Ця подія, що стала проривом у стосунках між двома протиборчими силами, поклала початок Гельсінському процесу, який перетворився на форум для політичних консультацій і переговорів практично з усіх питань, включно з проблемами прав людини, під час «холодної війни». У липні 1992 р. ООН оголосила НБСЄ регіональною структурою, і уклала спеціальну угоду між ООН та НБСЄ (1993 р.).
Одночасно з завершенням холодної війни розпочався процес перетворення НБСЄ на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1990 р. на зустрічі на вищому рівні в Парижі була ухвалена Паризька хартія, де містився заклик до НБСЄ знайти відповідь на нові виклики, що з’явилися після холодної війни. Другою віхою на цьому шляху була Гельсінська зустріч у верхах у липні 1992 р., яка одержала назву «Гельсінкі-2». Заключним етапом стала Будапештська зустріч у січні 1995 р. НБСЄ стала називатися ОБСЄ, а свою діяльність як організація вона почала з січня 1995 р.
Згідно Будапештських рішень 1994 р. цілями ОБСЄ є: активно використовувати свої норми і стандарти для формування загальної безпеки; забезпечувати повне виконання усіх зобов’язань, прийнятих у рамках НБСЄ; служити форумом консультацій прийняття рішень і співробітництва; зміцнювати добросусідські відносини, заохочувати укладання двосторонніх регіональних і загальноєвропейських угод між державами-членами: посилити превентивну дипломатію; підвищити можливості врегулювання спорів і конфліктів та використання миротворчих операцій; зміцнювати безпеку шляхом контролю за озброєнням, роззброєнням і зміцнення довіри га безпеки; розвивати діяльність у галузі прав і основних свобод людини; поглиблювати співробітництво з метою утвердження міцної ринкової економіки в усіх державах-членах; продовжувати нарощувати діяльність і потенціал Організації для вирішення проблем з урахуванням усього спектра її функцій, що сформувалися після прийняття Заключного акта, з метою знайти відповіді на нові виклики та небезпеки.
ОБСЄ має складну і розгалужену систему органів. Найвищим з них є Зустріч глав держав та урядів , яка визначає пріоритети й основні напрями діяльності Організації [22, 247].
Центральним виконавчим і розпорядчим органом ОБСЄ є Рада міністрів (РМ), яка складається з міністрів закордонних справ держав-членів. РМ збирається раз на рік. Поточними справами ОБСЄ займається Постійна рада у складі представників держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Відні (Австрія) для політичних консультацій і прийняття рішень з питань, що стосуються Організації. Функціонує Керівна рада , яка складається з директорів політичних департаментів міністерств закордонних справ. Утворена вона для підготовки засідань РМ ОБСЄ та контролю їх виконання. Засідала не рідше двох разів на рік у м. Прага (Чехія). Однак у процесі інституціоналізації структур ОБСЄ значну частину її функцій перебрала Постійна рада . Від 1997 р. Керівна рада збирається лише для обговорення економічних питань. Постійним органом є Форум ОБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки (місцеперебування –м. Відень), утворений з метаю проведення переговорів щодо контролю над озброєннями і роззброєнням, зміцнення довіри та безпеки, розширення регулярних консультацій і активізації співробітництва з питань, що пов’язані з безпекою, та зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Засідає щотижня.
Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації покладено на діючого голову ОБСЄ, яким є міністр закордонних справ держави, що приймала останнє засідання РМ. Строк повноважень голови – рік. До його обов’язків входить також підтримання контактів з Парламентською асамблеєю ОБСЄ.
Постійний адміністративний орган ОБСЄ – Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, який призначається на три роки Радою міністрів Організації. Генеральний секретар як найвища посадова особа Організації співпрацює з діючим головою, керує структурами і операціями ОБСЄ, готує проведення зустрічей глав держав та урядів, забезпечує реалізацію прийнятих рішень і подає щорічну доповідь. У структурі Секретаріату – Центр запобігання конфліктам (місцеперебування – м. Відень) для допомоги РМ ОБСЄ у справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Важливим органом є Бюро з демократичних інститутів та прав людини (місцеперебування – м. Варшава, Польща). Воно сприяє проведенню демократичних виборів у країнах-учасницях ОБСЄ шляхом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в зміцненні демократичних інститутів, бере участь у запобіганні конфліктам тощо. Верховний комісар у справах національних меншин (місцеперебування – м. Гаага, Нідерланди) забезпечує ранні запобіжні й термінові дії стосовно напружених ситуацій, що пов’язані з проблемами національних меншин та потенційно можуть перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ, через що вимагають уваги і дій Ради міністрів або Керівної ради [22, 250].
Діє Парламентська асамблея ОБСЄ (місце перебування – м. Копенгаген, Данія), до якої входять 315 парламентаріїв (по 2 – 17 депутатів від національних парламентів залежно від чисельності населення країни). Збирається на щорічні сесії почергово в різних містах Європи. Обговорює питання, що належать до компетенції ОБСЄ, і приймає відповідні рекомендації. Забезпечує міжпарламентське співробітництво. Згідно з Конвенцією про примирення та арбітраж у рамках ОБСЄ від 15 грудня 1992 р. (набула чинності у грудні 1994 р.) утворено Суд з примирення та арбітражу ОБСЄ (місцеперебування – м. Женева, Швейцарія), до складу якої входять провідні фахівці в галузі міжнародних відносин і міжнародного права. Сторони спору можуть обирати арбітрів і посередників зі списку осіб, який складається секретарем Суду.
Характерними особливостями ОБСЄ як міжнародної організації є відсутність традиційного установчого документу міжнародної організації (статуту) та консенсус як один з обов’язкових організаційних принципів. З наведеного стає зрозумілим, що наслідком таких особливостей стає складність процесу розробки та прийняття політичних рішень в ОБСЄ.
Протягом існування НБСЄ–ОБСЄ слід відзначити розробку низки важливих документів у сфері воєнно-політичної діяльності. Це такі документи, як: «Принципи, які регулюють передачу звичайних озброєнь», «Планування у сфері оборони», «Програма воєнних конфліктів і співробітництва», «Заходи стабілізації щодо локальних конфліктів».
Головними методами миротворчої діяльності НБСЄ–ОБСЄ стали місії спостереження і посередництва, які діяли у всіх постсоціалістичних і пострадянських країнах.
На саміті в Будапешті (1994 р.) глави держав та урядів НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на ХХІ ст. На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 р. була ухвалена Хартія європейської безпеки, яка ґрунтувалась на кількох політичних ініціативах, серед яких: посилення ролі ОБСЄ в операціях з підтримки миру; ухвалення Платформи спільної безпеки; створення груп швидкої експертної допомоги та співпраці з метою проведення широкомасштабних цивільних операцій; розширення здатності ОБСЄ виконувати поліцейські функції; створення Оперативного центру задля планування і проведення операцій тощо.
ОБСЄ має великі передумови, щоб відігравати вагомуконструктивнуроль у поступовому дотриманнізагальноєвропейської системи колективної безпеки.
4.4 Економічний суд СНД та Генеральна Рада СОТ
Співдружність Незалежних Держав
З метою розв'язання міждержавних економічних спорів між країнами-членами СНД 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав країн СНД було створено Економічний суд СНД (Україна та Туркменистан цієї угоди не підписали).
Компетенція Економічного суду СНД стосується розгляду міждержавних економічних спорів, що виникають при виконанні економічних зобов'язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав урядів співдружності та інших її інститутів.
Суд розглядає спори про відповідність нормативних та інших актів з економічних питань країн СНД міждержавним угодам та іншим актам СНД. Положення про Економічний суд СНД передбачає, що за згодою країн СНД суд має право розглядати й інші спори, пов'язані з виконанням угод і прийнятих на їх основі інших актів [15, 145].
За наслідками розгляду спору Економічний суд СНД може прийняти рішення (якщо для того будуть підстави), де зазначатиметься факт порушення країною-учасницею угод інших актів СНД та її інститутів (або факт відсутності порушення) і визначатимуться заходи, яких рекомендується вжити відповідній державі з метою усунення порушень та їх наслідків. Держава, стосовно якої прийнято рішення Економічного суду СНД, забезпечує його виконання.
Механізм урегулювання спорів у межах Світової організації торгівлі.
Угодою про створення СОТ встановлено систему правил і процедур, що застосовуються для врегулювання спорів, які виникають у межах договорів, віднесених до компетенції СОТ. Передбачено, що органом розв'язання спорів є Генеральна Рада СОТ . Вона приймає до розгляду спори, які не вдалося вирішити на двосторонній основі, у тому числі із залученням "добрих послуг" Генерального секретаря СОТ чи іншої особи. Коротко опишемо дію зазначеного механізму.
Уряд певної країни подає до Генеральної Ради СОТ клопотання про розгляд спору. Рада протягом 60 днів після отримання клопотання має призначити склад комісії для розгляду клопотання. Для об'єктивного вивчення матеріалів справи та складання доповіді, що містить відповідні рекомендації, комісії надається 6-9 місяців.
Якщо одна, а то й обидві сторони справи, тобто уряди, залишаються незадоволені доповіддю комісії, процедура СОТ передбачає апеляційний (касаційний) орган. Члени апеляційного органу не повинні бути пов'язані з будь-яким урядом. Для касаційного розгляду справи із семи членів Ради призначається "трійка". Для касаційного розгляду спору відводиться 60-90 днів. Протягом цього терміну "трійка" має представити Раді доповідь з відповідними рекомендаціями та рішеннями. Останні мають бути прийняті протягом 9 місяців з часу утворення комісії, якщо її доповідь не оскаржується в касаційному порядку, або 12 місяців, якщо зазначена доповідь оскаржується.
Сторона, яку було визнано порушницею, повинна негайно виконати рекомендації комісії. Якщо це неможливо зробити. Рада має право призначити оптимальний термін для виконання. Якщо сторона-порушниця не вкладається в цей термін, сторона-скаржниця може подати заяву про відшкодування їй збитків. Сторона-порушниця може також запропонувати сплатити компенсацію [15, 154].
Якщо сторона-порушниця не виконує рекомендації і відмовляється сплатити компенсацію, то сторона-скаржниця може просити Генеральну Раду СОТ уповноважити її призупинити надання країні-порушниці пільг і прав, що передбачені міжнародними угодами, які належать до сфери СОТ. Зокрема, це означає підвищення країною-скаржницею тарифів на товари, що імпортуються з країни-порушниці. Такі санкції мають бути сумірними зі шкодою, заподіяною країною-порушницею. Процедура СОТ передбачає, що Рада контролює виконання рекомендацій комісії та апеляційного органу.
4.5 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами
Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спору між державами. Ідея запровадження міжнародних механізмів вирішення спорів між державами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної внутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася державами. Утім ситуація кардинально змінилася у другій половині ХХ століття, коли надзвичайно зросли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відповідно, нових типів суперечок. Це потребувало запровадження адекватних механізмів вирішення спорів.
Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів діє відповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами й іноземними особами. Станом на березень 2003 р. Конвенція набула чинності для 139 держав. Україна ратифікувала Конвенцію 2000 р. Центр вирішує спори між державами та приватними іноземними інвесторами шляхом примирення або арбітражу. Досить часто двосторонні договори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрисдикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Проти України до Центру було подано три позови [27, 293].
Постійна палата третейського суду в 90-х роках ХХ ст. була уповноважена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями та приватними особами.
Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р. для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану та громадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.
Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із прав людини , що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав — учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних свобод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає позови про порушення Американської конвенції 1969 р. з прав людини.
У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграційного типу фізичні та юридичні особи мають право оскаржувати дії органів цієї організації. Наприклад, в рамках Європейського Союзу Суд Європейських співтовариств розглянув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради Союзу та Європейського Парламенту.
Позитивний результат діяльності цих органів полягає насамперед у тому, що спори вирішуються на якомога нижчому рівні, не дозволяючи їм набути класичного міждержавного характеру. У результаті держава не використовує право дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходяться під її владою.
Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям твердження, що всі без винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирішення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утім мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжнародних спорів за участю приватних осіб від обов’язку дотримання стандартів, встановлених міжнародним публічним правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазначених спорів і, відповідно, збагачення цих стандартів [27, 293].
Висновки
З моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові, Чечні, Грузії. У міжнародному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.
Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої спори вирішувати мирними способами.
Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.
Основними джерелами інституту розв’язання міжнародних спорів є:
· Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;
·Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);
·Статут ООН;
·Статути регіональних міжнародних організацій;
·Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;
·Заключний акт НБСЄ 1975 року;
·Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й інші документи уже ОБСЄ;
·міжнародні порядки.
Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.
Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.
Список використаної літератури
1. Статут Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
2. Статут Ліги Націй від 28 квітня 1919 р. // Internet-ресурс. – http://www.hist.msu.ru/.
3. Гаазька конвенція про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
4. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. – http://www.zaki.ru/.
5. Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики від 27 серпня 1928 р. // Internet-ресурс. – http://www.obraforum.ru/.
6. Конвенція про режим судноплавства на Дунаї від 18 серпня 1948 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
7. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
8. Декларація про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
9. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р. // Internet-ресурс. – http://www.hri.ru/.
10. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів від 15 листопада 1982 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
11. Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ від 15 грудня 1992 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.nau.ua/.
12. Про державний кордон України: Закон України від 04.11.91 в ред. від 07.05.09 // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
13. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 в ред. від 23.06.09 // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/.
14. Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров. - Л., 1975.
15. Баймуратов М. А. Международное право. – Харьков: Одиссей, 2000.
16. Баскин Ю. Я. История международного права. М., 1999.
17. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г. Приднестровский конфликт: исторические, демографические, политические аспекты. – Тирасполь, 1998.
18. Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.
19. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права К., 1994.
20. Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. — К., 1976.
21. Кодряну Г. Днестровский разлом. – Тирасполь, 2002.
22. Лукашук И. И. Международное право. Учебник. М., 2001.
23. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. – К., 2007.
24. Маракуца Г. С. Приднестровский конфликт – перспективы урегулирования // Приднестровье. – 2003. – № 3.
25. Международное право в документах. —
9-09-2015, 01:45