З іншого боку, ґрунтуючись на дослідженнях Г.А. Чередниченко, можна стверджувати, що практично сформувалася тришарова система в області загальної середньої освіти. [39, 18]Так, у цей час співіснують три типи навчальних закладів: по-перше, елітні гімназії, ліцеї й спецшколи, як правило платні; по-друге, школи із частково оплачуваними послугами або окремими привілеями в освіті; по-третє, масові загальноосвітні школи, що забезпечують мінімальний освітній стандарт. У свою чергу, різні типи шкіл надають різну можливість доступу до вищої освіти: перші забезпечують підготовку для вступу в «престижні» вузи, які дають гарантії досягнення високої соціальної позиції, роботи й швидкої кар'єри в секторах економіки, які перебувають на підйомі в умовах ринку, що розвивається; другі надають шанси на вступу в «непрестижні» вузи, як правило, це технічні інститути, позбавлені широкої популярності й високого конкурсу абітурієнтів, які забезпечують місця «другого сорту» у вищих верствах суспільства, оскільки є безперспективними в плані соціального просування в умовах стагнації виробничого сектора економіки і як слідство цього — і відсутність попиту на інженерні кадри; треті практично не дають можливості для вступу у вуз без додаткової підготовки.
Такий розподіл загальноосвітніх навчальних закладів і освітніх траєкторій, які стоять за ним, визначає тип соціальної мобільності, при якому представники різних соціальних верств виявляються нерівномірно розподілені по навчальних закладах, що забезпечує різні соціальні перспективи, коли вихідці із привілейованих соціальних груп одержують переваги в освіті, а для дітей з масових верств населення доступ до якісної освіти стає усе більш закритим.
Таким чином, за словами Чередниченко Г., тенденція до формування тришарової системи в області загальної середньої освіти «…закріплює диференціацію учнів, сприяє соціальній детермінації освітніх шляхів і, тим самим, стає інструментом відтворення існуючої соціальної структури». [39, 19]
На думку Голенкової З., для України наслідком формування такої системи може стати збереження «перехідного» характеру суспільства на невиразно тривалий строк. [9, 80]
Третьою стороною позначеної проблеми є те, що зберігається тенденція, при якій освіта має формальний характер. Це зв'язано й з об'єктивними причинами, коли в новій економічній ситуації незатребуваними виявилися інженерно-технічні спеціальності, що мали найбільшу питому вагу в системі радянської вищої освіти; і зі збереженням у суспільній свідомості думки, що наявність диплома про вищу освіту автоматично забезпечує гарну посаду, яка звільняє від важкої фізичної праці. На думку Голенкової З., найбільш характерне таке положення було на початковому етапі реформ, пов'язаним із зупинкою або закриттям більшості промислових підприємств і, як слідство цього, переходу освічених і кваліфікованих працівників до заняття важкою й непрестижною працею: торгівля на ринку, «човниковий бізнес», підсобні роботи. [9, 82] За результатами соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціально-політичних досліджень УАН в 2000 р., результати якого наводить Ковалева А. І. В дослідженні «Криза системи освіти» — «…з рівнем освіти зв'язують можливість підвищення своєї кваліфікації лише 25%, а зі службовою кар'єрою – 10% молодих людей». [16, 84]
Надалі ця тенденція щодо інженерно-технічних спеціальностей зберігалася: за даними опитування серед студентів-випускників КПІ в 2004 р., працювати за спеціальністю виявили бажання 61% респондентів, причому бажання піти в інші галузі пояснюється не тим, що випускник не зміг знайти роботу по спеціальності, а з тим, що він і не планував працювати за нею. У цілому, збиралися працювати за спеціальністю випускники економічного факультету – 79%, юридичного – 90%, а фізико-математичного всього 17%, причому 32% указали, що за фахом точно працювати не будуть. [16, 84] Зиятдинова Ф. Г. відзначає, що опитування серед випускників елітарних спеціальностей провідних вузів країни (КПІ, НаУКМА, НаУ ім..Т.Г.Шевченка) показав, що в жодному з них навіть половина студентів не збирається працювати за спеціальністю. [13, 70]
Крім того, зберігається установка роботодавців на наймання працівників з вищою освітою незалежно від сфери застосування й виду праці, з одного боку, і думка, що вища освіта, отримана на платній основі, є завуальованою покупкою диплома, з іншої. Так Шаталова І. Н. відзначає, що: «Інтерв'ю з керівниками кадрових служб системи МВС і банків показало, що існує негласне правило не приймати на роботу, яка вимагає вищої освіти, випускників недержавних вузів. Більше того, для роботодавця має значення, як випускник вступив у державний вуз: на платній основі або безкоштовно (перевага віддається тому, хто вступив, пройшовши конкурсний відбір)». [38, 37]
Таким чином, на підставі сказаного видно, що освіта не тільки перестає бути чинником висхідної мобільності, але й поступово виключається із сукупності стратифікуючих факторів.
1.5 Жіноча освіта та соціальна й мобільність
Проблема жіночої соціальної мобільності, пов'язаної з освітою, в умовах суспільства, що трансформується, здобуває досить велике значення для будь-якої соціальної структури. Однак, для України характерною рисою є серйозний вплив на можливість «сходження» жінки «радянського гендерного порядку» (Ашвин С.). [2, 64] Показовим є те, що хоча жінки становлять більше половини населення України, чисельність їх в органах як представницької, так і законодавчої влади вкрай мала, а жінка в ролі політичного лідера являє собою рідкісний виняток.
Як відмітна риса більшості українок зберігається нав'язане гендерним порядком радянського суспільства прийняття ролі працівника другого сорту на ринку праці. Домашнє господарство, що було сферою відповідальності жінки, підтримувало уявлення про те, що підлегле положення на роботі є частиною природного порядку речей. Наприклад, у дослідженні Болотина І.С. Козлової О.Н. відзначається, що більшість серед жінок, які працювали на конверсійних підприємствах, — фахівців з вищою освітою згодні з тим, що основною сферою діяльності жінки повинні бути дім і родина. [5, 93] Крім того, респондентки не вважають, що скорочення в першу чергу жінок є дискримінаційним заходом по відношенню до них.
На думку Гончарової Н.В., у наявності протиріччя між високим освітнім рівнем українок і зниженням їхніх шансів на ринку праці. Безсумнівно, що три хвилі спадаючої мобільності, викликані економічною кризою, більшою мірою торкнулися жінок. [11, 111] Так в 1991 р. серед фахівців підприємств ВПК з вищою освітою, які втратили роботу, більше половини становили жінки; в 1998 р. різке зниження доходів, а значить соціального статусу, торкнулося сфери освіти й медицини — традиційно жіночих професій; нарешті криза 2000-2002 рр. зачепила благополучну раніше банківську сферу – серед звільнених у першу чергу знову були жінки. Крім того, після 2002 р. підсилилася конкуренція з боку чоловіків у таких традиційно жіночих галузях, як банківська справа, сфера послуг і адміністративна робота (від секретаря до офіс-менеджера): як тільки в них істотно підвищилися доходи працівників, відразу збільшився приплив чоловіків. Іншою стороною цього процесу є те, що середня зарплата жінок приблизно в 1,5 рази менше, ніж у чоловіків. Фактором, що утрудняє висхідну мобільність жінок, на думку Гончарової Н.В., є й те, що самі жінки не вважають дискримінацією менші шанси на ринку праці. [11, 111]
Так проведені опитування, результати яких приводить Серегина І.І. у статті «Професійна кар¢єра»показали, що жінки, на відміну від чоловіків, не ставлять для себе граничного рівня зарплати й посади, нижче яких вони не мають наміру опускатися. [33, 81] В умовах високої конкуренції на ринку праці подвійна відповідальність — на роботі й у родині — обмежує професійну траєкторію жінки рамками виживання, а не прагненням піднятися наверх. Тому жінки, які мають вищу освіту, частіше йдуть в «човниковий бізнес» або займаються торгівлею на ринку; і навіть для тих, хто зробив вдалу кар'єру головним фактором було забезпечення матеріального становища родини, а не особисті амбіції.
Тенденція формалізації вищої освіти, яка зберігається і зараз, в більшій мірі характерна саме для дівчат, тому що при стійкій фемінізації вищої освіти (за даними Вишневського Ю.Р. і Шапко В.Т. у вузах серед студентів, які навчаються по соціально-економічним і природничим напрямках юнаки становили всього 1 з 6 студентів, по гуманітарним – 1 з 9, а по технічним – 3 з 5 студентів) для більшості з них вуз виступав як форма продовження навчання або своєрідна страховка від безробіття, а не придбання професійних навичок. [7, 57]
На думку Гончарової Н.В., аналіз залежності жіночої мобільності від рівня освіти утруднений, тому що більшість досліджень, як правило, стосуються або феномена «бізнес-леді», або загальної картини професійної мобільності жінок, не приділяючи уваги конкретним факторам, які її визначають. [11, 114] Ґрунтуючись на сказаному, можна зробити висновок лише про те, що для жіночої висхідної мобільності освіта ще в меншому ступені є визначальним чинником.
Таким чином, якщо тенденція, обумовлена пріоритетом економічного фактору соціальної диференціації, маргінальним станом більшості освічених груп, падінням престижу розумової праці, особливо академічного, що зберігається тенденцією формалізації освіти, виключенням великої кількості освічених жінок з вищих страт, з одного боку, і мозаїчністю суспільних верств і, як слідство цього, розмитістю їх базових соціально-групових інтересів, з іншого боку, буде зберігатися, то в результаті в українському суспільстві згодом домінуючої стане станова система стратифікації, де кожна статусна група буде мати відповідний прибуток, певний рівень освіти й відповідний йому набір професій при обмеженій висхідній мобільності.
Розділ 2. Структура соціомобільних ресурсів освіти: модель і реальність
Освіта завжди була і є специфічним чинником соціальної мобільності особистості, демографічних когорт, соціальних спільнот, суспільства в цілому. Більше того, у майбутні десятиліття ця його функція буде зростати, особливо в тих країнах, які вступають у процес переходу в постіндустріальне, інформаційне суспільство.
Соціальна й особистісна соціомобільна ефективність залежить не тільки від якості навчання, освітнього процесу, але й від суспільноїсистеми, досягнень науки, політики держави й інших факторів. В одних обставинах інтенсифікуються й акцентуються одні властивості, компоненти освіти, в інших — інші. Це обумовлює переструктурування компонентів освіти і її цінностей.
Соціомобільний потенціал освіти, передусім вищої визначається специфікою її ресурсів і тим, як вони практично використовуються. Можна виділити три типи освітніхсоціомобільниих ресурсів: особистісний, соціально-груповий, соцієтальний. Вони взаємозалежні, взаємообумовлені, але кожний з них має свої кількісні виміри і якісні характеристики.
Особистіснісоціомобільні ресурси включають себе:
- когнітивні комплекси (обсяг професійних і соціальних знань, які тією чи іншою мірою відображають стан та досягнення науки);
- праксіологічні комплекси (рівень практичних здатностей до професійно-трудової діяльності на основі спеціальних знань);
- методолого-евристичні комплекси (рівень і тип наукової культури мислення й здатностей шукати нові знання в умовах їхнього дефіциту);
- соціокультурні комплекси (широта й рівень духовної культури, здатність до соціально-етичної рефлексії);
- статусно-рольові комплекси (співвідносне положення цінностей освіти в структурі іншихсоціомобільних цінностей);
- символічні комплекси (престиж вищої освіти, диплома про закінчення того або іншого вузу). [12, 203]
Соціально-групові ресурси спричиняють собою мобільність етнонаціональних, демографічних, соціально-територіальних спільнот і містять у собі:
- частку (відсотки) осібз вищою освітою у даній групі (в етнічних групах, місті, селі, регіоні й т.п.);
- співвідношення типів вищої освіти в групі (наприклад, за фахом, по типах вузів);
- престиж вищої освіти в групі, у соціальномусередовищі, включаючи престиж спеціальностей;
- затребуваність вищої освіти, включаючи затребуваність спеціальностей в умовах життєдіяльності спеціальної групи. [12, 204]
Соцієтальні ресурси характеризують інтелектуальний потенціал суспільства в цілому, його здатність до динамічного розвитку у всіх сферах, його змагальність із іншими суспільствами, а також національна й державна безпека. Вони містять у собі:
- частку (відсотки) осібз вищою освітою серед населення старше 17-18 років;
- частку (відсотки) працівників з вищою освітою серед зайнятого населення;
- співвідношення цих двох категорій населення з вищою освітою;
- співвідношення типів вищої освіти в країні (наприклад, технічної, гуманітарної, природничо-наукової);
- часткаосібз вищою освітою в управлінському апарату, особливо зі спеціальною менеджерською освітою;
- рівень пріоритету вищої освіти, включаючи різні її типи й спеціальності в державній політиці;
- рівні ситуативної й перспективної затребуваності вищої освіти й потреби в ній. [12, 206]
Зрозуміло, що соціально-групові й соцієтальнісоціомобільні ресурси вищої освіти не можуть бути досить ефективними без забезпечення якості особистісних ресурсів, які у свою чергу залежать від характеристик першихдвох.
У сучасних умовах — а в перспективі це буде підсилюватися — соціомобільні функції вищої освіти, особливо університетської, не просто зростають. Вони трансформуються. Освіта стає одним з найважливіших факторів і об'єктів конкуренції країн у глобалізаційних процесах. Саме виробництво знань, їхня переробка й швидкість комунікації, гуманістичні принципи їх практичного використання стають основою цивілізаційної динаміки.
На жаль, в останні роки практика освітнього процесу стимулює студентів не стільки на всебічне формування соціомобільних ресурсів, скільки на одержання екзаменаційних оцінок, що забезпечують більш-менш благополучний диплом про вищу освіту. А головна місія університетської освіти заключається в тому, щоб виробляти й формувати високоефективні ресурси динамічної соціальної мобільності особистості, груп і суспільства в цілому.
Соціомобільніздатності вищої освіти залежать в основному від п'яти факторів:
1) інтелектуальних і вольових зусиль особистості;
2) характеру освітніх програм, якості науково-освітньої діяльності вузів, вищої школи в цілому;
3) зрушень у пріоритетах професійної й соціальної затребуваності у вищій освіті;
4) далекоглядності й науковій обґрунтованості освітньої політики держави;
5) від інтелектуально-морального станусуспільства і його цінніснихорієнтацій. [12, 209]
Традиційне трактування освіти як фактору соціальної мобільності зводилося до декількох аспектів:
- переміщення індивіда з робітничого класу, селянства до складу інтелігенції (службовців);
- просування індивіда по професійно-трудовій вертикалі (кар'єра); його авторитет;
- суспільна активність індивіда, його рух у суспільно-політичному житті, його авторитет у суспільній думці. [12, 211]
При цьому до уваги приймалося тільки інтелектуально-когнітивний зміст вищої освіти. Вважалося, що сукупність, обсяг, тип тих наукових знань і вмінь, якими людина опановує, здобуваючи вищу освіту, єпровідною основою її соціальної мобільності.
Реальний аналіз соціомобільних функцій вищої освіти виявляє, що, по-перше, вони набагато багатогранніші й складніші. По-друге, у вищої освіти є кілька аспектів, які в суспільній думці мають різний престиж і відносно самостійну функцію в процесі соціальної мобільності.
Вища освіта, природно, і в сучасних умовах виконує функцію професійно-трудової мобільності. Однак значення її помітно знизилося. Трудова кар'єра сьогодні в більшій мірі, ніж у минулому, залежить від стану економіки, соціокультурної й соціальної сфери, протекціоністських зв'язків, корупційних механізмів. Серед такихстратифікуючих факторів і інструментів професійно-трудової й суспільно-політичної мобільності, як одноосібний дохід, майнове положення, влада, протекціонізм, корупція, особисті комунікативні й вольові якості, вища освіта займає 5-7 рангові місця [12, 215].
Як вказує Ковалева А.І., проведені ще в 90-х роках соціологами дослідження професійної діяльності інженерів київських і інших вузів на ряді підприємств машинобудування й електронної промисловості показали, що приблизно в 50 % інженерів (головним чином конструкторських професій) через 10 років спостерігається недостатність знань і невміння поповнити їх. [16, 81] Виникав ранній "соціально-професійний склероз", який помітно знижував ефективність інженерної праці. Він пояснювався слабкою, недосконалою методологічною підготовкою фахівців у вузі (несформованість евристичних здатностей інтелекту) в умовах високого динамізму розвитку науки й наукової інформації.
Спостерігаються зміни престижності різних спеціальностей. У радянський час явно недооцінювалися (у суспільній думці й особливо в державній політиці) гуманітарні спеціальності.
Це нанесло чималу соціальну втрату й суспільству, і державі, і молоді. СРСР явно відставав у підготовці фахівців в області цивільного права, психології, соціології, менеджменту, філології й ін. Стихійно ще в першій половині 90-х років XX ст. почався підйом престижу гуманітарних спеціальностей. Це привело до некерованого, але чуйного на реальні потреби суспільствапроцесу відкриття підготовки фахівців гуманітарного профілю в багатьох технічних вузах. Гуманітарні спеціальності стали в масовій свідомості не тільки престижніше технічних і природничо-наукових, але й факторами підвищеної соціальної мобільності й затребуваності. До результату XX століття й особливо на початку XXI стало негативно позначатися зниження престижності технічних і природничо-наукових спеціальностей. Цього разу держава почала ряд мір для підвищення їхньої соціальної значимості (розширенняприйому на ряд дефіцитних спеціальностей, підвищення стипендій відповідним студентам і навіть підвищення зарплати викладацькому складу, який веде підготовку за ними). Але відбулася й стихійна переорієнтація молоді з гуманітарних спеціальностей на технічні й природничо-наукові, особливо по комп'ютерних технологіях, електроніці, нанотехнологіях і ін.
Зміни в престижності тих або інших спеціальностей вищої освіти позначаються (хоча й не відразу) не тільки на соціальній мобільності особистості, молоді, але й на соціально-економічній і соціокультурній мобільності українського суспільства в цілому. Але цей процес має потребу в середньо- і довгостроковому прогнозуванні й раціональномукеруванні. У противному випадку стихія може привести до невиправданих витрат державних і суспільних коштів, інтелектуальної енергії молоді, до неефективної — у суспільному й особистому планах — соціальної мобільності нових поколінь.
В останні роки усе більш й більш помітно виявляється тенденція використовувати як фактор соціальної мобільності не стільки саму вищу освіту, скількисвідоцтво про неї, тобто диплом. Феномен соціомобільних "властивостей" диплома про вищу освіту спостерігався й у минулому, але не в такій мірі й не в таких масштабах як сьогодні. Для чималої частини студентів головне — одержати диплом про вищу освіту. Значення не має — якого профілю, по якій спеціальності. Почасти цим пояснюється "мода" на такі спеціальності, як юридичні, економічні, менеджерські й ін. Знак, символ, тобто диплом, заміняє реальність вищої освіти. Козлова О.Н, зазначає,
10-09-2015, 16:21