціонально взаємозалежною цілісною системою; загальні, спільні інтереси є вищими за будь-які приватні інтереси (національні, соціальні, конфесійні); загальні інтереси одержують моральну санкцію у новій системі цінностей та ін.
Глобальне управління характеризується, принаймні, двома важливими особливостями: воно є управління соціально-політичними процесами, а не територіями; управління здійснюється в умовах, коли відсутній суверенний агент влади (на глобальному рівні). Елементами глобального управління є наступні інститути і механізми: міжнародне право, що зумовлює принципи і правила поведінки держав та інших учасників міжнародної системи; міжурядові організації, створені і діючі на основі делегованих суверенними державами повноважень; контроль з боку міжурядових організацій за дотриманням нормативних вимог міжнародного права, включаючи організацію колективних дій; лідерство великих демократичних держав, здатних служити дієвою опорою міжурядовим організаціям у вирішенні глобальних проблем, що стоять перед світовим співтовариством, на основі консенсусу.
Висновок: На сучасному етапі модель системи міжнародних відносин, що складається, покликана забезпечити перехід до цілісності світового співтовариства, зазнати подальшої істотної еволюції. Активна взаємодія і всебічне взаємозбагачення глобальних тенденцій (зміцнення безпеки і розширення співробітництва) здатні породити якісно нову закономірність світового розвитку.
2. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави.
Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.
Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та ін. факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.
Зовнішня політика держави складається: з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені; з об’єктивного „виносу” у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві; з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.
Виникають закономірні запитання: В чому полягає сутність зовнішньої політики держави? Який характер взаємозв’язку між її зовнішньою і внутрішньою політикою? Для з’ясування суті зовнішньої політики варто врахувати міркування американського політолога Ганса Моргентау: „Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах”.
Таким чином, зовнішня і внутрішня політика як дві грані складного, але єдиного процесу об'єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Сутність і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави та від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити мету, характерну для більшості держав, особливо підкреслити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави.
Реалізація зовнішньої політики здійснюється у різних формах в залежності від конкретних умов і можливостей.
Пасивна – характерна для економічно, політично і військово слабких держав, що виражається в зміні внутрішньої політики держав під впливом міжнародного оточення. Політично це означає відмову від частини суверенітету, перехід на позиції об’єкта зовнішньої політики інших держав.
Агресивна – характеризується формуванням експансіоністської мети, примусом зміни зовнішньої і внутрішньої політики інших держав.
Активна – характеризується активними пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою.
Консервативна – характеризується активною, іноді навіть агресивною політикою захисту досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.
З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави пов’язані її мета і функції.
Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави – це забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності, що пов’язано із захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів.
Функції зовнішньої політики
Вищезазначена захисна функція зовнішньополітичних зусиль держави полягає також у її пристосуванні до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загроз для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація захисної функції залежить від здатності держави, її спеціальних органів і інститутів виявляти (визначати) потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу подій. Спеціальними інститутами, призначеними для такої мети, є посольства, консульства, представництва, органи розвідки і контррозвідки. Найважливішим завданням зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Від зовнішньої політики, становища держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, а тому її завданням стає забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни тощо. Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію, яка спрямована на встановлення стійких економічних, торгових, науково-технічних та інших зв’язків з іншими державами. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів з метою створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують свої уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих чи інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв’язків.
Засоби зовнішньої політики
З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються наступні види засобів: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські.
Політичним засобом насамперед є дипломатія – офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів та за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права, які мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки та укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях тощо.
Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньополітичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіальне невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо вони спираються на потужну національну економіку, що базується на передових технологіях і яка може бути поширеною за межі власних кордонів. Дієвими економічними засобами є ембарго чи, навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні.
Військові засоби зовнішньої політики – військова могутність держави, що ґрунтується на оборонній економіці та інфраструктурі, воєнній організації держави, армії, її чисельності, якості озброєння, моральному стані, наявності військових баз, володінні ядерною зброєю, морально-психологічній готовності населення до виконання військових завдань тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого, так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.).
Інформаційно-пропагандистські засоби – увесь арсенал сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою ЗМІ формується в очах світової громадськості позитивний образ держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби – антипатії й осуду стосовно інших держав.
Принципи зовнішньої політики
Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави заснована на певних принципах. Своє втілення принципи зовнішньої політики дістають у міждержавних угодах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, у якому сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий у 1945 р. 50-ма державами світу Статут Організації Об’єднаних Націй. Найважливіші принципи сучасної зовнішньої політики викладені в „Декларації про принципи міжнародного права”. Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли наступні документи Генеральної Асамблеї ООН: „Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.), „Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.) та інші. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами, до яких відносяться: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права на самостійне визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань, всезагальна повага прав людини та її основних свобод, пріоритет загальнолюдських цінностей.
Принцип мирного співіснування. Основна ідея принципу полягає в тому, що держави зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативнумодель світового порядку, за якою не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.
Принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН: „Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якось інакше”. Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо стався збройний напад на державу (ст. 51), і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.
Принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домовитись можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні.Декларація про принципи міжнародного права проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру, що для всіх країн існує однаковий обов’язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов’язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни рівноправно зацікавлені у розв’язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.
Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі. Принцип територіальної цілісності виключає насильне загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди.
Принцип невтручання у внутрішні справи Статут ООН накладає на всі держави зобов’язання не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої країни.
Принцип поважання прав людини та її свобод як одного з основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави. Цей принцип має
9-09-2015, 02:14