ПЛАН
Вступ- 2
Розділ 1. Соціальна мобільність та фактори, які на неї впливають- 4
1.1 Види, зміст та закон функціонування механізмів соціальної мобільності 4
1.2 Багатство й влада як основні фактори мобільності 8
1.3 Маргинальність як стан освічених верств українського суспільства- 9
1.4 Освіта в системі цінностей українців- 10
1.5 Жіноча освіта та соціальна її мобільність- 14
Розділ 2. Структура соціомобільних ресурсів освіти: модель і реальність- 18
2.1 Канали соціальної мобільності особистості на основі вищої освіти- 24
Висновки- 28
Список використаної літератури- 31
Вступ
У суспільствах перехідного типу, яким є сучасна Україна, особливо важливим як для розвитку й верифікації загальної теорії, так і для вирішення конкретних завдань соціології є вивчення й прогнозування процесів соціальної стратифікації й мобільності, факторів які їх визначають і відбиття цих процесів у свідомості українців.
У цей час більшість соціологів, що вивчають процеси мобільності, сходяться на тому, що в основі систем соціальної стратифікації та мобільності лежать такі фактори, як влада, дохід і освіта.
Освіта стає одним з вирішальних факторів соціального розшарування, тому що:
· з одного боку, глобалізація й перенесення відносин суперництва з області фінансових, промислових і військово-технічних ресурсів в область інформаційних технологій вимагає певного рівня освіти й культури;
· з іншого боку, в умовах трансформації українського суспільства освіта як інститут соціалізації може забезпечити, по-перше, спадкоємність позитивного досвіду, а по-друге, формування нових корпоративних цінностей, необхідних для виникаючих соціальних верств.
В таких умовах саме освіта як соціальний інститут стає ресурсом соціальної мобільності молоді, кар’єрного зростання спеціалістів з вищою освітою. Реалізуючи свої соціальні функції, вона прищеплює прагнення до знань, орієнтує молодих людей на освоєння професійних навичок, сприяє формуванню устремлінь, пов'язаних з бажанням досягнення життєвого успіху і відповідного соціального стану.
Актуальність даної теми полягає у вивченні ролі освіти на соціальну мобільність молодих людей, тому що в сучасних умовах саме освіта, і особливо вища освіта все більшою мірою позиціонується молоддю як ресурс для соціальної мобільності і освоєння нових соціальних ролей. Процес і результат освіти студента повинен бути націлений на відповідність потребам споживачів, досягненням науки, на формування здатності відповідати новим викликам суспільства, що трансформується.
Об’єктом курсової роботи є освіта, як фактор соціальної мобільності.
Предмет дослідження – механізм формування соціальної мобільності людини засобами освіти.
Метою курсової роботи є дослідження ролі освіти як механізму формування соціальної мобільності в сучасних умовах.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такізавдання :
– проаналізувати й узагальнити основні напрями і результати вивчення соціальної мобільності у соціології, визначити систему понять, які розкривають сутність цього явища;
– розкрити зміст освіти як соціального феномену, її функції, чинники, соціально-структурні й особистісні передумови;
- виявити основні тенденції соціальної мобільності у сучасному українському суспільстві й розглянути її взаємозв'язок з освітою;
- вивчити канали соціальної мобільності для різних соціальних груп українців.
Теоретична значущість роботи полягає в концептуалізації освіти як механізму оптимізації соціальної мобільності спеціаліста в умовах конкуренції на ринку праці.
П рактичн а знач ущість роботи пов'язана з можливостями використання основних положень курсової роботи для подальшого дослідження даної проблематики.
Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота включає вступ, два розділи, шість підрозділів, висновки, список використаної літератури (всього 41 джерело).
Розділ 1. Соціальна мобільність та фактори, які на неї впливають
1.1 Види, зміст та закон функціонування механізмів соціальної мобільності
Відомий соціолог П. Сорокін вважав, що соціальна мобільність — це переміщення індивідів всередині соціального простору (соціального всесвіту, який складається з народонаселення Землі) [35, 373] П.О. Сорокін визначав соціальну мобільність як «…будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта (цінності), тобто всього того, що створено або модифіковане людською діяльністю, з однієї соціальної позиції в іншу». [35, 374]
Визначити становище людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його відношення до інших людей й інших соціальних явищ, взятих за певні «точки відліку». А набір «точок відліку» такий: вказівка відносин людини до певних груп; відношення цих груп усередині однієї популяції (спільності); відношення певної спільноти до інших спільнот, які входять у людство. Тобто, згідно з П. Сорокіним, щоб визначити соціальне становище людини, необхідно знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, приналежність до політичних партій, походження, економічний статус тощо. [35, 375]
Необхідно також знати про становище людини в межах кожної з основних груп населення конкретної держави. Коли ж, врешті, визначене становище населення держави в усьому людстві, тоді можна вважати достатньою мірою певним і соціальний статус індивіда.
Існують два основні типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Залежно від напрямку вертикального переміщення розрізняють два види вертикальної мобільності: висхідна й спадна (тобто соціальний підйом або соціальний спуск). Загальні закономірності вертикальної соціальної мобільності в цілому такі [35, 376]:
· ніколи не існувало суспільства, соціальні прошарки якого були б абсолютно закриті або в яких була б відсутня вертикальна мобільність у трьох її основних аспектах — політичному, економічному і професійному;
· ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з одного соціального прошарку в інший здійснювався би без усякого спротиву. Це означає, що усередині організованого (стратифікованого) суспільства функціонує своєрідне «сито», «яке просіює» індивідів і дозволяє деяким із них підніматися наверх, залишаючи інших на нижніх щаблях, і навпаки;
· вертикальна соціальна мобільність змінюється від суспільства до суспільства й від одного історичного періоду до іншого, тобто має коливальний характер. В історії етнокультурних спільнот виділяють ритми порівняно рухливих і нерухомих періодів. Демократичні суспільства найчастіше рухливіші за автократичні, проте, це правило має винятки.
Крім того, соціальна мобільність буває двох видів: мобільність як добровільне переміщення в рамках соціальної ієрархії, і мобільність, зв'язана зі структурними змінами, наприклад з індустріалізацією й демографічними факторами. Причому, що висхідна мобільність більшою мірою пов'язана з добровільним переміщенням, «…у той час як протилежний напрямок рідко є результатом вільного вибору, а майже завжди визначається неприємною необхідністю».— вказує П.Сорокін [35, 376]
Таким чином, якщо соціальну стратифікацію розуміти як процес розподілу індивідів і статусних груп по соціальним «осередках», то мобільність є механізм, що забезпечує цей розподіл.
Більшість соціологів, таких як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., як домінантний фактор соціальної мобільності в сучасних суспільствах виділяють економічний, котрий стає базовим і в сучасній Україні, де після реабілітації приватної власності й підприємництва багатство стало загальновизнаним критерієм соціального успіху, соціальної захищеності й можливості просування у вищі страти. [30], [33], [16]
Інший основний фактор соціальної мобільності — і професія. Дійсно, в індустріальному суспільстві розвиток передових технологій дає поштовх появі безлічі нових професій, що вимагають високої кваліфікації й підготовки, які, з одного боку, є і високооплачуваними й престижними, з іншої. Внаслідок цього зростає рівень мобільності як добровільної, орієнтованої на досягнення, так і змушеної, заснованої на необхідності підвищення кваліфікаційного рівня.
Це, у свою чергу, визначає високу значимість освіти як фактору соціальної мобільності. М. Вебер як критерій домагань на «…позитивні або негативні привілеї відносно соціального престижу» вказував по-перше, спосіб життя, по-друге, «формальну освіту, яка заключається в практичному або теоретичному навчанні й засвоєнні відповідного способу життя», і по-третє, престиж народження або професії.[ 6, 147] З іншого боку, П. А. Сорокін відзначав, що « роль каналу, який виконує сучасна школа, стає усе більш значимий, адже, по суті, вона взяла на себе функції, що раніше виконувалися церквою, родиною й деякими іншими інститутами». [35, 376]
Отже, отримана освіта й вироблені в процесі її одержання манери й стиль життя, а також професійний статус і пов'язану з ним матеріальну винагороду дають індивідові підстави претендувати на більш високу соціальну позицію й приналежний цій позиції престиж.
Оскільки вертикальна мобільність існує в будь-якому суспільстві, а між соціальними прошарками повинні бути якісь шляхи, якими індивіди й групи переміщуються вгору або вниз із одного соціального прошарку в інший, необхідно, згідно з П. Сорокіним, виділити діючі канали соціальної циркуляції («ліфти»). [35, 377] Найважливіші з них такі: сім'я, церква, школа, армія, політичні, економічні й професійні організації.
У кожному суспільстві існує також особливий механізм, який контролює процес вертикальної циркуляції (мобільності). Цей контроль полягає, по-перше, у соціальному тестуванні індивідів з метою визначення для них адекватних соціальних функцій; по-друге, у селекції (відборі) індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, у відповідному розподілі членів суспільства за соціальними прошарками (стратам).
Іншими словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали вертикальної циркуляції («ліфти»), а й «сито», «яке просіює» індивідів і визначає їм відповідне місце в суспільстві. Основна мета цього соціального контролю — розподілити індивідів відповідно до їх здібності успішно виконувати соціальні функції, однак, це не означає, що зазначений соціальний механізм завжди правильно розподіляє індивідів відповідно до їхніх можливостей.
До соціальних механізмів тестування, селекції й розподілу (тобто до соціального «сита» або «фільтру») належать, згідно з П. Сорокіним, ті ж суспільні інститути, які виконують, крім іншої, роль соціальних «ліфтів». [35, 377] При цьому сім'я, церква і школа є інституціональними механізмами, які перевіряють насамперед загальні здібності індивідів (психобіологічні, інтелектуальні й моральні якості), необхідні для успішного виконання спільних соціальних функцій. Інші інститути (як от політичні, економічні та професійні організації) є соціальними механізмами, які тестують і селекціонують спеціальні здібності індивідів, необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у певній галузі людської діяльності.
Сім'я є одним із найдавніших механізмів соціального розподілу членів суспільства за відповідними стратами, школа тестує переважно інтелектуальні якості індивідів, а церква — моральні й соціальні. При цьому фундаментальна функція школи полягає у тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити загальні й спеціальні здібності індивідів; а також, усунути тих, у кого відсутні очікувані інтелектуальні й моральні якості. Крім цього, усуваючи «небажаних», закрити для них шляхи майбутнього соціального просування й забезпечити таке просування для здібних учнів. В інших однакових умовах функція освітніх систем як тестуючого, селекціонуючого й розподільного соціального механізму має підсилюватися при просуванні від дошкільного виховання до початкових класів, від початкової школи — до середньої, від середньої школи — до вищої, від вищої школи — до аспірантури й докторантури. Звідси закон: школа, навіть найдемократичніша, якщо вона правильно функціонує й виконує своє соціальне завдання, є діючим механізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не його зрівнювання й «демократизації» [35, 378].
1.2 Багатство й влада як основні фактори мобільності
Трансформація українського суспільства як необхідний і неминучий процес характеризується виникненням нових систем соціальної диференціації, що змінюють мотивацію діяльності й можливість економічних досягнень практично всіх категорій населення. Радикальні зміни відносин власності й влади привели до формування нової шкали рівності-нерівності в соціальній організації суспільства. Основна тенденція трансформації українського суспільства — поглиблення соціальної нерівності. У зв'язку із цим встає питання про виділення основного стратифікуючого фактору, що діє як об'єктивно, так і через визнання його таким у свідомості людей.
Такі дослідники, як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., на перше місце ставлять економічний (дохід, багатство, власність) фактор, ґрунтуючись на показниках середньо-осібного грошового доходу в системі «багатий – бідний». [30], [33], [16] Наприклад, в дослідженні Серьогіної І.І. вказується, що в 2004р. доходи 10% найбільш забезпечених були в 12.8 разів вище, ніж в 10% найменш забезпечених, тоді як у розвинених західних країнах це співвідношення не перевищує 4-5, і навряд чи це співвідношення різко знизилося до 2008 року. [33, 80]
Іншою стороною майнової диференціації є посадовий статус, особлива наявність розпорядницьких фінансових функцій; уже досить оформлена група людей, що завдяки своєму положенню в системі владних відносин стає пануючою й привілейованою.
В уявленнях населення багатство також є основним чинником, що визначає відносини нерівності. Так, за даними З.Т. Голенкової, основними факторами, що визначають соціальне розшарування суспільства, більшість респондентів (91,3% і 91,2% відповідно) назвали владу й дохід, тоді як освіта й професія займають лише п'яте (35, 6%) і сьоме (30,1%) місця. [9, 80]
Таким чином, в українському суспільстві весь простір соціальної стратифікації визначається практично одним показником, а саме матеріальним (багатство) при різкому зниженні значимості інших критеріїв диференціації, які перестають відігравати роль, яка врівноважує.
Таке положення речей веде до посилення дезінтеграційних процесів, поляризації й соціальної нерівності, обмеженню висхідної мобільності й, в остаточному підсумку, до замкнутості верхніх верств, тобто до того, від чого суспільство намагається піти.
1.3 Маргинальність як стан освічених верств українського суспільства
Інша, не менш важлива сторона процесу трансформації української соціальної структури — маргиналізація значної частини населення.
Маргинальність це — проміжне становище людини, групи між іншими людьми, групами, яке виникає внаслідок втрати органічного зв¢язку зі сталою системою відносин, з споконвічно природнім соціокультурним середовищем.
Відмітною рисою стану маргинальності в Українії є, по-перше, те, що вона викликана масовою спадаючою мобільністю в умовах загальної кризи й радикальних реформ, і по-друге, вона носить переважно змушений характер під впливом зовнішніх факторів, пов'язаних із соціально-економічною й соціокультурною трансформацією суспільства в цілому, яка, в свою чергу, змусила соціальні групи, що мали раніше високий статус, змінити або повністю втратити його й пов'язане з ним соціальне середовище, соціальні зв'язки й систему ціннісних орієнтацій.
Стан маргинальності характерний, у першу чергу, для більшості груп, що відрізняються досить високим рівнем освіти й високим соціально-професійним статусом, який мали в минулому. Цими «новими маргіналами», як вказує Попова І.П. є, по-перше, працівники «бюджетної сфери»: учителі, лікарі, викладачі вузів і працівники академічних й галузевих НДІ; по-друге, більшу групу становить частина управлінського персоналу підприємств військово-промислового комплексу (ВПК); і по-третє – мігранти з колишніх союзних республік, які стали незалежними національними державами. [30, 65] Із всіх цих груп найбільш уразливими виявилися працівники ВПК і конверсійних підприємств, оскільки «особливості функціонування підприємств у радянський період (закритість, опіка з боку держави, соціальні, економічні привілеї й т.д.) звели до мінімуму варіативність поводження працівників оборонного комплексу, знизили гнучкість реагування на мінливі обставини в соціальному середовищі».[30, 66]
У цілому можна сказати, що українське суспільство «втратило» верству інтелектуалів і інтелігенції, які виконують у рамках культурно-нормативної системи основну функцію передачі базових цінностей і культурних стандартів і які є інтегруючою силою сучасного суспільства.
Таким чином, маргінальна позиція освічених верств українського суспільства, більшою мірою нав'язана новою економічною ситуацією, не може не впливати на статус освіти в системі цінностей українців. Оскільки вища освіта, головним чином технічна, у даній ситуації стає більшою мірою фактором спадаючої соціальної мобільності, отже, знижується цінність самої освіти.
1.4 Освіта в системі цінностей українців
На думку Ковальової А, одна зі сторін проблеми виражається в протиріччі між збереженою установкою на освіту, яка залишилася від радянських часів, і падінням цінності розумової праці в суспільній свідомості. [16, 82] Освіта все більше втрачає цінність сама по собі й усе більше стає метою для одержання високого доходу в майбутньому. Так, за даними опитування в 2001 р. студентів-випускників КПІ (Київський політехнічний інститут), результати якого наведені у статті Ковальової А.І. «Криза системи освіти» на перше місце по значимості вийшов розмір зарплати (76% респондентів), а при вивченні власних планів поводження київської молоді на ринку праці з'ясувалося, що, з одного боку, для більшості респондентів цінністю гарної роботи є гроші (67%), а з іншого боку — освіта й професія мають інструментальну цінність як засіб досягнення матеріального благополуччя, тому що, на думку випускників, чим вище професійна підготовка й рівень кваліфікації, тим більше ресурсів не тільки для відносно стабільного положення на ринку праці, але й для підвищення рівня споживання. [16, 83] Таким чином, важливими засобами одержання високого статусу є досягнення матеріального благополуччя. Саме цей фактор стратифікації визначає значимість поведінкових пріоритетів молоді на ринку праці.
У свою чергу прагматизація освіти приводить до орієнтації вузів винятково на професійну підготовку й відмову від таких важливих аспектів змісту освіти, як виховання й соціалізація. Це виносить за рамки освіти такі актуальні для суспільства, яке трансформується, процеси, як вироблення прийнятної для більшості українців нової системи цінностей, формування соціальних норм, спрямованих на затвердження цих цінностей, і в першу чергу соціального партнерства різних статусних груп.
Іншою стороною, що визначає падіння значення освіти як фактору висхідної мобільності, стає нерівність в одержанні освітніх можливостей для низькодоходних груп. Соціальна диференціація відбувається вже на рівні середньої школи, коли збільшення обсягу платних послуг з одного боку, і ріст числа ліцеїв і коледжів, які надають освітні послуги на комерційній основі, з іншої, виводять за рамки змагання за якісну освіту молодь із малозабезпечених родин технічної інтелігенції, традиційно орієнтованих на вищу освіту. Дослідження Вишневського Ю.Р. і Шапко В.О. відзначають, що скоротився приплив у вузи випускників загальноосвітніх шкіл і виріс – випускників спецкласів і гімназій, у такий спосіб вибір вузу, а, отже, і майбутньої спеціальності, визначені типом середньої загальноосвітньої установи. [7, 57]
У світлі вищесказаного, звичайний для розвинених
10-09-2015, 16:21