Міністерство освіти і науки України
Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»
Хмельницький інститут соціальних технологій
Соціально-гуманітарний факультет
Кафедра соціальної роботи
Курсова робота
З дисципліни «Теорія соціальної роботи»
на тему:
«Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями»
Виконала студентка групи
«Соціальна робота» групи СР-21
Волкова Ірина Сергіївна
Науковий керівник:
Болкун Тетяна Анатоліївна
Хмельницький – 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
1.1Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями
1.2Законодавче забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими психофізичними можливостями в Україні
1.3 Зміст реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями
РОЗДІЛ 2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
2.1Методи соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями
2.2Труднощі соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність. Важливе місце у підготовці дітей - інвалідів до інтеграції в соціальне середовище займають питання їх соціальної реабілітації.
Соціокультурна трансформація сучасного українського суспільства тісно пов’язана з розширенням сфери соціальної політики, одним із пріоритетів якої є забезпечення повноцінного функціонування суспільства, яке неможливе без створення умов для самореалізації кожної окремої людини. Об’єктами такої політики на сьогодні дедалі більше стають різноманітні групи населення, що потребують специфічних підходів та методів роботи. Процеси реформування соціального, економічного, культурного та політичного життя в Україні сприяли загостренню проблем невідповідності прав та можливостей окремих членів та груп суспільства. Особи, що визнані суспільством як девіанти або мають обмежені фізичні можливості, чи люди, що перебували у складних життєвих ситуаціях, часто неспроможні до повноцінної життєдіяльності внаслідок втрати частини соціально важливих функцій. Наприклад, часто вони не можуть адаптуватися до суспільних змін, інтегруватися у соціум, зайняти бажану економічну чи соціальну позицію тощо. Відповідно, існує потреба в соціальній реабілітації та відновленні означених функцій таких осіб. Виходячи з вищесказаного, була визначена мета дослідження.
Мета - виявити роль соціальної реабілітації в роботі з дітьми з обмеженими психофізичними можливостями.
Завдання дослідження:
1. Визначити значення соціальної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями.
2. Розглянути законодавчу базу, щодо забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими психофізичними можливостями.
3. Дослідити методи та визначити труднощі соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями.
Об'єкт дослідження - соціальна робота з дітьми з обмеженими психофізичними можливостями.
Предмет дослідження - соціальна реабілітація дітей з обмеженими психофізичними можливостями.
реабілітація функціональний обмеження соціальний
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ
ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей
з обмеженими психофізичними можливостями
Соціальна реабілітація здійснюється як під час первинної (робота з дітьми, що мають особливі потреби), так і в ході вторинної соціалізації (наприклад, з девіантами). Якщо ми говоримо про первинну соціалізацію дітей з особливими потребами, то соціальна реабілітація є частиною процесу такої соціалізації. Тут на перший план реабілітаційного процесу висувається необхідність створення оптимальних умов для розвитку фізичних та психологічних функцій та соціальних можливостей дитини. Коли йдеться про вторинну соціалізацію і соціальну реабілітацію, то остання розуміється як необхідність подолання негативних наслідків неправильної соціалізації. Наприклад, реабілітаційний процес наркозалежної особи включатиме зміну соціальної поведінки, встановлення нових контактів тощо. Але, у будь-якому разі, спочатку необхідно дослідити перебіг та наслідки первинної, а вже потім зосереджуватися на вторинній соціалізації, корекції набутих цінностей, настановлень, моделей поведінки, що має враховуватися під час соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація різних груп клієнтів соціальної роботи має різну сутність. Так, зміст реабілітації осіб з особливими потребами та осіб з девіантною поведінкою буде відрізнятися. Але, в обох випадках йдеться про відповідність соціальним нормам та соціальний контроль з боку суспільства.
Соціальну реабілітацію в науці можна розглядати в контексті різних соціальних процесів: соціалізації, соціальної нормативності, соціальної мобільності, створення соціального капіталу. Відмінності у підходах зумовлені різноманітністю соціальних груп, у зв’язку з якими соціальна
реабілітація розглядається. Вона може бути розпочата як на ранніх етапах життєдіяльності людини (як частина первинної соціалізації дітей-інвалідів), так і в більш пізньому віці (соціальна адаптація людей похилого віку); проводитися зі здоровими особистостями та тими, що мають особливі потреби; бути спрямованою на окрему особистість, певну групу, чи суспільство тощо. Спільною характеристикою усіх підходів є те, що соціальна реабілітація передбачає зміни, які б дали можливості людині до повноцінного функціонування у суспільстві. Важливо, що такі підходи торкаються не лише окремо індивіда або суспільства, а характеризують їх взаємозв’язок як то з точки зору інвестицій у людський капітал чи дослідження масової соціальної мобільності.
В Україні найбільш активно розвивається соціальна реабілітація дітей з особливими потребами (за законодавством – дітей-інвалідів). Так, в країні протягом тривалого часу формується державна система соціальної підтримки таких дітей, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту. Правові засади задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у численних нормативно-правових актах. До того ж, в державі розпочато створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.
Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.
Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:
- проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;
- проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;
- проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров'я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов'язків інвалідів та їх сімей);
- проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;
- проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.
Вибір методів соціально-педагогічної допомоги залежить від ряду взаємопов'язаних і взаємообумовлених соціально-психологічних, фізіологічних та соціокультурних факторів: категорії функціонального обмеження і обмеження життєдіяльності дитини; віку дитини; її зовнішнього вигляду (наявності дефекту зовнішності); психофізичних можливостей дитини; реакції батьків на інвалідність дитини, динаміки інвалідності; реакції найближчого оточення (родичів, друзів, колег по роботі, сусідів) на інвалідність дитини; віку батьків, їхньої емоційної зрілості; віросповідання батьків; соціокультурного і соціоекономічного статусу сім'ї; наявності в сім'ї інших дітей (інвалідів чи не інвалідів); місця проживання та інфраструктури (місто, сільська місцевість, багатоповерховий будинок тощо); наявності соціальної служби для надання соціальних послуг.
Більшість дітей з обмеженими психофізичними можливостями в Україні навчаються і виховуються у школах-інтернатах, тобто перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах. Ці діти штучно відірвані від сім'ї, що породжує проблеми у міжособистісних стосунках між батьками і дітьми, тому батькам необхідна допомога у спілкуванні з дитиною. Під час канікул таким сім'ям надається допомога у догляді й нагляді за дитиною, організовується спілкування з ровесниками за місцем проживання. Дитина має якомога частіше перебувати в сім'ї, в оточенні батьків, родичів, друзів.
Соціальна допомога дітям-інвалідам, які навчаються і виховуються в інтернатному закладі, забезпечується завдяки тісній співпраці шкіл-інтернатів і соціальних служб для молоді. Завдання соціальних служб для молоді полягають у сприянні політиці "відчинених дверей" цих закладів, надання допомоги дитині безболісно перейти у доросле життя, попередити виникнення екстремальних ситуацій чи полегшити їх наданням соціально-педагогічної та правової допомоги. Таким чином активізуються зусилля суспільства для задоволення особливих потреб дітей з обмеженими психофізичними можливостями(перебування в сім'ї, правовий захист).
З цією метою робота здійснюється у таких напрямках: реалізація рекреаційних проектів з тимчасового перебування дітей у сім'ї, спільних з школами-інтернатами програм з правової освіти дітей і підготовки їх до сімейного життя; вжиття заходів, спрямованих на розвиток співпраці шкіл-інтернатів і загальноосвітніх шкіл; створення дитячих асоціацій; залучення спонсорських коштів для додаткової фінансової підтримки дітей. Ефективними формами роботи є: клуби сімейного виховання; кризові центри; соціально-психологічні служби SOS; групи взаємодопомоги; спеціалізовані лінії Телефону довіри.
Сутність, зміст, напрямки соціальної реабілітації залежать від специфіки закладу, в якому вона проводиться, а також функцій, меж компетенції, повноважень цього закладу.
Суб'єктивність соціально - реабілітаційної діяльності виявляється у проявах індивідуальності як фахівця з соціальної реабілітації, так і дитини, включеної у соціально - реабілітаційний процес. Її якісні характеристики будуть визначатися активністю його учасників, наявністю минулого досвіду, установками, емоціями, цілями і мотивами, особливостями міжособистісних відносин, а також рівнем професійної компетентності фахівця з соціальної реабілітації.
Інтенсивність соціально - реабілітаційного процесу обумовлена наявністю у кожного фахівця з соціальної реабілітації індивідуального стилю діяльності. Його наявність дозволяє кожному з них при наявності різних особливостей нервової системи, різної структури здібностей, характеру домагатися певної ефективності при використанні різних способів і засобів впливу.
Динамічність соціально - реабілітаційної діяльності визначається поступальним рухом у реалізації поточних завдань в роботі з дитиною. Для соціально - реабілітаційного процесу важливо домагатися хоча б маленьких, але позитивних зрушень у психіці. Динамічні зміни соціально - реабілітаційного процесу в цьому випадку можуть призвести до більш суттєвих позитивних змін у розвитку особистості в цілому.
Ефективність соціально - реабілітаційної діяльності проявляється у співвідношенні досягнутого результату до максимально досяжному або заздалегідь запланованого результату. Визначити її можна тільки в тому випадку, якщо будуть чітко виділені якісні критерії вимірювання результатів. У числі основних показників визначення ефективності соціально - реабілітаційної діяльності можуть бути взяті порівнянні зміни в рівні розвитку особистості дитини, досягнутого за відповідний період, і його здатність до адаптації та інтеграції в соціальне та економічне життя з урахуванням реабілітаційного потенціалу.
До числа інших важливих особливостей соціально - реабілітаційного процесу слід віднести те, що, на відміну від педагогічного процесу, його обов'язковою умовою є, по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, по-друге, здійснюється він у нерозривній єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітації та соціальної адаптацією.
Основна мета соціально-реабілітаційної роботи забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має порушення, і спроба максимального розкриття її потенціалу для навчання.
Друга важлива мета - попередження вторинних дефектів у дітей з порушеннями розвитку, які виникають або після невдалої спроби копіювати прогресуючі первинні дефекти за допомогою медичного, терапевтичного або навчального впливу, або в результаті спотворення взаємин між дитиною та сім'єю, викликаного, зокрема, тим, що очікування батьків (або інших членів сім'ї) щодо дитини не виправдалися.
Проведення соціально - реабілітаційної роботи, що допомагає членам сім'ї досягти порозуміння з дитиною і набути навичок, більш ефективно адаптують їх до особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних погіршити порушення дитячого розвитку.
Третя мета соціально - реабілітаційної роботи - реабілітувати сім'ї, які мають дітей з затримками розвитку, щоб максимально ефективно задовольняти потреби дитини. Соціальний працівник повинен ставитися до батьків як до партнерів, вивчати спосіб функціонування конкретної сім'ї і виробляти індивідуальну програму, що відповідає потребам і стилям життя цієї сім'ї.
Система реабілітації передбачає значний набір послуг, що надаються не тільки дітям, але і їх батькам, сім'ї у цілому і більш широкому оточенню. Всі послуги координовані таким чином, щоб надати допомогу індивідуальному і сімейному розвитку і захистити права всіх членів сім'ї. Допомога при найменшій можливості повинна надаватися в природному оточенні, тобто не в ізольованому установі, а за місцем проживання, в сім'ї.
Виховуючи дитину, батьки спілкуються з іншими дітьми і батьками, спеціалістами, педагогами, вступають в системи відносин, які поміщені в інші взаємодіючі між собою системи. Діти розвиваються в сім'ї - це теж система відносин, що має власні правила, потреби та інтереси. Якщо ж дитина відвідує лікувальний або освітній заклад, то підключається ще одна система з її власними правилами і законами. А суспільство може висловлювати сім'ї, яка має дитину-інваліда, підтримку і співчуття, але може й відмовляти їй у цьому.
Щоб соціально - реабілітаційна робота була успішною, необхідно домагатися нормалізації всіх цих взаємин. Сукупність прийомів і методів, що забезпечують прогресивний розвиток дитини, яка має інвалідність, складають технології соціальної реабілітації.
1.2 Законодавче забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими
психофізичними можливостями в Україні
Сучасна політика держави щодо людей з обмеженими функціональними можливостями – це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.
До інвалідів у нашому суспільстві відносяться по-різному: одні – абсолютно байдужі до них, другі – жаліють їх, треті – активно допомагають їм. Крім того, існує стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами і прирікає її на повну ізоляцію.
Основною передумовою успішного вирішення даних проблем є державна політика щодо інвалідів. У зв‘язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення ними необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими функціональними можливостями додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча на даний момент ці діти відносяться до найбільш незахищеної категорії населення.
Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об‘єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров‘я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.
В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей з обмеженими психофізичними можливостями, дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров‘я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім‘ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.
Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:
- «Про освіту»;
- «Про державну допомогу сім‘ям з дітьми»;
- «Про фізичну культуру і спорт»;
- «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
- «Про пенсійне забезпечення»;
- «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- «Про благодійництво та благодійні організації»;
- «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України про охорону здоров‘я.
Основні положення соціальної політики держави щодо дітей з обмеженими психофізичними можливостями визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.
Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).
Реалізація державної політики у вирішенні проблем інвалідів в Україні здійснюється також загальнодержавними і регіональними програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року №1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.
У межах даної проблеми виконується низка заходів, серед яких можна виділити такі:
- Програмно-методичне забезпечення спеціальних ( корекційних) освітніх установ. (Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально-трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з порушенням інтелекту).
- Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими функціональними можливостями. (Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріалів для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей з порушеннями емоційно-вольової сфери у ході інтеграції в середовище здорових ровесників).
- Створення нових і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. (Модель психолого-педагогічної консультації
10-09-2015, 16:25