Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формуванні злочинної поведінки. Це є наслідком існування різних точок зору щодо теорії злочинності, причин її виникнення.
Теологічний підхід до визначення злочинності полягає в тому, що поняття злочинного завжди пов’язується із крайніми проявами зла. Злочинним вважається зазіхання на вище добро; злочинець – це безпосереднє втілення зла. Ідеї, що були сформульовані в рамках цього підходу, досить складні. Більшість з них носять характер, недоведений на рівні наукових аргументів. Водночас ці ідеї мають світоглядне значення. Так, акцент у контексті впливу на злочинність кожен повинен робити на самого себе (самовдосконалення). Релігійні заходи впливу на злочинність мають значний антикриміногенний потенціал. Основні з них – проповідь, зразок порядності в діяннях і помислах. З ними тісно пов’язані такі нетрадиційні заходи впливу на злочинність, як молитви, медитація. Вони привертають увагу до біоенергетичних аспектів злочинності. Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття – сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів, сукупність яких у суспільстві й утворює злочинність. З позицій правового підходу до розуміння злочинності можна аналізувати статистичні сукупності злочинів та осіб, які їх вчинили.
У рамках антропологічного підходу злочинність визначається як хвороба не суспільства, а окремих людей. З погляду цього підходу, визначення злочинності може звучати як «злочинність – це хвороба духу». Злочинність, на думку прихильників цього підходу, – результат виродження, дегенерації, наслідок тих або інших психофізіологічних аномалій, що тягнуть «моральне божевілля». Злочинцем народжуються, а не стають.
В рамках цього підходу застосовуються заходи, які заслуговують на увагу. Наприклад, в контексті обмеження злочинності необхідно піклуватися про психічне й фізичне здоров’я нації (збільшення числа психофізіологічних аномалій – підстава для прогнозу зростання злочинності). Крім того, розробки кримінальних антропологів можуть бути використані в контексті набуття нових даних про природу людської поведінки з урахуванням беззаперечних висновків кримінальних соціологів.
Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність – це хвороба соціуму, а злочини – ознаки цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать прямо від волі законодавця – від того, які діяння криміналізовані, а які дозволені. За образним висловлюванням, злочинність – соціальна патологія, яка має високий ступень суспільної небезпеки. Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:
- розгляд злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства – здатності породжувати злочини у великій кількості;
- визначення категорії «злочин», що не залежить від законодавства (виключення такої ознаки як протиправність, при збереженні обвинувачення й акцентуванні уваги на суспільній небезпеці).
На підставі соціологічного підходу можна впливати не лише на сукупність злочинів і злочинців, а й на причини та умови, які породжують протиправну поведінку.
Крім того, в контексті соціологічного підходу з урахуванням позицій кримінальної антропології можливою стає визначення поняття злочинності як різновиду деструктивної активності, різновиду соціальної практики, що має неабияке значення для виокремлення нових поглядів на протидію злочинності.
3. Особливості взаємовпливу девіантної поведінки і злочинності
3.1 Причини соціальних девіацій і злочинності
Девіація, як вже зазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина – біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.
Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації (фізичні особливості – причина девіантної поведінки).
Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.
Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм – Дюркгейм; розрив у системі «цілі – засоби» – Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, суперечливість норм – Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною групою та іншими – Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).
Перше соціологічне пояснення відхилу дав Емiль Дюркгейм[19] , який запропонував теорію аномії. Слово "аномія" буквально означає "вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативності". Цим терміном Дюркгейм позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть (для деяких аспектів соціальної діяльності) взагалі зникають.
Дюркгейм звернув увагу, що такі ситуації складаються у часи криз та радикальних соціальних змін (наприклад, при спаді ділової активності та невпинній інфляції), коли люди втрачають впевненість в тому, що очікують, або коли їм важко формувати свої дії в поняттях узгоджених норм. У такі часи старі норми у дійсних умовах не видаються доречними, а норми, що тільки виникають, занадто двозначні та ще не досить ясно сформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для поведінки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабів поведінки, що відхиляється.
Перевірку цієї гіпотези він провів шляхом аналізу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економічних спадів та підйомів рівень самогубств стає вищим від звичайного. Дюркгейм пояснював це тим, що саме у часи швидких змін відбуваються "порушення колективного порядку" (як він це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтація людей.
Хоча теорія Дюркгейма і піддавалась критиці, основна ідея, а саме – соціальної дезорганізації як принципу пояснення поведінки, що відхиляється, вважається загальновизнаною i тепер. Термін «соціальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія, тобто такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалі зникають.
Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних, або релiгiйних чи «iдеологiйних» груп (тобто груп з різними iдеологiями; iдеологiйний – це те, що належить до ідеології; «ідеологічний» – це те, до чого належить ідеологія). Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рiвнi мiграцiї.
Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціолога Роберта Мертона[20] . Мертон вважає, що причиною відхилу (девiацiї) є розрив мiж цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у бiльшостi випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості досягнути мети, що визначається цінністю культури.
Мертон ідентифікував п'ять типів реагування на дилему мети та засобів, чотири з яких є пристосуваннями до умов аномії, що відхиляються:
1. Перший – це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та схвалені їхньою культурою засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.
2. Це – iновацiя, коли люди швидко просуваються до визначеної їхньою культурою мети, в той час коли вони відмовляються від схвалених культурою шляхів її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.
3. Третє – ритуалiзм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб'єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною для багатьох її службовців – чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.
4. Четверте – це рiтритизм – «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються як від цілей, що пропонує культура, так й від схвалених суспільством засобів їх досягнення, й не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші – вони залишаються у суспiльствi, але вони «не з ним».
5. П'яте – це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цiлi та засоби, що пропонує суспільство та замінюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими iдеологiями.
Способи індивідуальної адаптації стосуються не особистості, а ролевої поведінки. Таж сама особа – в залежності від ситуації – може вдаватися до того чи іншого шляху реагування. Концепція Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девiацiю в одному контексті, в одній системі спiввiдношення, а не як непов'язані категорії. Крім того, ця концепція показує, що відхилення не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартів, як часто припускали раніше. Так, крадій не заперечує соціально схвалену мету досягнення соціального успіху. Він може ставитися до неї з таким ж захопленням, як і молодий службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, який культивує ритуалiзм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але доводить їх виконання до абсурду. В цьому розумiннi – поведінка i вора i чиновника – девіантна, вiдхильна.
Теорія структурної напруженості привертає увагу до тих процесів, якими суспільство породжує девiацiю, відхили. Це дуже привабливий пiдхiд, тому що він дає підставу для оптимістичного погляду на людську природу. Злодії, з цієї точки зору, здійснюють злочини під суспільним тиском i вони можуть дотримуватись законів, якщо дати їм шанс. Вирішення проблеми злочинності, з цієї точки зору, полягає у реформуванні суспільства так, щоб наблизити його до ідеалів демократії та рівноправності.
Критики цього підходу мають досить підстав. Наприклад, якщо ця теорія коректна, правопорушнiсть має бути найбільшою, коли домагання (aspirations) є високими, а очікування – низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соціальною належністю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий. Більш того, Мертон виходить з того, що в американському суспiльствi існує консенсус цінностей та цілей. Але критики зауважують, що американське суспільство є плюралістичним з досить великою кiлькiстю різних субкультур. Є значна кiлькiсть прикладів існування мов би «поведінки, що відхиляється», що може бути поясненим через непридатність застосування до них тих же самих норм, які спрямовують поведінку бiльшостi населення США (наприклад, деякі норми індіанців стосовно шлюбу).
3.2 Соціальні девіації як причини злочинності
Маючи спільний генезис, різні форми девіантної поведінки певним чином взаємопов'язані. Наприклад, в результаті віктимологічних опитів ясно, що реальний рівень загальнокримінальної злочинності в 10-15 разів вищий за офіційно зареєстрований, що існує певний взаємозв'язок між рівнем і динамікою вбивств і самогубств, що цілком безперечно певним чином змінюється структура наркотичних засобів, що споживаються тощо.
Взаємовплив різних форм соціальних девіацій проявляється у наступному.
По-перше, відносно стійкий характер взаємозв'язків. Так, споконвіку в різних державах виявлялася стійка, нерідко зворотна кореляційна залежність між насильницькою і корисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацією населення, вбивствами і самогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо. Пік самогубств,що припадає на весну-літо, встановлений Е. Дюркгеймом на прикладі Франції XIX ст., фіксується і зараз в багатьох країнах.
По-друге, наочна залежність різних форм девіантної поведінки від середовища – економічних, соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників. При цьому різні соціальні девіації по-різному реагують на середовище впливу. Відомо, наприклад, що під час воєнних дій знижується рівень самогубств, в періоди економічних криз зростає корислива злочинність і скорочується (абсолютно або відносно) насильницька. А економічний бум супроводжується вибухом насильницької злочинності. В сучасному світі ескалація[21] насильства нівелює цю тенденцію, проте вона все ж виявляється у відповідних умовах, хоч би і в згладженому вигляді.
По-третє, взаємозв'язки різних форм поведінки, що відхиляються, складні і суперечливі, часто не відповідають буденним уявленням. Нерідко спостерігається індукція форм соціальної патології, коли одне негативне явище підсилює інше (алкоголізація – хуліганство і деякі насильницькі злочини, наркотизм – корисливі, бюрократизм – посадові і господарські). Як свідчить статистика, 90% випадків хуліганства, 90% зґвалтування за обставин, що обтяжують, майже 40% інших злочинів пов'язані з пияцтвом. Вбивства, пограбування, розбійницькі напади, заподія тяжких ушкоджень тіла у 70% випадків відбуваються особами у нетверезому стані; близько 50% усіх розлучень також пов'язані з пияцтвом. Проте емпірично встановлені і зворотні зв'язки, коли, наприклад, зростання алкоголізації супроводжується зниженням рівня злочинності, в зворотній кореляційній залежності знаходяться вбивства і самогубства.
Ряд вчених висловлюють думку про те, що не можна вважати, наприклад, вживання алкоголю прямою причиною неправомірної поведінки. Так, за словами Е.Гіденса, представляється некоректним досить поширене уявлення про те, що пияцтво – одна з причин злочинності. Вони співвідносяться не як причина і наслідок, але як такі, що стоять в одному ряду, суспільні явища з єдиними соціальними причинами. Різні форми соціальної патології можуть або збігатися, підсилюючи одна одну, або «розлучатися» в зворотній залежності, пригнічуючи одна другу («інтерференція» різних форм девіантної поведінки)[22] .
Ця думка заслуговує певної уваги. Проте вивчення девіантної поведінки і взаємного впливу між різними її проявами заслуговує більшого емпіричного і теоретичного дослідження.
Висновки
Наявність норм, які регулюють відносини між людьми (моральні, соціальні, правові), є невід’ємною складовою кожного суспільства. Тому невід’ємним є і порушення та відхилення від цих норм.
Таким чином, підсумовуючи дану роботу, можна виділити основні її положення.
Вивчення девіантної поведінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами. По-перше, серед традиційних наук з середини XIX ст. почалося соціологічне осмислення соціальної реальності: соціологічна школа кримінального права, соціологічна спрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальної поведінки і проституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження із застосуванням різних методів. По-друге, в кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’явилися перші праці, які поклали основу формування теорії девіантної поведінки з точки зору соціології. В результаті багаточисельних наукових досліджень були отримані (і продовжують накопичуватись) взаємодоповнюючі і уточнюючі одна одну відомості про різні форми девіантної поведінки.
Під девіантною поведінкою розуміють діяльність, що переступає узвичаєні норми. Уявлення про девіантність може змінюватися залежно від місця й часу; нормальна поведінка в одній культурній ситуації може бути названа девіантною в іншій. Важливим для розуміння відхилень є поняття норми. Це є межа, міра припустимого (з метою збереження і зміни системи). Можна виділити два типи девіантної поведінки. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих форм. Другий тип пов'язаний із процесом розвитку суспільства та є для нього позитивним.
До основних форм негативної девіантної поведінки належить делінквентна поведінка, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство. Делінквентна поведінка – це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину, а також злочинної поведінки.
Важливим елементом вивчення девіантної поведінки є дослідження причин її виникнення. Біологічні теорії девіації трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації. Психоаналітична теорія наголошує на о притаманній особистості внутрішній конфліктності, яка спричиняє девіацію. Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації, – остання настає як наслідок різних форм аномії, соціальної, культурної, групової, кримінологічної дезорганізації.
Найважливішим аспектом даної роботи є дослідження різних форм взаємного впливу соціальних девіацій між собою і, зокрема, на злочинність. Цей вплив має відносно стійкий характер. Проявляється він у стійкій, нерідко – зворотній залежності між насильницькою і корисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацією населення, вбивствами і самогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо. Також, наявна залежність різних форм девіантної поведінки від середовища – економічних, соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників. Вплив певних форм поведінки, що відхиляється, одна на одну може бути як на збільшення та посилення, так і на послаблення.
Отже, дослідження взаємозв’язку і взаємовпливу соціальних девіацій і злочинності залишається актуальним для багатьох наук – соціології, психології, а також кримінології
Список використаної літератури
1. http://winchesterpubguide.com/40-tipologiya-socialnix-vidxilen-ta-formi-deviantnoyi-povedinki.html
2. Габиани А. Наркотизм (конкретно-социологическое исследование по материалам Грузинской ССР). Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1977. – С.23;
3. Гернет М.Н. Избранные произведения. М.: Юридическая литература, 1974. М. - С.441;
4. Герцензон А.А. Введение в советскую криминологию. - М.: Юридическая литература, 1965. – С.46.
5. Герцензон А.А. Преступность и алкоголизм в РСФСР / Под ред. Г.М.Сегала и Ц.М.Фейнберг. М.: Красный печатник, 1930. – С.12-27;
6. Гилинский Я. И. Некоторые проблемы отклоняющегося поведения// Преступность и ее предупреждение. Л., 1971. Вып. 2. С. 95 — 102
7. Гіденс Е. Соціологія: підр. – К.; Основи, 1999. – С. 250.
8. Дюркгейм Е. “О разделении общественного труда. Метод социологии.” – М.: Наука, 1991. – С.572.
9. ЖижиленкоА.А.Преступность и ее факторы. - Санкт.-Пб., 1922. – С.56-78;
10. ЗаиграевГ.Г.Общество и алкоголь. - М: НИИ МВД РФ, 1992, - С. 123-130;
11. Карпец И.И. Проблема преступности. - М.: Юридическая литература, 1969. – С.37-40;
12. Кетле А. Социальная физика, или опыт исследования о развитии человеческих способностей, - К., 1991. – С.69.
13. Ковалев В. В. Психиатрия детского возраста. - М., 1979. – С.47.
14. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии. - М.: Юридическая литература, 1968. – С.14;
15. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. - М.: МГУ, 1969. – С.213.
16. Левин Б.М. Мнимые потребности. - М.: Изд-во
10-09-2015, 16:24