Курсова робота з теми:
Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин
План
Вступ
1. Проблеми культурних кордонів
2. Проблеми взаємодії культур
3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях
4. Роль соціально-структурних і культурних чинників
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
6. Розуміння міжетнічного конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Соціальні мислителі впродовж багатьох століть прагнуть встановити спосіб визначення основної своєрідності того або іншого облаштування соціальної дійсності, суть організації соціального життя того або іншого народу на даному історичному відрізку його розвитку. Це дозволило б докопатися до суті будь-якого суспільства на будь-якому історичному відрізку його розвитку, зіставити, порівняти на найфундаментальнішому рівні різні народи в різні історичні епохи.
Серед багатьох досліджень були і достатньо зрілі, концептуально цілісні — наприклад, вчення К. Маркса про суспільно-економічну формацію, засноване на принципі відповідності продуктивних сил і виробничих стосунків. Але у міру розвитку соціології все більше авторитетних дослідників схилялися до того, що за основу розуміння історичної своєрідності організації соціального життя необхідно приймати, по-перше, ті показники, властивості, які безпосередньо пов'язані з соціальною реальністю, а не технологічні або інші плзасоціальні чинники — адже необхідно зрозуміти своєрідність не рівня і об'єму матеріальних благ і тому подібне, а власне соціальному життю. По-друге, треба досліджувати саме елементарне, повсякденно відтворне в соціальному житті, а тому що визначає — найбільш стійкі характеристики (типи) соціальних зв'язків, соціальних дій і взаємодій. (Звичайно, поняття соціальних дій виникло лише у М. Вебера, але прагнення виявити найбільш стійке в повсякденному житті того або іншого суспільства характеризувало пошуки і його безпосередніх попередників.)
При такому підході дослідник якби докопується до першооснов, організації соціального життя, з яких виткана вся тканина соціальної реальності, втілена як в простих формах, так і в складних соціальних утвореннях. Виявлені особливості носять загально соціальний характер, набуваючи значення базової характеристики організації як економічного, так і політичного життя, стаючи основою розуміння як ієрархічно-стратифікаційної організації суспільства, так і норм взаємин в малих групах, колективах і так далі
Враховуючи, що творцем соціальної дії, його змістостворюючої і змістонаповнюючої основою є мотивація, вивчення мотивації щоденних дій стає ключем до розуміння соціально-історичної своєрідності тієї або іншої соціальної дійсності.
Мотивації людей украй багатообразні, їх варіанти і нюанси вельми багаточисельні. Наука не може, та і не повинна вивчати все це різноманіття. Вона прагне визначити найбільш стійких, незмінних в даному суспільстві типів, моделі мотивації соціальних дій, які і є своєрідний спільний знаменник всього різноманіття мотивацій соціальних дій членів даного суспільства. Найважче завдання дослідника — знайти в цьому граничному різноманітті мотивацій, різноманітних за формою, конфігураціям, сенсу соціальних дій, цей спільний знаменник, який і дозволить виявити суть тієї або іншої соціально-історичної реальності.
Першу досить вдалу спробу запропонувати подібний спільний знаменник соціальних зв'язків, соціальних дій (це поняття увійшло до наукового обороту пізніше) і на основі цього виділити соціально-історичних типів організації соціального життя суспільства зробив Ф. Тенніс в своїй класичній праці «Община і суспільство». Висунуті їм принципові положення (не дивлячись на їх деяку суперечність і умоглядність) стали імпульсом до осмислення важливих проблем типології організації соціального життя, пошуків згаданого спільного знаменника. Ідеї Ф. Тенніса сприяли виникненню гіпотез, безліч конкретно-соціологічних досліджень, які в цілому підтвердили ці ідеї.
Свій вклад в роз'яснення фундаментальних принципів організації соціального життя в різні історичні епохи вніс і Э. Дюркгейм, що проаналізував природу тих зв'язків, які об'єднують людей, створюють суспільство як цілісність. Так само як і Ф. Теніс, він намагається порівняти двох типів організації соціальної реальності, але приходить по суті до протилежних результатів. Якщо Ф. Тенніс вважав, що суспільство на відміну від общини не має внутрішніх джерел солідарності, взаємного зв'язку і взаємозалежності людей один від одного (останні, на його думку, в «суспільстві» зберігаються лише завдяки силі держави), то Е. Дюркгейм дотримується абсолютно іншого погляду.
Визначаючи зв'язок між людьми як солідарність, він робить основною проблемою свого класичного дослідження («Розподіл суспільної праці») відмінності між солідарністю (а відповідно, і організацією соціального життя) в примітивних суспільствах і солідарністю, що виникає в розвинених суспільствах на основі розподілу праці, соціальної диференціації. Завдяки останнім чинникам формуються інший за своєю природою соціальний зв'язок, інші орієнтації на іншого і, відповідно, інша організація соціального життя.
Ідеї Ф. Тенніса і (особливо) Е. Дюркгейма намітили основну генеральну лінію дослідження типів організації соціального життя: шлях розвитку соціальної реальності — це еволюція від переважно емоційно-персоніфікованих стосунків до раціонально-деіндивідуалізованих. Ці ідеї отримали розвиток в роботах М. Вебера і Т. Парсонса, чиї типології мотивації соціальних дій зіграли і багато в чому продовжують грати основоположну роль в загальносоціологічному аналізі як соціально-історичних типів соціальних дій окремих індивідів, так і (що важливіше), соціально-історичних типів соціальної реальності, що породжується подібними діями.
1. Проблеми культурних кордонів
У зарубіжній етнології і соціології з кінця 60-х років все великої популярності набувала концепція норвезького ученого Ф. Барта, згідно якої «этничность — це форма соціальної організації культурних відмінностей», центральним розрізнювачем є етнічний кордон, а не сама по собі культура, що міститься в межах кордонів. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинне значення мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркування відмінностей етносів і групових кордонів, а не представлення фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажімо, для пояснювальних концепцій, що ставлять за мету з'ясувати, чому, наприклад, якісь модернізаційні явища приймаються в одній культурі і не сприймаються в іншій.)
Друге положення Ф. Барта, на яке поважно звернути увагу, — це вивід про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-відмінностей»), яким додається соціально значущий розмежувальний сенс, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті.
З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значущих культурних «відмінностей» груп, поважно також зупинитися на концепції західного політолога і соціолога С. Хантінгтона, що зв'язує такі «відмінності» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками — конфліктами і війнами. На його думку, «на світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, переважаючі джерела конфліктів визначатимуться культурою... Найбільш значущі конфлікти... розвертатимуться між націями і групами, що належать до різних цивілізацій... Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів».
Цивілізацію С. Хантінгтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, визначуваною такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати і декілька націй-держав, і одне (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує в двох варіантах — європейському і північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку і малайську.
Зовнішність миру формуватиметься за рахунок взаємодії семи-восьми крупних цивілізацій: західною, конфуціанською, японською, ісламською, індуїстом, православно-слов'янською, латиноамериканською і, можливо, африканською. Найголовніше, чим розрізняються цивілізації, по С. Хантінгтону, — це релігія.
Він акцентував увагу на важливих тенденціях в світі: по-перше, економічна модернізація і соціальні зміни у всьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій йде процес повернення до «власного коріння». (Як відзначає Хантінгтон, спори про вестернізацію або русифікацію йдуть і в «країні Бориса Єльцина»); правда, процес «девестернізації» зачіпає головним чином еліти, в масах же західний стиль життя має велику популярність.
Культурні особливості менш схильні до змін, чим економічні і політичні. Як вважає С. Хантінгтон, росіяни за всього бажання не зможуть стати естонцями, а азербайджанці вірменами...
У теорії Хантінгтона культурним відмінностям додається не лише соціальний, але і політичний сенс. При цьому його ключова ідея така: відмінності в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну і політичну владу. «У ісламській, конфуціанській, японській, індуїстові, буддистові і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави».
Концепція модернізації, зокрема, в моделі Хантінгтона, етноцентрична. В ній показана роль США як наддержави, як тієї моделі, до якої повинні прагнути все.
Критика не означала відмови від теорії модернізації взагалі, мова йшла про те, щоб оцінюючи неминучість розвитку, який привносить спільні риси в спосіб життя різних народів, не відмовлятися від розуміння їх культурної специфіки і разом з тим не зводити її в ранг непереборного бар'єру, не розглядувати її як причини «зіткнення цивілізацій».
З початком національних рухів в СРСР, а потім в Україні, проблеми напряму культурного розвитку придбали політичне звучання. Перш за все, встали питання оцінки того шляху, який минув в радянську епоху. Ідеологи національних рухів акцентували увагу на збитку, заподіяному культурному розвитку народів, і закликали до відродження втрачених традицій.
Дійсно, в процесі урбанізації і індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце і направлена політика держави в області секуляризації, активного розповсюдження атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособових стосунків, ідеологічне «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які опинилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»), В результаті, дійсно, частка культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не лише недомінуючих народів, але і українського. Проте в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, в ситуації економічної трансформації, що супроводилася погіршенням положення людей, зростанням соціальної невпевненості, страхів, фрустрацій, звернення до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.
Ось чому національне відродження, яке зв'язувалося в республіках з процесом демократизації, привело і до часткового відновлення архаїки, що ставала не лише гальмом розвитку, але і культурно ізолюючим чинником.
Мало місце і просте повернення до колишньої этнокультурной специфіки в стилі, способі життя, міжособових стосунках. Це виявилося не лише в поверненні до символізуючого одягу, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але і в соціальних стосунках, зокрема в обігу до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, в пожвавленні віруванні в духів, дотриманні урази у мусульман і так далі В результаті культурні кордони заглиблювалися. Помітну роль в цьому грали релігійні відмінності, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, в Середній Азії, Казахстані.
Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, який ставив С. Хантінгтон, не здавався настільки вже абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо поважно було зрозуміти соціальну значущість культурних відмінностей, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі стосунків між республіками і Центром.
Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відзнаки (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають соціально-дистанціний зміст в конкретних політичних і економічних умовах. Скажімо, для українців, що жили в автономних республіках РСР, де мовою діловодства і спілкування була російський, мова не була чинником, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в Україні офіційно існує одна державна мова і знання .мови титульної національності служить обов'язковою умовою для заняття посади і роботи по певних професіях, у тому числі пов'язаним з доступом до влади, для українців мова має соціально-дистанційне значення.
Соціально-культурна дистанція між титульними народами України, що живуть в Україні, розглядувалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійній діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтації; і в третіх, уявлень про нормативні цінності.
У ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні — щодо суспільних стосунків в країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезо-рівні — щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету народів, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу, — рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.
В результаті опитів було встановлено, що в орієнтаціях на цінності макрорівня дистанційність між респондентами титульної національності і українцями або статистично незначуща, або зовсім невелика.
Як вже наголошувалося, культурна дистанція зв'язана з нормативною культурою, що зумовило ділення на суспільства з традиційною домінантою і суспільства з сучасним «модерністським» кодом. Для з'ясування питання про те, наскільки велика дистанція за цією ознакою, ми вивчили відношення представників вказаних етносів, по-перше, до загальнолюдських цінностей; по-друге, до специфічних етнокультурних цінностей і розпоряджень; і по-третє, проаналізували психологічний ракурс сприйняття іншої групи і власної етнічної ідентичності.
У сільському середовищі, при значній схожості в цілому, відмінності у відношенні до одних і тих же цінностей дещо більше. Біля титульних національностей вище цінність сім'ї, пошани людей і освіти. Остання цінність більше характерна для так званих модернізованих культур, а це означає, що в селі також йдуть динамічні процеси. У Татарстані, при найбільшій схожості між титульною національністю і росіянами не лише в місті, але і на селі, татари в сільських умовах відрізняються саме орієнтацією на освіту.
А ось по специфічних культурних цінностях відмінність етносів, природно, ще значне. І в цій сфері «культурні дистанції» грають істотну роль. Як вже мовилося, цінність рідної мови представляється титульним національностям більш значущою, що цілком зрозуміло, оскільки російська мова домінує і зараз, а мови інших народів тільки зачинають відроджуватися. Не випадково мова була основним ідеологічним символом вже в перших деклараціях національного руху.
Інший чинник, який, мабуть, «набиратиме» силу розмежувала етносів, — це відмінності в релігії. Звичайно, багато що залежить від конкретної ситуації. Варіант, коли релігійність не стане таким чинником, можливий за умови, якщо відсутня домінанта релігійно-фанатичного ізоляціонізму.
Висока релігійність зафіксована у людей в зонах відкритих міжетнічних конфліктів, тобто там, де у людей немає упевненості в безпеці особи і сім'ї. Названі тенденції, а також інші спостереження дають підставу для виводу перш за все про те, що нераціонально дискутувати про роль релігії взагалі в етнічних кордонах і міжетнічних конфліктах, неплідно розглядувати навіть роль конкретних релігій (ісламу, буддизму і так далі) як каталізаторів або стимуляторів конфліктів.
При всіх відмінностях в святковій культурі, побутових нормах поведінки (у стосунках старших і молодших, в розділенні чоловічих і жіночих ролей, нормах виховання дітей і тому подібне) всі вони переважно стосуються внутрішнього життя сім'ї, особистого життя людини. Вони швидше розрізняють ніж розділяють етнічні групи.
А ось що дійсно визначає масштаби дистанції, так це ті елементи поведінки, якою надається якесь символізуюче і інтегруюче значення. Як вірно відмітив Е. Шилз, традиції складаються не самі по собі, їх створюють або змінюють люди.
Е. Хобсбаум говорить про «винайдені» традиції, одні з яких символізують і виражають соціальну близькість, ідентифікацію співтовариств і націй, інші легітимують статус, інститути, авторитети, треті соціалізують певні цінності, норми, правила поведінки. Власне, по тих же функціях можна класифікувати і не «винайдені» традиції, а направлено підтримувані або відроджувані.
Всі вони створюють певний образ народу, який сприймається іншими як більш менш схожий або відмінний від власного і, залежно від ситуації «миру або ворожнечі», стимульований або такий, що гаситься. Останніми роками ми всі були свідками того, як в очах росіян то стимулювалися уявлення про особости поведінкових стандартів чеченців, то, коли з'являлися надії на світ, підтримувався образ: «чеченці такі ж люди, як ми».
Психологічні механізми «працюють» на зміцнення ідентичності, внутрішньоетнічній консолідації і на зіставлення або зіставлення етнічних груп. Але очевидно, що велику роль у формуванні соціально значущих відзнак грає ідеологічний «настрій» еліт, мобілізація ними груп на конфліктний або кооперативний спосіб взаємодії, ніж самі культурно-розрізняльні характеристики.
2. Проблеми взаємодії культур
Проблемою політичного звучання, а нерідко і ідеологічного протистояння є взаємодія культур. Ті або інші зразки культури передаються через об'єктивні і суб'єктивні обставини. У багатонаціональних містах і селах, на підприємствах і в установах, на сусідських майданчиках і в дворових колективах люди різних національностей не могли б спілкуватися, якби вони не знали мови один одного, звичаїв, норм поведінки. Неможливо стати освіченою людиною, не знаючи досягнень культури інших народів. У знанні і використанні їх у кожної людини є об'єктивна потреба.
Але в той же час елементи культури виступають і як свого роду символи народу, етносу. Українська культура, українська мова в республіках СРСР вивчалися і приймалися в більшості випадків не лише як необхідна частка повсякденного життя в багатонаціональному суспільстві, але і як символ лояльності державі, а нерідко і престижності.
Зміна ідеології в союзних республіках СРСР в ході національних рухів додала українській культурі інший образ. Для одних вона залишилася необхідною часткою світової культури, для інших придбала роль символу колоніального підпорядкування.
Якщо ідеї, цінності, що декларуються державою, суспільством, підтримуються дією, то вони перетворюються на реальність і спричиняють за собою певні наслідки. Таке з'єднання суспільства і культури Тенбрук називає «безшовним». Так було і з російською культурою,
10-09-2015, 16:18