2.2.Інтеграція України на Схід в рамках Єдиного Економічного Простору
19 вересня 2003 року президенти Російської Федерації (РФ), України, Білорусі та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) [8, ст. 11]. Як декларується в тексті документу, метою ЄЕП є створення умов для стабільного і ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя громадян. ЄЕП визначається як єдиний економічний простір, який об'єднує митні території держав-учасниць, де функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, здійснюється єдина зовнішньоторговельна і узгоджена внутрішня економічна політика - настільки, наскільки це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції і підтримки макроекономічної стабільності в умовах взаємної лібералізації ринків.
У Концепції щодо ЄЕП зафіксовано, що Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Терміни переходу до вищих рівнів інтеграції визначаються кожною державою самостійно. Правовою основою формування і діяльності Єдиного економічного простору є національне законодавство держав-учасниць, міжнародні угоди і рішення інституційних органів ЄЕП, що створюватимуться [9, ст. 3]. Першим етапом інтеграції в рамках ЄЕП визначено створення зони вільної торгівлі без виключень і обмежень, що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових та інших спеціальних захисних заходів, дотримання єдиних правил конкуренції та форм державної підтримки.
У грудні 2003 уряди країн-членів ЄЕП домовилися про створення семи робочих груп для підготовки проектів договорів, у тому числі з бюджетної, податкової політики, політики в галузі тарифного і нетарифного регулювання, митних правил, у сфері заснування і діяльності компаній, свободи переміщення фізичних осіб. На початку березня Кабінет Міністрів України схвалив проект закону про ратифікацію угоди про формування ЄЕП і передав його на затвердження до Верховної Ради. На засіданні групи високого рівня в лютому цього року в Мінську представники урядів чотирьох країн ЄЕП домовилися про ратифікацію парламентами чотирьох країн цієї угоди в першому півріччі цього року для введення її в дію.
А.Я. Мошес у свої праці “Україна між Заходом і Сходом:погляд з Росії”, аналізуючи думки українських та зарубіжних експертів щодо угоди, які розглядаються з двох протилежних точок зору, вважає, що
прихильники вступу України до ЄЕП наголошують на майбутніх економічних перевагах нового пострадянського інтеграційного проекту. В якості невід'ємного позитиву трактується можлива уніфікація цін на енергоносії, транспортні перевезення в рамках країн-учасниць, що може знизити виробничі затратив Україні.Повноцінне входження до міждержавної структури, яка зароджується на теренах пострадянського простору, потенційно здатна відсунути на невизначений термін перспективи вступу України до Світової Організації Торгівлі (СОТ). Майбутні країни-учасниці ЄЕП Росія, Україна, Білорусь і Казахстан знаходяться на різній відстані по відношенню до Світової організації торгівлі і мають неоднакові темпи щодо вступу туди[17, ст. 44]. Цілком можливо, що Україні під час виконання угоди про вступ до ЄЕП, яка, крім комплексу інших сюжетів, передбачає регулювання тарифної політики поміж чотирма країнами, потенційно доведеться переглядати щонайменше 13 протоколів, які вже укладено з країнами-членами СОТ. Це ж саме може стосуватися окремих торговельних угод з ЄС, наприклад щодо українського текстилю. Через те популярні декларації від початку оголошення нової інтеграційної ініціативи про вступ до СОТ в "чотирьох шляхом узгодження позицій" уточнення тарифів звучать не переконливо.
Аргументи проти вступу України до ЄЕП грунтуються на економічних, геополітичних і соціальних наслідках відповідного процесу для України. Це стосується й подальшої легітимації вже не тільки де-факто, але й певною мірою де-юре, втягнення України в орбіту геополітичних інтересів Росії, яка домінуватиме в ЄЕП. Можна також виокремити низку економіко-політичних наслідків для України в разі повноцінного вступу до ЄЕП. Зокрема це може стосуватися того, що Україні потенційно доведеться "ділитися" суверенітетом з "єдиним регулюючим органом ЄЕП, якому на основі міжнародних договорів делегують частину своїх повноважень" [15, ст.103]. У тексті угоди вказується, що рішення єдиного регулюючого органу "є обов'язковими для виконання всіма сторонами". Разом з тим, ще під час обговорення тексту угоди в Україні з боку Мінюсту вказувалося, що статус єдиного регулюючого органу, передбачений документами по створенню Єдиного економічного простору, повинен бути уточнений і приведений у відповідність з українською Конституцією, що не передбачає можливості делегування повноважень державних органів яким-небудь іншим інститутам. Згідно з висновками цього міністерства, угода по ЄЕП може бути підписана без застережень, однак для ратифікації її в парламенті буде необхідний висновок Конституційного Суду України.
Отже, співробітництво України в рамках ЄЕП має як негативні так і позитивні перспективи. Зокрема, Україна, як держава, що за своїм геополітичними становищем знаходиться на межі між Сходом і Заходом, повинна підтримувати тісні стосунки у двох напрямках. Проте з точки зору історичного аналізу та економічних та культурних пріоритетів української державами неактуальним для України є віддання пріоритету одному напряку, як східному так і західному.
2.3.Нормативно – правова база в і дносин Укра ї ни і НАТО
Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО [40, ст. 211]. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року[32, ст. 9].Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов’язання України перед країнаим- членами НАТО. Вона складається із 5 розділів: кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі” [29, ст. 31].
У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.
Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 - 2004 роки [6], є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. На нашу думку, дана “Програма дій Україна - НАТО” забезпечує реалізацію “Хартії про партнерство України з НАТО” на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.
Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України і НАТО є План дій Українга – НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року. Цей План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна-НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна-НАТО. Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії.
Професори Нью-Йорксьекого університету Стейнгер Г. Та Сейнер Дж. проаналізувавши основну законодавчо-правову базу взаємовідносин України з НАТО, зробили висновок про належний рівень декларованих положень та практичних розробок та рекомендацій, що повинні сприяти втіленню поставленої мети та завдань даних взаємовідносин. Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. [19, ст. 405]. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів (спір України і Румунії щодо острову Зміїний досі не розв'язано), потрібно провести модернізацію військової техніки згідно із стандартами НАТО. Зрозуміло, що слід враховувати економічне підгрунтя: скільки це буде коштувати для України і чи зможе вона віднайти відповідні кошти.
Водночас, певний оптимізм можуть давати результати роботи комісії Україна-НАТО у Рейк'явіку так і те, що президент України підтвердив, що Україна готова до співробітництва з Альянсом до тієї межі, на яку погодиться сам Альянс [10, ст.17]. На нашу думку перспективи членства України в НАТО передусім залежать від того, чи зуміє Україна довести правдивість свого європейського вибору, чи вона й надалі коливатиметься між Росією та Європейським союзом, вважає експерт. Британський аналітик Джеймс Шер, який консультує НАТО з питань України, вважає, що “українській стороні не варто сподіватися на оголошення в НАТО кардинальних змін у статусі України”. Дж.Шер наголосив: “звичайно НАТО має політику відкритих дверей, проте рішення географічного розширення, яке відбувається, потребуватиме більше стратегічних міркувань від урядів країн НАТО, ніж вони уявляли” [19, ст.321]. Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою.
Таким чином, відносини України з НАТО ґрунтовно закріплені у нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.
Отже, проголошуючи свою незалежність та суверенність у 1991 році, Україна відповідно отримала офіційне право самостійно визначати пріоритети зовнішньої політики та налагоджувати зв’язки із державами, союзами держав та міжнародними організаціями. Різносторонність міжнародного співробітництва України в рамках найвпливовіших міжнародних союзів та організаціях (ЄС, НАТО, ЄЕП) відповідає геополітичному становищі України та курсу української держави на демократизацію, безпеку, розвиток економіки, освіти на культури.
Висновки
Здобувши незалежнiсть, Україна отримала геополiтичний спадок, як держава між Сходом і Заходом, з винятковим положенням на перетині основних торгових шляхів, багатими природними та людськими ресурсами. Становищем на 1991 рiк її геополiтичний рейтинг визначався перш за все наявнiстю ядерної зброї, частини радянського ВПК, трансконтинентальної транспортної iнфраструктури, вiйськово-морської бази на Чорному морi та рядом iнших вiйськово-стратегiчних компонентiв, розташованих на її територiї.
Сьогодні Україну розглядають як державу, що визнала свої державні пріоритети на користь демократії, правової держави та прав людини. З точки зору геополітичного положення та значення України у своєму регіоні її на сьогодні розлядають як повноцінного суб’єкта на міжнародній арені та відводять її важливе місце у концепціях на програмах регіонального та світового характеру. Частково Україна включена в поле iнтересiв трьох свiтових полiтичних i економiчних гравцiв: США, деяких країн Захiдної Європи i Росiйської Федерацiї. Тобто, Україна знаходиться в залежностi як вiд Заходу, так i вiд Росiї. Рiшучий поворот в той, чи iнший бiк може бути пов'язаний з втратами. Традицiйно змiст нашої зовнiшньої полiтики розглядається виключно як вибiр напрямку орiєнтацiї, а не вибiр змiсту i способу активної дiяльностi на мiжнароднiй аренi полiтицi.
Погляд українських науковців та полiтикiв про вiдношення до України iнших держав полягає в тому, що ми займаємо важливе мiсце в свiтовiй полiтицi, являючись противагою Росiї i можемо розглядатися як кандидат на входження в Європу. Однак аналiз "Стратегiчної концепцiї пiвнiчноатлантичного союзу" не пiдтверджує ці самонадiянi сподiвання. Стаття 36 "Стратегiчної концепцiї НАТО" проолошує: "Росiя вiдiграє виключну роль в забезпеченнi євроатлантичної безпеки". Стаття 37 того ж документу зазначає: "Україна займає особливе мiсце в обстановцi безпеки в Євроатлантичному регiонii являється важливим i цiнним партнером в справi захисту стабiльностii спiльних демократичних цiнностей".
Тобто, Росiя вiдiграє виключну роль, Україна займає особливе мiсце. Україна - це лише мiсце (арена дiй) для НАТО, i це потрiбно усвiдомлювати. Пiсля приєднання ряду країн Схiдної Європи до НАТО що фактично змiнило розклад сил на театрi вiйськових дiй євразiйського континенту, Україна поки нiяк не вiдреагувала i не заявила своєї позицiї вiдносно цiєї змiни сил.
Зовнiшньополiтична офiцiйна стратегiя України сьогоднi визначена як "багатовекторнiсть". Багатовекторнiсть - це невизначенiсть в зовнiшнiй полiтицi, невизначенiсть в геостратегiї України.
Проте попри негативні прояви у здійсненні міжнародної політики, які частково можна приписати лише 13-річному існуванні України, як незалежної держави існують і якісно позитивні. Зокрема, відносини України і Європейського Союзу здійснюються поступово та цілеспрямовано. І якщо раніше, на початку 90-х років вони являли собою лише декларативних характер, то на сьогодні їх можна характеризувати як практичні взаємовідносини. Особливої уваги цим відносинам ряд науковців та державних діячів приділяють після приєднання сусідів України першого порядку до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, адже саме тепер Україна має прямий кордом з ЄС, що обумовлює нові економічні, торгівельні, політичні та культурні відносини. Після добровільної відмови України від ядерної зброї, утвердженню військових пріоритетів нового аспекту набули відносини України і НАТО. Північно-Атлантичний Альянс сьогодні проводить різновекторнуполітику щодо України. Ці відносини належним чином закріплені міжнародним договорами, проектами та програмами та ратифіковані Верховною Радою України. Власне, така ґрунтовно розроблена нормативно-правова база відносин України і НАТО сприяє ефективному практичному втіленню задекларованих засад. Безперечно завжди залишатиметься для України актуальним питання відносин з державами, колишніми республіками СРСР, а особливо з Росією. Власне, для України, на сьогодні, тому таким складним і є питання вибору напрямку зовнішньої політики. Створення Єдиного Економічного Простору на теренах СРСР ще раз підтверджує спільності в не лише належності до певного регіону, а й в політичних та економічних пріоритетах.
Зовнішня політика України відповідає її геополітичному положенні. Адже тісні, а тепер уже й сусідські відносини з Європейським Союзом не можуть бути проігноровані у визначенніміжнародних пріоритетів. Так як і в принципі відносини з державами, з якими Україну повязували довготривалі історичні взаємини. Тому “багатовекторність” у зовнішній політиці України є як науково так і практично обґрунтованою, що сприяє ефективному становленні та розвитку України, як держави, як особливою місією врегулювання відносин між заход і Сходом на Євразійському континенті.
Список використаної літератури
1. Збігнєв Бжезинський. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. – Львів-Івано-Франківськ: „Лілея-НВ”, 2000. – 214с.
2. Закон України «Про міжнародні договори України», № 3767-ХІІ від 22 грудня 1993 р.
3. Конституція України
4. Постанова ВРУ “про зовнішньо-політичні пріоритети України” // Голос України №5/93
5. Постанова ВРУ “про втілення програми Україна – НАТО в державно-політичний курс України // Голос України № 14/03
6. Програма дій Україна – НАТО // www.mzs.com.ua
7. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс європейців. Відкритий лист до європейців : Пер. з фр. – Львів, 1998 – 280с.
8. Угода про формування ЄЕП // Голос України №11/ 03.
9. Концепція формування ЄЕП // Голос України №11/ 03.
10. Указ Президента “про втілення програми Україна – НАТО” //Голос України № 14/03.
11. Баган О. В. Українська Понтида. Геополітичні виміри сучасної України. – Дрогобич: “Коло”, 2002. - 253с.
12. Вакулевич В.О. Політико-історичний вимір Європейської традиції – Кіровоград, 2000 – 62с.
13. Гжегож В.Колодко. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних
9-09-2015, 02:20