Зміст

Вступ

1. Менталітет

2. Мотивація поведінки трудової діяльності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розкриття специфіки національних відносин і культурою творчості народу, дослідження життєдіяльності людини і суспільства органічно пов'язані (крім інших) і з такими поняттями, як "менталітет", "ментальність".

Існують різні погляди стосовно того, що таке менталітет. Об'єднує усі ці погляди думка про те, що менталітет - це еволюційно та історично сформована структура, яка визначає рій почуттів, думок, поведінки, що формує систему цінностей і норм життя як окремої людини, так і певних націй, народів, суспільств.

Залежно від того, про яку предметну галузь іде мова, говорять про національний, народний, віковий, європейський, американський, азіатський, африканський, середньовічний, тоталітарний, монархічний, бюрократичний, олігархічний тощо менталітет. Він не зводиться тільки до логічних конструкцій, а поряд з ними органічно включає етнічні, національні, культурні, образно-емоційні компоненти. Менталітет передбачає певний рівень засвоєння культури, а також почуття історичної і релігійної належності та дистанції від чогось і від когось. Саме тому менталітет виростає як складне поєднання таких компонентів, як етнос, культура, релігія, наука, мораль, мистецтво і не може бути зведеним до жодного з них, тобто завжди має інтегративний і цілісний характер. Синтез усіх цих компонентів зазвичай здійснюється на рівні підсвідомості, і, як правило, не усвідомлюється людиною.

1. Менталітет

Менталітет - (від латів. mens, mentis - розум, мислення, розсудливість, образ думок, душевний склад) сукупність соціально-психологічних установок, автоматизмів і звичок свідомості, що формують способи бачення світу і представлення людей, що належать до тієї або іншої соціально-культурної спільності. Як будь-який соціальний феномен, ментальності історично мінливі, але зміни в них відбуваються дуже повільно.

Соціальний психолог бачить в ментальностях (менталітеті) взаємозв'язані психологічні реакції, вистави і якості, що несуть в собі залишки досвіду попередніх поколінь, "саморозуміння груп" (Ю. Мітке) як синтез свідомості і колективного несвідомого.

Соціальний історик рахує ментальностями узагальнений спосіб сприйняття світу, манеру відчувати і думати, характерну для людей певної епохи.

Социолінгвіст вважає ментальністю семантичну матрицю, що зумовлює смислові реакції культурних суб'єктів. З точки зору лінгвістики, у вивченні ментальностей поважно підкреслювати роль мови, що моделює свідомість.

Загальною характерною рисою ментальностей - на відміну від доктрин і ідеологічних конструкцій, що є закінченими і продуманими системами, - є їх відвертість, незавершеність, континуальність, дифузна природа, "розлитість" в культурі і буденній свідомості. Ментальності виражають не стільки індивідуальні установки кожної з людей, скільки позаособистісну сторону суспільної свідомості. Суб'єктом ментальностей є не індивід, а соціум. Вони виявляються в словесній мові (вербальній культурі суспільства) і мові жестів, в поведінці, звичаях, традиціях і віруваннях.

Поняття ментального дозволяє з'єднати аналітичне мислення, розвинені форми свідомості з напівусвідомленими культурними шифрами. Ментальне зв'язує багаточисельні опозиції - природного і культурного, емоційного і розсудливого, ірраціонального і раціонального, індивідуального і суспільного. Особливо продуктивне поняття ментальностей використовується для аналізу архаїчних структур і часу, що давно пішов, з характерними для нього формами міфологічного світосприймання.

У сучасному гуманітарному знанні поняття ментальностей придбало розширювальний сенс і вживається не лише для позначення тих або інших культурних стереотипів, типових для великих соціальних груп або характеристики духовної настроєності всього суспільства, але і для тлумачення образу думок, вірувань, "навиків духу" невеликої групи людей.

Більшість представників вітчизняної гуманітарної науки схильна вживати дефініції "ментальностей" і "менталітету" як синонімічні, хоча в цілому їх синонімічне або роздільне використання не устоялося. Социолінгвісти представляють ці два терміни як неспівпадаючі. Із їхньої точки зору, поняття "ментальність" повинне розумітися як "базова характеристика системи психологічної репрезентації досвіду в свідомості людей історично певної лінгвокультурної спільності, що фіксує функціонально-динамічні аспекти цього досвіду", тоді як більш споживане слово "менталітет" позначає змістовні його сторони. Деякі з учених, не схильних ототожнювати і "менталітету" між поняттями "ментальностей", вважають, що останній має загальніше, у відомому сенсі - загальнолюдське значення ("менталітет середньовіччя"), а термін "ментальності" співвідносимо з поняттями "мисленням" або "відчуття" (напр., французька або російська ментальність, ментальність дворянина, ментальність особи і так далі) (Л.Н. Пушкарев). Нарешті, ще одна точка зору зводиться до розгляду різних ментальностей (релігійною, етичною і так далі) як частин менталітету (М.М. Громико).

Термін "ментальності" використовувався ще в XIX ст. американським філософом і поетом Р. Емерсоном (1803-1882), що намагався зв'язати воєдино метафізичні і психологічні проблеми суспільних настроїв. Поняття "Колективних ментальностей" використовувалося також французьким політиком і істориком А. де Токвілем, автором книги Демократія в Америці (1835), що прагнув відшукати першопричини забобонів, звичок і пристрастей, поширених в описуваному їм американському суспільстві.

У науковий зворот термін "ментальності" був введений французьким етнологом і соціо-антропологом Л. Льові-Брюлем (1857-1939), що вивчав дологічне мислення і "колективні вистави" (або "ментальності") так зв. "примітивних народів". Характерною рисою ментальностей Л. Льові-Брюль вважав нез'ясовність за допомогою звичайної логіки і здорового глузду, "містична" (підкреслювану також "батьком соціології" Е. Дюркгеймом), причетність всіх до загальних вірувань або помилок (т. наз. "закон сопричастия", loideparticipation). Він першим підкреслив складність спроб осягнути колективне життя неписьменних народів, виходячи з сучасних понять.

Філософське розуміння поняття "ментальностей" пов'язують з ім'ям німецького мыслителя-неокантианца Е. Кассирера (1874-1945). Він вкладав в поняття "менталітет" приблизно той же вміст, що і Л. Льові-Брюль, підкреслюючи, що види менталитетов можна систематизувати по способах сприйняття навколишнього світу, особливо, як він вважав, природи.

Психоаналітична і соціопсихологічна дослідницька традиція, в рамках якої народилася психоісторія, схильна була представляти ментальності аналогом і синонімом "соціального характеру". Соціолог-неофрейдіст Е. Фромм (1900-1980) в роботі Втечу від свободи (1941) вживав поняття "Соціального характеру", вважаючи його синонімічним поняттю колективних вистав або ментальностей. Французький психолог Г. Бутуль вважав, що ментальності - як сукупність ідей і інтелектуальних установок - знаходиться між людиною і сприйманим ним світом "як призма" (Ментальності, 1952).

В середині і другій половині 20 ст. поняття ментальностей активно використовувалося у філософських системах феноменологів і структуралістів, що ввели в мовну норму термін "эпістема" (система пізнання і розумова картина світу), близького за змістом до поняття "ментальностей".

Основи соціально-історичного розгляду ментальностей закладені французькою історичною школою. Саме вона змусила почати скрупульозну розробку історії понять, що формують життя людей в суспільстві і доводячи, що їх мінливий вміст складає невіддільну частину культури.

Таким чином, французькі історики, що стояли у витоків вивчення "історії ментальностей" як самостійного напряму, помістили "ментальне" між усвідомленим, вочевидь структурованим, (тобто формами суспільної свідомості - релігією, ідеологією, мораллю, естетикою і так далі) і неусвідомлюваним (несвідомим) в колективній, а частково - і в індивідуальній психіці людей. Найважливішій, конструюючій ментальності, сферою є "сфера уявлень про людину" (Р. Шпрандель).

Історія ментальностей (менталітету) - область вивчення минулого, невід'ємна частина "нової соціальної історії" як історії соціально-культурній. Оформилася в самостійний напрям в 1960-х спочатку в західному, а потім у всьому європейському гуманітарному знанні в рамках так. наз. "историко-антропологического повороту" - інтересу до людини, його вистав і способу життя. Зміцнення позицій історії ментальностей саме в десятиліття "скинення основ" і визрівання студентської революції 1968 (рухи "нових лівих") пов'язано із спробами переорієнтовувати науки про минуле з "історії героїв" (правителів, мислителів, полководців, дипломатів) на "історію пересічних людей". У центр наукових праць були поставлені переконання народу, емоції і думки звичайних, у тому числі - "простих людей", аналіз рушійних механізмів їх соціальної поведінки (Е. Леруа Лядюрі у Франції, Х. Медік, А. Людтке в Германії).

Услід за Л. Февром і М. Блоком, їх продовжувачі, що згрупувалися довкола журналу "Аннали", змусили потіснитися "історію висловів" філософів і політиків, правителів і воєначальників, висунувши на перший план "історію потаєних розумових структур", властивих всім або більшості членів суспільства, аналіз ідей, не контрольованих їх носіями і що діють окрім їх волі і намірів.

Окрім соціальної психології, сильний імпульс народженню історії ментальностей дала структурна антропологія, що дозволила представити суспільство як всеосяжну систему стосунків "від підвалу до горища" (М. Вовель). Побачивши в реконструкції "ментального" елемент відтворення історії в її цілісності, молодший сучасник Л. Февра і М. Блока Ф. Бродель, запропонував аналізувати два рівні "структур" в житті будь-якого суспільства: структури життя матеріальною і нематеріальною, такою, що охоплює людську психологію і щоденні практики. Другий рівень був названий ним "структурами повсякденності". Саме у них, вважав Ф. Бродель, формувалися цінності і символи віри людини певної епохи, тому зрозуміти мотиви поведінки людей, семіотичні втілення їх картини світу (образи, вистави, звички, відчуття, передбачення і так далі) - означає зрозуміти саму епоху, само час, розібратися у взаємодії різних сторін життя суспільства, від побутових деталей до політичних пристрастей, від щонайперших матеріальних інтересів до аналітичної роботи людського розуму.

Мета історика повсякденності - вивчення картини світу людей з точки зору їх власного сприйняття. Проте сучасному історикові доводиться використовувати понятійний апарат, що для цього склався до теперішнього часу, теоретичні схеми і моделі і постійно зіставляти відмінності у вмісті сталих понять, що лише здаються незмінними. Постійне зіставлення "зовнішньої" точки зору, обумовленою сучасною системою знань, - з "внутрішньої", властивої людям епохи, що вивчається, створює ситуацію нового бачення історії, т.зв. "стереоскопічного бачення" (А.Я. Гуревіч). Це дозволяє зберігати принцип історизму і уникати перенесення в епоху сучасних вистав, що вивчається.

2. Мотивація поведінки трудової діяльності

Вирішальним причинним чинником результативності діяльності людей є їх мотивація.

Мотиваційні аспекти управління працею отримали широке вживання в країнах з розвиненою ринковою економікою. У нашій країні поняття мотивації праці в економічному сенсі з'явилося порівняно недавно у зв'язку з демократизацією виробництва. Раніше воно вживалося, в основному, в промисловій економічній соціології, педагогіці, психології. Це пояснювалося рядом причин. По-перше, економічні науки не прагнули проаналізувати взаємозв'язок своїх предметів з названими науками, і, по - друге, в чисто економічному сенсі до недавнього часу поняття "мотивація" замінювалося поняттям "стимулюваннями". Таке усічене розуміння мотиваційного процесу наводила до орієнтації на короткострокових економічні цілі, на досягнення миттєвого прибутку. Це руйнівно діяло на потребністно-мотиваційну особу працівника, не викликало зацікавленості у власному розвитку, самоудосконаленні, адже саме ця система сьогодні найважливіший резерв підвищення ефективності виробництва.

Трудова мотивація - це процес стимулювання окремого виконавця або групи людей до діяльності, направлений на досягнення цілей організації, до продуктивного виконання прийнятих рішень або намічених робіт.

Це визначення показує тісний взаємозв'язок управлінського і індивідуально-психологічного вмісту мотивації, засновану на тому обставині, що управління соціальною системою і людиною, у відмінності від управління технічними системами, містить в собі, як необхідний елемент узгодження ланцюгів об'єкту і суб'єкта управління. Результатом його буде трудова поведінка об'єктом управління і зрештою визначених результат трудової діяльності.

Р. Оуен і А. Сміт вважали гроші єдиним мотивуючим чинником. Згідно їх трактуванню, люди - чисто економічні істоти, які працюють лише для здобуття коштів, необхідних для придбання їжі одяг, житло і так далі.

Сучасні теорії мотивації, що грунтуються на результатах психологічних досліджень, доводять, що дійсні причини, спонукаючі людину віддавати роботі всі сили, надзвичайно складні і багатообразні. По думці одних учених, дія людини визначається його потребами.

Що дотримуються іншої позиції виходять з того, що поведінка людини є також і функцією його сприйняття і чекань.

При розгляді мотивації слід зосередитися на чинниках які заставляють людину діяти і підсилюють його дії. Основні з них: потреби, інтереси, мотиви і стимул-реакції.

Потребі не можна безпосередньо спостерігати або виміряти, про них можна судити лише по поведінці людей. Виділяють первинні і вторинні потреби. Первинні за природою своїми є фізіологічними: людина не може обійтися без їди, води, одягу, житла, відпочинку і тому подібне.

Вторинні виробляються в ході пізнання і набуття життєвого досвіду тобто є психологічними потреба в прихильності, пошані успіху.

Потребі можна задовольнити винагородою, давши людині, що він вважає для себе коштовним. Але в понятті "цінності" різні люди вкладають неоднаковий сенс, а, отже, розрізняються і їх оцінки винагороди. Наприклад, спроможна людина, можливо, визнає декілька годинника відпочинку в крузі сім'ї значнішими для себе, чим гроші які він отримає за наднормову роботу на благо організації. Для що працює в науковій установі коштовнішими можуть виявитися пошана колег і цікава робота, а не матеріальні вигоди, які він отримав би, виконуючи обов'язки, скажімо, продавця в престижному супермаркеті.

"Внутрішня" винагорода чоловік отримує від роботи, відчуваючи значущість своєї праці, переживаючи почуття до певного колективу задоволення від спілкування дружніх взаємин з колегами.

"Зовнішня" винагорода - це зарплата, просування по службі символи службового статусу і престижу.

Мотиваційний процес може бути представлений у вигляді наступних одна за інший стадій: усвідомлення працівником своїх потреб як системи переваги, вибір найкращого способу здобуття певного вигляду винагороди, ухвалення рішення про його реалізацію; здійснення дії; здобуття винагороди; задоволення потреби. Стержнем управління на основі мотивації буде дія певним чином на інтереси учасників трудового процесу для досягнення найкращих результатів діяльності.

Для управління працею на основі мотивації необхідні такі передумови, як виявлення схильностей і інтересів працівника з врахуванням його персональних і професійних здібностей, визначення мотиваційних можливостей і альтернатив в колективі і для конкретної особи. Необхідно повніше використовувати особисті цілі учасників трудового процесу і мети організації.

Жодні встановлені ззовні цілі не викликають зацікавленості людини в активізації своїх зусиль до тих пір, поки вони не перетворяться на його "внутрішню" мету і далі в його "внутрішній" план дії. Тому для кінцевого успіху велике значення має збіг цілей працівника і підприємства.

Для вирішення цього завдання необхідне створення механізму мотивації підвищення ефективності праці. Під цим мається на увазі сукупність методів і прийомів дії на працівників з боку системи управління підприємства, спонукаючі їх до певної поведінки в процесі праці для досягнення цілей організації, заснованої на необхідності задоволення особистих потреб.

Способи поліпшення мотивації праці. Вони об'єднуються в п'ять відносно самостійних напрямів:

1. Матеріальне стимулювання.

2. Поліпшення якості робочої сили.

3. Вдосконалення організації праці.

4. Залучення персоналу до процесу управління.

5. Негрошове стимулювання.

Перший напрям відображає роль мотиваційного механізму оплати праці у системі підвищення продуктивності праці. Воно включає в якості елементів вдосконалення системи заробітної плати, надання можливості персоналу брати участь у власності і прибутку підприємства.

Безумовно, мотиваційному механізму оплати праці відводиться велика роль, але постійне підвищення рівня оплати праці не сприяє як підтримці трудової активності на належному рівні, так і зростанню продуктивності праці. Вживання цього методу може бути корисним для досягнення короткочасних підйомів продуктивності праці. У кінцевому підсумку відбувається певне накладення або звикання до цього вигляду дії. Однобічна дія на працівників лише грошовими методами не може привести до довговічного підйому продуктивності праці.

Хоча праця в нашій країні, на відміну від високорозвинених країн, на сьогоднішній день розглядається, в основному, лише як засіб заробітку можна передбачити, що потреба в грошах зростатиме до визначеного межі, залежної від рівня життя, після якого гроші стануть умовою нормального психологічного стану, збереження людського достоїнства. В цьому випадку як домінуючі можуть виступити інші групи потреб, пов'язані з потребою в творчості, досягненні успіхів та інші. Для керівника дуже важливе уміння розпізнавати потреби працівників. Потреба нижчого рівня повинна задовольнятися перш, ніж потреба наступного рівня стане більш значним чинником, що визначає поведінку людини.

Потреби постійно міняються, тому не можна розраховувати, що мотивація, яка спрацювала один раз, виявиться ефективною в е р б подальшому.

З розвитком особи розширюються можливості, потреби в самовираженні. Таким чином, процес мотивації шляхом задоволення потреб безконечний.

Наступний напрям поліпшення мотивації - вдосконалення організації праці - містить постановку цілей, розширення трудових функцій збагачення праці, виробничу ротацію, вживання гнучких графіків поліпшенню умов праці.

Постановка цілей передбачає, що правильно поставлена мета дорогою формування орієнтації на її досягнення служить мотивуючим засобом для працівника.

Розширення трудових функцій має на увазі внесення різноманітності в роботу персоналу, тобто збільшення числа операцій, що виконуються одним працівником. В результаті подовжується робочий цикл у кожного працівника зростає інтенсивність праці. Вживання даного методу доцільне в випадку недозагруженности працівників і власного бажання їх розширити круг своєї діяльності, інакше це може привести до різкого опору з боку працівників.

Збагачення праці має на увазі надання людині такої роботи яка давала б можливість зростання, творчості, відповідальності самоактуализации, включення в його обов'язку деяких функцій планерування і контролю за якістю основний, а інколи і суміжною продукції. Даний метод доцільно застосовувати у сфері праці инженерно-технічних працівників.

Висновки

Отже, національна ментальність та її архетипи формуються в суспільному співжитті даного етносу, чітко не усвідомлюючись, у результаті засвоєння його культури і, у свою чергу, зворотно впливають на всі сфери життєдіяльності даного народу та на розвиток його культури. Усвідомлюючись, вони отримують світоглядно-філософське осмислення, що становить стрижень національної культури, її специфіку і впливає на життєдіяльність народу, його суспільне життя.

Список використаних джерел

1. Комарова Н. Мотивация труда и повышение эффективности работы. || Человек и труд 2007 №10.

2. Экономика предприятия / Под ред. Семенова В.М. М. 2006.

3. . Хекхаузен X. Мотивация и деятельность: В 2-х т. T.I. - М.: Мир, 1996.