У його загалом наївно-діалектичному підході до явищ природи ще не можна помітити ознак появи теорії розвитку. Наприклад, розвиток Всесвіту Демокріт уявляє як поступове ускладнення первинного хаосу до утворення самого космосу, який містить у собі різні світи, що знаходяться на різних етапах свого розвитку. Атомісти встановили не тільки свій закон збереження буття, збагативши його законом збереження руху, а й головний закон процесів, що відбуваються у Всесвіті. Цей головний закон, сформульований Левкіппом у його творі "Про розум", наголошує: "Ні одна річ не відбувається попусту, але все в силу причинного зв'язку і необхідності". Проте атомісти помилково зводили необхідність до причинності. Дійсно, все, що відбувається по необхідності, зумовлено якоюсь причиною. Однак зовсім не обов'язково, щоб дана причинність зумовлювала саме цей наслідок. В подальшому це приводить у атомістів до заперечення об'єктивності випадковості, а далі - до філософського фаталізму.
Епікур (341-270 рр. до н.е.) - продовжував вчення Демокріта і вніс до нього суттєві зміни. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі, то у Епікура атоми довільно відхиляються від падіння по прямій, від лінії необхідності до свободи. Така "дрібниця", на перший погляд, насправді є принциповою, пов'язаною з турботою про людину, свободу, бо донедавна кожний індивід античності не мав особистої свободи. Самопочинне відхилення атому у Епікура є специфічно філософський образ відображення того факту, що у людини з'являється ініціативність. Відхилення людини, цього "соціального атому" від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі "мудрого життя", сенс якого полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистояти життєвим злигодням, знайти друзів, пізнати любов до людей.
Лінію софістів у вирішенні проблеми людини як головної теми філософських роздумів продовжив Сократ. Він став першим в історії моралістом-просвітителем, котрий обрав предметом філософії саме моральне буття людини. "Пізнай самого себе" - така була теза сократівського філософування. Цей давній дельфійський вислів, зміст якого зводився до самоконтролю, відмови від марних космологічних мрій, до самопізнання, пізнання своєї моральної сутності і її подальшої реалізації шляхом досягнення щастя. В його практиці діалог став основним методом знаходження істини. Тому Сократ принципово не записував свої думки, бо вважав живий діалог з співрозмовником реальним існуванням справжнього знання, оскільки записана думка - це думка зупинена, де нема руху. Живий діалог, полеміку він називав діалектикою.
Сократ (бл. 470-399 рр.до н.е.) перший афінський по народженню філософ. Батько його, Софронікс, був ремісником, камінарем, мати - Фінарета - повивальною бабкою. Сократ не прагнув до активної суспільної діяльності, але як вільний афінянин в умовах античної демократії повинен був виконувати суспільні обов'язки і виконував їх сумлінно. Під час війни Афін зі Спартою він доблесно виконував військову повинність. Потім, будучи членом ради п'ятисот, супротивився скороспілому суду над стратегами, що отримали перемогу у морській битві, але з-за шторму не убитих. І ще раз, знову виконуючи обов'язки притана буле, Сократ відмовився прийняти участь у розправі тиранів над одним чесним афінянином. Сократ був поганим сім'янином, не турбувався ні про жінку Ксантиппу (яка була дуже сварливою, і її ім'я стало загальним сьогодні), ні про трьох синів. Весь свій час він присвячував філософським розмовам і дискусіям. Після повалення тиранії тридцяти і відновлення демократії Сократ був звинувачений у безбожжі і розбещенні молоді і був засуджений на смерть. Його друзі підкупили варту, проте Сократ відмовився тікати, мотивуючи тим, що закони треба поважати.
Моральне буття, ціннісний зміст життя, питання блага і доброчесності, добра і зла, користі і щастя - предмет філософії Сократа. Сократ-мораліст неминуче приходить до просвітництва, висуваючи тезу про те, що люди не дотримуються моральних понять тому, що не знають їх. Розглядаючи теорію Сократа, слід зазначити, що мораль він розглядав як найглибшу основу всієї людської культури і стверджував, що існують загальні визначення моралі, осягнення яких є гарантією доброчесності.
Сократ не ототожнював щастя з вигодою подібно деяким софістам. Він ототожнював щастя з доброчесністю. А взагалі знання того, що таке добро і що таке зло, робить людей доброчесними. Знаючи, що добре і що погано, ніхто не зможе чинити погано. Зло - результат незнання доброго. Моральність, по Сократу, наслідок знання. Але чи одне і те ж: мати знання про добро і зло і вміти користуватися цим знанням?
Платон ((427-347 рр. до н.е.), справжнє ім'я - Аристокл) - видатний філософ античності. Аристократ за походженням, найбільш здібний учень Сократа, був дуже обдарованою людиною; мав успіхи в поезії, музиці, спорті. Навіть своє прізвисько - Платон, тобто широкоплечий, він одержав за атлетичну статуру. Платон прожив 80 років і помер на шлюбному банкеті, не доживши 9 років до Пелопонеської війни,
Платон дуже важко переживав смерть свого вчителя і був змушений емігрувати з Афін. Мандри Платона розтяглися на цілі десятиліття. За ці роки він побував у Єгипті, Вавілоні, Персії, Фінікії. Був прямим послідовником моралізуючого інтелектуалізму Сократа. Він енергійно і з великою майстерністю розвинув накреслену своїм учителем гуманістичну лінію філософських пошуків.
Платон намагався реформувати сущу реальність міжлюдських відносин відповідно до морального обов'язку і для вирішення цього завдання припускав існування другого світу - світу ідей. Світ ідей і земне буття протиставлені у Платона в ціннісному відношенні: потойбічний світ уявляється як мудрий, досконалий, він підноситься над маревом світу чуттєвих об'єктів, і завдання людини, за Платоном, полягає у наближенні до справжнього світу - світу ідей, в якому володарює благо. Треба зауважити при цьому, що пізнання світу для людини ускладнене, оскільки воно припускає обмеження тілесних задоволень (див. Діалог "Федон"). Таким чином, інтелектуалізм, на думку Платона, виступає у зв'язку з аскетизмом, який був для нього не самоціллю, а лише передумовою духовного піднесення людини. Зверніть увагу на морально-пізнавальну установку Платона, яку він розкриває через образ Ерота (див. Діалог "Учта").
Життя людей, їх існування в реальному світі Платон описує як перебування в темній печері. В цій печері сидять в'язні. Вони сидять спиною до світла і не мають можливості побачити сонце. Саме з в'язнями, які позбавлені дійсного знання про світ, Платон порівнює наївних реалістів, що вірять в істинність матеріального, чуттєвого світу. Основним змістом цієї платонівської алегорії є те, що, згідно з ідеалістичним світосприйманням, матеріальний світ - це царство тіней, примарне й химерне, і що існує, справжній, істинний світ, який можна побачити очима розуму, тобто світ ідей. Кожна ідея вічна і незмінна. Ця розумова ідея - ейдос - відірвана від свідомості, автономна сама по собі, знаходиться серед подібних ейдосів-ідей в фантастичному уявному світі. Число ідей не є безкінечним, хоча воно й велике. Кількість ідей повинна збігатися з кількістю речей, зв'язків тощо. Платон виділяє із загальної кількості ідей ідеї математичних, етичних, природних і штучних понять та об'єктів, а також ідеї живих істот, дій та ефектів (тобто емоцій).
Головною ідеєю, ідеєю всіх ідей є ідея блага як такого. Світ ідей - це носій блага й добра, він протистоїть звичайному світові як царству зла. Світ ідей - це джерело істини, гармонії, краси Платон його порівнює із Сонцем. Ідея блага, - вершина піраміди, - належить Платону.
Але Платон був неспроможний пояснити всю багатогранність чуттєвого, фізичного світу, космосу лише з погляду світу ідей. Ідеальний світ як сутність, яка існує завжди, не дає відповідь на питання, звідки походять явища, в чому причини мінливості світу. Для пояснення явищ буття Платон вводить термін "хора", який по суті тотожний матерії, яка незрима, невловима, не має форми. За Платоном, вона мертва і недоступна пізнанню, але роль її величезна. Саме хора породжує мінливість і багатоманітність, вона є "матір'ю", "спів причиною", "годівницею", вона вічна та ніким не створена.
Третя, після ейдосу та хори, величина в філософії Платона - це світова душа, душа космосу, що обіймає і світ ідей, і світ речей, з'єднує їх в єдине ціле. Вона має динамічну і творчу силу, в ній поєднується і свідомість, і пізнання. Світова душа породжує життя і натхненність. При цьому вона внутрішньо суперечлива і складається з трьох частин: тотожного, відмінного та їх поєднання. Поєднання тотожного й відмінного відповідає світу речей. Зі всеохоплюючої душі космосу творяться й індивідуальні душі. Однак, хоч вони й складаються з часток води, вогню, землі і повітря, якість їх нижча, ніж у душі космосу.
Індивідуальна душа розташована у трьох рівнях тіла як її тимчасового притулку: розсудливість знаходиться у голові людини, кругла форма якої відповідає космосу; несамовитість знаходиться у грудях; а нижча частина душі, яка відділена від вищих діафрагмою, - у череві людини, це нижча, - нерозумна частина, раб тіла. І саме життя людини, і віддяка їй після смерті залежить від динаміки душі: якщо перемагає розумне, то душа підноситься до світу ідей, а якщо низьке, тілесне, то душа тягнеться до низького - чуттєвого буття. В залежності від перемоги тієї або іншої частини душі, Платон розробляє і ієрархію душ, надаючи цьому процесові соціологічного характеру. Це душі мудреця, царя, практичного діяча, цілителя тіл, віщуна, поета (або художника), ремісника, софіста, тирана. Душу мислителя, філософа Платон ставить вище за душу царя. Число душ, за Платоном, скінченне. Душі можуть втілюватися і в рослини, і в тварин, і в людей залежно від того, яка частина душі перемогла в минулому житті.
Вчення про суспільний устрій, тобто соціологія Платона, тісно пов'язане з вченням етичним. Платон порівнює людину з державою, а державу - з людиною. Морально досконалою людина може стати лише в правильно організованій державі. Модель такої держави і пропонує Платон. За своїм устроєм ідеальна держава відповідає вченню Платона про частини душі. Цим частинам відповідають соціальні стани: правителі-філософи, які несуть у своєму статусі вищу частину душі, - розумну. Другий стан - воїни, або стражі - носії несамовитої частини, і, нарешті, ті, що обробляють землю та ремісники, відповідають нижчій частині душі.
Справедливість у державі Платона полягає в тому, що всі громадяни займаються своїми справами і не втручаються в чужі. Приватна власність, за Платоном, є коренем усіх бід, і в його досконалій державі заборонена. Спільними є навіть дружини і діти. Платон визначає державу як "спільне поселення", де існує суспільний поділ праці. Найбільш неприйнятні форми державного устрою - це демократія, тиранія, олігархія та тимократія (влада військових). Ідеальним для Платона є "влада кращих", тобто аристократія, яка в "прекрасному місті"°- у державі Платона - провадиться через правління мудреців та філософів.
Платон нічого не може сказати про шляхи побудови свого зразкового, досконалого державного устрою, крім надії на випадок. Тому з великою надією він тричі їздив до сіракузьких тиранів Діонісіїв, але щоразу результат був трагічним. Невдовзі, взірець досконалої держави Платона був розкритикований одним із найталановитіших його учнів - Аристотелем. Аристотель Стагірит (від місця народження - поліса Стагіри) - народився в родині придворного лікаря 384 року до н. е. Сімнадцятирічним юнаком Аристотель став слухачем платонівської Академії, де Платон високо оцінив здібності свого учня. В Академії Аристотель пробув 20 років, до смерті Платона, і вже тоді побачив слабкі місця вчення свого вчителя. В кінці 40°х років ІV ст. До н. е. Арістотеля було запрошено на роль вихователя сина царя Філіппа, майбутнього завойовника, Олександра Македонського. На цій посаді Аристотель пробув 4 роки. Повернувшись через багато років до Афін, вже в 50-річному віці Аристотель заснував філософську школу поблизу храму Аполлона Лікейського, (звідси - назва школи - Лікей). Навчання в школі провадилося у формі бесід під час прогулянок, тому школу пізніше назвали перипатетичною, тобто прогулянковою. Політичні обставини змусили Арістотеля залишити Афіни і в 322 р. до н. е. він помер на острові Евбей.
Філософська спадщина Аристотеля дуже велика. Головним філософським твором Арістотеля є "Метафізика" . Філософія Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу філософію" і "другу філософію". Фізика для Аристотеля все ще філософія, але вже "друга". Предмет "першої філософії" (пізніше названої "метафізикою") - не природа, а те, що існує над нею. Філософія має право на самостійне існування лише в тому випадку, якщо в області сущого є нематеріальні причини та понадчуттєві і нерухомі, вічні сутності.
Аристотель ділить філософію на три різновиди: це теоретична, метою якої є знання заради знання, практична, яка показує, як знання втілюються у діяльність, та творчо-поетична - знання задля творчості.
Філософія, вважає вчений, на відміну від математики та фізики, досліджує нематеріальні самостійні причини та надчуттєві нерухомі й вічні істини, тому вона більш цінна, аніж фізика і йде поперед неї. "Перша філософія", яку Аристотель називає теологією - найбільш "божественна" наука, притаманна скоріше богові, ніж людині, бо вічні та неземні істини створив бог, тому саме бог і є предметом філософії. Однак матеріальний світ для Аристотеля також реальний.
За вченням Аристотеля, природа є матеріальні явища й речі, які перебувають у вічному русі та змінах. Субстрат цих матеріальних речей також матеріальний. Субстрат визначається ним як те, "що лежить в основі двояким чином...". Думка Аристотеля про субстрат з'явилася як критика платонівського "світу ідей". Відкидаючи цю тезу Платона, Аристотель вважає, що неправильно відривати сутність від самих речей, виносити її назовні. За Аристотелем, сутність (субстанція) знаходиться у самих речах, Сутність має два критерії: мислимість або пізнаваність у поняттях та "здатність до окремого існування".
У системі категорій, створеній Аристотелем, категорія сутності посідає особливе місце, бо тільки сутність може існувати самостійно, окремо, а всі інші категорії (в "Метафізиці" їх шість: суть, якість, кількість, відношення, дія та страждання) - визначаються тільки через відношення до сутності.
На відміну від Платона, який заперечував причинний зв'язок між речами, Аристотель намагається знайти причину всього сущого і виділяє чотири види причин:перша - матеріальна причина, або матерія; друга - формальна причина, або форма; третя - утворююча причина, або рух,та четверта - кінцева причина, або мета. Всі чотири причини, за Аристотелем, довічні. Але матеріальну причину не можна звести до інших на відміну від формальної, утворюючої та цільової, які фактично можна звести до одної. Формально-утворююча-цільова причина - бог. Арістотелевський бог за своєю суттю - філософський, його життя - це діяльність його розуму.
У психології Аристотеля панує уявленнялише про те, що душу мають не штучні, а лише природні тіла. Також Стагірит наводить певну структуру душі. На першому ступені знаходиться рослинна душа, функції якої - відтворення та споживання. На другому - душа тварини, яка здатна сприймати форму того, що спостерігає, без його матерії. Людська розумна душа вміщує два перших ступені, і, крім того, наділена розумом. Душа невіддільна від тіла і належить йому, а тіло виконує роль знаряддя душі.
Аристотель дав перший теоретичний виклад етики як теоретичної науки, він же дав їй ім'я. Все етичне вчення Аристотеля можна поділити на три частини: вчення про вище благо, вчення про доброчесність взагалі, вчення про окремі доброчесності (чесноти).
Необхідно відзначити, що благо в етиці Аристотеля досить суворе і характеризується трьома ознаками: по-перше, вище благо не тотожне спільній абстрактній ідеї, визначаючи певну досконалість взагалі. Вище благо є певною характеристикою діяльності індивіда. По-друге, вище благо завжди є метою, але ніколи не засобом. По-третє, вище благо тотожне блаженству, щастю. Зверніть увагу на те, що вчення Аристотеля про вище благо створює образ людини, котра не задовольняється стихійною течією свого життя і намагається свідомо підкорити її якійсь єдиній меті. У сфері етики Аристотель пропонує тезу про те, що чесноти не є притаманними людині від природи. Впродовж свого життя людина має можливість набути їх. Самі чесноти Аристотель визначає як "середину двох пороків, де крайності треба відкидати". Чесноти набуваються вихованням.
Це виховання проводиться в умовах держави, хоча вона і обмежена в своїх можливостях, тому, що нездатна виховати найвищі чесноти.
Аристотель, як і його попередники, розглядав особистість у живому зв'язку з іншими людьми, з державою. Він виходить з тієї передумови, що доброчесна особистість є найоптимальнішою з точки зору громадянських цілей. У Аристотеля є два визначення людини: "людина є розумна істота", "людина є політична істота". Характер її зв'язків виключно важливий для розуміння арістотелевої етики, людина, за Аристотелем, набуває етичної реальності в полісі. Антична філософія епохи еллінізму, епохи поступово зростаючої кризи, охоплює період з 338 рр. до н.е. - рік військової перемоги Македонії над Грецією, до 30 р. до н.е. - загибель останньої елліністичної держави, еллістичного Єгипту, захопленого римським військом. Для епохи панування надособистісних монархій характерна втрата минулих громадянських чеснот: патріотизму, доблесті, вільнолюбства, достоїнства особистості, громадянської і моральної відповідальності і т.і. На зміну патріотизму приходить космополітизм, який прямо витікає з індивідуалізму. Людина, одинока, замкнена на собі і своєму житті, на своїх часткових інтересах, ніби
10-09-2015, 21:33