Рефереат на тему:

Національна самобутня форма суспільної допомоги українського народу

План

Вступ

Розділ 1. Вплив світоглядних традицій праукраїнців на зародження суспільної допомоги

Розділ 2. Національно-самобутні форми соціальної допомоги українців

2.1 Культові форми допомоги та підтримки

2.2 Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення

2.3 Господарські форми допомоги та взаємодопомоги

Розділ 3. Суспільна допомога українців у VІІІ-ХХ ст.

3.1 Суспільна опіка на територіях підросійської України

3.2 Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Соціальна робота — це практична допомога соціально незахищеним верствам населення, заснована на теоретичних знаннях.

Соціальна робота як фахова діяльність є взаємопов'язаною системою цінностей, теорії і практики, її місія полягає у наданні людям можливості якомога повніше розвивати власний потенціал, збагачувати своє життя та попереджувати виникнення дисфункцій.

Це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом наснаження і підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення.

Значення соціальної роботи як виду професійної діяльності й ролі соціального працівника як професіонала є дуже велике, тому що соціальна робота відповідає життєвим потребам людини й необхідна суспільству у вирішенні найважливіших проблем як фундаментальний напрямок практичного забезпечення соціальної політики.

СУСПІЛЬНА ДОПОМОГА - державні програми допомоги малодохідним, низькооплачуваним, малозабезпеченим верствам населення у вигляді різноманітної підмоги; благодійні програми.

Так в сучасному суспільстві визначають поняття суспільної допомоги. Хоча можливо саме поняття суспільної допомоги виникло нещодавно та сама допомога існувала з часів зародження цивілізацій. Українські землі в цьому плані також не відставали. І тому ми зараз можемо виділити наші, рідні, національно-самобутні форми суспільної допомоги.

Розділ 1. Вплив світоглядних традицій праукраїнців на зародження суспільної допомоги

Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі та підтримці. У передісторії соціальної роботи визначають послідовні етапи суспільної допомоги: первіснообщинні та родові форми, княже піклування та церковно-монастирську допомогу, громадську та державну підтримку.

В Україні відлік розвитку суспільної підтримки, взаємодопомоги та благодійності розпочинають ще з доязичницьких часів, що підтверджується даними історії, археології, антропології, філософії. За науковими даними археологів та антропологів, давня людина на території України за доби неоліту (8-3 тис. рр. до н.е.) поступово від збирання дикоростучих плодів та полювання переходить до землеробства. Мирна і благодатна природа чорноземних просторів, яким у світі існує мало рівних за розміром та родючістю, залишила свій відбиток на формуванні світогляду місцевих жителів. Саме на території сучасної України виникли найдавніші землеробні цивілізації Європи, і до самого недавнього часу слово «хлібороб» було синонімом до слова «українець» [5, с. 9].

Завдяки такому впливу землеробства на етнос, який проживав на даній території, він значно відрізнявся за своїм характером і менталітетом від інших народів. Так, наприклад, германські та литовські народи, які на той час вели переважно войовничий спосіб життя і сповідували культ фізичної сили, не терпіли поміж себе людей зайвих, слабих, скалічених, що не могли надати допомогу у війні, намагалися перш за все уберегти від голодної смерті дорослих, якщо навіть для цього доводилось жертвували немовлятами. А предкам українців була властива лагідна вдача; серед рис характеру переважили гостинність, добросердечність, співчутливість. Перш за все цьому сприяли умови життя і побуту. Виконання трудомістких робіт (землеробство, скотарство) було посильним лише для великого колективу. Тому взаємодопомога, підтримка, прояв гуманності були притаманні людям, які жили в родоплемінному суспільстві.

Архаїчна форма допомоги у слов’ян формувалась у рамках «холізму», відчуття належності до цілого – людської спільноти, природи, космосу. Побудована на цих принципах допомога і взаємодопомога мала культові, общинно-родові, господарські форми .

Культова модель допомоги тісно пов’язана із міфологічним світом давніх слов’ян (оберегами, язичницькими богами). Люди зверталися до жреців або віщунів задля вирішення конкретних життєвих проблем.

З оформленням інституту релігійних свят виникають «братчини» (мирщини, зсипки), під час яких жителі одного або кількох поселень виділяли певну частку продуктів на суспільні потреби. Це служило своєрідним механізмом перерозподілу матеріальних благ.

Общинно-родова форма допомоги розрізняла індивідуальні та колективні моделі. До індивідуальної відносять підтримку найменш захищених членів спільноти (людей похилого віку, сиріт, вдів): відведення їм земель, улаштування на постій, всиновлення дітей-сиріт членами громади. До колективної відносили допомогу родині, громаді та цілому роду.

Господарська форма допомоги базувалася на взаємній підтримці та існувала переважно для взаємодопомоги в екстремальних ситуаціях (пожежах, повенях, падежах худоби, захворюваннях працездатних членів родини). Основними її формами були селянські «помочі», «наряди громадою», толоки, складчини, супряга, спільне використання робочої худоби і т. ін.

У слов’ян, окрім мирних видів занять, географічних і природно-кліматичних умов проживання значний вплив на формування соціальної допомоги справило триваліше існування (у порівнянні з народами Західної Європи) родового устрою суспільних відносин. Саме родові відносини до виникнення класового суспільства були найважливішим охоронним механізмом, фактором етнічної ідентифікації і соціалізації індивіда

Із прийняттям християнства за часів Київської Русі архаїчну модель допомоги змінила конфесійна, в основу якої покладена головна заповідь християнства «любити Бога і любити ближнього, як самого себе». Серед основних форм допомоги того часу називають княже піклування, церковно-монастирську допомогу, парафіяльну допомогу, милостиню. При цьому допомога була справою конкретних осіб і не входила до кола державних обов’язків.

Розділ 2. Національно-самобутні форми соціальної допомоги українців

Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б) общинно-родові в рамках роду, сім’ї, поселення;

в) господарські.

2.1 Культові форми допомоги та підтримки

Серед культових форм допомоги дослідники історії соціальної роботи називають перш за все поклоніння певним предметам, що мали сакральні властивості, зокрема, кругу (колесу). Він означав перш за все оберіг від злих духів, був символом певної цілісності, стабільності і ґрунтовності.

Людина не відчувала себе відособленою істотою, а була певною єдністю з космічним простором, його продовженням. Вона не протиставляла себе природі, космосу, а включала себе і розчинялась в них.

У давніх слов’ян сакральні функції (часто спільно з громадськими) виконували волхви поганські жреці, віщуни, чаклуни. Часто вони ставали своєрідними “регуляторами” суспільних відносин. З метою відновлення благополуччя громади викривали людей, що приховували урожай, або негативно впливали на нього. “Полювання на відьом” завершувалось їх вигнанням або вбивством. Така традиція зберігалась в окремих селищах аж до ХІХ ст.

Оскільки діяння волхвів нерозривно пов’язані з ідеологією підтримки, це стало одним із чинників, що давало змогу після скасування поганських богів зберігати поганські традиції. Ось чому сакральна система підтримки існувала ще протягом трьох століть. Більш пізньою формою вшанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувались святому покровителеві.

Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами “вскладчину”, де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Свята були формою подяки богам за отримані блага, і, в той же час, виконували функцію мирного перерозподілу майна.

Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних їх сакральними установками, були родові обряди вшанування предків.

Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. і в день поховань і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню.

Ось як описує обряд поховання відомий історик М.Грушевський: “Про житє людське вірили, що воно не кінчиться з смертю: померші живуть далі, можуть з’являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто траплялося давнійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилі... Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилі, справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося “тризна”, при тім досипали могилу. (З, с.41 42).

До суспільних форм допомоги, пов’язаних з культом смерті, належали громадська тризна, громадська милостиня, “страва”, подання натуральними харчовими продуктами.

Ще один аспект сакралізації процесу допомоги культ героя, дотримання громадських традицій. Показовими тут є княжі бенкети, які збирали дружинників (дружинник не тільки харчується у князя, бенкети його право). У княжих бенкетах серед “медопиття” складались високі християнські доброчесності: милість, людинолюбство. Адже обов’язковими учасниками трапез були каліки-перехожі, злидарі, які отримували багату милостиню.

Формою допомоги і взаємодопомоги між князем і дружинниками був викуп полонених. Цей факт було зафіксовано договорами князя Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.). “Про порятунок полонених”. Ними визначалися взаємні обов’язки щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину. Договір вважається першим в Україні документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які цього потребують.

2.2 Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення

Існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту.

Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист).

Турбота про перестарілих на ранніх етапах суспільних відносин не проявлялась. Існує твердження (проф. Горілий А.Г.), що серед наших давніх предків існував інфатицид (узаконене вбивство) і стосовно дітей, і стосовно старих. Пізніше до визначення “старий” додається “мудрий” і до них з’являється шанобливе і турботливе ставлення.

Форми підтримки людей похилого віку були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Вона могла прийняти рішення про спеціальне відведення перестарілим земель, що давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі були зовсім немічними, вони доглядалися громадою. Похилу людину визначали на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади. Такий вид допомоги став своєрідною суспільною повинністю.

Не менш цікаві підходи до підтримки склались у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване “приймацтво”. Приймали в родину сироту, зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д.

Інша форма підтримки сироти громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити “громадських” батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями.

Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що проходило, як правило, після збору урожаю. Сільська община надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на перестарілих.

2.3 Господарські форми допомоги та взаємодопомоги

У їх основі лежить “усяка взаємовиручка”, у вужчому, економічному розумінні форма обміну, що зародилася у первісній громаді з появою у ній розподілу за працею та особистою власністю. Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації) первісно мали ритуальний характер і до ХІХ ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов’янські свята дослідники пов’язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Зазвичай ці свята пов’язували з ритуальним персонажем Ярилою, який уособлював родючість, врожай.

Практикувались різні форми селянських “помочей”. При всій їх різноманітності вони мали певний сценарій, в якому зберігались рештки магічних аграрних культів.

Серед різних видів “помочей” як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов’язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби. Особливою формою підтримки були “наряди громадою”, вони проводились в сім’ї, коли дорослі її члени були хворими.

Сусіди приходили, щоб розтопити піч, нагодувати худобу, доглянути дітей. Обов’язковими були “помочі” при побудові хати, зборі урожаю. При колективних “помочах” відбувався поділ праці, де певні види робіт виконували представники різних вікових та статевих груп: чоловіки, наприклад, орали, жінки боронували, старці сіяли.

Однією з активних форм допомоги були толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності, і формою допомоги бідним селянам, включаючи в себе спільну обробку землі, перевезення сіна, хліба, будівництво хати, млина тощо. Часто збиралися на толоку з економічних міркувань. Наприклад, саме з цих мотивів жінки ходили разом м’яти льон : щоб не топити в стодолі по кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складчини спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.

Ще один вид господарської допомоги спільне використання робочої худоби, коли обробка землі здійснювалася “найманими волами”. Тут передбачався взаємний обмін послугами, коли одна і та ж особа їх і надавала, і приймала.

Розділ 3. Суспільна допомога українців у VІІІ-ХХ ст

3.1 Суспільна опіка на територіях підросійської України

За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ України.

Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина останнього українського гетьмана.

Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих, розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.

У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець із козацького роду.

Така динаміка перетворень “багатство – бідність” є дуже важливим матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.

Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.

Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.

Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі соціальної допомоги.

Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи. Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської та Барської обителів “опікувалася” місцевими жебраками лише в тому плані, що змушувала їх ділитися своєю “виручкою”. У 1770-1771 рр. мав місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам’ять (6, 257).

Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і самотніх.

Звичайно, не всі монастирі мали однакові можливості чи докладали однакових зусиль у галузі благодійництва. Організація лікарень і притулків вимагала певних матеріальних витрат, які були посильними не для кожної обителі. Не могли, скажімо, дозволити собі такі витрати православні монастирі Придніпров’я, які самі нерідко перебивались на милостині. Натомість монастирі окремих католицьких орденів завойовували в населення добру репутацію своєю турботою про знедолених.

Упродовж ХVШ – поч. XIX ст. на Правобережжі з’явилось близько десяти монастирів сестер милосердя. Один такий монастир, наприклад, заснував


10-09-2015, 14:44