Від потенціалу культури кожного народу, рівня міжетнічної взаємодії, політики «на місцях» істотно залежало і залежить тепер глибина проникнення загальнодержавної і російської культури в життя людей різних національностей. По даному показнику (масштабам, глибині проникнення) міжкультурні взаємодії діляться на чотирьох типів: асиміляція, аккультурація, кооперація і етнокультурна ізоляція.
Асиміляція — це процес не лише ухвалення членами тієї або іншої етнічної групи культури іншого народу, але і зміна етнічній ідентичності, самосвідомість людей.
Повній асиміляції якоїсь спільності (мова не йде про окремих людей) в Радянському Союзі і в Україні не було. Але були культури, біля яких їх форми, що об'єктивувалися, втрачали репрезентативність.
Етнокультурний ізоляціонізм — це тип взаємодії, характерний для конфліктних стосунків.
Зазвичай в етносоціологічних дослідженнях «закладається» блок етнокультурних орієнтації: у повсякденній побутовій культурі (обряди, свята, їжа, одяг і тому подібне), в професійній культурі (яку літературу читають, театральні постановки дивляться і тому подібне), в соціальних і етичних цінностях. Результати аналізу всіх цих показників дозволяють судити про домінуючих типів міжкультурної взаємодії і його динаміку.
Одна з важких проблем, яку доводиться вирішувати етносоціологам при інтерпретації результатів досліджень, — це визначення того, якою мірою орієнтацію на російську культуру і на культуру загально цивілізаційну слід розглядати як орієнтацію на сучасну культуру на противагу традиційною, а в якій — як орієнтацію саме на українську, англійську або німецьку культуру. Ось чому соціологи використовують можливість порівнювати культурні орієнтації, ідеї і цінності в системі, чого етнологи, історики і навіть культурологи зробити на одному і тому ж масиві не можуть.
Складною проблемою в сучасних дослідженнях залишається і виділення елементів загальноукраїнської культури. Це породжує безліч вульгаризаторських штампів. Етнічна різноманітність культурних характеристик соціальних груп. Роль національних шкіл
Як ми вже згадували на початку розділу, в культурі є такі аспекти, які безпосередньо пов'язані з вивченням соціальної структури суспільства. І, звичайно, вони є предметом вивчення в етнічній соціології.
Існують різні підходи до виміру соціальної структури. Етносоціологічні дослідження, які проводилися в 70—80-х роках, як правило, виходили з характеру і якості розподілу праці, виробничих стосунків. Відмінності соціальних груп розглядувалися з урахуванням цінностей, норм, культурних інтересів. Це було цілком природно, оскільки поважно було показати не лише різноманітність соціальних ділень у різних народів, але і відзнаку самих соціальних груп в них. Висновки в цілому зводилися до того, що в однакових соціальних групах у різних народів більше схожості, ніж відмінностей, що якраз і підтверджувалося способом життя груп, цінностями, інтересами в духовній сфері. Але це не означало взагалі відсутності яких-небудь відмінностей. Вони були, і достатньо помітні, особливо в нормах побутового життя, сімейних стосунків і тому подібне
Деякі народи не акцентують модерністські орієнтації, а, навпаки, підкреслюють такі негативні сторони цього напряму розвитку, як екологічні лиха, індивідуалізація життя, злочинність, наркоманія. Разом з тим цілком зрозуміле заперечення євроцентризму призвело до підкреслення «свого шляху», в якому просліджується архаїзація соціальних стосунків. У такому разі вже не стільки кваліфікаційні і професійні відмінності стають соціальними розмежуваннями, скільки статусні відмінності традиційного суспільства: відроджений інститут старійшин, знов набуває значення приналежність до кланів. «Нова» нерівність по суті пов'язана з культурними чинниками; інше питання — кому це вигідно, які нові еліти на цьому укріплюють свої владні позиції. Тут є видимою певна тенденція: чим менше можуть суспільства, що йдуть стежкою західної модернізації, продемонструвати свої успіхи, тим глибше стають підстави для пошуку і затвердження «своїх шляхів» розвитку.
На відміну від багатьох зарубіжних досліджень, які орієнтовані спеціально на вивчення забобонів, агресії, у вітчизняних етносоціологічних дослідженнях склалася традиція розглядувати міжетнічні стосунки в континуумі «доброзичливі—нейтральні—негативні (несприятливі)».
Загострення міжетнічних відносин, що виявилося і в ході національних рухів, міжнаціональних конфліктів і напруги на пострадянському просторі і в Югославії, і в країнах розвиненої демократії (у Великобританії, Канаді, Бельгії), підвищило науковий і суспільний інтерес до пояснювальних моделей характеру міжнаціональних стосунків. Над відповідями на питання: чому виникають напруга і конфлікти? Які умови сприяють згоді і толерантним стосункам? Чому, здавалося б, однакові умови взаємодії одні сприймають як конфліктні, а інші адаптуються до них? Які групи населення зазвичай стають творцями «порохової бочки», і хто «підносить до неї сірник»? — працюють і етносоціологи, і етнопсихологи.
3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях
Соціальні психологи і соціологи виділяють п'ять груп взаємозалежних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, — історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні. Нам представляється доцільним виділити ще і політичні чинники. Розгледимо коротко кожну з вказаних груп чинників.
Серед історичних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, безумовне важливе значення мають три класи явищ. Перший — це сам хід історичних подій, в результаті яких складалися стосунки народів; другий — історичні події, які стають якимсь символом в ході стосунків, що нині розвиваються; і третій — особливості історико-соціального розвитку народу, включеного в контакт.
Народи як великі соціальні спільності вступають в контакт в результаті різних історичних обставин. Коли виявляють міжетнічну напругу, то найчастіше зосереджують увагу на завоюваннях, насильницьких приєднаннях, колоніальному минулому. При цьому враховуються різні типи колонізації. Адже, як відомо, колоніальні держави складалися не лише шляхом завоювань, але і на основі добровільного приєднання, пошуку патронажу. Крім того, відомі випадки так званої «народної» колонізації. Має значення і те, якого типа відношення складалися з метрополією. Історики виділяють, наприклад, британського і французького типів колонізації; так званий зовнішній і внутрішній колоніалізм.
На території всього СРСР , а зараз і Україна, ми мали можливість спостерігати наслідки стосунків різного типа, що історично склалися. І практично кожен з них, зберігаючись в пам'яті народу, маніфестував в різні історичні епохи.
У пам'яті народу, як правило, зберігаються події, які виступають як би об'єднуючим чинником, але, разом з тим, нерідко вони ж і «розділяють» його з іншими народами. Вони стають символічними, навколо них мобілізуються ідеологами або збитку, або героїчного минулого. І дуже часто різні народи оцінюють їх по-різному.
Типовий приклад — оцінка сталінських депортацій. Для кримських татар, наприклад, це — акт незаконних репресій, а для чималого числа українців, що особливо воювали в роки Великої Вітчизняної війни, — кара за зради, зрада, акція, що забезпечила безпеку в країні.
Політичні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, включають щонайменше три класи явищ: принципи і форми державного устрою, характер політичного устрою, тип державної національної політики.
Цікаво, що американські соціологи Т. Петтігрю, Дж. Сімпсон і Дж. М. Інгер взагалі не виділяють політичні чинники як самостійні, а або частково включають їх в число історичних (Т. Петтігрю), або згадують їх тоді, коли говорять про вплив законів при розгляді теорії соціальної стратифікації (Сімпсон і Інгер). Швидше за все це пов'язано з тим, що вони досліджують міжетнічні і расові стосунки в США, де народи, що населяють цю країну тепер, не мали на її території своїх держав, а політичний устрій Штатів істотно розрізнявся в історичному минулому (рабовласницький Південь), але не тепер. Інша ситуація в Європі, де проблеми відповідності державно-територіального устрою і етнічного складу на селища країн розглядуються, але головним чином в руслі політичної соціології. Що ж до Радянського Союзу і пострадянського устрою, так само як і що були Югославії, Чехії, то тут державно-політичні чинники надзвичайно важливі для розуміння міжгрупових стосунків. Національно-державний пристрій, що історично склався, виступав раніше і є зараз історико-політичним чинником, віз що діє на міжетнічні стосунки.
Впливає на них і форма державного пристрою: унітарна держава або федеральне. Багато хто рахує федеральну державу демократичним способом «рішення національного питання».
Що стосується впливу політичного устрою, то, природно, можливості культурного, плюралізму набагато ширше в демократичному цивільному суспільстві, чим при тоталітарних або авторитарних режимах, що характеризуються високим рівнем етнічної дискримінації. Так, з тоталітарними режимами в Германії і Іспанії зв'язані масова етнічна дискримінація, чищення.
Проблема дій еліт, мобілізації ними етнічних відчуттів в ім'я важливих для етносів цілей — дуже істотний політичний параметр, що направляє міжетнічні стосунки. Не випадково ролі лідерів надається особливе значення в конфліктних теоріях. У розвитку міжетнічних стосунків еліта виконує лаву функцій: 1) «задає» ідеологію толерантності або ворожнечі; 2) виробляє політику, яка буде направлена на примирення, зняття упереджень або, навпаки, стимулюватиме фаворитизм; 3) направляє діяльність засобів масової інформації, які грають величезну роль у формуванні міжетнічних установок і стереотипів; 4) визначає освітні програми, що впливають на запобігання або зростання упередженості, бореться за владу знань за допомогою знань; 5) нарешті, вона служить як би зразком поведінки.
Демонстрація такої поведінки здатна задавати певний настрій. Наприклад, зустрічі президента США Б. .Клинтона з представниками етнічних і расових общин — поляками, індійцями, неграми — особливо широко транслюються засобами масової інформації. Такі дії президента, звичайно, є демонстрацією його політики.
При будь-якому типові державного і політичного пристрою політика держави, що проводиться відносно «меншин», грає велику роль, як, втім, і в цілому етнічна політика, яка стосується і більшості, або домінуючого етносу.
При всій різноманітності політики, що проводиться урядом, в ній можна виділити два основні напрями, які стосуються етнічних груп: інтегруюча політика (її інколи називають такою, що уніфікує) і політика культурного плюралізму. Інтегруючу політику сьогодні демонструє, наприклад, Естонія: той, хто не знає естонської мови і культури, не є тут громадянином держави. Але саме ця республіка піддається жорсткій критиці як зсередини, так і ззовні.
Приклад плюралістичної політики дає Україна, в якій прийнятий нульовий принцип громадянства (тобто всі держави, що живуть на території, незалежно від національності і часу мешкання отримали громадянство), є Декларація прав народів. Таку ж політику демонструє Україна. Сам факт наявності двох державних мов в більшості України, а також ухвалення Закону про національно-культурну автономію свідчать, про наміри здійснювати плюралістичну політику.
Політика плюралізму стосується зовсім не тільки області культури, мови, освіти. У широкому розумінні це і представництво національностей в інститутах влади, так звана «співучасть у владі». Таким чином, політична сфера тісно пов'язана з соціальними інтересами людей, їх трудовою влаштованою, мобільністю, але це вже інша група соціально-структурних чинників, на яких ми коротко і зупинимося далі.
4. Роль соціально-структурних і культурних чинників
Серед групи соціально-структурних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, можна виділити три найбільш істотних: 1) взаємозв'язок соціальної і етнічної стратифікації; 2) вплив соціально-структурних змін; 3) етнічний чинник в соціальній мобільності.
Узагальнюючи багаточисельні дослідження по міжетнічних стосунках, які давно ведуться в США, Г. Оллпорт прийшов до висновку, що упередження і конфлікти ослабляються, якщо контактуючі групи володіють однаковим статусом. Але поліетнічні держави, де всі общини володіють більш менш рівним соціальним статусом, знайти важко. Феномен же більшого представництва в престижних групах одних національностей в збиток іншим достатньо широко поширений і на особовому рівні дійсно сприймається як дискримінація. «Білу роботу зробить білий, чорну — чорний».
Низку американських соціологів виявили багаточисельні конфлікти, пов'язані з десегрегацией негрів. Саме у їх роботах встановлені деякі важливі закономірності. Так, швидкі зміни в статусі «відстаючих» груп ведуть до більшої конфліктності. Рівень конфліктності знижується, якщо діють «організовані групи», здатні сконцентрувати свої зусилля навколо певних зразків десегрегации. У тих общинах, в яких за зміни виступали комітети сприяння, мери, церковні організації, міжрасові ради і тому подібне, міжрасові стосунки лагідніли. У інших же общинах, де такого сприяння не було, ворожість груп зростала. Тому у дітей білих і афроамериканців були різні результати від їх спільного навчання в школах. «На швидкість і напрям змін робить вплив і стратегічне мистецтво лідерів», — до такого висновку прийшли Дж. Сімпсон і Дж. Інгер.
У СРСР, а потім і в Україні було висловлено немало подивів з приводу того, чому народи, які за радянських часів дістали доступ до освіти (а нерідко навіть користувалися в цьому відношенні певними перевагами), все більш помітно зачали бути представником в структурах влади, тобто кажучи соціологічною мовою, «вирівнювалися по соціальній структурі», разом з тим заявляли про свої нові претензії, спочатку в завуальованих формах (як в СРСР — в кінці 70-х років), а потім (після «перебудови») і відкрито. Пояснення подібним фактам дає теорія соціально-структурних змін. Власне, так було у всьому світі. Наприклад, в той період, коли фламандці і валлони вирівнювалися в структурі, бельгійське суспільство повинне було приймати заходи для стабілізації; коли франкоканадці почали наздоганяти в соціально-економічній сфері англоканадців, Канада встала перед проблемою вдосконалення державного пристрою.
Таку ж ситуацію переживав свого часу СРСР і переживає сьогодні Росія. Чи є способи пом'якшити дію даного чинника, окрім часу, необхідного для взаємної адаптації до нового «розставляння» позицій в соціальній структурі? Такі способи є. До їх числа, як вже мовилося, відноситься перш за все дія цивільних законів, організаційних структур, лідерів.
Що стосується ситуації в Україні і країнах ближнього зарубіжжя, то в період економічної трансформації тут діє ще одна ускладнююча обставина — формування нового престижного шару — «багатих людей», яких представляють банкіри, бізнесмени, підприємці. Людей яких національностей опиниться більше в даному шарі? Це зараз питання не просто відчуття престижу, достоїнства, але і економічного інтересу, що найсильніше зачіпає більшість людей.
Є і інші соціальні параметри, які близько зачіпають інтереси людей і усвідомлюються як дискримінаційні, зокрема, можливості соціального зростання, мобільності, а точніше, соціальних переміщень.
У СРСР цей процес залежав і від здібностей людей, і від їх стартових можливостей, але він був і керованим. Наприклад, перші секретарі ЦК компартій союзних республік були особами титульної національності, а другі секретарі — українцями. На вищих командних посадах в армії завжди були росіяни, в деяких випадках українці. Але в республіках ідеологію союзної влади проводили «свої» для місцевого населення люди, тому в Академії суспільних наук при ЦК КПРС готувалися керівники з осіб титульних національностей і їм «відкривали дорогу» в республіках. Готувалися кадри і для розвитку продуктивних сил на місцях. В результаті мобільність, особливо серед титульних національностей республік, була високою, як правило, вище, ніж у українців. Скажімо, якщо 2/3 або 3/4 людини з середовища «моєї національності», що живуть в містах (а саме з урбанізацією був тісно пов'язаний процес мобільності), підвищили своє соціальне положення в порівнянні з батьками, то, природно, уявлення про достоїнства «мого народу», про його самодостатність знаходять все більше розповсюдження, і ростуть претензії на вищий статус.
Далеко не завжди такі претензії спокійно сприймалися навколишніми людьми нетитульної національності, особливо росіянами.
Серед людей тих, що знизили свій статус в порівнянні з батьками або протягом трудового життя, частка негативних установок на між етнічні контакти завжди вищі.
Для виміру міжетнічних установок часто використовують шкалу Богардуса, по якій з'ясовують готовність респондента «прийняти людину іншої національності як: а) громадянина держави, би) ділового партнера, в) сусіда, г) друга, д) члена сім'ї (чоловік дочки, дружина сина)». Шкалу зазвичай модифікують. Шкала розрахована на вимір дистанції готовності до контакту: якщо, скажімо, грузин готовий прийняти російську (російського) як член сім'ї, то він тим більше готовий прийняти її (його) як друга, сусіда, ділового партнера.
Культурні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, діляться на дві групи: перша пов'язана з освітою і інформованістю, друга — з традиційними нормами кожної культури (у соціології частіше говорять просто про традиціоналізм).
Той факт, що освіта, і в цілому освіта, здатна руйнувати міжетнічні кордони, знімати упередження, встановлений в багаточисельних дослідженнях. У однонаціональних, особливо часто в сільських, общинах негативні гетеростереотипи і упередження значною мірою підпитуються їх культурною замкнутістю. Біля освічених же груп негативні установки найчастіше не пов'язані з культурними чинниками, особливо в діловій сфері.
До першої групи чинників відноситься і пропаганда зразків міжнаціонального спілкування через засоби масової інформації. Особливо великий вплив роблять телебачення і преса.
У мусульманській общині Вашингтона нам розповіли, як один крупний бізнесмен-мусульманин завдяки своєму впливу, у тому числі в державних установах, добився того, що по телебаченню було заборонено показувати мусульман в образі ший хов-богачів і кровожерливих людей із зброєю.
Цікаво, як один з бізнесменів-калмиків пояснював те, чому він вважає за краще працювати зі своїми одноплемінниками: «У нашій справі багато попадаються люди невмілі або безвідповідальні. Якщо хтось з партнерів «прогорить», то за українця ніхто не заплатить.
Уявлення про людей, з якими краще мати справу, відношення до явищ інших культур, подіям з життя інших народів багато в чому визначаються тим, як історичне минуле, сучасна соціальна дійсність заломлюються в психології особи. Ось чому соціологи особливо виділяють особові чинники.
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
Узагальнюючи теоретичні підходи до пояснення міжгрупових стосунків на особовому рівні, B.C. Агєєв називає мотиваційні, ситуаційні, когнітивні і діяльнісний підходи.
Мотиваційні підходи до пояснення характеру міжетнічних стосунків — нейтральних або напружених і ворожих — виходять переважно з емоційної сфери психічної діяльності.
Перша струнка систематизація поглядів в руслі такого підходу
10-09-2015, 16:18