Зміст
Вступ
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення мислення
1.1 Поняття мислення
1.2 Теорії мислення
1.3 Розумові дії та операції мислення
1.4 Форми мислення та його різновиди
1.5 Процес мислення і розуміння
1.6 Індивідуальні особливості мислення
Розділ 2. Експериментальні вивчення особливостей мислення
2.1 Описання використаних методик
2.2 Результати дослідження особливостей мислення
2.3 Аналіз результатів дослідження особливостей мислення
Висновки
Додатки
Список використаної літератури
Вступ
Тема мислення розкриває таємниці складного пізнавального процесу, характерного тільки людині. Існує багато літератури, описуючої особливості та розвиток мислення, яке є важливим для існування особистості у світі. Людське мислення відкриває можливість глибокого та широкого пізнання світу, пізнання відносин та закономірних зв’язків між предметами та явищами навколишнього середовища, закономірності психіки людини. Мислення відіграє велику роль у пізнанні. У цій роботі можна вивчити будову мисленевої діяльності, умови виникнення та умови порушення функцій мислення. Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ в їх істотних зв’язках і відношеннях. Мислення вивчається не лише психологією, а ще й багатьма іншими науками.
Об’єкт дослідження – мислення як пізнавальний процес.
Предмет дослідження – індивідуальні особливості мислення.
Мета курсової роботи – дослідити на теоретичному рівні сутність людського мислення, розглянути існуючі теорії, які пояснюють особливості процесу мислення.
Завдання курсової роботи – розглянути поняття мислення, розумові дії та операції мислення, його форми та різновиди, зрозуміти різницю між процесом мислення та розуміння і охарактеризувати індивідуальні особливості мислення кожної людини.
Метод дослідження – аналіз та використання теоретичного матеріалу із різних джерел літератури та два методи, які складаються з тесту «Логічно-понятійне мислення», а також тесту «Логічність умовиводів».
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення мислення
1.1 Поняття мислення
Пізнавальна діяльність мислення людини починається з відчуттів і сприймань. Мислення вивчає не лише психологія. Філософію цікавлять дуже прості запитання: що є первинним – матерія чи мислення?
Для філософії мислення постає передусім як суспільно-історичний процес, як історичний розвиток пізнавальних можливостей людства, як родове мислення людства, а в конкретно-психологічному аспекті акцент ставлять на мисленні конкретних людей, звичайно, зумовленого історичним розвитком.
А психологію цікавить сам процес породження та збереження продуктів пізнавальної роботи.
Психологічна наука в процесі свого історичного розвитку поступово відокремлювалася від філософії, тому не випадково, що в поле зору психологів передусім потрапили ті види мислення, які спочатку привертали увагу філософів. Це теоретичне, міркувальне мислення.
Один із видатних філософів Р.Декарт висунув формулу «Я мислю, отже, я існую»[1, с. 351]. Якщо залишити осторонь філософський зміст формули і розглядати його лише в конкретно-психологічному аспекті, то стає зрозумілим, що ця формула вочевидь висуває мислення на перший план у психічному житті людини, вважаючи мислення ознакою існування людини.
І цілком справедливо: ніщо так переконливо не доводить існування людини, як акт мислення.
Суттєвим є питання про диференціацію формально-логічного і психологічного аспектів у дослідженнях мислення. Об’єктом формально-логічного дослідження є основні форми мислення: поняття, судження, умовиводи. Відокремлення цих форм, їх систематизація і класифікація – важливе завдання формально-логічного дослідження мислення. На відміну від психології, логіка має справу насамперед із продуктами індивідуальної роботи, оскільки її цікавить правильне, істинне мислення. Психологія ж вивчає, як реально здійснюється мислення, яке не обов’язково є правильним.
Психолога цікавлять не лише ті ситуації, коли людина адекватно відтворює у своєму мисленні реальні особливості об’єкта, який вивчається, а й ті випадки, коли об’єкту приписують певні якості, яких він реально не має. Побільше, психологія вивчає порушене, викривлене мислення, яке виникає при певних захворюваннях. Аналіз мислення входить у компетенцію таких галузей психологічної науки, як нейропсихологія та патопсихологія.
Поняття «помилка» взагалі важко застосовувати до характеристики пошуку розв’язання завдання: те, що є «помилковим» з погляду кінцевого етапу, виконує часто дуже корисну підготовчу функцію [1, с.352].
Предмет психології мислення розміщений ніби на перетині двох галузей: тієї, що належить до компетенції психологічного вивчення, і тієї, яка становить предмет комплексних досліджень мислення. З цим пов’язана складність виокремлення предмета психології мислення, оскільки воно чітко не відмежоване від інших психологічних явищ, а психологічний підхід до його вивчення тісно переплітається з підходами інших наук. Виникає питання, з чим, власне кажучи, мають справу психологи, коли вони вивчають мислення. Ця реальність не є однорідною, оскільки існують різні види мислення, а також відмінності у підходах до його визначення, які реалізують різними науками.
Мислення, особливо в XX ст., інтенсивно вивчають і в межах природничих наук. Фізіологія вищої нервової діяльності вивчає динаміку нервових процесів, з допомогою яких реалізуються акти людського мислення. Фізіологів цікавить насамперед динаміка нервових процесів, котрі забезпечують реалізацію функцій мислення. Психолог може абстрагуватись від цієї динаміки і вивчати будову самої мисленневої діяльності, її динаміку, умови виникнення, умови порушення тощо, це відносно автономне завдання.
Отже, на одному й тому ж нервовому субстраті, умовно кажучи, можуть розігруватись зовсім різні психологічні процеси мислення. Саме тому психологічний аналіз відносно незалежний від аналізу фізіологічного.
В останні десятиріччя мислення інтенсивно вивчали і продовжують вивчати у кібернетиці, в межах якої склались різні галузі, серед яких найбільший інтерес зумовлює та, яку називають «штучним інтелектом» [1, с.353].
Кібернетика розглядає мислення людини як інформаційний процес, фіксує те загальне, що є в роботі електронно-обчислюваних машин та в мисленні людини. А психологію насамперед цікавить специфіка людського мислення, його відмінності від інформаційних процесів, які реалізуються через сучасні технічні пристрої.
Відображаючи дійсність на чуттєвому рівні, людина одержує різноманітну інформацію про зовнішні властивості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості в гамі звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших образів.
Але вичерпні знання про невідчутні, але істотні властивості та ознаки предметів дійсності людина одержує за допомогою мислення.
Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ в їх істотних зв’язках і відношеннях.
Особливості мисленнєвого відображення дійсності є такими:
- мислення виражається в опосередкованому характері мисленнєвого відображення дійсності. Опосередкування можуть мати різний ступінь складності залежно від особливостей пізнавального завдання та предмета пізнання;
- мислення відображає істотні ознаки, які виражають сутність предметів і явищ, їхні причинно-наслідкові залежності;
- мислення має узагальнений характер відображення.
За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому аспекті предметів, і осмислює їх узагальнено, оперуючи поняттями.
Мислення людини нерозривно пов’язано з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки, оскільки у слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина при потребі використовує.
Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає змогу:
- наукового пізнання світу;
- передбачення й прогнозування розвитку подій;
- практичного опанування закономірностями дійсності, постановки їх на службу своїм потребам та інтересам.
Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формуваннями її розумових та інших властивостей. Рівень його розвитку визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в навколишньому світі, як вона опановує обставини та себе.
Мислення кожної людини розвивається і формується в процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також і в потребах суспільства, в характері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване. Мислення як складний пізнавальний процес давно цікавить людство та різноманітні науки. Кожна наука розглядає його зі своєї точки зору. Без мислення людина не може існувати, бо відчуття та сприймання замало для відображення навколишнього середовища.
1.2 Теорії мислення
Розглянемо найвідоміші теорії, які пояснюють процес мислення. Їх можна поділити на дві великі групи:
- теорії, які виходять із гіпотези про наявність у людини природних інтелектуальних здібностей, які не змінюються під впливом життєвого досвіду;
- теорії, в основу яких покладене уявлення про те, що розумові здібності людини в основному формуються і розвиваються прижиттєво.
Концепції, за якими інтелектуальні здібності й сам інтелект визначають як сукупність внутрішніх структур, що забезпечують сприйняття й переробку інформації з метою здобування нового знання, становлять одну групу теорій мислення. Вважають, що відповідні інтелектуальні структури існують у людини від народження в потенційно готовому вигляді, поступово виявляючись у міру дорослішання організму.
Інші концепції інтелекту припускають визнання невродженності розумових здібностей, можливість і необхідність їхнього прижиттєвого розвитку. Вони пояснюють мислення, виходячи з впливу зовнішнього середовища, з ідеї внутрішнього розвитку чи суб’єкта взаємодії того й іншого.
Своєрідні концепції мислення подано в таких напрямках психологічних досліджень: в емпіричній суб’єктивній психології; у гештальтпсихології; у біхевіоризмі; у психоаналізі.
Інтроспективна теорія розглядає мислення як сукупність чистих операцій, тобто безсловесних, безобразних актів і свідчень видатних мислителів. Це мислення без внутрішнього мовлення.
Генетична теорія пов’язує мислення з причинно-наслідковими зв’язками, розвитком мислення у філогенезі та онтогенезі.
Мислення в асоціативній емпіричній психології в усіх його виявах зводилося до асоціацій, зв’язків слідів минулого і вражень, отриманих від дійсного досвіду. Активність мислення, його творчий характер були основною проблемою, що її не змогла розв’язати ця теорія. Тому її прихильникам не залишалося нічого іншого, як оголосити розумові творчі здібності апріорними, що не залежать від асоціацій із вродженими здібностями розуму.
У біхевіоризмі мислення розглядали як процес формування складних зв’язків між стимулами і реакціями, становлення практичних умінь і навичок, пов’язаних із розв’язанням завдань. У гештальтпсихології його розуміли як інтуїтивне прийняття відшукуваного рішення за рахунок виявлення потрібного для нього зв’язку чи структури. Завдяки біхевіоризму до сфери психологічних досліджень увійшло практичне мислення, а в руслі гештальт-теорії особливу увагу почали звертати на моменти інтуїції і творчості в мисленні. Певні заслуги у розв’язанні проблем психології мислення є й у психоаналізі. Вони пов’язані із залученням уваги до несвідомих форм мислення, а також до вивчення залежності мислення від мотивів і потреб людини. Як своєрідні форми мислення в людини можна розглядати захисні механізми, що також уперше почали спеціально вивчати в психоаналізі.
Гештальтпсихологічна теорія – висуває ідею апріорно існуючих інтелектуальних здібностей – задатків. Ця ідея, найчіткіше представлена в гештальт-теорії мислення, відповідно до якої здатність формувати і перетворювати структури, бачити їх у реальній дійсності і є основою інтелекту.
У сучасній психології вплив ідей наведених теорій простежується в понятті схеми. Давно зауважено, що мислення, якщо воно не пов’язано з якимось конкретним, зовні детермінованим завданням, внутрішньо підкоряється певній логіці. Цю логіку, з якої випливає думка, що не має зовнішнього опертя, називають схемою.
Передбачається, що схема народжується на рівні внутрішньої мови, а потім керує розгорненням думки, додаючи їй внутрішньої стрункості, послідовності і логічності. Схема не є чимсь раз і назавжди заданим, вона має власну історію розвитку. Якщо певну схему використовують досить часто без особливих змін, то вона перетворюється на автоматизовану навичку мислення, на розумову операцію.
Інформаційна теорія мислення. За даними досліджень, творче мислення виявляє себе вже під час постановки завдання і має своєрідний перебіг. Як і процес мислення взагалі, воно проходить такі етапи: створення образу; операції аналізу, синтезу і передусім узагальнення; знаходження принципу розв’язування; одержання результату. Проте в цьому разі зміст кожного етапу відзначається особливою складністю. Крім того, цей вид мислення ґрунтується на високій інтелектуальній активності та ставленні до творчості як до цінності.
Гальперін П.Я. розробив теорію формування мислення, яка одержала назву концепції планомірного формування розумових дій. Гальперін виокремив етапи інтеріоризації зовнішніх дій, визначив умови, котрі забезпечують їх найповніший та найефективніший переклад у внутрішні дії із заздалегідь заданими властивостями. Процес переносу зовнішньої дії всередину відбувається поетапно, проходячи чітко визначені стадії. На кожному етапі відбувається перетворення заданої дії за низкою параметрів. Автор теорії стверджує, що повноцінна дія, тобто дія вищого інтелектуального рівня, не може скластися без опори на попередні способи виконання тієї самої дії, в остаточному підсумку – на його вихідну, практичну, наочно-діючу, найбільш повну і розгорнуту форму.
Є такі чотири параметри, за якими перетворюється дія при її переході ззовні всередину: рівень виконання, ступінь узагальнення, повнота фактично виконуваних операцій і ступінь освоєння. Щодо першого із зазначених параметрів, то дія може міститися на трьох підрівнях: дія з матеріальними предметами, дія в плані голосної мови і дія подумки. Три інших параметри характеризують якість сформованої на визначеному рівні дії: узагальненість, скороченість і освоєння.
Нейропсихологічна теорія. Мислення ґрунтується на спільній роботі різних систем мозку. При цьому, як й інші пізнавальні процеси, воно має динамічну і системну локалізацію.
Зокрема, наочно-образне мислення обслуговують тім´яно- потиличні відділи лівої півкулі і лобової частки мозку. При ураженні перших порушується можливість об’єднання елементів інформації у цілісні схеми. Хворі цієї групи не можуть зрозуміти логіко-граматичного формулювання умов завдання (співвідношення на зразок «у стільки-то разів», «на стільки-то одиниць») [1, с.357]. Вони не здатні також побудувати конструкцію з кубиків за заданим зразком, хоча й розуміють загальний принцип побудови і мають відповідний намір. Ураження інших не позначається на розв’язуванні завдань, які передбачають пошук потрібних просторових відношень, проте хворі втрачають здатність орієнтуватись в умовах завдання, міркувати. Завдання втрачає для них сенс. Не можуть вони оцінювати й сам процес розв’язування. У словесно-логічному мисленні беруть участь майже всі функціональні блоки мозку, серед яких переважає блок прийому, переробки і збереження інформації. Кожна з теорій зробила величезний внесок, розглядаючи мислення по-різному.
1.3 Розумові дії та операції мислення
Предметом мислення людей є актуальні проблеми їхньої життєдіяльності. Розкриття суті предметів і явищ, істотних зв’язків і відношень між ними відбувається за допомогою низки розумових і практичних дій.
Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. Вони відбуваються подумки за допомогою мовлення.
Залежно від того, які образи відіграють при цьому провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мисленнєвими.
У розумових діях можна виокремити їх головні складові елементи, або процеси – розумові операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.
Аналіз – це розчленування предметів і явищ у свідомості, виокремлення в них їх частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їхні властивості.
Синтез – це мисленнєва операція об’єднання окремих частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.
Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез – це головні мисленнєві операції, які в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.
Порівняння – це встановлення подібності й відмінності між предметами та явищами. Операції порівняння можуть бути різними за складністю, залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.
Абстрагування – це уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів та явищ від інших їхніх рис і від самих предметів, яким вони властиві. Виокремлення в процесі абстрагування ознак предмета і розгляд їх незалежно від інших його ознак стають самостійними операціями мислення. Зокрема, спостерігаючи переміщення в просторі різних за характером об’єктів – машини, людини, птаха, хмар, небесних тіл, ми виокремлюємо рух як спільну для них властивість і осмислюємо його як самостійну категорію.
Абстрагування готує грунт для глибокого узагальнення.
Узагальнення виявляється в мисленнєвому об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими в процесі абстрагування.
Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово здійснює свою узагальнювальну функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень, які є в об’єктах. Узагальнення виокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об’єкти за видовими, родовими й іншими ознаками.
Класифікація – це групування об’єктів за видовими, родовими та іншими ознаками. Її здійснюють з метою розмежування і подальшого об’єднання предметів на підставі їх спільних істотних ознак; класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінні їх смислової структури. Щоб здійснити класифікацію, потрібно чітко визначити її мету, а також ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти їх за істотними ознаками, з’ясувати загальні підстави класифікації, згрупувати об’єкти за визначеним принципом.
Систематизація – це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів. Систематизація забезпечує розмежування та подальше об’єднання не окремих предметів, як це відбувається при класифікації, а їх груп і класів.
Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.
1.4 Форми мислення та його різновиди
Результати процесу мислення існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.
Судження – це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв’язку чи відношення між предметами та явищами. Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється і формується в реченні. Проте судження та речення – речі не тотожні. Судження – це акт мислення, що відображає зв’язки, відношення речей, а речення – це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення. Кожне судження включає суб’єкт і предикат.
Суб’єктом є предмет судження, про який йдеться і який відображається в нашій свідомості.
Предикат – відображення тих відносин, ознак, властивостей, які ми стверджуємо. Наприклад: «Усі солдати ворожої сторони – мої вороги», де «всі солдати ворожої сторони» – це суб’єкт, а «мої вороги» – предикат [1, с.362].
Судження є істинним, якщо воно правильно відображає
9-09-2015, 18:54