Соціальні інститути, їх види і функції

РЕФЕРАТ

На тему:

Соціальні інститути, їх види і функції

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності су­спільства є наявність загальносуспільної системи цінностей — спі­льної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо. їхня інтеріоризація (засвоєння) забезпечує інтеграцію особис­тості в соціальну систему, а отже, є най­першою умовою нормального функціону­вання суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспі­льства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути бе­руть початок з часу становлення соціології як самостійної науки. Ще Г. Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він уважав, що со­ціальні інститути («інституції») є складниками каркаса соціуму і виникають у результаті процесу диференціації суспільства.

Е. Дюркгейм тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інсти­тутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І голов­не завдання науки про суспільство — відкрити, яким чином постали інституції — політичні, юридичні, моральні, економіч­ні, релігійні тощо, які причини породили їх, яким життєвим по­требам вони відповідають.

Вітчизняний соціолог дореволюційної доби М. Ковалевський виокремлює суспільні і політичні інститути (установи), порівня­льна історія яких, на його думку, власне, і є предметом соціології.

Видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін, ви­вчаючи соціальні інститути, класифікував їх, аналізував їхні фун­кції в системі соціальної взаємодії суспільства і розглядав ці інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподі­лу індивідів у суспільстві.

Соціальні інститути стають центральним поняттям соціології для сучасного американського соціолога Р. Парсонса, а саму со­ціологію він визначає як науку про інститути. У його тлумаченні інститути є зразками, що окреслюють фундаментальний зміст поведінки, якої ми маємо право очікувати від осіб, що виконують важливі стосовно структури ролі в системі суспільства.

Як свідчить дослідження сучасного вітчизняного соціолога С. Войтовича, у свій час у радянській соціології не виробився конкретний підхід до визначення соціальних інститутів. Вони розглядалися як сукупності елементів різного рівня і порядку, як суб'єкти діяльності, як предмет діяльності чи функції тощо. Уна­слідок такого тлумачення соціальних інститутів до їх складу по­трапляє наука, матеріальне виробництво, мистецтво тощо. З ін­шого боку, соціальним інститутом уважаються тільки якісь компоненти або суттєві властивості, що трансформують певне соціальне явище в соціальний інститут. Отже, соціальний інсти­тут визначається як певна форма соціальності, стабільне утво­рення, організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація.

Досить поширеним у радянській і зарубіжній соціології було визначення соціальних інститутів за сферами життя. Відповідно до цього інститути поділялися на економічні, духовні, політичні тощо (див. рис). Інакше кажучи, усі соціальні утворення в різних сферах суспільного життя приписували до соціальних інститутів. Майже всі перелічені підходи до визначення соціальних ін­ститутів, як свідчить аналіз С. Войтовича, визнають їх функціо­нальну здатність налагоджувати суспільне життя і соціальний порядок через узгодження, об'єднання, організацію та інтеграцію намірів і поведінки соціальних суб'єктів, структурних і функціо­нальних компонентів соціальної системи.

Більшість соціологів пояснюють соціальні інститути насампе­ред як сукупність норм і цінностей, в яких втілено значущість (як для кожного індивіда, так і для суспільної системи) певних зразків поведінки.

Російський соціолог С. Фролов стверджує, що соціальний інс­титут — це організаційна система соціальних зв'язків і норм, яка об'єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями він розу­міє стандартизовані взірці поведінки в групових процесах, а під си­стемою соціальних зв'язків — переплетіння ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в пев­них межах. Наприклад, в інституті родини сукупністю суспіль­них цінностей є кохання, сімейне життя, турбота про дітей, по­вага до батьків; суспільними процедурами є виховання дітей, допомога старшим, ведення домашнього господарства; вико­нуються ролі чоловіка, дружини, дітей, сина, брата тощо. Будь-який соціальний інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зни­кає, то існування інституту втрачає сенс.

Види соціальних інститутів

Проте є інститути, конче необхідні суспільству, покликані до життя вічними цінностями. Учені зазначають, що таких інститу­тів принаймні п'ять: сімейні, політичні, економічні, освітні й ре­лігійні. Зважаючи на те що нині стали дуже важливими цінності науки, до цього переліку можна було б додати інститут науки. Соціальна діяльність і медицина, що також починають характе­ризуватися жорстко встановленими взірцями і нормами поведін­ки, теж мають бути віднесені до інститутів.

До кожного інституту входить багато груп, які визначають інституційну поведінку. Так, інститут освіти реалізується через школи, вузи тощо, інститут родини — через конкретні сім'ї, ін­ститут релігії — через церковні організації і т. д.

В. Оссовський зводить пояснення змісту соціальної інститу­ції до такої структуризації:

· група осіб, покликана виконувати організаційно-ділові фун­кції, важливі для певної спільноти;

· форма організації комплексу соціальних дій, які виконують­ся певними членами групи від імені всієї спільноти;

· комплекс установ і знарядь діяльності, які дають змогу певним членам групи виконувати публічні функції, що мають на меті задо­волення потреб групи і регулювання поведінки її членів. Специфіч­ними ознаками інституції є сталість її форми, орієнтація на розв'яза­ння основних соціальних проблем, культурний статус і культурна легітимність.

Отже, соціальні інститути — це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім'я, релі­гія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукуп­ність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних уста­нов, систему контролю. Інституційна діяльність є формою люд­ської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві.

Без соціальних інститутів жодне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядку й оргіназованості в су­спільстві.

Кожен соціальний інститут має спільні з іншими інститутами ознаки: настанови і взірці поведінки, культурні символи й утилі­тарні риси, кодекс усний і письмовий, ідеологію (див. табл.).

Так, наприклад, інституту родини притаманні такі настанови і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, повага; держави — законопослух, лояльність, субординація; освіти — прагнення до знань; бізнесу — підприємливість, економічність, прибутковість; релігії— поклоніння, лояльність, ушанування.

Сім'я має такі символічні ознаки: культурні — шлюбна обруч­ка, весільний ритуал; утилітарні — будинок, квартира, меблі; ко­декс — сімейні заборони і дозволи; ідеологія — романтичне ко­хання, соціально-психологічна сумісність, індивідуалізм тощо.

Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають по­вного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвинулися або занепали. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.

Соціальні інститути як підсистема соціального цілого, діяль­ність котрої зв'язана з реалізацією життєво важливих потреб за­гальної системи, є основою всього соціального життя й забезпечує життєдіяльність людей через виконання певних функцій (див. рис).

Види функцій соціальних інститутів

Можна вважати, що основною функцією кожного інституту є задоволення суспільних потреб. Проте для здійснення цієї функ­ції інститут має виконувати низку явних функцій, що забезпечу­ють спільну діяльність людей, які намагаються задовольнити власні потреби; це — регулятивна, інтегративна, транслююча та комунікативна функції.

Регулятивна функція проявляється в тім, що функціонування соціальних інститутів забезпечує закріплення та відтворення суспі­льних відносин, створюючи певні шаблони поведінки. Уся життєді­яльність кожної людини відбувається через її участь у функціону­ванні різних інститутів. Людина, виконуючи ті чи ті ролі, додер­жується певних правил і знає, чого можна очікувати від людей, з якими вона взаємодіє. Саме за допомогою інститутів забезпечується передбачуваність поведінки, коли кожна людина задовільняє ролеві вимоги, тобто її дії відповідають соціальним очікуванням. Таке ре­гулювання є необхідним для спільної діяльності.

Інтегративна функція полягає в забезпеченні згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів суспільства, що відбувається під впливом інституціоналізованих норм, пра­вил, санкцій і системи ролей. Інтеграція людей в інститути перед­бачає консолідацію чи об'єднання зусиль, мобілізацію кожним членом групи своїх ресурсів для досягнення спільної мети і узго­дження особистих цілей із цілями інших членів групи.

Транслююча функція полягає в передаванні соціального до­свіду новачкам соціальних інститутів. Це допомагає їм адаптува­тися до цінностей, норм, ролей інституту і забезпечує нормальне його функціонування. Так, виховання дітей у сім'ї спрямоване на додержання сімейних традицій; церква залучає якомога більше людей до відповідної віри; державні установи орієнтують грома­дян на дотримання норм закону.

Комунікативна функція полягає в розповсюдженні інфор­мації як у самому інституті з метою управління його діяльністю, так і в його взаємодії з іншими інститутами.

Окрім явних функцій, що розкриваються як визнана частина цілей соціальних інститутів, вирізняють ще й латентні функції, котрі здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

Явні функції є необхідними і очікуваними. Вони формуються й декларуються в кодексах і закріплені в системі ролей та стату­сів. Коли інститут не може впоратися з виконанням своїх явних функцій, вони можуть бути передані іншим інститутам.

Поруч з прямими результатами дії соціальних інститутів існують такі, що не передбачаються заздалегідь і не є безпосередніми цілями цих інститутів. Наприклад, церква має на меті поширення віри з до­помогою повчання і переконування. Проте незалежно від її мети з'являються фанатики, які починають гоніння на іновірців, і замість єднання починається розбрат. Отже, лише розуміння латентних функцій інститутів дає можливість уявити справжню картину соці­ального життя.

Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:

1) наявність відповідних норм і приписів, що регулюватимуть поведінку людини в межах інституту;

2) інтеграція інституту в соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства, що забезпечує формально-правову основу його діяльності, з одного боку, і можливість здійс­нювати соціальний контроль над інституціональними типами дія­льності — з другого;

3) наявність матеріальної бази, яка б забезпечувала успішне виконання інститутом нормативних приписів і здійснення соці­ального контролю.

Перша умова передбачає наявність функціонально-ролевих обов'язків, зумовлених поділом праці у структурі певного соці­ального інституту. Наприклад, в економіці, на промислових під­приємствах існують положення про структурні відділи, посадові інструкції для окремих працівників, де визначено їх права та обов'язки, а також система службового підпорядкування й субординації.

Друга умова означає, що коли цінності, культивовані органі­зацією, котра претендує на статус соціального інституту, не збі­гаються із загальносуспільними, то її діяльність не сприйматиме­ться суспільством як легітимна.

Третя умова є добре зрозумілою сама по собі. Жодний соці­альний інститут не може існувати без матеріальної основи — ані держава, ані релігія, ані культура, ані сім'я. Для виконання своїх функцій інститути мають необхідні матеріальні засоби, ресур­си, установи, у межах яких вони організовують і контролюють діяльність людей, здійснюють управління соціальними діями і зв'язками тощо. Саме через соціальні інститути індивід зв'язаний із суспільством. їхня діяльність забезпечує впев­неність індивіда, що ту чи ту його потребу буде задоволено, а мету його дії буде досягнуто.

Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, уста­нов, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

Загалом соціальний інститут характеризується наявністю та­ких ознак:

· цілі діяльності;

· конкретні функції, що забезпечують досягнення цілей;

· низка соціальних статусів і ролей, притаманних тільки да­ному соціальному інституту.

За характером цільових функцій соціальні інститути поділя­ються на:

· нормативно-орієнтувальні, що здійснюють морально-етич­ну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві за­гальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

· нормативно-регулювальні, що здійснюють регулювання по­ведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріпле­них у юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх вико­нання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

· церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні, що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної суборди­нації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:

1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорга­нізація.

Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е. Дюркгейм назвав аномією, — коли індивіди не можуть інтегруватися в основні інститути суспільства і не ви­знають найбільш значущих соціальних норм.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання пове­дінки людини в головних сферах життєдіяльності; втратою чіт­кого визначення соціальних норм, послабленням механізму со­ціального контролю, зростанням соціального напруження. А це означає, що діяльність соціальних інститутів набуває дисфункціонального характеру, перестає задовольняти потреби суспіль­ства, нові умови його життєдіяльності. Отже, головним агентом соціальних змін є соціальні інститути, а не соціальні групи і класи, як уважають марксисти. Річ у тім, що класи (коли не йдеться про політичну революцію) можуть впливати на хід су­спільного розвитку лише через інституціоналізовані форми ді­яльності, які спрямовуються й координуються в межах певних ціннісно-нормативних комплексів. Тобто соціальний розвиток суспільства відбувається через розвиток самих соціальних інститутів і налагодження регламентованих соціальних зв'язків. Що більш інституціалізованим є суспільство, то більші можли­вості воно надає для прогресивного розвитку.

Інституціалізація — це процес виникнення стабільних взір­ців соціальної взаємодії, що ґрунтується на формалізованих нор­мах, правилах, законах, звичаях, ритуалах; приведення їх у сис­тему, здатну прогнозувати соціальну поведінку в певних соціаль­них ролях — батьків, службовців, священиків тощо. Інакше ка­жучи, інституціалізація — це заміна спонтанної поведінки на пе­редбачувану, котра очікується й регулюється.

Інституціалізація — тривалий та складний процес. її ознаками є:

· оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;

· зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспря­мованою, ієрархічною;

· поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяль­ність;

· виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку профе­сійної діяльності розділяються на моральні та правові.

Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеоло­гії, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуа­лів, символів і надає організації та її цілям характеру суспіль­ної місії.

Зрілість суспільства визначається різноманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільнот.

Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами:

· виникнення нових соціальних інститутів. Так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соці­альні інститути, як освіта, наука, армія, дипломатія тощо;

· удосконалення вже існуючих соціальних інститутів, по­глиблення спеціалізації їхніх функцій, відокремлення від них но­вих соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи на­роджується Конституційний суд України, з'являється незалежний інститут слідства тощо.

Намагаючись задовольнити свої потреби, люди шукають за­соби це зробити. У процесі суспільної практики виникають певні шаблони, взірці поведінки, які згодом підтримуються громадсь­кою думкою і закріплюються законом. Так, працюючи в бізнесі, люди, прагнучи задовольнити потребу в нагромадженні коштів та позиках, створили банки, які згодом виокремилися з бізнесу в самостійний інститут.

Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного су­спільства є:

· економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують норматив­но-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи ма­теріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якістю споживання, за типами способу життя;

· політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу вико­ристання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збе­реження ідеологічних цінностей;

· культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвит­ком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєн­ням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засво­юють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, на­громаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індиві­дів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію че­рез засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, за­хист відповідних цінностей і норм.

Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім'я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи вихо­вання тощо визначаються системою правових та інших соціаль­них норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

Дещо виокремлюється тотальний інститут, що характери­зується, за Е. Гофманом, соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства, неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями, формалізованим, жорстко контрольованим розпорядком життя. Це виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика


10-09-2015, 16:32