Саме у особливостях індустріалізації України криється асиметрія між україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберігалася достатньо довго. Фактично тільки з 60-х років ХХ в. почалася стрімка урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців складала 36,6%, то в 1989 р. - вже 60,3%. Росіяни ж і в 1959 р., і в 1989 р. переважно були городянами (80,8% і 87,6% відповідно).
Етнічна домінуюча коаліція українців і росіян виникла в Україні через безліч причин. Головні серед них - взаємодоповнення в суспільному розподілі праці, відвертість культурних світів і діалогічний характер відносин між ними. Кращим індикатором міцності цієї домінуючої коаліції є спільність ціннісних орієнтацій українців і росіян в сучасній Україні.
Міжнаціональний мир в нашій країні зберігається перш за все завдяки українсько-російській домінуючій коаліції. Через це державна політика в етно-культурній сфері повинна виходити з цієї обставини. Проте, важливо не тільки визнавати першорядну вагу цієї реальності. Необхідно бачити тенденції, які вона породжує в розвитку етнічної структури України. Зупинимося на двох з них:
Перша пов'язана з тим, що проявом домінуючої коаліції в мовній сфері стала фактично повсюдна двомовність населення України. І практика існування української держави показала, що плідною є функціональна двомовність.
Друга пов'язана з міжрегіональними відносинами. Існування домінуючої коаліції вимагає їх гармонізації. Особливо складною проблемою є проблема відносин західного та східного регіонів. Домінуюча коаліція для свого розвитку припускає досягнення згоди між Сходом і Заходом України на базі історичного компромісу.
З погляду цього імперативу для України смертельну небезпеку представляє роздування суперечностей по лінії “росіяни - українці” і “Схід - Захід”. Домінуюча українсько-російська коаліція навпаки, направляє розвиток країни по шляху, який може забезпечити їй єдність і процвітання.
Але нажаль зараз існують конфліктогенні фактори, які створюються завдяки позицій з таких питань, як: спрямованість національно - культурного розвитку країни; інтерпретації найбільш важливих подій в історії України; політико – ідеологічної орієнтації; електоральні вподобання.
Прокоментуємо деякі з вказаних факторів. Насправді спрямованість розвитку країни надзвичайно важлива в сучасному суспільстві, але як показує дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна крайні форми інтеграції до Європи чи Росії підтримують не більше 13 % ( 9% повна інтеграція до Європи та 4% повна інтеграція до Росії), решту людей задовольняють гарні відносини з прозорими кордонами з Росією та прагнення до європейських стандартів життя в Україні не впадаючи в крайні форми, що підтверджує той факт, що у більшості випадків цей конфлікт використовується, як маніпулятор свідомості людей. Виходячи з цього для України сьогодні є найбільш прийнятним «поміркована» зовнішня політика, яка не буде слугувати каталізатором конфліктів у країні [12].
Надзвичайно проблемним є питання інтерпретації історії, адже на сьогодні за думкою В. Середи в Україні існує дві моделі історії : « українська модель національного минулого» і «радянська модель національного минулого» і саме в цьому питанні є найбільше проблем монолітності нації, адже ті, хто на Заході вважаються героями, на Сході – навпаки є антигероями, приклад С. Бандери [12 c. 99]. Мабуть у цьому випадку просто держава не повинна загострювати увагу на тих моментах, які можуть породжувати розкол у суспільстві, а процес навчання проводити за принципом, важливості вчинку для майбутньої незалежності України.
Політико – ідеологічні орієнтації і електоральні вподобання найчастіше не є ключовим фактором роз’єднання країни, адже всюди, де існують вільні вибори буде існувати розподіл політичних вподобань, просто у подальшому керівникам держави не треба загострювати обстановку навколо електоральних уподобань, а йти шляхом помірності, як це роблять представники інших країн.
Цікавим, щодо відносин жителів Західного та Східного регіонів є дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна стосовно конфліктогенного потенціалу українців сходу та заходу [12]. Це дослідження показало, що у більшості випадків суттєвих причин для конфлікту не існує, найчастіше прослідковується нестача інформації один про одного, так на питання стосовно характеристик жителів цих регіонів не змогло відповісти біля 40% жителів Західної України і біля 30% жителів Східної України, що свідчить про нестачу інформації, стосовно один одного. Але у результатах цього дослідження надзвичайно важливо відмітити, що українці Західної та Східної України бачать позитивні якості у своїх сусідах. Наприклад, 82,7 % жителів Сходу впевнені, о саме Захід є колискою українських традицій, близько 61% стверджують, що на Заході мешкають патріоти України, 33,5 відсотків вважають, що на сході мешкають відкриті доброзичливі люди [12]. Дані цього дослідження є надзвичайно важливими для подальшого націє будівництва, адже завдяки ним ми бачимо, що в Україні є та «критична маса» людей, що здатна поєднати Україну.
Значно більш серйозніша проблема, пов’язана зі станом міжнаціональних відносин, склалася у Криму. Крим – це батьківщина кримськотатарського народу, що мав тут до 1738 року свою державність. Але у 1944 р. більшість кримських татар була піддана насильницькій депортації. Процес їх повергнення почався з кінця 1980-х років і триває досі. Сьогодні кримські татари складають 10% населення Криму ( 270 тисяч). За розрахунками, ще не менше 250 тисяч депортованих залишаються на місцях депортації і шукають можливості повернення на батьківщину [21].
Очевидно, ситуацію можна означити тим, що цей народ переживає нині найкритичніший період своєї історії, - період, коли вирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродження як самобутня етнокультурна спільнота, що склалася історично.
Що ж до так званого "ісламського фактора" та його ролі у формуванні міжетнічних відносин у Криму, слід зазначити, що цей фактор створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю анти кримськотатарської пропаганди, зокрема, в засобах масової інформації Криму, що активізувалася недавніми подіями в Косові й особливо другою Чеченською війною. Будь-яке незнання про яке-небудь явище, як відомо, породжує найбезглуздіші пересуди і неосвічені уявлення. Масове повернення кримських татар до України, що почалося якихось двадцять років тому, викликало появу безлічі різних міфів і далеких від істини думок, які продукуються народною чуткою і різними ЗМІ, а також транслюються різного роду політиками.
В рамках дослідження було проглянутий ряд газет, на основі рублікаций яких було виділено такі п'ять міфів про кримських татар [19 c.5]:
1. Кримські татари краще за інших забезпечені землею. Останнім часом поряд ЗМІ на кримських татар цілеспрямовано навішується ярлик «самозагарбників», оскільки земельні самозагарби в Криму — це, нібито, суто кримський-татарське явище. Одночасно активно культивується міф про те, що кримські татари, нібито забезпечені, земельними ділянками під індивідуальне житлове будівництво набагато краще, ніж решта кримчан.
Проте, згідно озвученим не так давно даним прокуратури АРК, тільки 35% захоплених територій в автономії «окуповано» особами з числа раніше депортованих громадян, а 65% самозахватів — це землі, самовільно зайняті різними бізнес-структурами. В даний час в середньому на одного репатріанта, що поселився в сільській місцевості, доводиться землі на 40% менше, ніж на осіб інших національностей. Проблема також полягає в тому, що татари не хочуть селитися в степовому Криму, а намагаються отримувати ділянки біля моря або під Сімферополем.
2. Кримські татари ніколи не жили на Південному березі Криму. Проте факти свідчать про зворотний. Згідно інформаційно-довідковій допомозі «Етнічна історія Криму в таблицях, картосхемах і діаграмах», виданому минулого року за даними переписів населення Кримським етнографічним музеєм при фінансовій підтримці Верховного комісара ОБСЄ, до депортації 1944 року частка кримських татар в населенні, скажімо, Алуштінського району складала 63,1%, Судакського — 70,3%, Балаклавського — 55%.
3. Кримські татари — ваххабіти і ісламські екстремісти. Одна з популярних останнім часом «страшилок», пов'язаних з кримськими татарами, стосується релігійної сфери, в якій нібито відбувається стрімка радикалізація ісламу. Переважна більшість кримських татар — мусульмане-сунніти що характеризується помірністю і відрізняється сприйнятливістю до світського пристрою життя.
4. Кримські татари — сепаратисти. Після визнання незалежності Косова в українських і російських ЗМІ особливо актуалізувався міф про те, що кримські татари і їх представницький орган, меджліс, готують грунт для від'єднання Криму від України з подальшим його приєднанням до Туреччини. Проте кримських татар, мабуть, менше інших жителів півострова можна запідозрити в сепаратистських настроях. Їх лідери у відмінність, скажімо, від представників проросійських політичних сил ніколи не декларували від'єднання Криму від України, а навпроти, завжди займали проукраїнську позицію. Невипадково свого часу з'явився розхожий вираз, що «справжні українці в Криму — це кримські татари». Що підтверджує соціологічне опитування «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму», що свідчить, що 86, 4% кримських татар за присутність Криму в складі України.[13]
Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, відмітимо, що сучасну ситуацію в міжетнічній сфері українського соціуму характеризують наступні проблеми:
- Стихійність становлення української поліетнічної (політичної) нації, що поглиблює етнорегіональні відмінності, заважає становленню спільної загальнонаціональної свідомості, утвердженню української національної ідеї.
- Відсутність ефективної, з урахуванням регіональних особливостей, політики підтримки української мови та культури, яка була б із розумінням сприйнята більшістю російськомовного населення. Результатом є подальша мовна деукраїнізація населення.
- Збереження високих темпів асиміляції переважної більшості національних спільнот, як правило (за винятком польської меншини) російськомовного напряму.
- Відсутність постійного системного моніторингу політичного, соціально-економічного та культурного стану, у якому перебувають етнічні спільноти, що заважає виявленню реального рівня задоволення їхніх інтересів і потреб і налагодженню між ними діалогу для обговорення протиріч, що виникають на ґрунті розбіжностей інтересів.
- Висока присутність еміграційних настроїв в середовищі етнічних неукраїнців, що має наслідком пасивність значної їх частини в участі у створенні в Україні громадянського суспільства.
- Незавершеність процесу облаштування депортованих у минулому за етнічною ознакою народів, насамперед кримських татар. Нині в складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять 12,1 %. У порівнянні з 1989 роком їхня кількість на півострові зросла в 6,4 рази. Сьогодні складнощі процесів репатріації та інтеграції кримських татар обумовлені негативними стереотипами щодо них, впровадженими радянською владою, труднощами реформування сфери економічних відносин, пов'язаних, зокрема, із земельною приватизацією, що призводить до ускладнень у взаєминах репатріантів з решта населенням Автономії і владою. Окрім іміджевих, політичних та економічних проблем, які супроводжують процес інтеграції кримських татар в українське суспільство, окреслився й комплекс питань у культурно-освітній сфері, потребою відродження понівеченої за роки вигнання кримськотатарської культури (автохтонної топоніміки, повернення культурних цінностей), мови.
- Неувага та неефективна політика щодо зникаючих народів. Насамперед, це стосується кримчаків, кількість яких (близько 400 чол.) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину. Подібна небезпека стає дедалі більш реальною для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується. Зараз вона становить менше 1200 чол.
- Наявність соціально неадаптованих меншин. В першу чергу це роми, рисами життя яких є хронічне безробіття, висока дитяча смертність, високий рівень захворювань, антисанітарні умови проживання. Аналогічні проблеми притаманні й новим іммігрантським групам.
- Посилення процесів міграції до України представників тих громад, які не проживали традиційно на її території, та нелегальної міграції. Більшість нелегалів прагне потрапити до країн Західної Європи, а відтак розглядає Україну як транзитну територію. Це призводить до утворення в Україні новітніх етнічних груп.
- Недостатня залученість національних меншин (крім росіян) і корінних народів у процес прийняття життєво важливих для них рішень.
- Незадовільний рівень державного етнополітичного менеджменту, фахової підготовки службовців органів місцевої влади і місцевого самоврядування, відповідальних за здійснення державної етнополітики.
- Відсутність ефективної координації реалізації державної етнополітики в системі органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Враховуючи всі ці проблеми необхідно розуміти, що без їх вирішення цих проблем подальший розвиток міжетнічних відносин буде гальмуватися, що зашкодить розвитку всієї країни, адже навіть короткий огляд етнічної структури населення України свідчить, що успіх державного будівництва вимагає участі у ньому всіх етнічних груп України, як великих, так і малих, в однаковій мірі зацікавлених у зміцненні й процвітанні їхнього загального дому. На історичному референдумі 1 грудня 1991 р. 92% населення України, проголосували за незалежність України та її суверенітет. Можна з упевненістю сказати, що якби українці, що прагнули створення своєї держави, не одержали підтримки з боку не українців, що складали на той час 27% населення країни, перспектива здобуття незалежності була б безнадійною.
Висновки
Реалізуючи поставлені в курсової роботі завдання, ми дійшли до наступних висновків:
Міжетнічні відносини — різновид соціальних зв’язків між структурними елементами суспільства, об’єктом і суб’єктом яких є етнічні групи, на які впливають такі чинники: історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні, окремі вчені вважають доцільним виділити ще і політичні чинники. Сукупність всіх цих чинників формують посилання для міжетнічних відносин. В рамках дослідження було виявлено, що найбільше у сучасній Україні мають вплив історичні, політичні та соціальні чинники, що проявляють себе у регіональних, лінгвістичних, етнічних факторах.
У другом розділі, охарактеризувавши всі ці фактори, ми прийшли до висновку, що через історичні посилання, фактори регіонального роз’єднання, була визначена «українська дуга» нестабільності згідно з теорією «Лінії Хантингтона», що поділяє Україну на схід та захід по Дніпру, що, в свою чергу, передбачає існування різних ментальних комплексів, різних традицій, що відобразилися на релігії, мові спілкування і навіть сфери зайнятості.
Був розглянутий асиміляційний потенціал різних етнонаціональних груп. Так, з точки зору лінгвістичною складової, найбільше здатні до «україномовної» асиміляції поляки, німці, цигані, а найменше - росіяни, євреї, кримські татари. Також було визначено, що з історичних посилань на сьогодні в країні існує білінгвізм, що зумовлюється поширеністю російської мови на сході та української - на заході, фактором стримання лінгвістичної конфліктності у цій ситуації виступає знання двох мов більшістю населення та центральна Україна, де поєднується україномовне населення з російськомовним.
Характеризуючи стан міжетнічних відносин останніх років, була визначена висока конфліктогенність українців і відсутність етнічної толерантності, (ці висновки були зроблені на основі дослідження Н.Паніної за шкалою Богардуса). За цими даними більшість українців не бажає бачити представника іншого етносу у якості мешканця країни. Були визначені такі риси сучасного українця як «одностайний ізоляціонізм», «східнослов’янська відокремленість», «надмірна обережність».
Окремо було розглянуто етнонаціональний статус кримськотатарського етносу. Враховуючи той фактор, що зараз кримські татари переживають найтяжчий період свого існування- становлення їх як окремого етносу, варто врахувати, що для достатнього рівня асиміляції їх в українське суспільство існує безліч перешкод. Однією з головних перешкод є "ісламський фактор". Слід зазначити, що цей фактор створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю антикримськотатарської пропаганди. Також спекулятивним питанням виявилася тема сепаратизму кримських татар, адже у суспільстві існує міф про бажання багатьох кримських татар відокремити Крим від України, як виявилося в рамках дослідження це дійсно міф, адже як стверджує соціологічне опитування «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму», що свідчить, що 86, 4% кримських татар за присутність Криму в складі України. [13]
Враховуючи появу цих міфів, треба розуміти, що будь-яке незнання про явище, як відомо, породжує найбезглуздіші пересуди і неосвічені уявлення. Масове повернення кримських татар до України, що почалося якихось двадцять років тому і викликало появу безлічі різних міфів і далеких від істини думок, бо більшість людей майже нічого не знає про цей етнос, адже навіть, рівень знання історії кримських татар в рамках шкільної історії допомагає зрозуміти безглуздість міфів, що зараз продукуються у суспільстві.
Отже, як висновок можна сказати, що міжетнічним відносинам приділяється недостатньо уваги, що призводить до нерозуміння громадянами державної політики і що, породжує стереотипізацію у міжетнічних відносинах, так само це суттєво вплинуло на погіршання міжетнічної толерантності у порівнянні з даними 1991 року. Тому дослідникам і державі треба приділяти більше уваги міжетнічним відносинам, що б фактор багатоетнічності не ставав на перешкоді розвитку незалежної української держави, а навпаки допомагав, адже саме у «різнобарв’ї» народжується найкраще.
Список використаної літератури
1. Арбєніна В.Л. Етносоціологія: Навчальний посібник. – Видання друге, доп. і перероб. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 316 с.
2. Арутюнян Ю.В. и др. Этносоциология. уч. пос. для ВУЗов.М, 1998.271 с.
3. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – С. 63.
4. Беліцер Н. Міжетнічні відносини та ісламський чинник у Криму Бок Ф. Культурологія: Глобалізаційні процеси в сучасній світовій культурі та теорія модернізації.
5. Васютинський В. О., Ліщинська О. А. Ставлення громадян до релігії та до поширення „нетрадиційних релігій”: результати вивчення громадської думки населення України / Інститут соціальної та політичної психології АПН України; Передм. М. М. Слюсаревського, 2006. –
10-09-2015, 15:20