Ментальність та національний характер: характеристика крізь
призму історичної пам'яті
Оскільки один з наукових напрямів, розглянутий у першому розділі, досліджує політичну свідомості скрізь призму національної ментальності, яка формується в історичному контексті, вважаємо за доцільне використати окреслену методику, оскільки великі шари історичної реальності лежать в політичній свідомості сьогодення, формування якої накладається на ментальність, національний характер та психологічні стереотипи.
Таран В.О. зазначає у цьому контексті: “…Згідно з цією традицією послідовно утверджується думка, що специфічні риси психологічного складу, ментальності того чи іншого народу через відповідні ідеологічні пріоритети суттєво впливають на особливості вибору шляху його власного розвитку, його історичну долю”.
Акцентування уваги на проблемі взаємозв‘язку та взаємозумовленості ментальності (менталітету) і політичної свідомості сучасного українського суспільства має свої специфічні причини.
По-перше, воно пов‘язане з поширенням у сучасній науковій літературі інтересу до феномену ментальності і неоднаковою оцінкою природи і ролі в соціальних процесах, а це в контексті названої проблеми потребує додаткового осмислення ментальності як категорії, що має безпосередньо практичне значення в умовах перехідного суспільства, суспільства, що трансформується.
По-друге, воно зумовлюється і деякими загальними особливостями сучасного етапу суспільного розвитку, для якого характерна актуалізація етно-національного чинника з різноманітними його проявами, що, зокрема, на соціально-психологічному рівні виявилося у пробудженні інтересу до національної свідомості та самосвідомості, національного характеру, національної психіки і т. ін. Такий стан проблеми викликає потребу в більш ретельному аналізі специфічності взаємозв‘язку ідеології, масової політичної свідомості і ментальності як соціально-психологічного феномену, пов‘язаного з функціонуванням та активізацією етно-національних спільностей, які в нинішніх умовах стають одними з основних суб‘єктів ідеологічних відносин.
По-третє, не менш важливим у привертанні уваги до ментальності (менталітету) як чинника впливу на певні аспекти соціального життя став і об‘єктивний факт нагальної потреби у виході за межі власне раціонального підходу під час вивчення різних суспільних явищ, у тому числі й політичної свідомості. Тому цілком правильним є тезис про прямий зв‘язок поширеного останнім часом інтересу до ментальності з бажанням суспільства вивести на поверхню свідомості почуття і уявлення, сховані у глибинах колективної пам‘яті.
По-четверте, особливого значення інтерес до феномену ментальності (менталітету) набуває у зв‘язку з тенденцією до підвищення в суспільних процесах ролі людини, її особистісних рис, внутрішнього світу. В методологічному плані він допомагає звільнитися від стереотипів вульгарного марксизму, абстрактних й безособистісних схем економічного детермінізму, в якому губиться людина з її проблемами і внутрішнім життям, від абсолютизації класового підходу під час аналізу будь-яких соціальних явищ.
Поняття “ментальність” близьке за значенням до поняття “менталітет”. Визначити їх досить складно, оскільки ця проблема для вітчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймні сучасної теорії менталітету (ментальності) в нас поки що не існує. Тому і менталітет, і ментальність часто використовуються як взаємозамінні поняття, хоча зрозуміло, що вони мають свої специфічні особливості. Менталітет зазвичай трактується як сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільностей (груп), індивідів, що включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, які визначають здатність спільностей та індивідів відповідно сприймати чи діяти.
Менталітет – це характеристика спільності людей (етнічної, політичної, територіальної), яка розкриває специфіку мислення, спілкування та поведінки людей у конкретному політичному, економічному і культурному просторі. Якщо змінюється політичний, економічний та культурний простір, при тому корінним чином, то повинен змінюватися (на краще чи гірше) менталітет народу.
Зважаючи на викладене вище, менталітет має не тільки етнічну “обгортку”, він є характеристикою будь-якої спільності людей. Дійсно, з цим можна погодитися: етнічні форми менталітету не єдині: він проявляється і в суто регіональних формах спільностей людей; і у формах специфічних історичних епох, наявних стійких елементах соціальної структури суспільства, притаманних соціодемографічним групам; і в професійних та певних групах населення. Проте етнічний менталітет залишається найбільш стійкою формою духовного життя, культури, що формується саме на етнічному рівні функціонування людських спільностей, визначає їх характер, надає специфічності ставленню й оцінкам щодо природних та соціальних явищ, а також масовим діям того чи іншого етносу.
Тільки етнокультурна природу менталітету надає йому глибокої генетичної основи і робить явищем стабільним, стійким, тривалим. Очевидно, що будучи зумовленим природними факторами та конкретно-історичними особливостями суспільного розвитку і маючи специфічне ставлення до всієї сфери духовного життя, менталітет створює відносно стійку етнокультурну основу для формування різних духовних явищ, у тому числі ідеологій.
Крім того в менталітеті співіснують і переплетені воєдино феномени раціонального й ірраціонального. Тому він знаходиться, на думку деяких дослідників між двома формами знання: раціональним і релігійним.
Однак досі не з'ясованим залишається питання стосовно особливостей поняття “ментальність”, природа якої ще більшою мірою відповідає сфері ірраціонального.
У поширеному в науковій літературі визначенні ментальність – це полісемантичне поняття для визначення рівнів мислення, що не обмежується сферою усвідомленого. У більш конкретному плані під ментальністю звичайно розуміють особливий стиль світосприйняття тієї чи іншої людської спільності, ансамбль установок, моделей і стереотипів поведінки, емоцій, настроїв, які презентують спосіб життя людей.
Як наголошує М. Михальченко, ментальність – це певний рівень та якісна характеристика суспільної та індивідуальної свідомості, а також пов‘язаний з ними спектр життєвих цінностей та моделей поведінки, які вміщуються в ідеологічні та політичні орієнтири, як ті, що підтримуються офіційно, так і опозиційні. Це специфічне сприйняття особистістю, як складової частини соціальної та політичної групи, а також і цією групою соціальної реальності, оцінка її та вибір лінії поведінки відповідно до загальновизнаних нормам та зразків поведінки.
Вже давно помічено, що ментальність, тобто одні і ті ж ключові (онтологічного характеру) уявлення, створюючи ядро раціональних (неутопічних) ідеологій, разом з тим самі змінюються. З допомогою середи розповсюдження ці зміни впроваджуються у масову свідомість і перетворюються у повсякденні уявлення. Враховувати ментальність епохи, яка складає структуроутворювальний елемент системи інтелектуальної та моральної орієнтації людини – означає розкривати процес формування нових мислительних стереотипів, які замінюють старі.
Ментальність – це певна схильність, внутрішня готовність людини діяти певним чином, сфера можливого для неї.
Отже, незважаючи на наявність у визначеннях понять “менталітет” і “ментальність” певних відмінностей, їх зміст вказує на достатньо близьку природу цих феноменів.
Обидва феномени у специфічній формі об‘єднують минуле, сьогодення і майбутнє, але більшою мірою пов‘язані з минулим, особливо ментальність.
Формується ментальність в процесі тривалого соціально-історичного розвитку певної людської спільності та віддзеркалює особливості такого розвитку, вона фіксує в собі особливості і певним чином співзвучна з історичною пам‘яттю народу. Пояснюючи таку позицію, І. Пантін визначає, що ментальність – це вираження на рівні культури народу історичних доль країни, як певна єдність характеру історичних завдань та засобів їх розв‘язання, що закріпилися в народній свідомості, в культурних стереотипах. Ментальність – це своєрідна пам‘ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, відданих своєму історично сформованому “коду” за будь-яких обставин, виключаючи катастрофічні.
Ментальність є стійкою системою психологічних рис, притаманних представникам певної соціальної групи, яка формується історично і відтворює узагальнений минулий досвід її взаємозв‘язку з навколишнім природним і соціальним середовищем, а також це властивий тій чи іншій культурі, цивілізації, спільності загальний розумовий інструмент, яким представники цієї групи володіють і користуються в неусвідомленій формі.
Тому для ментальності залишаються більш притаманними такі риси, як сталість, інертність, консерватизм.
Окрім окреслених понять ментальності та менталітету, вважаємо за доцільне для полегшення подальшого аналізу визначити поняття національного характеру, яке теж є близьке до них за значенням. Національний характер як своєрідна персоніфікація культури даної національної спільності. Він сам є продуктом даної національної культури й одночасно носієм її. Він допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або малозміненому вигляді”. І. Лисяк-Рудницький пише: “Я вірю в існування чогось такого, що згрубше можна назвати “національним характером”. Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до соціокультурної, а не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних цінностей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричиняють його. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкинути або асимілювати підривні впливи”.
Однак національний характер – явище більш глибинне в порівнянні з політичною свідомістю. Як результат вельми тривалого розвитку, він міцно укорінений в соціально-психологічних структурах, а відповідно, в меншій мірі підлягає змінам. Тому одному і тому ж національному характеру можуть відповідати кілька різновидів політичної свідомості, які змінюють одна одну. У той же час той факт, що національний характер глибоко вкорінений, робить його менш піддатливим аналізу відповідно до соціальних ознак, які виникають порівняно пізно, коли національний характер в основних рисах вже сформований.
Тому соціальна диференціація національного характеру хоча і має місце, однак проявляється не так чітко, як соціальна диференціація політичної свідомості. Часто аналіз рис національного характеру через його відносну стійкість відображає не стільки дану соціальну диференціацію, скільки ту, яка склалася під час попередніх формацій, які існували більш тривалий час. Тому внутрішня структура національних характерів та види політичної свідомості, як правило, не збігаються.
Національний характер хоча і не визначається біологічними чинниками, однак певною мірою пов‘язаний з ними. У формуванні та розвитку політичної свідомості біологічний чинник не відіграє значної ролі. Побутове виокремлення політичної свідомості та культури романських народів, англосаксів, германців має в своїй основі не расово-біологічні відмінності, а спільність історико-культурної долі відповідних народів.
Національний характер створює основу соціальної поведінки людини, малої чи великої соціальної групи. Політична свідомість створює основу політичної поведінки. Перше, на нашу думку, значно ширше, ніж друге. При цьому є всі підстави вважати, що вплив національного характеру на поведінку тим сильніше, чим ближче індивіду суспільні структури, на які вона спрямована. І навпаки, чим більш віддалені структури, на яких спрямована поведінка, тим менш вагомим є вплив на неї національного характеру.
Оскільки в ієрархії суспільних структур політичні інститути більш віддалені від індивіда, вплив на них рис національного характеру і мінімальний. Для політичної ж свідомості та культури політичні інститути є головним об‘єктом впливу. Тому в цьому випадку інтенсивність її впливу значно вище, ніж національного характеру.
Можливість аналітичного виокремлення національного характеру та політичної свідомості теж дуже відрізняється за своїми засобами. Політична свідомість може бути виокремлена та визначена за допомогою індикативного методу – шляхом використання матеріалів, які свідчать про її структуру (соціологічні опитування, контент-аналіз…) чи структуру поведінкових актів. Національний характер конструюється за допомогою логіки або шляхом виокремлення психологічних рис, які вважаються найбільш характерними для всіх членів нації, або на основі виокремлення відносної частоти визначного типу особистості серед можливих членів нації, або у результаті продуктів інтелектуальної творчості. Зрозуміло, що таке конструювання спирається на верифіковані факти реальної дійсності, відкриваючи необмежені можливості для суб‘єктивної довільності. Однак, незважаючи на цю обставину, аналіз рис національного характеру є, на нашу думку, вельми доцільним.
Підсумовуючи, зазначимо, що означені нами поняття є складовими національної психології, яка, в свою чергу, є складовою частиною гуманітарного знання, що вивчає психологічні особливості народів. Вона надає великої ваги економічним чинниками, які впливають на формування рис національного характеру, також методу культурологічному, який дає можливість через систему культурних, духовних цінностей розкрити риси національного характеру. Окрім того, враховуються географічні та психологічні чинники впливу. І, головне, вона в великій мірі користується історичним методом дослідження.
Тому неабияке значення для аналізу сучасного стану політичної свідомості українського суспільства має аналіз динаміки формування певних політичних цінностей, стереотипів, рис “людини політичної” в історичному контексті. Бо сучасне, з одного боку, є продовженням минулого, а з іншого передумовою майбутнього, інакше кажучи, може розглядатися як елемент загального механізму діалектичного заперечення. Тобто зміст політичної свідомості сучасного українського суспільства не може виводитись абстрактно, без врахування конкретно-історичної специфіки розвитку певного суспільства. Разом з тим у цьому контексті важливо підкреслити значимість ідеї про зумовленість перехідного процесу попереднім історичним досвідом, суспільну спадкоємність певних соціокультурних традицій, оскільки вона є більш глибокою за сутністю і дає ключ до розуміння внутрішньої логіки розвитку цього суспільства й стратегії його перехідності. (У контексті дослідження української політичної історії, не можемо не згадати прізвища таких відомих вчених, які працюють у галузі політичної історії України, як В. Потульницький, В. Смолій тощо).
Психологічні стереотипи минулого тяжіють над суспільством, змушуючи обирати нові варіанти поведінки на основі аналізу типових ситуацій історичного досвіду. У цьому контексті має рацію М. Молчанов, який стверджує, що політична культура – це насамперед голос з минулого і що із трьох складників політичного процесу (політичний режим-політична організація-політична культура) остання є найменш мобільним елементом. І завдання дослідників полягає насамперед у тому, на його думку, щоб інтерпретувати зміст масової свідомості через концепцію історичної спадщини.
Доречним також є зауваження відомого російського дослідника політичної свідомості Б. Грушина, що суспільна свідомість (у тому числі і політична) зазнає разом з суспільством в цілому закономірних змін; суспільна свідомість у кожний момент свого існування (на кожному етапі свого розвитку) відповідає основним характеристикам суспільства, приймаючи в залежності від них ті чи інші історичні форми. Дослідник зауважує, що структура політичної свідомості складається з таких елементів:
- по-перше, реліктові, які залишилися з попередніх часів;
- по-друге, які проникають з інших суспільств;
- по-третє, елементи свідомості, які народилися в інші історичні епохи та в інших сучасних суспільствах, але які належать до культурних цінностей цього народу.
Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок, що історичні реалії мають глибоко відбиті у політичній свідомості суспільства. Відповідно, “політична історія” як “досоціалістичного періоду”, так і соціалістичного впливає на формування політичного світогляду і політичної свідомості сучасної України. Колективна історична пам’ять включає в себе історичні символи (важливі події з історії народу, фігури, видатні особистості…), міфологізовані образи та легенди, стереотипи тощо.
Історична пам‘ять є багатоплановим поняттям, яке відбиває історію формування та розвитку життя певного народу та його членів. Формуючись на базі буденної свідомості, вона не дзеркально відображає історичний процес, а відбиває його крізь призму індивідуального, особистісного сприйняття. Складовими історичної пам‘яті є такі компоненти: етноісторична пам‘ять у вигляді згадок про походження, предків тощо; соціальна пам‘ять, тобто уявлення людей про стан та рівень життя на різних етапах існування народу; соціокультурна пам‘ять, яка надає можливість для широкої палітри уявлень індивідів про витоки рідної мови, народний епос, національні традиції, зародження писемності, соціальні норми тощо; конфесійна пам‘ять про культові обряди минулого та прийняття релігії; і, зрештою, пам‘ять, яка нас найбільше цікавить – політична пам‘ять, яка включає в себе знання людей про колишні форми державного устрою, політичних традиціях, ритуалах. Якщо народ мав свою державність, її становлення та розвиток викликають великий інтерес. Історична політична пам’ять може мати і негативне навантаження (наприклад, інтервенція, гноблення одного етносу чи народу іншим, втрата державності за будь-яких історичних причин тягне за собою болісні емоції), подолати яке інколи неможливо.
Отже, підсумовуючи, слід зробити висновок, що до характерних ознак історичної пам‘яті можуть належати наступні:
- вона не є статичним явищем і безперервно розвивається, відображаючи складний та суперечливий характер суспільного прогресу. Історична пам‘ять має хвилеподібний, синусоїдальний характер розвитку, відбиваючи нерівномірність історичного процесу, про який писав Л. Гумільов;
- вибірковість у кожний конкретний момент історичного часу, що зумовлено соціальними причинами й індивідуально-особистісними мотивами. У пам‘яті актуалізується далеко не все з того, що знає людина про історію свого народу та про своє власне минуле, а лише те, що у нього викликає емоційний відгук, підтверджуючи оцінками сьогодення. У цьому сенсі історична пам‘ять є рефлексія сучасності;
- відбиток нею спадкоємності у ході суспільного розвитку. Матеріальні та духовні цінності, створені попередніми поколіннями, сприймаються наступними вже в перетвореному вигляді. Це наслідок історичного руху, який стає більш швидшим, у результаті чого досягнення минулого застарівають і спадщини батьків недостатньо для дітей, котрі живуть в інших умовах. Однак це не може заперечувати минуле;
- її персоніфікований характер, про який йшлося вище. Зокрема, в пам‘яті індивідів звичайно залишаються не конкретні події, а образи видатних особистостей: суспільних діячів, полководців тощо. Їх справи емоційно впливають на людину та легше запам‘ятовуються;
- ще однією рисою як історичної пам‘яті, так і суспільної свідомості є парадоксальність та суперечливість.
І, останнє, що особливо має значення у контексті нашого дослідження, історична пам‘ять має великий ступінь стійкості і нею дуже важко маніпулювати через систему освіти та засоби масової інформації, бо історичний процес – це процес самоорганізації, результат активності мільйонів людей. Зміст таких цілей багато в чому визначається культурно-історичними домінантами розвитку. Це ті чинники, що поєднують часи та епохи.
Тому, досліджуючи динаміку та метаморфози подій, що відбуваються в нашій країні, важливо перш за все звертати увагу дослідників на спрямованість формування політичної свідомості в часі, тобто враховувати хронополітику країни. Хронополітику традиційно розуміють як побудову політики крізь призму минулого та майбутнього. Тому що
10-09-2015, 16:30