Упорядники збірки "Економічний і соціальний розвиток України в ХХI столітті" вважають, що нинішній стан української економіки такий, що попит на працю має властивість низької еластичності або навіть повної нееластичності, в основі чого лежить штучно створене заниження рівня оплати праці, що дає змогу наймачам навіть в умовах кризи утримувати резерв робочої сили. [9, 24] Це призводить до виникнення і зростання прихованого безробіття. Низький рівень оплати праці української робочої сили, посилений до того ж невиплатами заробітної плати, ліквідував, власне кажучи, стимули до заміни її дорогою уречевленою працею.
На відміну від високорозвинених країн, де рівень освіти безробітних є істотно нижчим порівняно з зайнятими, в Україні за рівнем освіти офіційно зареєстровані безробітні практично не поступаються зайнятим.
За даними державної служби зайнятості, у січні–квітні 2008р. її послугами скористалися 1177,6 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян проти 1344,3 тис. у січні–квітні 2007р.
Кількість зареєстрованих безробітних порівняно з даними на 1 січня 2008р. скоротилася на 4,8%, а з відповідним періодом минулого року – на 16,6% і на 1 травня 2008р. становила 611,7 тис. осіб, або 43,2% усіх безробітних працездатного віку (за методологією МОП).
Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні на 1 травня 2008р. становив 2,2% від кількості населення працездатного віку, що на 0,4 відсоткового пункта нижче, ніж на відповідну дату 2007р., та на 0,1 відсоткового пункта – ніж на 1 квітня 2008р. Зменшення зазначеного показника у квітні 2008р. відбулося в основному за рахунок безробітних сільської місцевості, де він скоротився на 0,3 відсоткового пункта і становив 3,9% сільського населення працездатного віку. При цьому рівень зареєстрованого безробіття серед міського населення був більше ніж удвічі нижчим – 1,5%. [24, 27]
е) Демографічна ситуація
На 1 квітня 2008р. в Україні, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 46287,1 тис. осіб. Упродовж січня–березня 2008р. чисельність населення зменшилась на 85,5 тис. осіб, що становило 7,4 особи у розрахунку на 1000 населення.
Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природного скорочення – 90,0 тис. осіб, яке частково компенсувалось міграційним приростом населення – 4,5 тис. осіб. Природний рух населення у I кварталі 2008р. характеризувався як зростанням кількості народжених (на 4,9 тис. осіб), так і померлих (на 4,8 тис. осіб). У розрахунку на 1000 населення народжуваність збільшилась з 9,8 до 10,2 осіб, а рівень смертності – з 17,6 до 18,0 осіб. У січні–березні 2008р. порівняно з відповідним періодом минулого року міграційний приріст населення зріс з 3,6 тис. до 4,5 тис. осіб. Число прибулих в Україну на постійне проживання зменшилось з 10,7 тис. до 9,6 тис. осіб, а кількість вибулих – з 7,1 тис. до 5,1 тис. осіб. [24, 29]
Каревіна О. у своїй статті "Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України" вказує, що демографічна ситуація в Україні постійно погіршується. [12, 36] Це загрожує знелюдненням сільської місцевості, зменшенням питомої ваги людей працездатного віку, труднощами із забезпеченням обороноздатності країни тощо. Без проведення глибоких соціально-економічних реформ, ліквідації колгоспів і передачі землі в приватну власність тим, хто її обробляє, реалізації ефективної демографічної політики держави демографічна ситуація в Україні буде погіршуватися й надалі. Вирішальну роль у виправленні такого становища може відіграти лише держава, сприяючи росту національної свідомості українського народу, відновлюючи традиційні родинні цінності української нації, матеріально і морально підтримуючи сім'ї, в яких народжується і виховується по 3 і більше дітей.
Велике значення має відновлення зруйнованого комуністичним режимом генофонду української нації створенням сприятливих умов для багатодітних сімей і забезпечення державою виховання їхніх дітей в дусі традиційних цінностей української нації, вивчення рідної мови, культури, звичаїв, поваги до батьків. Все це дозволить покращити демографічну ситуацію в Україні, яка є найгіршою в світі і загрожує самому існуванню української нації і держави.
Автори, збірки, наукових праць "Соціальні виміри суспільства", вважають одним із важливих чинників демографічної кризи є економічні проблеми молодих родин, що мають недостатні або ненадійні засоби одержання сімейного доходу. [26, 13] Це призводить до відкладання народження першої дитини на пізніше, до відмови від народження другої.
Зростає частка дітей, народжених поза шлюбом. Середній заробіток жінок складає близько 88% від заробітку чоловіків. Тому незаміжні жінки не можуть собі дозволити мати більш, як одну дитину. А це відповідно призводить до зменшення народжуваності.
Демографічна політика держави повинна спрямовуватись на економічну підтримку молодих родин, створення нових робочих місць для молоді, виділення субсидій матерям, які самі виховують своїх дітей. Демографічна політика держави повинна бути спрямована не лише на матеріальну, але й на моральну підтримку молодих родин, має включати в себе роз'яснювальну і виховну роботу.
Розділ 2. Регіональні особливості соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі
Зміцнення державності України вимагає створення єдиного господарського комплексу з ефективним використанням місцевих ресурсів, переваг територіального поділу праці та запобігання ускладнень на політичному, економічному, міжетнічному підґрунті, що повинна забезпечити регіональна політика та загальнодержавна політика.
2.1 Диспропорційний характер регіонального розвитку
Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності, трансформаціями системи державного управління тощо.
Шубравська О.В вказує на те, що тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений у її роботі "Основні індикатори соціально-економічного розвитку України" аналіз свідчить про зростання у 2001-2004 роках практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах. Темпи приросту деяких основних макроекономічних показників у 2003-2004 рр. наведено у таблиці 1. [29, 26]
Жаліло Я. Белінська Я. проаналізували, що протягом 2003-2004 рр. промисловий сектор економіки України забезпечував доволі високі темпи розвитку – обсяг промислового виробництва в цілому по Україні зріс порівняно з попереднім роком у 2003 р. на 15,8%, у 2004 р. – на 12,5 %. Найбільший приріст одержано в машинобудуванні (35,8% у 2003 р. та 28,0 % у 2004 р.), целюлозно-паперовій та поліграфічній промисловості (25,7% та 25,9 % відповідно), виробництві деревини та виробів із неї (23,6% та 25,5 %), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів (20% та 12,4 %). [5, 27]
У своїй праці "Особливості соціально-економічного розвитку України в 2004 першій половині 2005 р." Жаліло Я. Белінська Я., дослідили, що галузеві особливості зростання промислового виробництва обумовили його регіональну диференціацію. Серед регіонів найбільший приріст промислового виробництва у 2003 р. відбувся у Закарпатській (44,3%), Тернопільській (34,6%), Черкаській (28,3%), Івано-Франківській (27,7%), Чернівецькій (26,9%) та Кіровоградській (24,3%) областях. У 2004 р. забезпечено приріст промислового виробництва в усіх регіонах, за винятком Одеської та Херсонської областей, найбільше зросли обсяги промислового виробництва в Автономній Республіці Крим (на 28,2%), Кіровоградській (33,8%), Закарпатській (27,4%), Волинській (22,5%) областях, м. Севастополь (25,8%). [5, 31][Див. Додаток V]
На думку цих же вчених, структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. [5, 32] Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей – металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей – машинобудування, для Луганської та Полтавської областей – виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь – виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.
У дослідженні "Особливості соціально-економічного розвитку України в 2004 першій половині 2005 р." Жаліло Я. Белінська Я., наводять данні про те, що найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва. Разом з тим, питома вага Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального промислового виробництва по країні. [5, 34] Водночас зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом промислового виробництва на одну особу – коефіцієнт варіації за цим показником впродовж останніх років становить понад 10 разів. Регіональна диференціація за показником обсягу реалізованої промислової продукції на одну особу за січень-листопад 2004 р. показана на рис. 1. [Див. Додаток VI]
Зростання виробництва спричинило значну активізацію в усіх регіонах діяльності у галузі будівництва. В 2003 р. приріст обсягу підрядних робіт у будівництві в 7 регіонах перевищував 40%, а ще в 3 регіонах – 30%. У 2004 р. приріст цього показника в 3 регіонах становив понад 60 %, ще в 6 регіонах – понад 20 %. [9, 411]
Дейнеко Л. зазначає, що показники темпів зростання у промисловості та будівництві у 2004 р. були нижчими, ніж у 2003 р., що обумовлено не в останню чергу складними політичними процесами в країні восени і в грудні минулого року. Це підтверджує відомий висновок, що важливим чинником економічного зростання є суспільно-політична стабільність в державі. [4, 23]
За період кризи знизилася конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх ринках. У загальноукраїнському експорті питома вага трьох областей – Донецької, Дніпропетровської, Запорізької – становить майже половину, проте левову частку в їхньому експорті становить продукція гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Водночас питома вага половини регіонів у загальноукраїнському експорті не перевищує 1%.
Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %. [9, 425]
Відбулися кардинальні зміни в структурі власності на регіональному рівні. В результаті приватизаційних процесів суттєво зменшилася частка державного сектора економіки регіонів: виробництво двох третин товарів і послуг у половині регіонів здійснюють приватизовані підприємства. За рахунок доходів недержавного сектора забезпечується понад 65% доходів бюджетів усіх рівнів. Кардинальні зміни у відносинах власності відбулися в аграрному секторі.
Спираючись на дослідження Жаліло Я. Белінської Я., можна сказати, що важливою ознакою інституційних змін в економіці регіонів є розвиток малого та середнього підприємництва. На жаль, сьогодні цей сектор економіки ще не виконує в повній мірі притаманних йому функцій в розвитку регіонів. Зокрема, частка малих підприємств у загальних обсягах виробленої продукції становить від 15-21% у Чернівецькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській областях та м. Севастополь до менш ніж 5% в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях. Близько 55 % загальної кількості малих підприємств (офіційна статистика в регіональному розрізі існує лише щодо малих підприємств) зосереджено лише в 7 регіонах: м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. На малих підприємствах цих регіонів працює більше половини працівників усіх малих підприємств України. За кількістю малих підприємств на 10 000 осіб населення показник вище середнього по Україні мають лише м. Київ, Миколаївська, Львівська, Харківська області та Автономна Республіка Крим. Найнижчі значення даного показника зафіксовано в Тернопільській області, а різниця між максимальним і мінімальним показниками становить 4,7 разу. Диференційованою по регіонах є також динаміка малих підприємств. Найбільш динамічним є процес створення малих підприємств у Вінницькій, Чернігівській, Київській, Запорізькій, Волинській, Дніпропетровській, Одеській областях та м. Київ. Водночас у Кіровоградській та Закарпатській областях спостерігається їхній найнижчий приріст. [5, 36]
Одночасно з активізацією економічної діяльності відбувалося деяке покращання соціальних параметрів розвитку регіонів. Зокрема, в 2004 р. в усіх регіонах збільшився розмір середньомісячної заробітної плати, в 24 регіонах приріст становив понад 20 %. При цьому регіональна диференціація темпів зростання є незначною, що, на нашу думку, обумовлено реалізацією єдиної державної політики підвищення заробітної плати у бюджетній сфері. Суттєва регіональна диференціація за розміром середньомісячної заробітної плати обумовлена структурними особливостями економіки регіонів. Варіація у 2004 р. становила 2,5 разу (рис. 2). [Див. Додаток VII]
На думку авторів колективної монографії "Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення" — економічне зростання закономірно відобразилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості. Середньомісячна чисельність зареєстрованих незайнятих громадян, які мали статус безробітних, становила за 9 місяців 2004 р. 993,9 тис. осіб, або 4,9% економічно активного населення працездатного віку. Спостерігається значна диференціація цього показника за регіонами, де рівень зареєстрованого безробіття коливається від 10,5% у Тернопільській та 7,8% у Рівненській і Чернівецькій областях, до 0,6% у м. Київ. [10, 78]
В цій же монографії наводяться дані про рівень безробіття населення — цей рівень, визначений за методологією МОП, у цілому по країні скоротився з 8,7% до 7,8%, у міського населення – з 8,8% до 8,1%, у сільській місцевості відповідно з 8,5% до 7,2% (Рис. 3). Серед населення працездатного віку рівень безробіття за методологією МОП складав 8,4%. Однак зазначена динаміка виглядає дещо неоднозначною, якщо врахувати, що протягом 2002-2004 років зменшувалась кількість економічно активного населення. [10, 83] [Див. Додаток VIII]
Так, за підрахунками наведеними у дослідженні Жаліло Я. і Белінської Я., станом на 1 листопада 2004 р. в Україні налічувалось 22217 тис. осіб економічно активного населення, що на 1,8% менше рівня 2003 р. і на 2,5% – рівня 2002 р. Поряд з цим, спостерігається поступове зменшення частки осіб працездатного віку у загальній кількості економічно активного населення (з 93,15% у 2003 р. до 92,12% за 9 місяців 2004 р.). Нерівномірно у регіональному розрізі змінювалась також чисельність безробітних. Найбільше зниження кількості безробітних за 9 місяців 2004 р. відбулося у Харківській (на 38%), Запорізькій (на 30%), Київській (на 29%), Чернігівській та Івано-Франківській (на 28%) областях. Водночас значне збільшення кількості безробітних спостерігалося у Чернівецькій (32%), Вінницькій (25%), Черкаській (16%) областях та у м. Київ (19%). Зазначені неоднорідні тенденції могли значною мірою вплинути на загальну динаміку показника безробіття, тому не можна говорити однозначно про позитивну закономірність у цьому аспекті. [5, 36]
Загалом за роки незалежності, як вказується у збірнику тез третьої міжнародної науко-практичної конференції молодих вчених — регіональна диференціація за всіма економічними і соціальними показниками відчутно зросла. Зокрема, за узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку – показником обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу – різниця між максимальним і мінімальним його значенням зросла з 2,7 разу у 1996 р. до 5,8 разу у 2002 р. Відбувся територіальний перерозподіл економічного потенціалу, його зосередження в кількох найпотужніших регіонах. [9, 476]
Негативною тенденцією регіонального розвитку в умовах кризи 90-их років став спад економічного обміну між регіонами, найбільш тісні економічні зв'язки існують лише між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською областями, в яких сконцентрована металургійна промисловість України та все необхідне для її функціонування: виробничі фонди, сировина (коксівне та енергетичне вугілля, залізна руда), електроенергетика, робоча сила відповідної кваліфікації. З іншими регіонами економічні зв'язки набагато слабкіші. Участь у міжрегіональному ринку товарів більше половини областей України незначна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах, або обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію національного внутрішнього ринку. [10, 99]
Таким чином, аналіз наведених вище та інших показників дозволив зробити авторам колективної монографії "Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення",наступні висновки щодо соціально-економічного розвитку регіонів:
1) Процеси економічного зростання в більшості регіонів за останні чотири роки набули стійкого та динамічного характеру.
2) Позитивна динаміка соціальних параметрів у регіонах відстає від динаміки економічних процесів, у більшості регіонів дуже гострою залишається проблема зайнятості.
3) Більшість регіонів мають низький рівень конкурентоспроможності й привабливості для іноземних інвестицій.
4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми
5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення. [10, 344]
Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.
2.2 Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України
Соціально-економічна дезінтеграція – це процес, що характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни.
Каревіна О. у своїй статті "Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України" вказує на те, що початок ослаблення міжрегіональної соціально-економічної взаємодії в
10-09-2015, 15:17