Міністерство освіти і науки України

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

ім. С. Дем’янчука

Кафедра філософії

Контрольна робота з

філософії на тему:

« Філософська думка ХV – ХVІІІ ст.»

м. Рівне 2007 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ XV – XVІІІ

2. ОСТРОЗЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНО- ОСВІТНІЙ ЦЕНТР

3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Філософія періоду Відродження У XIV-XVI ст. Філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія.

Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників).

Важливе місце у філософії XV-XVIІІст посідає створення Києво-Могилянської академії. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

1. Гуманістичні ідеї у філософській думці України ХV – ХVІІІ ст.

Після смерті Володимира Мономаха Київська Русь перестає бути цілісним державним утворенням, розпадаючись на окремі князівства. Останні, проте, не були абсолютно самостійними, політичне тяжіли до двох — південно-західного і північно-східного центрів — Галицько-Волинського і Ростово-Суздальського (згодом — Володимиро-Суздальського) князівств. Перше, обіймаючи основні терени києворуської митрополії (слов'янської прабатьківщини), стає фактичним спадкоємцем — політичним і культурним — Київської Русі; друге, обіймаючи північно-східні землі, куди ще із сарматських часів активно укорінювалися до угрофінського етнічного масиву слов'яни, стало тереном формування нової слов'янської людності з істотно відмінною (спонуканою сильними угрофінськими впливами) ментальністю. Татаро-монгольська навала зруйнувала звичний усталений лад життя, зробила майже повсякденним явищем руйнацію й насильство. Оскільки подібні утиски мали своїх конкретних носіїв — татаро-монгольських завойовників, а з XV ст. — кримську орду (у 1449 р. виникає Кримське ханство) — народна свідомість продовжує традиції билинного епосу у народних думках, герої яких, на відміну від билинних богатирів, є звичайними, реальними людьми. Вони здійснюють подвиги вже без допомоги вищих потойбічних сил: на зміну богатиреві Іллі Муромцю приходить козак Голота.

Ситуація, проте, мала - і більш загальний — морально-етичний, філософський — аспект: перед лицем "несправжності" й тлінності земного буття виникає проблема "героя духу", що рішуче протистоїть примарним принадам "світу сього". Тому у XV ст. надзвичайного поширення набуває агіографічна література, збірники "житій" тощо.

Центральний герой "житія" — святий, який бореться з дияволом, що спокушує його. Ця боротьба і є способом досягнення святості — стану "осяйності", наповненості силами добра і неприступності до сил зла. Святий проповідує віру не словом, а самим життям своїм, через що "житіє" святого і стає своєрідним віровченням — "навчаючи, вчи нравом, а не словом",— таким є головне правило святого життя. Основа "подвигу" героя "житія" — вибір добра будь-якою ціною а це у більшості випадків вимагає зречення всього земного, чужість, "іншість" (несхожість на звичайну людину) у ставленні до світу. Для досягнення святості необхідно зразу ж обрати беззастережно Бога, а не світ. Святість, що досягається "іншістю", "іночеством", є найвищий рівень одухотвореності і тому має своєю альтернативою бездуховність, моральною ж протилежністю святості є гріх.

В агіографічній літературі знаходить своє продовження одна з провідних рис києворуської (тепер — української) світоглядної ментальності — екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людської особистості. Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у XV—XVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених вченням ісихазму (грец. Ьезуспіа — спокій, німотність) і ареопагітиками (вченням християнського мислителя V—VI ст. Псевдо-Діонісія Ареопагіта, твори якого були перекладені слов'янською мовою афонським ченцем Ісайєю у 1371 р.). Вчення ісихазму бере початок в{д візантійських богословів XIV ст, Григорія Синаїта та Григорія Палами. В його основі — ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленням людини у внутрішній світ — "просвітленням"; просвітлення це досягається звільненням ("очищенням") інтелігенції від будь-яких понять, є суто екзистенціальним (а не раціональним, розсудково-дискурсивним) актом.

Ідейна спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта широко використовувалася у творчості українських полемістів XVI—XVII ст.

Діяльність полемістів була тісно пов'язана з братствами. Виникнення братств (і братських шкіл при них) сприяло формуванню у Великому князівстві Литовському нової культурної ситуації. Якщо спочатку в Литві існували сприйнятливі умови для розвитку української та білоруської культур, то після об'єднання Литви з Польщею (Кревська унія 1385 р.) ситуація починає змінюватися через культурну, (і політичну, зрозуміло) агресивність Польщі щодо України та Білорусі. Проте ситуація залишається більш-менш сталою аж до 1569 р. (Люблінська унія), коли не тільки Галичина, де поляки господарювали ще з XIV ст., а й Волинь, Брацлавщина, Київщина з задніпрянськими землями, Підляшшя були приєднані до Польщі, відтоді починається наступ на українську людність з метою її полонізації й окатоличення. Однак за час існування у толерантних умовах Литви (десь понад 200 років) українська культура розвинулася і зміцніла настільки, що могла успішно протистояти агресії — саме з метою протистояння загрозі полонізації та окатоличення виникають братства. Водночас з братствами визначну роль у розбудові культури українського народу відіграла військово-політична організація — українське козацтво. Обидві організації — культурна (братства) і військово-політична (козацтво) активно взаємодіють між собою у справі духовного розвитку українства.

Поштовхом до виступу полемістів стала книга польського публіциста-єзуїта П. Скарги "Про єдність церкви Божої" (Вільно, 1577). У відповідь на цю книгу і почали з'являтися памфлети українських літераторів. Одним з перших полемічних творів був "Ключ царства небесного" (1587) Герасима Смотрицького, потім — "Казання св. Кирила" (1596) Стефана Зизанія, "Тренос" (1610) Мелетія Смотрицького, "Книга про віру єдину" (1619—1621), "Книга про правдиву єдність православних християн" (1623) Захарії Копистенського, "Катехізис" (1627) Лаврентія Зизанія тощо.

Полемісти захищали позиції українського православ'я, вдаючись до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму. В цьому плані найпоказовішою є творчість одного з найвідоміших полемістів Івана Вишенського (середина XVI ст.— між 1621 і 1633). У центрі уваги Вишенського — людина, але людина "духовна", оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Однак таке спілкування неможливе як раціоналістичне осягнення божественного буття розумом (розум здатний охопити лише негативні визначення Бога — те, чим Бог не є), справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осягненням душі. Проте Вишенський не заперечує абсолютно пізнавальної здатності розуму; розум, раціональне виконують у пізнанні функції нижчого ступеня наближення до божественної істини. Якщо розум не виявляє претензії на роль єдиного способу пізнання, то може, будучи натхненним "євангельським розумом", стати "підготовчим щаблем" на шляху до істини.

Серед зачинателів гуманістичного світогляду в Україні XV— XVI ст.— Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513-1566) та інші.

У XV-XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога. Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Нова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 - після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням. Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 p. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху. У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості. Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Лранквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства. Помітним представником другого періоду братського руху є Мелентій Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства


10-09-2015, 23:19