Зміст
Вступ
Розділ І. Загальні особливості періоду ранньої юності
1.1 Соціальна ситуація розвитку в ранній юності
1.2 Новоутворення раннього юнацького віку
Розділ ІІ. Емпатія та особистість
2.1 Морально-психологічний феномен емпатії
2.2 Почуття емпатії та соціалізація особистості
Розділ ІІІ. Особливості емпатії у старшокласників
3.1 Здатність до емпатії в ранньому юнацькому віці
3.2 Методи дослідження емпатії у старшокласників
3.3 Вправи на розвиток емпатії та усвідомлення власного емоційного світу
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Протягом ранньої юності (від 15-16 до 17-18 років) особистість виходить на рубіж відносної зрілості, в цей період завершується бурхливий ріст і розвиток організму, а також первинна соціалізація.
Утверджуючись у світогляді, самоусвідомлюючись і самовизначаючись, прагнучи індивідуальної неповторності, юнаки і дівчата виявляють значно вищий ніж у підлітковому віці рівень навчальної діяльності, комунікативності, починаючи узгоджувати у своєму баченні майбутнього близьку і віддалену перспективи, нерідко переживаючи при цьому кризу ідентичності.
Центральне соціально-психологічне новоутворення юнацького віку —розвиток я-концепції. Юнак знаходиться як би в проміжному, пограничному положенні між різними соціальними і віковими групами, що накладає певний відбиток на психіку людини і може виражатися в підвищеній тривожності, неконтактності в спілкуванні, агресивності, егоцентричності, а також виявлятися в реакціях емансипації, компенсації і так далі [7] [14].
До раннього юнацького віку, коли просоціальна мотивація діє на мимовільному рівні, етичні принципи і переконання виступають як спонукальна поведінка, співчуття стає усе більш стійким мотивом поведінки на користь іншого. Експерименти Т. П. Гаврілової [2], що проводяться з підлітками і старшокласниками, виявили тенденцію до спонтанного зниження з віком емпатійних реакцій співпереживання.
Не дивлячись на чимале число досліджень, знання про особливості емпатії у дітей різних вікових груп носять швидше фрагментарний, "мозаїчний" характер, уявлення про розвиток емпатії в онтогенезі недостатньо повні і систематизовані. Теза Т. П. Гаврілової (1975) про необхідність вивчення генезису емпатії і умов її формування і на сьогоднішній день не втратила своєї актуальності [1].
Наше дослідження є спробою внести свій вклад до вирішення окресленого вище кола питань, не претендуючи, проте, на вирішення всієї проблеми.
Об’єкт дослідження: емпатія та особливості її формування в ранньому юнацькому віці.
Предметом дослідження є умови формування та розвитку емпатії у старшокласників.
Метою даного дослідження є визначення особливостей емпатії в ранньому юнацькому віці.
Завдання дослідження:
визначити особливості розвитку людини в період ранньої юності;
дати визначення поняттю емпатії;
визначення особливостей емпатії в ранньому юнацькому віці;
запропонувати методики дослідження та розвитку емпатії в період ранньої юності.
Структура роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Розділ І. Загальні особливості періоду ранньої юності
1.1 Соціальна ситуація розвитку в ранній юності
Протягом юнацького віку (від 15-16 до 20 років) особистість досягає високого рівня інтелектуального розвитку , збагачує ментальний досвід, вперше масштабно розглядає свій внутрішній світ, свою індивідуальність, формує цілісний Я-образ, самовизначається у життєвих і професійних планах, осмислено спрямовує свій погляд у майбутнє, що свідчить про перехід її до етапу дорослості.
Різноманітні ознаки юнацтва як особливої соціально-психологічної , демографічної групи, якій властиві специфічні цінності, мова й норми поведінки, стиль, дозвілля, рішучість в реалізації задумів, є свідченням властивої тільки йому соціально, психологічної ситуації розвитку.
Соціальна ситуація розвитку в старшому шкільному віці зумовлена особливостями перебування учня на порозі самостійного життя, необхідністю професійного і особистісного самовизначення, вибору життєвого шляху. Психологічним центром ситуації розвитку старшокласників стає вибір професії, внаслідок чого у них формується своєрідна внутрішня позиція. Її своєрідність зумовлена зорієнтованістю у майбутнє, сприйняттям теперішнього крізь призму цієї основної спрямованості особистості.
Суттєвою особливістю внутрішньої особистісної позиції старшокласника є зміна характеру потреб, які з безпосередніх перетворюються в опосередковані, усвідомлені та довільні. Учень може керувати своїми потребами і прагненнями, складати життєві плани, що засвідчує досить високий рівень особистісного і соціального розвитку.
На цьому віковому етапі відбувається формування механізму цілеутворення, основними проявами якого є наявність у людини певного задуму, плану життя, життєвої мети, проекту цілі, загального досвіду.
Нова внутрішня позиція учня старших класів змінює важливість для нього змісту, мети і завдання навчання. Він оцінює своє навчання з огляду на його значущість для власного майбутнього, особливо для вибору професії.
Соціальна позиція юнаків і дівчат зорієнтована на здобуття статусу самостійної дорослої людини. У зв’язку з цим старшокласники виявляють підвищений інтерес до життя дорослих, що сприяє їх життєвому і професійному самовизначенню. Розширюється коло їхнього дружнього спілкування з однолітками та одночасного підвищення, порівняно з підлітками, вибірковості особистісних контактів та уподобань.
1.2 Новоутворення раннього юнацького віку
Центральним новоутворення раннього юнацького віку є особистісне самовизначення, що постає як потреба юнаків та дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості. Нерідко на позначення цього феномена використовують поняття „ідентичність” – усвідомлена індивідом само тотожність.
Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність забезпечує основу для соціальних порівнянь – порівнянь себе з ровесниками, з дорослими, зі своїм ідеалом, а також із собою в минулому, майбутньому, актуальному теперішньому, потенційному близькому і далекому майбутньому. Внутрішнє відчуття ідентичності (Его-ідентичності) допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя молодої людини. Е.Еріксон стверджував, що його формування є головним завданням та найважливішою проблемою періоду ранньої та зрілої юності. З цим пов’язана властива для раннього юнацького віку криза ідентичності – особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості.
Формування ідентичності є тривалим і складним процесом він залежить від прийняття індивідом власних рішень (криза ідентичності), а також від взяття на себе зобов’язань щодо здійснення вибору, системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності. Основними варіантами становлення ідентичності, є зумовленість, дифузія, мораторій та досягнення ідентичності.
Зумовленість. За такого варіанта формування ідентичності юнаки беруть на себе певні зобов’язання, не долаючи етапу прийняття самостійних рішень. Їхній вибір професії, релігії чи ідеології заздалегідь визначений їхніми батьками чи вчителями, а не є результатом самостійних пошуків.
Дифузія. Молоді люди, які не визначили напрям свого життя, , не мають змоги відповідно рухатися, перебувають у стані дифузії – невизначеності, яка їх особливо не хвилює. Вони не пережили кризи, не обрали для себе професійної ролі чи морального кодексу і навіть уникають думок про це.
Мораторій. Юнаки та дівчата переживають кризу ідентичності (період прийняття рішень), зайняті пошуком себе. Їхні рішення стосуються вибору професії, релігійних чи етичних цінностей.
Досягнення ідентичності. Таким є статус юнацтва, яке вже пережило кризу ідентичності, усвідомило і взяло на себе відповідальність за своє життя як наслідок самостійного вибору. Передусім цей вибір стосується життєвого шляху, майбутньої професії і реалізується у намаганні жити, дотримуючись значущих для себе моральних цінностей, норм і правил.
Особистісне самовизначення юнаків. За своєю суттю особистісне самовизначення є процесом свідомого самовизначення суб’єктом своєї сутності та місця у системі спільних відносин, світі, що виявляється в активному ставленні людини до себе на навколишньої дійсності. У старших класах воно означає формування у хлопців та дівчат стійких та усвідомлених переконань; оволодіння нормами поведінки, принципами, ідеалами,; вироблення умінь спостерігати та осмислювати явища навколишнього життя, розуміти себе. Обумовлюється воно не стільки системою засвоєних знань. Скільки готовністю до прийняття рішень, самостійних і відповідальних дій у нових ситуаціях.
Зміст особистісного самовизначення реалізується через:
сенсотворення – формування у старшокласників загальних уявлень про сенс життя, пошук сенсу власного існування;
мотивацію – спонукання до спрямованої діяльності особистості;
самореалізацію і самовираження – свідоме утвердження особистістю власної позиції в певних проблемних ситуаціях. Центральним моментом в особистісному самовизначенні юнаків і дівчат є усвідомлення себе суб’єктом самопізнання, само зміни, самовдосконалення.
Професійне самовизначення старшокласників. Активні роздуми старшокласників над своїм майбутнім здебільшого мають наслідком сформовану спрямованість щодо вибору професії. Дана спрямованість не є стійкою і багатьом представникам раннього юнацького віку властиві різноманітні вагання. Їх свідченням є одночасний інтерес до кількох професій, конфлікт між прагненням та здібностями, між ідеалізованим баченням майбутньої професії та реальними перспективами (учень хоче вступити до ВУЗу, але це не можливо через низьку успішність чи відсутність коштів на оплату навчання; інтерес учнів не збігається з бажанням батьків). Старших школярів, які ще не визначилися у виборі професії, хвилює проблема вибору, і вони часто спілкують з цього приводу з однолітками та дорослими.
В старших класах учні починають серйозно замислюватися і над своєю придатністю до роботи в тій сфері, яку для себе обирають. Під час вибору професії вони зважають не тільки на свої інтереси, а й на багато інших обставин, передусім порівнюють свої здібності та можливості з вимогами, які ставить до людини та чи інша професія. Цим зумовлений їхній інтерес до різноманітних аспектів психології здібностей, мислення, самовиховання. У пізнанні яких неоціненною може бути допомога досвідченого спеціаліста з обраної сфери діяльності, педагога та шкільного психолога.
Крім самовизначення, важливими новоутвореннями раннього юнацького віку є відкриття внутрішнього Я, формування цілісної Я-концепції, світогляду.
Розділ ІІ. Емпатія та особистість
2.1 Морально-психологічний феномен емпатії
Огляд наукової літератури засвідчує, що у дослідженнях проблеми емпатії виділяються два основних напрямки: когнітивний та емотивний. У першому випадку емпатія розглядається як спосіб розуміння іншої людини (Р.Карамуратова, L.Cottrel, R.Dymond) , як "розумова комунікація" або інтелектуальна реконструкція внутрішнього світу іншої людини (U.Bronfenbrenner, J.Harding, M.Gallwey), тобто як суто інтелектуальний процес. При такому підході емпатія визначається як осмислення внутрішнього життя іншої людини, як вид чуттєвого пізнання. В межах даного напрямку існує тенденція, яка розглядає емпатію як інтуїтивне пізнання емоційного стану іншої особистості (А.Ковальов, Т.Шибутані). Представники іншого напрямку трактують емпатію як емоційний стан, котрий виникає у суб'єкта при вигляді переживань іншої людини (Т.Пашукова, D.Aderman, Е.Stotland). Емпатія у цьому випадку розглядається як афективне явище, суть якого полягає у проникненні в афективні орієнтації іншої людини, у співчутті переживанням цієї людини, у здатності прилучитися до її емоційного життя, розділити її емоційний стан (Т.Гаврилова, О.Кайріс, А.Рудська, Л.Стрєлкова, О.Фєніна). Окремі психологи, які вивчають емпатію, виділяють не тільки когнітивний та емоційний, але і поведінковий компонент емпатійної взаємодії (Л.Джрназян, В.Киричок, Н.Сарджвеладзе, Є.Шовкомуд). Особливий інтерес викликають праці, в яких емпатичні переживання розглядаються як мотив альтруїстичної поведінки, як складова поведінки, спрямованої на надання допомоги (Дж.Аронфрід, К.Бетсон, Дж.Кок, К.Мак-Девіс, М.Обозов, П.Симонов) [9, 14, 18, 19, 20, 22].
Аналіз вищевказаних досліджень робить очевидним висновок, що диференціація емпатії як процесу відбувається із врахуванням того, який із трьох компонентів у ній переважає: когнітивний, емоційний чи поведінковий. Перевага когнітивного компоненту у відображенні стану іншої людини характерна для адекватного розуміння іншої особистості. Домінування емоційного компоненту в емпатії говорить про емоційний відгук однієї особистості на переживання іншої. У діяльній емпатії суб'єкт не тільки розуміє емоційний стан іншої особи, але і надає її активну підтримку. Отож, емпатія є одним із регуляторів взаємостосунків між людьми. Емпатійні стани співчуття, співпереживання, які багаторазово повторюються, стають властивістю особистості.
Емпатія розглядається нами як властивість, котра проявляється у розумінні внутрішнього світу іншої людини, емоційному залученні у її життя. Емпатійні переживання(співчуття, співпереживання, жалість) реалізуються у формах допомагаючої поведінки. У цьому випадку емпатія має особливу соціально-практичну значимість для морального удосконалення особистості, оптимізації стосунків, які складаються у діяльності та спілкуванні, і особливо у педагогічній діяльності та педагогічному спілкуванні. Аналіз наукової літератури з проблеми емпатії дозволяє зробити висновок, що діяльна педагогічна емпатія – це професійно значима якість педагога, яка забезпечує успішність міжособистісної взаємодії, проявляючись і формуючись у ситуаціях діалогічного спілкування, у спільній творчій діяльності педагога та вихованців. Однією із функцій емпатії педагога є надання такої допомоги школяреві у розв'язанні його проблеми, яка сприятиме розвитку його особистості.
2.2 Відчуття емпатії і соціалізація особистості
Емпатія - це глибоке і безпомилкове сприйняття внутрішнього світу іншої людини, його прихованих емоцій і смислових відтінків, емоційне співзвуччя з його переживаннями, використання всієї глибини розуміння цієї людини не в своїх, а в його інтересах.
Психологами виділено три рівні емпатії:
1-й рівень - найнижчий, це сліпота до відчуттів і думок інших. Таких людей більше цікавлять свої власні і, якщо їм здається, що вони добре знають і розуміють інших, їх висновки часто помилкові. Втім, усвідомити свою помилку їм заважає низький рівень емпатії і власні помилки можуть тривати все життя.
2-й рівень - епізодична сліпота до відчуттів і думок інших, зустрічається найчастіше. Властивий будь-яким типам особи, хоча і в різних проявах.
3-й рівень емпатії - найвищий. Це постійне, глибоке і точне розуміння іншої людини, уявне відтворення його переживань, відчуття їх як власних, глибокий такт, що полегшує усвідомлення людиною своїх проблем і ухвалення правильних рішень без жодного нав'язування своєї думки або своїх інтересів. Для цього треба уміти відректися від свого «Я», будувати відношення по принципах взаємної довіри і альтруїзму.
Залежно від темпераменту і особистих психологічних якостей всі люди проявляють різну схильність до емпатії. Найбільш глибоке відчуття емпатії переживають інтравертовані особистості схильні до меланхолії.
На ступінь емпатії у юнаків впливає ряд чинників: діти менш схильні до емпатії, їм потрібно більше часу для її розвитку і вкорінення. Рівень розвитку відчуття емпатії у дівчат, вище, ніж у юнаків. Також був виявлений зв'язок між емпатію та самоприйняттям, і емпатію та прийняттям інших. Таким чином, у дівчат прийняття інших пов'язано з емпатією до батьків. Отже, розуміючи і приймаючи близьких людей — батьків, співчуваючи їм, дівчатка навчаються розуміти і приймати інших . У хлопців показник прийняття себе пов'язаний із загальним рівнем розвитку емпатії (згідно тесту Ю.Н.Емельянова-Б.Н.Орлова). Приймаючи себе, свої позитивні і негативні сторони, хлопець зможе приймати інших.
Безумовно, сила емпатії також залежить від ступеня знайомства з людиною — об'єктом відчуття емпатії.
Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується до періоду зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права і обов'язки, придбані нею, не говорять про те, що процес соціалізації повністю завершений: в деяких аспектах він продовжується все життя.
В ході соціалізації дитина, підліток чи юнак засвоює всі риси свідомості і поведінки, що культивуються в суспільстві. Але, інколи деякі з них можуть бути незрозумілими і здаватися непотрібними. Усвідомити їх важливість, вони можуть відчувши їх вплив і роль для інших людей. Наприклад, учень може не усвідомлювати необхідність поступатися місцем старшому або ділиться зі своми однолітками. Досвідчений педагог-психолог в певній формі допомагає такому юнакові чи підліткові поставити себе на місце дорослого або однолітка і відчути дискомфорт від його порушень правил поведінки.
У психологічній літературі, що присвячена дослідженню емпатії, часто йдеться про те, що необхідною умовою для її виникнення є не лише гуманне відношення в цілому, а і наявність симпатії до об'єкту співпереживання. Досліджуючи феномен аттракції, Л. Гозман відзначав, що допомога або співчуття викликає симпатію не лише у тієї людини, на яку вони прямують, але і зворотну, причому її величина значно перевищує попередню. У педагогічних роботах В.Сухомлинського, Ш. Амонашвілі, зокрема, наголошується, що симпатія, аттракция до іншої людини обов'язково виникає при наданні їй допомоги, підтримки, співчуття. «Істинно людську радість можна пережити тоді, коли бачиш, що подарував радість іншій людині» стверджував Ш.А.Амонашвілі.
Під впливом відчуття емпатії розвиваються комунікативні уміння і навички особистості. Вони допомагають людині в майбутньому і в професійному зростанні. Л. Скрипка, Т. Федотюк, С. Максимец, О. Юдіна відзначають позитивний вплив зростання рівня емпатії на соціальну і професійну адаптацію лікарів, педагогів, шкільних психологів, на удосконалення їх комунікативних умінь, здатності розуміти емоційний стан іншої людини через невербальні прояви.
У сучасній педагогіці і психології розрізняють декілька моделей соціалізації особистості учня.
У соціологічній моделі (від латин. socłetas - «суспільство») соціалізація розуміється як трансляція культури від покоління до покоління і розглядається як загальний механізм спадкоємства минулого досвіду. Дана модель соціалізації допускає засвоєння учнями як стихійних (вулиця), так і організованих (школа) впливів соціального середовища. Причому співвідношення цих впливів в більшості випадків буває непередбаченим. Така модель соціалізації є видимою в діяльності дитячих будинків і шкіл-інтернатів, особливо тих з них, в яких знаходяться діти з обмеженими можливостями фізичного і розумового розвитку.
Інтеріоризаційна модель (від латин. іnterіo - «усередині») має на увазі під соціалізацією засвоєння особистістю норм, цінностей, установок, стереотипів, вироблених суспільством, які демонструються найближчим оточенням як зразок поведінки. В результаті у дитини складається система внутрішніх регуляторів, звичайних норм поведінки. Дана модель соціалізації заснована на зовнішній підтримці бажаною для довколишніх людей поведінки. Про тип інтеріоризаційної моделі свідчать мовні формули схвалення або несхвалення різного типу поведінки вихованців. За типом такої моделі соціалізації підлітки втягуються в неформальні, у тому числі злочинні, групи. Дія даної моделі особливо ефективна для закритих груп — релігійних, національних. Саме ця модель найчастіше застосовується в системі виховально-трудових колоній.
Факторно-інституційна модель (від латин. factor - «той, хто робить, що виробляє»; іnstіtutum - «установа») включає в процес соціалізації особистості дію чинників, інститутів і агентів. Розрізняють мегафактори (вплив сонячної активності, екологічної обстановки в світі і тому подібне), макрочинники (тип держави, стан війни або світу, демографічна ситуація і тому подібне), мезофактори (національність, тип релігії, ідеологія, яка володарює в ЗМІ, і тому
9-09-2015, 18:46