I. Ранній період. Цей період розпочався навіть, можливо, раніше смерті Сократа, але закінчився він, ймовірно, першою сицилійською поїздкою Платона, тобто він охоплює приблизно 90-ті роки IV ст. до н. е. Сюди відносяться: «Апологія Сократа», «Критон», «Евтіфрон», «Лахет», «Лісій», «Хармід», «Протагор», I книга «Держави». Всі ці твори Платона відрізняються чисто сократівським методом аналізу окремих понять зі спробами знайти їх родову сутність і з упором переважно на моральну проблематику. II. Перехідний період. Сюди відносяться твори 80-х років: «Горгій», «Менон», «Евтідем», «Крат», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен». У цей перехідний період вже намічається віддалена концепція субстанційно розуміємих ідей, з точки зору яких критикується релятивізм софістів та їх безпринципне риторичне марнословство («Горгій», «Евтідем»). Стає помітним також свідоме ставлення до досократівської філософії (критика ірраціоналізму непомірних послідовників Геракліта в «Кратілі») разом з використанням орфіко-піфагорійських вчень про передіснування і безсмертя душ («Горгій», «Менон»).
III. Зрілий період займає 70 – 60-ті роки до н. е. Діалоги зрілого періоду літературної діяльності Платона за змістом і стилем можна розділити на дві групи. До першої групи належать «Федон», «Бенкет», «Федра» і II–X книги «Держави». Центральним є тут знамените платонівське вчення про ідеї як про самостійно існуючі субстанційні дійсності, які визначають собою і всю матеріальну дійсність. У «Федоні» це вчення майже переходить у метафізичний дуалізм і повне заперечення людського тіла, принесення його в жертву для душевного та духовного життя; правда, справжнього метафізичного дуалізму немає навіть і тут. В інших діалогах цієї групи мотив дуалізму звучить набагато слабшим, а в «Державі» і взагалі стирається, змінюючись вченням про гармонію тіла і душі, про гармонію душевних здібностей між собою, гармонію душі і суспільно-політичного життя і, нарешті, гармонію суспільно-політичних класів. Завершується ця картина вченням про вирі душ і про потойбічні винагороди і покарання. Художня вишуканість мови Платона в даний період кульмінує, оскільки крім незмінного діалогічного способу викладу ми тут знаходимо цілі ораторські промови, багату міфологію. До другої групи зрілого періоду літературної творчості Платона відносяться «Теетет», «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» і «Критій». Від попередньої групи діалогів вони відрізняються тим, що носять переважно конструктивно-логічний характер. Ідеальний світ тут ніде не заперечується, а швидше передбачається. Зміст діалогів стосується або критики голого емпіризму («Теетет»), або діалектики категорій («Парменід», «Софіст»), або діалектики космосу («Тімей»).
IV. Останній, або пізній період. Сюди відносяться «Закони» (писались ще в 50-х роках) і «Післязаконня» (ймовірно, написане кимсь із учнів Платона). Величезні «Закони» дуже строкаті за своїм змістом і стилем, ставлять на меті зобразити не абсолютно ідеальну, але доступне реальним людським силам державу, містять багато різного роду протиріч в концепціях і в термінології. Поряд з цим у «Законах» зустрічається і багато таких міркувань, для яких все ще характерна звичайна платонівська глибина і гострота думки.
V. Діалоги вельми сумнівного походження і часу: «Алківіад I», «Гіппарх», «Клітофонт» та «Мінос»; далі – діалоги безумовно несправжні: «Алківіад II», «Суперники», «Феаг». Нарешті, твори настільки несправжні, що вони не ввійшли навіть у список творів Платона найвизначнішого античного дослідника його творчості Фрасілла (I ст.): «Демодок», «Сісіф», «Алкей», «Еріксен», «Аксіох», «Про справедливість», «Про чесноти», «Визначення».
3. Основи політичної філософії Платона
У масштабній та різнобічній творчості Платона значна увага приділяється проблемам держави, права і політики. Зовсім не випадково двома найбільшими його творами є „Держава” і „Закони”. У першому описується ідеальна, з точки зору Платона, держава. У другому держава максимально наближається, завдяки правильному законодавству, до ідеалу. Політико-правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких як „Антологія Сократа”, „Політик”, „Критій”, „Протагор”, „Горгій”. Платон стоїть біля витоків філософії держави і права. Ним були вперше поставлені і проаналізовані на теоретичній основі багато фундаментальних питань політико-правового профілю, які не втратили свого значення і для сучасних дослідників. Своє політичне вчення Платон виклав у діалогах: "Держава", "Закони" (які зазначались вище) і "Політик". У них він говорить про модель "ідеальної" держави. Модель не є описом якогось існуючого ладу, системи. Навпаки, це держава, якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, Платон створює її проект, утопію. Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на класи. Так само він вважає, що трьом основним класам відповідає три з чотирьох основних чеснот: мудрість – чеснота правителів і філософів; хоробрість – чеснота воїнів; помірність – чеснота народу. Четверта – справедливість – не відноситься до окремих станів, але є “надкласовою”, “державною” чеснотою. З позиції своєї ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на дві великі групи: 1) прийнятні державні форми; 2) регресивні.
3.1 Філософія держави
3.1.1 Мета і задачі платонівської держави
Багато хто вважає, що метою ідеального суспільства є максимальне задоволення бажань кожної людини, за умови, що вони не суперечать бажанням інших людей. Для Платона ж всі ці бажання і прагнення не мають ніякої цінності, тому що спрямовані на досягнення тих чи інших цілей у матеріальному, тобто примарному, світі. У знаменитому уривку про печеру ("Держава") він уподібнює цей світ спотворений тіням на одній зі стін цієї печери, обличчям до якої прикуті в'язні. За одними лише цими тінями не можна отримати уявлення про те, що насправді відбувається, як у самій печері, так і за її межами. Для того, щоб осягнути істину необхідно звільнитися від пут і вийти назовні, назустріч божественному світлу. Путами ж, за Платоном, є почуття і відчуття.
Смерть, як вважає Платон, звільняє душу від цієї порочної залежності, але лише на деякий час. Тому що, на думку філософа, душа що тяжіє до матеріального все одно буде повертатися на землю в різних тілесних оболонках. Звідси випливає висновок про те, що наблизиться до божественного можна тільки через правильне виховання душі. І таке виховання є головною метою платонівської держави. Оскільки душа повинна звільнитися від тяги до всього тілесного, і найбільшою мірою від бажань, то основним завданням ідеальної держави стає забезпечення помірного і врівноваженого життя всіх громадян. А для цього необхідно підтримувати однорідність і однодумність в усьому суспільстві, з тим, щоб не допускати розбіжностей і зіткнень інтересів, що викликають ті чи інші почуття, що обтяжують душу. Але людину не можна змусити думати певним чином, тому держава повинна виховувати всіх громадян за одним зразком, прививаючи однаковий, правильний світогляд. Для того ж щоб суспільство було ідеальним, необхідний, мабуть, і ідеальний світогляд, і ідеальні закони. Для захисту ж від проникнення інакодумства, слід максимально, наскільки це можливо, відгородитися від впливу інших країн.
Необхідно також, для збереження рівного і незамутненого почуттями стану душі, щоб забезпечення себе всім необхідним для життя і захист від ворогів не були пов'язані з великими труднощами і сильними переживаннями. Самітнику здійснити це вкрай важко, тому і необхідне створення добре організованого суспільства. А для того, щоб легше було зрозуміти, яким же має бути таке ідеальне суспільство, потрібно розглянути те, як справляються з поставленими завданнями та цілями різні, вже існуючі, типи держав.
3.1.2 Типи держав за Платоном
У діалозі Платона «Закони» Афінянин запитує у своїх співрозмовників, мешканців Кріту і Спарти, про те, чи є їх державах закони і звичаї, які б заохочували стійкість людини не тільки до страждань, але й до задоволень. І ті змушені визнати, що на відміну від мужності при терпінні душевних і тілесних мук, яке всюди схвалюється та заохочується, перемога над задоволеннями і бажаннями не вважається загальновизнаною чеснотою. Для Платона ця обставина є серйозним недоліком існуючих держав та законодавств. У цьому він бачить їх однобоко. Не випадково, що аналізуючи різні типи держав, а саме тімократію, олігархію, демократію і тиранію, Платон загострює увагу читача на тому, які бажання оволодівають людьми при тому чи іншому ладі.
Карл Поппер звинувачує давньогрецького мислителя в тому, що у своїй ідеальній державі він перетворює її жителів у бездушні гвинтики бездоганного державного механізму. Однак, насправді люди з їх бажаннями і прагненнями цікавлять Платона в передусім. Тому, говорячи про недоліки різних типів держав, він докладно зупиняється на описі відповідно, тімократичної, олігархічної, демократичної і тиранічної людини.
Тімократією Платон називає такий державний лад, в якому головною рисою є суперництво та честолюбство. Він вважає цей лад кращим у порівнянні з іншими трьома, однак все-таки далеким від ідеалу. За його уявленнями, таке суспільство може утворитися внаслідок розкладу ідеальної держави, якщо це буде допущено. Для тімократичної людини гроші і насолоди ще не так важливі, як для представників інших держав. Для неї головним бажанням є бажання заслужити повагу і пошану своїх співгромадян. Але при цьому все більше уваги приділяється не внутрішнім якостям душі, а зовнішньому блиску. І це неминуче призводить до суперництва і інтриг, які послаблюють державу.
Накопичення тімократичною знаттю багатств, на думку Платона, призводить до того, що вона починає змінювати закони і засади своєї держави з тим, щоб їй було зручніше витрачати ці кошти. Те, що раніше вважалося нескромним і недоречним, стає загальноприйнятим. Моральні норми і засади більше не вважаються чимось непорушним. І поступово тімократія вироджується в олігархію. Для олігархічної людини честолюбство поступається місцем сріблолюбству. Все, що не сприяє накопиченню багатств вважається другорядним.
Вихованню душі приділяється ще менше уваги, ніж при тімократіі. Головним вважається здатність людини домогтися матеріального благополуччя з тим, щоб задовольняти свої зростаючі потреби. Однак при цьому ладі пристрасть до накопичення і засудження бездумного марнотратства ще якось стримують потакання громадян своїй жадобі і пристрастям.
Одночасно зі збільшенням числа задоволень, які можуть собі дозволити багаті громадяни олігархічної держави, зростає число бідняків. І якщо при тімократіі чвари та суперництво мають місце між окремими громадянами, то при олігархії все суспільство ділиться на два ворогуючі табори бідняків і багатіїв. У середовищі бідняків зріє невдоволення своїм положенням, яке час від часу виливається у повстання і чвари. Таким чином, при олігархії стає ще більше як страждань, так і задоволень.
Згодом, за твердженням Платона, олігархія перероджуватися в демократію. І відбувається це внаслідок невпинної боротьби між класами. В результаті встановлюється рівність всіх громадян перед законом і виборність посад. Кожен отримує можливість займатися тим, що йому заманеться, обираючи на ту чи іншу посаду. І перш ніж перейти до критики цього ладу, Платон підкреслює його зовнішню привабливість. Але це рай для людських бажань, а не для душі, що прагне, за своєю природою, звільнитися від усього земного. Таким чином, демократичний лад породжує в людині масу бажань і прагнень, яка витрачає весь свій час на їх задоволення, перетворившись в їх раба. Однак закони ще можуть стримувати найпалкіших з них.
При демократії, на відміну від попереднього ладу, утворюються три класи населення багатії, народ і трутні. Останні вже були при олігархії, але там вони не користувалися повагою, оскільки не примножувати свого багатства. В демократичній же державі, говорить Платон, вони займають мало не всі державні пости. Тому що на ці посади обираються, як правило не ті, хто має здібності до того чи іншого виду діяльності, а ті, хто вміє справляти враження на натовп.
Особливо докладно Платон зупиняється на переході від демократії до тиранії. Трутні, підлабузнюючись до народу, намагаються відібрати у багатих частину майна і віддати його біднішим верствам населення. Багатії ж, супротивляючись цьому, навіть якщо вони і були прихильні до демократичного ладу, змушені будуть організувати опозицію. Коли протистояння досягає свого піку, народ висуває свого ставленика тирана, наділяючи його необмеженими повноваженнями. Розправившись з бунтівниками, тиран перерозподіляє відібрані багатства між народом і своїми соратниками. Продовжуючи зміцнювати свою владу, він змушений знищувати всіх, хто може йому протирічити. Найчастіше це кращі громадяни країни. Ці репресії і страти, призводять до зростання невдоволення серед народу. В результаті, задля збереження своєї влади, тирану доводиться посилити гоніння на незадоволених, а також вести нескінченні війни з сусідами для того, щоб відвернути населення країни від внутрішніх проблем. В кінцевому рахунку, тиран, побоюючись і внутрішніх і зовнішніх ворогів, оточує себе найманцями та підлабузниками. Життя тиранічної людини переповнене тваринною жадобою та страхами. Жителі такої держави, бачачи безкарність свого правителя, звикають до думки про вседозволеність. На перший план виходить задоволення своїх бажань, не стримане більш традиціями, мораллю, переконаннями. Найсильніший тут завжди правий. Той же, хто опинився в підпорядкуванні, мучиться страхами та ненавистю. Не дивно, що Платон вважав тиранію найгіршим способом правління. Адже образ тиранічної людини нескінченно далекий від образу філософа. Уподоблюючи державу людині, а тип управління типу характеру, Платон порівнював тиранію з тиранічною людиною, а ідеальну держава з філософом.
3.1.3 Основи „ідеальної” держави
Розглядаючи слабкі сторони всіх перерахованих вище держав Платон кінцевому підсумку підводить нас до висновку про те, що в ідеальному державі кожен повинен займатися тим, що у нього найкраще виходить. Адже тільки так можна отримати найбільшу віддачу від кожного громадянина.
В ідеальній державі Платона за дітьми спостерігають спеціальні посадові особи з тим, щоб визначити, хто з них більше пристосований до того, щоб бути ремісником та хліборобом, хто воїном і захисником держави, а хто здатен осягнути вище благо і стати правителем. І система виховання і відбору, розроблена великим філософом, покликана їм допомогти в цьому. Таким чином, формуються три класи ідеального суспільства: дільці (ремісники і селяни), варта і правителі. Але кожен з батьків має, як правило, свої плани щодо майбутнього своєї дитини, які часто розходяться із задатками хлопчика чи дівчинки. Щоб не допустити втручання батьківських почуттів до процесу причислення дитини до того чи іншого класу, Платон вважає за необхідне виховувати дітей усіх разом і так, щоб дорослі не знали, хто саме є їх дитиною.
Після того, як майбутнє дитини визначено, перехід її в будь-який інший клас стає неможливим. Так як це буде означати використання громадянина не за призначенням, і призведе до ослаблення держави. Саме це, на думку Платона, може призвести до перетворення ідеальної держави в тімократичну, з подальшим розкладанням і деградацією в олігархічну і т.д. На підставі цих міркувань давньогрецького філософа багато звинувачують в кастовості його ідеального суспільства. Але якщо вдуматися, то навіть сучасне демократичне суспільство є більш кастовим, ніж те, яке пропонує побудувати Платон. Тому що і в наш час майбутнє дитини, значною мірою, залежить від положення і достатку її батьків, а не від її природних задатків. І в цьому сенсі суспільство Платона – антикастове.
Крім того, кастовість має на увазі прагнення "вищих" верств населення зберегти за собою якісь привілеї. Однак, зараз більшість людей, можливо, краще б обрало "нижчий" клас платонівського суспільства. Тому що воно більше відповідає тому образу життя, до якого ми звикли. Життя ж варти та правителів передбачає набагато більше зречення мирських благ. Так, наприклад, їм забороняється мати будь-яку власність. Пов'язано це з тим, що на відміну від дільців, вони мають владу, і, тому, у них не повинно бути ніяких особистих інтересів які могли б вплинути на їх рішення. З цієї ж причини дружини і діти у цих класів також повинні бути спільними.
Платон, у своїх роботах, дуже мало приділяє уваги класу дільців, і деякі дослідники вбачають у цьому зневагу "людини праці". Але скоріш за все, що це викликано, в першу чергу, тим, що до представників цього класу він висуває набагато менші вимоги, у порівнянні з охоронцями і правителями. Хоча Платон і не високо цінує селян і ремісників за те, що при відборі вони показали свою нездатність займатися філософією, і осягнути божественне. Але їх душі, при правильній організації життя суспільства, змінюючи свої тілесні оболонки, будуть все більше і більше наближатися до джерела світла.
Допускати ж людину з нижчого класу, з душею ще далекою від досконалості, до управління людьми і державою, було б жахливою помилкою. Це неминуче призведе і до зловживань, і до невірних дій, продиктованих не божественною необхідністю, а емоціями, особистими відносинами і упередженими думками. Таким чином, кожна людина в ідеальній державі повинна займати те положення, якому відповідає стан її душі, в цьому житті.
Однак розставити громадян на різні пости і посади ідеальним чином ще половина справи. Необхідно ще й забезпечити реалізацію їх здібностей. І Платон говорить про те, що в ідеальному суспільстві нічого не повинно відбуватися без наказу. Кожен
10-09-2015, 23:26