Однак досить часто дослідники, аналізуючи складові цього феномену, здійснюють пошук витоків тих чи інших політичних явищ сьогодення в “соціалістичному” етапі існування Української держави. Мачкув Єжи справедливо зауважував, що “коріння” багатьох політичних явищ сьогодення – в соціалістичному періоді нашої історії. Однак, на погляд автора, виокремилася тенденція до спотворення минулого – на соціалізм покладається відповідальність за всі проблеми постсоціалістичної держави та громадянського суспільства, навіть у тих країнах, де аналогічні проблеми існували ще до встановлення соціалістичної системи.
Політики завжди вміли використовувати у своїх інтересах історію. У цьому випадку ідеалізується досоціалістичне минуле. Відбувається пошук легітимаційних сюжетів, які б сприяли мобілізації мас чи формуванню їх ідентичності сьогодні. Проте оспівування досоціалістичної історії інколи виливається у потворні, а інколи і небезпечні форми, тому що часто при цьому йде апеляція до ірраціональних, романтичних почуттів, ніж до раціональних політичних чи економічних чинників.
Звернемося ж до більш давніх часів історичного розвитку країни. На думку дослідників, зокрема Б. Цимбалистого, в історичному розвитку українських земель можна виокремити такі риси:
а) українці багато віків були бездержавною нацією і не мали досвіду державної влади;
б) постійно денаціоналізувалася правляча верства (еліта) українського народу;
в) і головне, територія України була розділена на різні частини, які протягом віків опинялися під впливом іноді ворогуючих країн.
Внаслідок такої специфіки історичного розвитку українська нація була розколота на велику кількість політико-культурних блоків. Тому в спадщину залишилася “розірвана” фрагментарна політична свідомість українського народу, що передбачає доволі глибокі відмінності між носіями різноманітних субкультур та політичних суб‘єктів.
Якщо взяти за критерій поділу географічний чинник, то, наприклад, Івано-Франківськ цілком можна вважати літературним центром, але його ніяк не можна розглядати як центр вироблення політичних чи економічних рішень. Львів можна розглядати як культурний і релігійний центр, а в періоди соціальних перетурбацій навіть як центр вироблення політичних рішень, але його не можна розглядати як центр вироблення економічних чи політичних рішень в періоди відносного соціального спокою. У той же час, як скажімо, Дніпропетровськ чи Донецьк можна вважати центром вироблення економічних рішень. Сам же Київ залишався виключно політичним центром.
Тому в спадщину залишилася “розірвана” фрагментарна політична свідомість українського народу.
Але найбільш суттєвими, на нашу думку, є регіональні відмінності політичної свідомості у межах єдиної української культури, зумовлені різним історичним буттям одного й того самого народу. Отже, щоб пролити світло на витоки сегментованості сучасного українського суспільства, фрагментованості його політичної свідомості, коріння авторитарних проявів, варто звернути увагу на те спільне і відмінне, що з‘явилося по обидва боки кордону впродовж останніх кількох століть.
Специфічні риси менталітету (ментальності) істотно впливають на особливості шляху власного історичного політичного розвитку спільності, на формування політичних інститутів і цінностей, бо є більш стійкими утвореннями, ніж політична свідомість, важко піддаються “корегуванню”, однак значно впливають на формування сучасних політичних цінностей, норм та стереотипів поведінки на ірраціональному рівні. Національний характер, на нашу думку, допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або мало зміненому вигляді. Одному і тому ж національному характеру можуть відповідати декілька різновидів політичної свідомості, які послідовно змінюють одна одну.
Поняття “ментальність” близьке за значенням до поняття “менталітет”; їх визначення мають певні труднощі, оскільки ця проблема для вітчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймні сучасної теорії менталітету або ментальності в нас поки що не існує. Тому і менталітет, і ментальність часто вживаються як взаємозамінні поняття, хоча, звичайно, вони мають свої специфічні особливості.
Менталітет зазвичай трактується як сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільностей (груп), індивідів, що включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, що визначають здатність спільностей та індивідів сприймати чи діяти відповідно.
Схожі визначення знаходимо і для поняття ментальність. Однак, на нашу думку, ментальність відображає певну схильність, внутрішню готовність людини діяти певним чином, сфера можливого для неї. Тобто в неї більш динамічна характеристика, у той час, коли менталітет характеризує певний стан. Окрім того, ментальність частіше використовується для характеристики особистості, менталітет – для характеристики певних спільностей.
Разом з тим, необхідно зазначити, що незважаючи на суттєві розбіжності між політичною свідомістю окреслених сегментів українського суспільства, вона є єдиним феноменом, про що свідчать спільні риси для обох “фрагментів” тогочасної політичної культури. На перше місце серед них слід поставити скептично-відчужене ставлення до влади, недостатнє, здебільшого формальне сприйняття масовою свідомістю політичних процесів, невіру у власні сили, недостатнє усвідомлення національних інтересів, насамперед потреби у власній державі, некритичне сприйняття чужоземних політичних цінностей і норм.
Принижене почуття національної гідності, різні ментальні настанови у двох частинах України віддаляли українство від власного культурного коріння, зумовлювали у його поведінці здебільшого споглядальну, а не активну, діяльну позицію. Схильність до малих форм організації, до емоційних реакцій на шкоду виваженості і розсудливості в умовах політичного тиску з боку імперій зумовили катастрофічний брак позитивних державотворчих ініціатив.
З іншого боку, справедливо наголосити, що українці є прикладом народу, який проживаючи в двох різних за суспільно-політичним ладом державах, витворив два різних типи національних рухів.
Розвиток у різних етно-цивілізаційних полях наклав значний відбиток на ментальність, економічні форми господарювання, політичну культуру і свідомість українців Наддніпрянщини і Західної України, причому їх спрямування виявилися протилежними. У російській частині України на побутовому рівні домінувала ідея загальноруської єдності, яка інколи доводилася до цілковитого розчинення українства у “загальноруському морі”. У чималій мірі цьому сприяла ідея спільності візантійського православ‘я і нероздільності культурної спадщини. Якщо українці середини ХVІІ ст. були цілком упевнені у своїй відмінності як від поляків, так і від росіян, то в кінці ХІХ сторіччя ця відмінність усвідомлювалася далеко не завжди.
Слід пам‘ятати й той факт, що національна належність (за умов вільного володіння російською мовою і лояльності) у Наддніпрянській Україні не була істотною перепоною для кар‘єри, а, отже українська самоідентифікація не відчувалася як життєво необхідність.
Література
ментальність національний характер
1. Костюк В.Н. Изменяющиеся системы. – М., 1993. – 347 с.
2. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / В. Іваненко, В. Корнієнко (пер. з англ.). – К., 1997. – 423 с.
3. Кравченко І. Культура як національна мета // Віче. – 1995. – №2. – С. 131-143.
4. Кремень В. Політична стратегія України. Порівняльні перспективи // Віче. – 1994. – №11. – С.17-30.
5. Макаренко Е.М. Ментальність і формування політичної культури нації (соціально-філософський аналіз): Дис. канд… філос. наук: 09.00.03 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 186 с.
6. Макєєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участь населення // Політична думка. – 2000. – №2. – С. 10-16.
7. Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні // Політична думка. – 1994. – №3. – С. 19-20.
8. Маркович Д.Ж. Общая социология: Учебник для вузов: Пер. с серб. – 3-е изд., перераб. и доп. – М., 1998. – 432 с.
10-09-2015, 16:30