Свобода від дискримінації є одним з основних прав людини, цей принцип є основою теорії та практики прав людини у міжнародному та вітчизняному законодавстві. У статті 24 Конституції України зазначено:
„Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
Обов’язком держави є поважати права людини, не допускати пряму чи непряму дискримінацію у законодавстві і політиці, вживати заходи, спрямовані на захист прав людини та боротьбу з дискримінацією. Існування дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, характеризує державу як таку, що має лише декларативний захист, повагу та дотримання прав людини.
Дискримінація у зв’язку з ВІЛ/СНІДом є порушенням прав людини, і особи, які дозволяють дискримінацію, повинні відповідати згідно з чинним законодавством, а постраждалі від неї мають право на компенсацію. У Законі України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” (№ 1972-12, від 19.12.2001) у статті 17 зазначено, що
„ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на: відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини”.
У статтях 17, 18 та 19 цього закону зазначається, що забороняється відмовляти ВІЛ-інфікованим людям у прийнятті до лікувальних закладів, наданні медичної допомоги, а також здійснювати обмеження їх прав будь-яким іншим чином. У разі порушення прав ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД мають право оскаржувати неправомірні дії посадових осіб у суді. Важливою нормою є можливість отримати компенсацію шкоди, завданої здоров’ю особи, при зараженні ВІЛ під час медичних маніпуляцій.
Отже, можна зробити висновок, що українське законодавство врахувало вимоги міжнародного права щодо захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, проте, на практиці захист цих прав здійснюється не завжди.
У звіті „Риторика та ризик. Порушення прав людини перешкоджає боротьбі України з ВІЛ/СНІДом”, що був опублікований міжнародною правозахисною організацією Human Rights Watch у березні 2006 року, висвітлюється тема дискримінації людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом, у медичних установах. В результаті опитування 101 людини було виявлено, що „дискримінаційне ставлення до людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом або в умовах підвищеного ризику інфікування, є дуже поширеним серед працівників галузі охорони здоров’я в Україні. Людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, та споживачам ін’єкційних наркотиків відмовляли у прийомі до лікарні. Їх примусово виписували, як тільки дізнавалися, що вони ВІЛ-інфіковані, або надавали медичні послуги на дуже низькому рівні, що було вкрай негуманним та підривало їхнє і без того слабке здоров’я”. Також у звіті зазначаються факти ненадання невідкладної медичної допомоги та випадки вимагання грошей за послуги, які повинні були б надаватися безкоштовно. Були зафіксовані випадки порушень прав вагітних ВІЛ-позитивних жінок, перешкоди для лікування споживачів ін’єкційних наркотиків. Одним з найпоширеніших та найсерйозніших порушень прав людей, які живуть з ВІЛ, що були зафіксовані Human Rights Watch, є розголошення конфіденційності результатів тестування на ВІЛ.
У спеціальній доповіді міжнародної благодійної організації «Трансатлантичні партнери проти СНІДу» під назвою „Ефективний підхід до вирішення проблеми епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні” зазначено, що за результатами національного опитування, проведеного влітку 2004 року, „серед 692 ВІЛ-позитивних респондентів лише 24% тих, хто потребував антиретровірусної терапії, фактично отримували її; більш однієї третини респондентів вказали, що ВІЛ-тестування було проведено без отримання на це їхньої згоди; 70% респондентів вказали, що їх право на конфіденційність діагнозу було порушене”. Отже, ситуація з дотриманням прав людей, що живуть з ВІЛ, насправді не відповідає задекларованим принципам і нормам. На сьогоднішній день в Україні широко поширена дискримінація людей, що живуть з ВІЛ, навіть серед тих, хто повинен бути найбільш поінформованим та неупередженим, тобто серед лікарів. Для вирішення цієї проблеми існує декілька стратегій, що вже були випробувані на практиці.
Дієвими механізмами подолання або зменшення стигматизації та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, повинні стати реформи в політиці та законодавстві. Однак, без зміни системи цінностей та ставлення до цієї проблеми ці заходи будуть мати незначний успіх.
Як зазначається у Концептуальній основі та основоположних принципах діяльності Всесвітньої кампанії проти СНІДу, що проводилася UNAIDS у 2002-2003 роках і була спрямована на подолання стигми та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, ефективні заходи протидії цим явищам потребують мобілізації усіх учасників процесу, що включає: людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, їх партнерів, друзів, членів сімей; недержавні та громадські організації; лікарів; політиків; вчителів; міліцію та армію.
4. Моральна кар’єра
Люди з певною стигмою часто переживають схожі моменти в оцінці свого становища і схожі зміни до самосприйняття - у них схожа «моральна кар'єра», яка є одночасно і причиною, і результатом вибору схожою послідовності актів особистісної адаптації. (Природну історію категорії людей з певною стигмою слід чітко відрізняти від природної історії самої стигми, тобто історії походження, поширення і зменшення здатності тої чи іншої якості виступати як стигми в певному суспільстві). Перша фаза цього процесу соціалізації полягає в тому, що стигматизований індивід вивчає стан нормальної людини, запам'ятовує його і тим самим засвоює поняття про ідентичність, прийняті у «великому» суспільстві, а також загальну ідею: що це таке - мати певну стигму. Під час другої фази він дізнається, що володіє певною стигмою і, на цей раз докладно, вивчає всі наслідки цього факту. Вибудування цих початкових фаз моральної кар'єри в часі та їх взаємодію між собою веде до формування важливих моделей, закладаючи основи подальшого розвитку і забезпечуючи кошти вибору моральних кар'єр, доступних стигматизованих індивідам. Можна виділити наступні моделі. Перша модель відноситься до індивідів із вродженою стигмою, які вживаються в свою збиткову ситуацію одночасно з вивченням та освоєнням ущемляють її стандарти. Наприклад, сирота дізнається, що для дітей природно і нормально мати батьків, і одночасно вона дізнається, що це означає - коли їх немає. Провівши перші шістнадцять років свого життя в притулку, згодом людина все одно може відчути, зрозуміти природним чином, що значить бути батьком свого сина. Друга модель побудована на здатності сім'ї та, меншою мірою, сусідського оточення, створити захисну оболонку для своїх дітей. У такій оболонці підтримується інформаційний контроль, і дитина з природженою стигмою може виховуватися обережно. Це чарівне коло перекриває шлях самопринижуючих визначень, при цьому дитина засвоює багато інших понять «великого» суспільства - тих, які дозволяють їй побачити себе повноцінною, зовсім звичайною людиною, з нормальною ідентичністю щодо таких основних речей, як вік і стать. Момент, в який це захисне домашнє коло розривається і вже не може охороняти дитину, (варіюється в залежності від соціального класу, місця мешкання і типу стигми), проте кожного разу, коли це відбувається, дитина переживає певний моральний досвід. Так, вступ до школи часто виявляється моментом пізнавання своєї стигми, причому це трапляється іноді зовсім стрімко, в перший же день - глузування, знущання, бійки. Цікаво, що чим більш серйозний «дефект» дитини, тим з більшою ймовірністю його відправлять в спеціальну школу для дітей з таким же недоліком і тим швидше вона зіткнеться з тим, як сприймає її більшість людей.
Дитині будуть говорити, що їй буде легше серед «своїх», - в результаті вона дізнається, що ті, кого вона досі вважала «своїми», насправді їй не «свої», а ці, йому поки чужі, її справжні «свої». Треба додати, що якщо людині з вродженою стигмою вдається пережити свої ранні шкільні роки, все ще маючи деякі ілюзії, то найчастіше істину їй відкривають перші спроби залицяння або отримання роботи. У деяких випадках мова йде просто про більшу ймовірність дізнатися про це випадково: «Думаю, вперше я усвідомила своє становище і вперше зазнала через це гострий біль, коли одного разу, будучи підлітком, ми з хлопцями зовсім випадково пішли на пляж. Я лежала на піску, і, напевно, хлопці і дівчата думали, що я сплю. Один з них сказав: «Домініка мені дуже подобається, але я ніколи не пішов би куди-небудь з сліпою». Я не можу собі уявити ніякого іншого упередження, яке означає настільки повне твоє неприйняття ». Третя модель соціалізації характерна для людини, яка досить пізно придбала стигму або дізналася, що вона завжди у неї була: в першому випадку це не веде ні до яких радикальних змін у сприйнятті власного минулого, а в другому подібні зміни мають місце. Такий індивід склав собі уявлення про нормальних людей і стигматизованих задовго до того, як йому довелося побачити себе з цією стигмою. Ймовірно, у нього будуть труднощі з повторної ідентифікацією, і велика ймовірність того, що він почне не любити себе.
Висновок
На сьогоднішній день існує багато людей з певними вадами і майже всі відносяться до таких з певними упередженнями, стигмами, що унеможливлює нормальне життя у суспільстві, породжує гори комплексів. Кожна людина має спостерігати за своїм мисленням і відношенням до людей та перешкоджати будь які спроби гноблення особи, що відрізняються від «норми».
основні шляхи подолання стигматизації та дискримінації:
1. Поширення інформації про певні вади;
2. Навчання навичкам боротьби з проблемою;
3. Використання консультативних, осмислених підходів;
4. Контроль за порушенням прав людини і створення сприятливою правового середовища, що дозволяє людям боротися з дискримінацією.
5. Вивчення та узагальнення прикладів успішних програм боротьби зі стигматизацією та дискримінацією.
Отже, подолання стигматизації та дискримінації повинно бути спрямовано на формування точного неупередженого розуміння людей, її природи та причин, повинно зменшувати тривогу та почуття беззахисності у людей, а головне - повинно ґрунтуватися на повазі до особистості, її прав і свобод.
Список літератури
1. Ослон А. Уолтер Липпман о стереотипах: выписки из книги “Общественное мнение” // Социальная реальность, 2006, №4, C. 125 – 141
2. Erving Goffman, Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity, Prentice-Hall, 1963
3. Bruce G. Link and Jo C. Phelan, "Conceptualizing Stigma", Annual Review of Sociology, 2001, p.363
4. Heatherton, Kleck, Hebl & Hull, The Social Psychology of Stigma, The Guilford Press, 2000
5. http://en.wikipedia.org/wiki/Stigma_(sociological_theory)
6. http://www.stopspid.ru/society/hiv_and_society/id.28/
7. Кабанов М., Ломаченков А., Коцюбинский А., Бурковский Г., Юрьев А.Уменьшение стигматизации и дискриминации в отношении психически больных // http://www20.brinkster.com/autism/read.asp?id=6&vol=0
8. Link, B. G. & Phelan, J. C. (2001). Conceptualizing Stigma. Annual Review of Sociology
9-09-2015, 16:15