Прийнятність для Г. Щербацького визнати вслід за Декартом це судження вихідним положенням філософії, як і метод пізнання цього філософа, пояснюється насамперед наскрізною для картезіанської концепції пізнання і органічною для української філософської думки ідеєю переваги умоосяжного світу над чуттєвим і згадуваним уже усвідомленням онтологічної значущості внутрішньої людини, що дістало вираз у самосвідомості.
Певний, продуманий шлях або метод, вважав Г. Щербацький, потрібний для того, щоб з його допомогою так організувати наше мислення, щоб не підтвердити нічого напівістинного, щоб будь-що було з'ясоване нами не поспіхом, а ретельно. Проте неможливо опанувати цей метод, застерігав професор академії, якщо наново не взятися до розгляду того, що уявлялося вірогідним. Адже тільки новий і вичерпний аналіз дасть змогу відокремити істинне і певне від хибного й сумнівного.
Виходячи з визначення філософії як істинного, вірогідного й очевидного пізнання, Щербацький, спираючись на Р. Декарта, в основу філософського мислення покладав принцип очевидності. Останній передбачав ретельну працю дослідника, спрямовану на перевірку будь-якого знання, будь-яких суджень, раніше прийнятих на віру.
Принцип очевидності Щербацький, як і Декарт, ототожнював з природним світлом розуму або із світлом філософії. Це світло він розумів як ясні й виразні ідеї». З виокремлення таких ідей шляхом відкидання усього сумнівного повинна розпочатися пізнавальна діяльність людського мислення. Не можна сумніватися в усьому, стверджував Г. Щербацький, зокрема тоді, коли певні принципи настільки очевидні, що ми не можемо піддавати їх сумніву навіть за наявності такого бажання. Так я, приміром, говорив він, не можу сумніватися у тому, що ціле більше за свою частину, що дух потребує мислення, а тіло – протяжності. Адже в очевидній і виразній ідеї цілого я вичленовую частину, з якої воно складається; в ідеї духа я бачу мислення, в ідеї тіла – обмежену протяжність. Будь-що, яке ясно й виразно виявляється причетним до природи тієї або іншої речі, є істинним щодо цієї речі або може бути незаперечно утвердженим як істинне стосовно неї.
Ці ясні й виразні вроджені ідеї становлять вміст природного світла розуму. Серед них Щербацький особливо виділяв ідею Бога, ідею істинного й хибного. Остання скеровує філософа до істини і запобігає виникненню помилок або ж сприяє їх виправленню. Завдяки ретельній праці під час зосередженої пізнавальної діяльності, побудованій на розмірковуванні й висновках, з'являється ясне й виразне розуміння. Воно виникає, на думку українського філософа, з глибинного внутрішнього відчуття душі або свідомості. Це відчуття і є справжньою основою для схвалення здобутого результату.
Визначаючи необхідність чуттєвого досвіду, Г. Щербацький був переконаний, що у пізнанні істини треба спиратися на основу надійнішу, ніж свідчення відчуттів. Такою основою є, на його думку, природне світло розуму. Адже вся наполеглива праця дослідника, здійснювана з допомогою правильного методу, спрямована на виведення й обґрунтування вроджених людині ідей. Джерелом цих ідей аж ніяк не є людські відчуття. При цьому істинне знання, вважав Щербацький, досягається через розуміння, осягнення з допомогою природного світла розуму. Таке осягнення і є первинним у пізнанні, обґрунтування ж є вторинним, так би сказати, логічним оформленням знайденого результату, здійснюваним через аналіз і струнке доведення. Водночас аналіз створює передумови для такого осягнення, бо пізнання, стверджував Щербацький, не слід виводити з впливу надприродного Розуму. Адже останній здійснює свій вплив пасивно, себто цей вплив дає бажаний ефект лише за умов цілеспрямованої діяльності дослідника, керованого принципами власного розуму. Рівно ж вчителі й наставники, на думку професора Києво-Могилянської академії, не спроможні дати людині ясного й виразного знання. Вони можуть виконати лише роль баби-повитухи, щоб у той чи інший спосіб допомогти своїми порадами «вагітній відкриттям думці в процесі її природної творчості» ш.
Наслідуючи Р. Декарта 1 (м, Г. Щербацький стверджував, що людська свідомість, мислення «не є для себе світильником», не є продуцентом своїх ідей. Отже, воно не може бути гарантом істинності пізнання. Таким гарантом може бути лише Бог, який і вклав у людину природне світло розуму, тобто ясні й виразні ідеї. Таким чином, основою об'єктивної значимості людського мислення є Божа всемогутність, що створила людську свідомість, і суб'єктивний відповідник цієї всемогутності – принцип очевидності. Загалом філософський курс Г. Щербацького дає підстави стверджувати, що в українській думці першої половини XVIII ст. досить впевнено прокладав собі шлях раціоналістичний погляд на філософію як науку, що ґрунтується на істинному вірогідному пізнанні, здійснюваному за допомогою єдиного методу, в основу якого було покладено принцип очевидності.
10-09-2015, 21:23