ПЛАН
1. Поняття соціальної установки
2. Погляди дослідників щодо соціальної установки
3. Структура соціальної установки
4. Дві течії у розумінні соціальних установок
Список використаної літератури
1. Поняття соціальної установки
Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву атитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Атитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомленому рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних атитюдів.
Смислові атитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові атитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні атитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо.
Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовиші, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки.
2. Погляди дослідників щодо соціальної установки
Більшість праць соціальну установку (атитюд) розглядають як самостійний об'єкт дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами. Загалом, соціальна установка — не пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.
Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджувальної та регулятивної. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед ЇЇ регулятивну й випереджувальну функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Олгюрт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Подібне розуміння соціальної установки суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали атитюд дуже близьким до колективних уявлень. Стосовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки — це суто індивідуальне утворення. Г. Олпорт прослідкував три основних джерела виникнення поняття "атитюд". Одне з перших джерел — експериментальна психологія кінця XIX століття, яка у своїй практиці використовувала попередників атитюду — м'язову установку, установку на завдання та ін. Вважається, що саме в цей час були закладені основи типологізації установок, експериментальна база їх виявлення й диференціації. Другим джерелом є соціологія, зокрема, класичні соціологічні доробки В. Томаса та Ф. Знанецького. Третім джерелом виникнення атитюду став психоаналіз.
Розробляючи цю категорію, Д. Узнадзе та представники його школи розглядали установку як готовність до певної активності. При цьому готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення.
Отож передбачається, таким чином, поділ установок на два різновиди — актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді. Ці загальні положення теорії установки Д. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки. Дослідники вказують на такі важливі ознаки установки, як інтенсивність позитивного чи негативного афекту, тобто ставлення до якогось психологічного об'єкта, її латентність або недоступність для прямого спостереження. Виходячи саме з цих ознак, установка вимірюється на підставі вербальних самозвітів опитуваних. Такий самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об'єкта. Тобто атитюд — це міра почуття (афекту), викликаного конкретним об'єктом ("за" чи "проти"). За таким принципом побудовані передусім відомі шкали установок Л. Терстоуна, Р. Лайкерта, шо є біполярним континуумом з полюсами: "дуже добре" — "вкрай погано", "цілком згоден" — "ні з чим не згоден" тощо. Дослідження атитюду дали змогу в його структурі виокремити когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти.
Отже, соціальну установку почали розглядати водночас як знання суб'єкта про предмет його ставлення, як емоційну оцінку та певний намір — програму дій щодо конкретного об'єкта.
3. Структура соціальної установки
Завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності, спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Ряд учених вбачає суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного ставлення та двома іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим. Пояснюється це тим, що пізнавальний компонент (знання про об'єкт) вже охоплює певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, і відповідно поведінковий компонент акумулює в собі оцінку дії стосовно предмета установки. Також зазначається, що в реальному дослідженні дуже важко відокремити в чистому вигляді когнітивний і поведінковий компоненти від афективного (емоційного). Детально названа суперечність з'ясувалася під час дослідження так званого парадокса Р. Лапієра — проблеми взаємозв'язку між атитюдами й реальною поведінкою. До Р. Лапієра беззастережно бралося на віру твердження про їхній збіг, однак виявилось, що це не відповідає дійсності. Так, у 1934 році Р. Лапієр разом із китайським подружжям здійснив подорож Сполученими Штатами Америки (цьому передувало дослідження з темношкірими громадянами США). Подорожани зупинялися в багатьох готелях, кемпінгах, їх обслуговували в усіх ресторанах. А після цього дослідник надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: "Чи приймете Ви представників китайської нації як Ваших гостей?" Опрацювання відповідей показало, що 92 % власників ресторанів та 91 % хазяїв готелів дали негативну відповідь. Що з цього випливає? А те, що дослідник наперед виходив із припущення, що відповідь на запитання, поставлене власникам готелів і ресторанів, про їхню згоду чи незгоду прийняти та обслужити китайців, є об'єктивним критерієм їхньої поведінки стосовно представників цієї національності. Отримані результати дослідження змусили автора змінити своє припущення. Отож висновок був таким: вербальні відповіді є нічим іншим, як вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, що різниться від реальної ситуації взаємодії.
Згодом експеримент повторно провели інші дослідники, але результати виявилися подібними до попередніх, у зв'язку з чим постало цілком логічне запитання: "Чи поводяться люди в житті так, як вони про це говорять?" Це запитання можна сформулювати и інакше: "Який зв'язок діє між відповіддю на словесний вираз і тією реальністю, яку вона символізує?" Таку невідповідність — між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою — дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває піддослідний індивід. Були зафіксовані три типи ситуацій:
- знеособлена ситуація, наприклад лист, в якому є відповідне запитання (така ситуація диктує одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді);
- частково особистий контакт: безпосередня або телефонна розмова (у цьому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови);
- безпосередня взаємодія (особистісна ситуація), коли відповіді стануть майже одноманітними ("приймемо та обслужимо").
Таким чином поступово складалася думка про те, що прямого зв'язку між установкою та поведінкою немає. І необхідно було лише знайти допоміжні змінні, які вказували б на конкретну ситуацію. Серед них можна вирізнити норми, прийняті в групі, очікування, вплив референтної групи, риси особистості тощо.
4. Дві течії у розумінні соціальних установок
У другій половині XX століття окреслилися дві лінії в розумінні й дослідженні соціальної установки: перша — індивідуально-психологічна, друга — соціально-психологічна. В межах першого підходу розгортаються біхевіористські й когнітивістські дослідження, у тому числі підходи М. Рокича і М. Фішбейна. Друга лінія дослідження пов'язана передусім з інтеракціоністською орієнтацією й характеризується дослідженням соціально-психологічних механізмів і чинників, що регулюють процес виникнення та зміни соціальних установок особистості. Вважається, що одним із перших почав досліджувати ситуативні змінні М. Рокич, який, як відомо, виокремив два типи атитюдів: "до об'єкта" і "до ситуації". Учений спробував за їхньою допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик атитюдів і соціальних характеристик ситуації. Отож, парадокс Р. Лапієра можна пояснити тим, що було дві різні ситуації, відповідно і два різні типи поведінки. Тобто, у першому випадку важко було відмовити китайцям, яких супроводжувала біла людина, але дуже легко було відмовити, даючи відповідь поштою. На думку М. Рокича, людина наділена суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоретичному аналізові підлягають три найважливіші її складові: поняття "Я", цінності й атитюди. В цій системі центральне місце посідає поняття "Я". Цінність — стійке уявлення про особливий спосіб поведінки (інструментальна цінність) або ціль-стан (термінальна цінність). Безперечно, атитюди фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або ситуацію. І ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як істинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, добрі чи погані.
Спробу пояснити розбіжності між установкою й поведінкою здійснили й інші дослідники. Зокрема М. Фішбейн розглядав установку як схильність індивіда до реакції, засвоєну в процесі научіння. Він підтвердив, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, які різняться від установки індивіда стосовно конкретного об'єкта, тобто змінних мотиваційного, нормативного, ситуативного характеру. Дослідник замість того, щоб передбачити вплив установки на поведінку, виокремив протилежний зв'язок — вплив поведінки на установку. Адже його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. І цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта — стимулу установки. Отож установка в такому розумінні зовсім втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за відомою схемою "стимул—реакція". М. Фішбейн запропонував певну типологію атитюдів, поділяючи їх на атти-тюди до дії та атитюди до об'єкта. Такий розподіл атитюдів сам М. Фішбейн вважав одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Адже він дає змогу пояснити ті труднощі, які виникають під час спроби змінити конкретні вчинки особистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему атитюдів, що є в цієї особистості. Як нормативний чинник, який регулює дію атитюдів на реальну поведінку, М. Фішбейн розглядає вплив соціального оточення.
Ідея нормативного впливу, характерна для поглядів М. Фішбейна, знайшла своє всебічне втілення у працях авторів соціально-психологічного вивчення соціальних установок. На розуміння психоло-гами-інтеракціоністами явища атитюду принциповий вплив здійснило положення Дж. Міда про символічне опосередкування взаємодії людини та навколишнього світу. Індивід, який має у своєму розпорядженні символічні засоби (передусім мову), тлумачить, пояснює для себе зовнішні впливи й потім взаємодіє із ситуацією в її символічно витлумаченій якості. Згідно з таким підходом, соціальні установки розглядаються як певні психічні утворення, які виникають на основі засвоєння установок інших, референтних груп та осіб. І в структурному плані вони є елементами "Я-концепції" людини, певними визначеннями соціально бажаної поведінки. Отож соціальні установки в цьому розумінні — це усвідомлюваний, фіксований у знаковій формі тип поведінки, якому надається перевага. На думку Т. Ньюкома, соціальні установки грунтуються на погодженості суб'єкта розглядати певні об'єкти чи ситуації крізь призму соціальних норм та цінностей.
Були здійснені й інші спроби подолати "індивідуалізм" соціальної установки. Окремі вчені, розуміючи установку як стійку систему поглядів, уявлень, пов'язали її з потребою індивіда у збереженні чи розриві стосунків з іншим людьми. Таким чином, стійкість установки, на їхню думку, забезпечується зовнішнім контролем, шо виявляється в необхідності підкоритися іншим, або процесом ідентифікації з оточенням чи тим, що вона має для індивіда особистісне значення. Однак і в цьому разі лише частково враховувалося соціальне, бо аналіз самої установки йшов не від соціуму, а від особистості. Окрім того, коли наголос робиться на когнітивному компоненті структури установки, то поза увагою по суті залишається її об'єктивний аспект — цінність (ціннісне ставлення). (Тут доречно знову послатися на В. Томаса і Ф. Знанецького, які розглядають цінність як об'єктивний аспект установки, а саму установку— як індивідуальний, тобто суб'єктивний, бік цінності).
Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що з усіх складових установки головну роль у регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоційний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когнітивний і поведінковий компоненти. Звісно, подолати розбіжність між соціальним та індивідуальним, установкою й ціннісною орієнтацією допомагає поняття соціальної позиції особистості, що поєднує ці компоненти. Зрозуміло, шо ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, бо це той компонент структури особистості, який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки й почуття людини і з огляду на яку вирішується багато життєвих питань. Окрім цього, установка "повідомляє" позиції дійовий, активний момент, який проявляється у вольовому акті, вчинку. Отож властивість ціннісної орієнтації виступати як установка (або система установок) реалізується на рівні позиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий, своєю чергою, як ціннісний. У цьому розумінні позиція є системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові стосунки особистості.
Б. Паригін вважає еквівалентом динамічної структури особистості ще більш інтегральним, ніж установка, психічний настрій особистості, який охоплює як предметно спрямовані, так і безпредметні психічні стани. П. Шихірев та інші, не заперечуючи того факту, шо психічний настрій є важливим структурним утворенням особистості, водночас стверджують, що він не перекриває поняття позиції. На їхню думку, психічний настрій, так само як ціннісна орієнтація, передує виникненню позиції. Таким чином, умовою виникнення позиції особистості є її оцінне ставлення і певний психічний стан (настрій), який надає позиції різного емоційного забарвлення — від глибокого песимізму і пригніченості до життєствердного оптимізму й ентузіазму.
Ще один підхід (установчо-позиційний, диспозиційний) до структури особистості має свої особливості в концепції В. Ядова.
В ній диспозиція розглядається як комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності й до певної поведінки за цих умов. У такому розумінні вона є дуже близькою до поняття установки (атитюду). Названа диспозиційна концепція оцінює диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему з кількома рівнями:
- перший (нижчий) — утворюють елементарні фіксовані установки, без модальності (переживання "за" чи "проти") та когнітивних компонентів;
- другий — складають соціальні фіксовані установки, або атитюди;
- третій — ґрунтується на базових соціальних установках або загальній спрямованості інтересів особистості на конкретну царину соціальної активності;
- четвертий (вищий) — позначається системою орієнтацій на цілі життєдіяльності й засоби досягнення них цілей.
Наведена ієрархічна система є результатом усього попереднього досвіду і впливу соціальних умов. У ній виші рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі є відносно самостійними, вони забезпечують адаптацію особистості за конкретних мінливих умов. Здебільшого розглянута концепція є спробою знайти взаємозв'язок між диспозиціями, потребами й ситуаціями, які теж утворюють ієрархічні системи. Вищезгадані дослідники (П. Шихірев та ін.) звертають увагу на те, що немає великої розбіжності між диспозиціями у В. Ядова та позицією особистості, яку пропонують вони. Пояснюють це тим,"що позиція і є системою поглядів, установок, уявлень, ціннісних орієнтацій стосовно умов власної життєдіяльності, які реалізуються в поведінці особистості. Цікавим тут є і те, що позиція — це власне, суб'єктивне ставлення, пов'язане з оцінкою навколишньої дійсності й вибором оптимальної поведінки.
Загалом більшість авторів соціальну установку розглядають як стійке, фіксоване, ригідне утворення особистості, яке надає стабільність спрямованості її діяльності, поведінці, уявлень про світ і самого себе. Відома низка теорій, де установки самі утворюють структуру особистості, а в інших — соціальні установки посідають лише певне місце серед якісних рівнів особистісної ієрархії.
Список використаної літератури
1. Андреева Г.М. Социальная психология. — М., 1998;
2. Джонсон Д.В. Соціальна психологія: Тренінг міжособистісного спілкування. Пер. с англ. і авт.передм. В. Хомик. — К.: КМ Академія, 2003. — 285 с.;
3. Дьяконов Г. Спілкування і взаємодія // Соціальні психологія. — 2004. — № 3. — C. 82-96;
4.
9-09-2015, 16:50