Поняття стресу та дії людини в стресовій ситуації

спостерігалося достовірної кореляції між ІН і рівнем особової тривожності по Спілбергеру в умовах відносного спокою, про яку повідомляли деякі автори, проте під час екзаменаційного стресу між цими показниками наголошувалася позитивна кореляція (r = 0.33; р=0.006). Також був виявлений зв'язок між особовою тривожністю і приростом ІН у студентів на іспиті в порівнянні з величиною ІН, що реєструється під час звичайного учбового процесу (r = 0.24; р=0.038). Це може означати, що особи, які володіють підвищеною особовою тривожністю, приріст активності симпатичної системи на іспиті відбувається більшою мірою, ніж у малотривожних студентів. Питання про відношення між рівнем тривожності і успішністю діяльності студентів залишається поки дискусійним. Одні дослідники відзначають негативний характер зв'язку між цими показниками, інші наводять дані про те, що високі рівні тривожності позитивно впливають на успішність навчання студентів. Зіставлення показників успішності навчання і стану вегетативної системи дозволило виявити у відмінників найбільшу вираженість вегетативній дисфункції, що трактується авторами як зростання фізіологічної ціни за успішне навчання.

Альтернативою дослідженням, що зв'язують потенціал психологічної дії екстремальних ситуацій з патологією психічної діяльності, з'явилася концепція, в рамках якої переконання на наслідки травматичного досвіду не зводилися до однозначності негативного впливу на розвиток особи. Сенс цієї точки зору на функціонування людини, що підпала під негативний вплив важких подій, може бути вдало переданий висловом Ф. Ніцше: "Що не вбиває мене, робить мене сильніше"[8] . Мова йде про тих небагатьох роботах, в яких з неминучості втрати чогось важливого для людини фокус уваги переміщається на можливість придбання, звернення кризи і обумовлених стресом психічних поломок в потенційні людські можливості. Дослідженням, що дотримуються такої точки зору на суть людської природи, більшою чи меншою мірою властиво розуміння особових обмежень не як слабостей або вад, але як потенційних людських можливостей. Страждання, володіючи часом руйнівною силою для особи, одночасно може сприяти і актуалізації цих можливостей.

На думку Дж. Б’юдженталя, в стражданні поміщена потужна сила позитивних особових змін. Воно ж є і найбільш важливим поштовхом, що примушує людину вирішити звернутися за професійною допомогою до психолога. Проте, за його твердженням, одного тільки страждання, яким би сильним воно не було, явно не достатньо для зміни свого життя на краще.

Для визначення комплексу відчуттів і стосунків людини, що серйозно задумалася про своє життя і знаходиться в стані готовності змінити звичний спосіб буття, обставини відношення або внутрішні орієнтації свого життя, Б’юдженталь використовує термін "турбота". Як цілісне утворення, турбота є системою, що складається з наступних елементів: болю, надії, зобов'язань і внутрішньої орієнтації. Біль у формі емоційного дистресу, тривоги або реального фізичного болю є природним сигналом того, що у людини щось йде не так. Надія – це віра, не обов'язково усвідомлена, в те, що життя може стати краще. Проте людина може насправді мучитися від болю, але майже не мати актуальної надії. Зобов'язання означають бажання перейняти на себе відповідальність за свою діяльність, якщо вона направлена на досягнення хоч скільки-небудь значущих результатів. Внутрішня орієнтація вимагає залучення уваги людини до того, що відбувається усередині нього, усвідомлення саме себе і того, як формується його віра в світ. Таким чином, турбота є потенціалом людської істоти, що робить його відкритим новому досвіду і що інтуїтивно просувається у напрямі якнайповнішої реалізації своїх можливостей.

Проте, не дивлячись на підкреслення необхідності і можливості актуалізації навіть слабо вираженої турботи, Бьюдженталь одночасно обмовляється і про можливість її повного, не підмета відновленню руйнування: "Життєвий досвід інколи так руйнує або спотворює внутрішнє відчуття людини, що не дивлячись ні на які практичні потреби встановити контакт з внутрішнім світом виявляється неможливим"[9] .

Р. Мей також переконаний, що страждання є одним з чинників позитивної трансформації особи. "Людське его непокірно і уперто; воно відштовхує те, що може потривожити, із-за сильної боязні глибокої невпевненості, що приходить в той момент, коли стиль життя людини опиняється в хитному положенні"[10] . Людина частіше вважає за краще витримувати нещастя справжньої ситуації, чим ризикувати невпевненістю, яка настане із зміною. І тоді тільки нестерпне страждання і відчай підштовхнуть його до усвідомлення необхідності змін.

Подібно до прихильників екзистенціального підходу в психології, S. R. Maddi схильний вважати, що все, що б ми не робили, грунтується на ухваленні рішень і відповідальності за свободу змін в своєму житті. Це означає, що, ухвалюючи рішення, рано чи пізно людина неминуче встає перед проблемою вибору між вже випробуваними у минулому альтернативами і між майбутнім, відносно незвичним і незнайомим. Так, людина може вирішити залишатися на роботі, що давно стала для нього пригноблюючий рутинною і нудною. При цьому він автоматично відмовляється від розгляду інших, перспективніших, але вимагаючи отримання додаткових знань і перейняття на себе більшої відповідальності варіантів. Від ухвалення орієнтованих на саморозвиток рішень людей часто утримує сильне занепокоєння від неможливості передбачити, чим може обернутися такий вибір, страх невдачі і розчарування, які, у свою чергу, можуть привести до краху надій і психологічної кризи. Проте, згідно екзистенціальної психології, постійний вибір добре відомого і знайомого не є якнайкращим, оскільки не сприяє особовому зростанню і актуалізації своїх можливостей, а приводить до особової стагнації.

Те, що створює для нас передумови здійснення цінніших, але одночасно і небезпечних виборів, – це, в концепції Maddi, життєстійкість, синонімічне поняттю "Екзистенціальна мужність". На його думку, зміни в житті людини, як позитивні, так і ті, які приводять до невдач і навіть тяжких наслідків для психіки людини, можуть обернутися актуалізацією його потенційних можливостей і зростанням екзистенціальної мужності.

Ми вважаємо, що не існує такого об'єктивного критерію, на підставі якого людський досвід (і навіть досвід, пов'язаний з перебуванням в екстремальній ситуації) можна було б однозначно віднести до одного з полюсів дихотомії "негативний, – позитивний". Така характеристика подій нерозривно пов'язана з тим сенсом, який має для конкретної людини те або інша життєва обставина. Тому залежно від того, як сенс події співвідноситься з системою особових цінностей індивіда, воно може і обмежувати функціонування людини, і розширювати кордони його потенційних можливостей. Згідно думки Ф.Е. Василюка, існує такий клас людських переживань, цільова детерміація яка не зводиться до задоволення насущної потреби, впорядкування внутрішнього світу або усунення перешкод самоактуалізації. Позначені ним як вищі людські переживання, вони розглядуються ним в контексті освоєння культурних цінностей, є по своєму характеру творчими і можуть виводити людину за межі самого себе. Тоді при зіткненні із зовнішніми труднощами і небезпеками душевні і фізичні сили людини зосереджуються не на досягненні власного благополуччя і безпеки, а на служінні вищій цінності. "Гранична точка цього руху – стан безумовної готовності до самопожертвування, точніше, абсолютно очищений від будь-яких егоїстичних фіксацій стан повного самозабуття"[11] . Тоді стан неможливості, лежачий в основі психологічної кризи, проривається зсередини і наділяє сенсом що здаються безрозсудними в подібній ситуації дії.

Народжений в практиці екзистенціальний і гуманістично орієнтованих підходів до психологічної допомоги людині, такий, що опинився в стані кризи, підхід до психічної травми як до невід'ємної частки життєвого шляху особи постулювала неадекватність думки про можливості людини через призму його попереднього досвіду або якійсь достатньо умовної кількісної норми, за якою настає зрив оптимуму функціонування. На наш погляд, обмеженням даної концепції є те, що, роблячи значний ухил убік здебільше феноменологічного опису чинників переживання психологічних наслідків психічної травми, її прихильники мало уваги приділяють експериментальному вивченню умов, сприяючих трансформації особи, в основі якої лежить перетворення обмежень, що накладаються важкими життєвими обставинами.

3. Психофізіологія людини в стресовій ситуації

Психофізіологічна адаптація людини до стресової ситуації не може розглядуватися без врахування психологічних реакцій, що виникають у межах норми. Доцільне виділення вже в цих кордонах особливостей, услід за якими можуть виникати ранні форми дезадаптаційної патології, порушення донозологічного етапу.

В процесі тривалої еволюції людина пристосована до певних умов існування, включаючи такі чинники зовнішнього середовища, як кліматометеорологічні умови, соціально-психологічні стосунки. Розвиток сучасної цивілізації поставив перед людиною лаву нових завдань, привело до появи принципово нових дій, перш за все пов'язаних з науково-технічною революцією, прискоренням темпу життя, збільшенням кількості змін в одиницю часу, частим виникненням ситуацій, для дозволу яких необхідне застосування підходів, що не укладаються в рамки звичних стереотипів.

Проникнення людей на території з украй важкими кліматометеорологічними умовами, будівництво в цих районах житлових комплексів, пов'язане з розвитком промисловості, пред'являє значно великі вимоги до психофізіологічної адаптації. При цьому можуть створюватися умови, коли людині доводиться максимально використовувати адаптивні ресурси, жити в умовах, що наближають організм до "ліміту" адаптаційних можливостей. Подальше збільшення навантаження на адаптивні механізми або приєднання додаткових, умовно-патогенних, чинників, які в звичайних умовах не здатні порушити резистентність організму, може привести до розвитку патології. Крайні варіанти норми психофізіологічної адаптації виявляються при вивченні функціонування на межі адаптаційних "лімітів".

Згідно І.М. Давидовському, хвороба є формою пристосування організму до умов існування.

Якісна своєрідність патології полягає в тому, що організму доводиться жертвувати якийсь однією або декількома функціями для збереження життєво важливіших, без яких існування в умовах, що створилися, опиняється неможливим. Виникненням хвороби є вихід організму за межі адаптаційних "лімітів", вироблених в процесі тривалої еволюції для найбільш високого рівня інтеграції. При цьому можливі:

а) збереження високого рівня інтеграції при одночасній втраті яких-небудь функцій, зазвичай менш важливих для збереження життєздатності організму;

б) порушення властивого організму високого рівня інтеграції, перехід на нижчий рівень інтеграції функцій;

в) поєднання першого і другого варіантів. Межі адаптації в умовах високого рівня інтеграції для окремих функціональних систем різні і можуть бути охарактеризовані фізіологічними і психологічними параметрами.

Певні умови можуть сприяти звуженню або розширенню кордонів адаптивної психофізіологічної норми. У людини особливо важливого значення набувають соціально-психологічні чинники, зокрема характер мотивації.

Адаптаційні механізми в умовах патології є віддзеркаленням іншого рівня пристосування. І на цьому рівні відбувається інтеграція, що забезпечує максимально можливе збереження системи і її функціонування.

Кордони між нормою і патологією є рухливою регульованою системою, включаючи певний діапазон допустимих відхилень, кількісне визначення яких, що поєднується з обов'язковою якісною характеристикою, може мати певне практичне значення. Зміни, що знаходяться ще в рамках психофізіологічного здоров'я, стосуються, перш за все, психічного рівня. Вони повинні, тому досліджуватися психологічними методами. Роль інших рівнів зростає у міру того, як розвиток прогресує у напрямі дезадаптаційної патології[12] .

Аналіз змін психічного рівня доцільно почати з поняття фрустрації.

У психології проблема дії важких ситуацій і наслідків, які вони викликають, аналізується головним чином в плані вивчення наслідків фрустрацій.

Термін "фрустрація" уживається в психологічній літературі в двох значеннях:

1) як несприятливі обставини, які гальмують або заважають досягненню певної мети;

2) як стани, що виникають внаслідок перешкоди, враження. Фрустрруючі події призводять до певного типу поведінки.

Виділяють позитивні і негативні реакції на фрустрацію.

Позитивні реакції представляють конструктивні дозволи, подолання перешкоди, що заважає досягненню стимулу. Ефект досягається шляхом посилення прагнення, направленого на дозвіл проблеми. Очевидно, багато наукових відкриттів, успіхи в розвитку техніки, культури стимулювали фруструючими подіями в житті людей. В іншій ситуації фрустрація здатна направити енергію індивідуума по іншому, але також конструктивному каналу активності.

Негативні реакції фрустрації можуть викликати також різні форми неконструктивної поведінки. До них відносяться агресія, регресія, фіксація, відмова, негативізм, репресія.

Агресія направлена на інше обличчя або об'єкт. Форми агресії можуть бути фізичними і вербальними. Інколи агресія носить прихований, замаскований характер. Агресія, перехідна в гнів, виявляється в бурхливих і неадекватних реакціях.

Агресія зазвичай не приводить до досягнення мети, тому вона не є конструктивною формою поведінки. Агресія може бути направлена як на саму перешкоду, так і на абсолютно інші замісні об'єкти. Це обумовлено, як правило, великою небезпекою, ризиком прояву агресії до особи, що є винуватцем перешкоди в задоволенні прагнення. Якщо такою людиною виявляється, наприклад, начальник, то агресія може переміститися на колег, що займають рівне положення, підлеглих або на членів своєї сім'ї.

Іншою формою реакції на фрустрацію є регресія. Регресія виражається в поверненні до форм реагування, поведінки, властивої людині на ранньому етапі життя. При цьому можливе виникнення інфантильних реакцій, властивих дитячому віку. До регресивної форми реагування деякі автори відносять примітивізацію в поведінці, посилення жестикуляції, застосування фізичної сили.

Регресія спостерігається в окремих випадках біля осіб з початковими явищами емоційної зміни, що виражається в появі деякого занепокоєння зазвичай без певного змісту. Обличчя ці відмовлялися від активної поведінки, планерування, відзначали, що думки про майбутнє їм неприємні, приводять до посилення напруги. Особливо дратували зустрічі з новими ситуаціями, що не укладаються в стереотипні звичні рамки. Виникало відчуття невпевненості в собі і в можливому розвитку ситуації, страх перед відповідальністю.

Як компенсаторна реакція відбувалося пожвавлення проекцій на те, що минуло, повернення до вироблених раніше форм поведінки, які виправдовували себе в колишніх, пережитих раніше ситуаціях. У ситуаціях подібного роду велике позитивне значення мала підтримка з боку друзів, осіб, що мають авторитет, колективу. Їх дія призводила зазвичай до появи контролю над емоційним станом.

Порівняно нерідко можна зустріти наслідки фрустрації у вигляді фіксації. Фіксація виражається в повторенні неефективних способів поведінки. Вона може виявлятися в безуспішному повторенні одного і того ж підходу в міжособових стосунках, повторення недієвої моделі поведінки, що опинилася. По суті справи, з явищем фіксації доводиться зустрічатися в різних сферах життя, наприклад, біля осіб, схильних до демонстративності в поведінці, до псевдології, які, не дивлячись на неодноразову дискредитацію в стосунках з людьми, систематично повторюють застосування одних і тих же нерезультативних прийомів.

Відмова представляє тенденцію індивідуума не брати участь у вирішенні проблеми, що стосується його. Таким чином, розвивається апатичний підхід до ситуації. Реакція типа відмови є найбільш несприятливим наслідком фрустрації. Ярош пропонує виділяти двох типів відмови: відмова "з легким серцем", коли людина відносно легко погоджується з неможливістю справитися з ситуацією. Така відмова супроводиться одночасно пошуком інших сфер діяльності, в цьому випадку зберігається значна ефективність адаптаційних механізмів, уміння перемикатися, зберігаючи позитивну мотивацію. Другим видом відмови є відмова з дезорганізацією поведінки. Тут виступають апатія, пригноблення, зниження активності.

Одній з форм негативних реакцій на фрустрацію є негативізм, для якого характерне негативне відношення не лише по відношенню до безпосередньо зухвалої фрустрацію ситуації, але і до інших, що має з нею які-небудь риси схожості, проблемам.

Список використаної літератури

1. Базарус Р. Теория стресса и психофизиологические исследования // Эмоциональный стресс. – Л.: Лениздат, 1970. – С. 178 – 208.

2. Леонова А.Б., Кузнецова А.С. Психопрофилактика стрессов. – М.: Изд-во Моск. университета, 1993. – 123 с.

3. Филоненко К. Сигналы личности. Воронеж: НПО “Модэк”, 1993. 159 с.

4. Люшер М. Цвет вашего характера. Сара Д. Тайны почерка. М.: Вече, Персей, АСТ, 1996. С. 11-245.


[1] Бодров В.А., Орлов В.Л. Психология и надежность: человек в системах управления техникой. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 1998. – 288 с.

[2] Лазарус Р. Теория стресса и психофизиологические исследования // Эмоциональный стресс. – Л.: Лениздат, 1970. С.202.

[3] Психология экстремальных ситуаций: Хрестоматия / Сост. Тарас А.Е. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. С. 56.

[4] Бодров В.А. Роль личностных особенностей в развитии психологического стресса // Психические состояния. Хрестоматия. – СПб.: Питер, 2000. – С. 151.

[5] Борневассер М. Стресс в условиях труда // Психические состояния. Хрестоматия. – СПб.: Питер, 2000.С.459

[6] Магомед-Эминов М.Ш. Трансформация личности. – М.: ПАРФ, 1998. С. 184.

[7] Короленко Ц.П. Психофизиология человека в экстремальных условиях. – Л., 1978. С.109-114.

[8] Амбрумова А.Г. Анализ состояний психологического кризиса и их динамика // Психологический журнал. – 1985. – Т. 6. – № 6. – С. 107 – 115.

[9] Бьюдженталь Дж. Искусство психотерапевта. – СПб.: Питер, 2001. С.212.

[10] Мэй Р. Искусство психологического консультирования. – М., 2002.С. 162.

[11] Василюк Ф.Е. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуаций. – М.: Изд-во МГУ, 1984. С.150.

[12] Короленко Ц.П. Психофизиология человека в экстремальных условиях. – Л., 1978. С. 46.




9-09-2015, 16:50

Страницы: 1 2
Разделы сайта