Приблизно таку ж точку зору виказував Луіс Мемфорд: „Спочатку ініціатива виходила не від інженерів-винахідників, а від вчених... Телеграф відкрив Генрі, а не Морзе; динамо – Фарадей, а не Сименс; електромотор – Ерстед, а не Якобі; радіотелеграф – Максвел і Герц, а не Марконі і Де Форест...” [19]. Перетворення наукових знань в практичні інструменти, з погляду Мемфорда, було простим епізодом в процесі відкриття.
Ця точка зору також є односторонньою. Добре відомо, що ні Максвел, ні Герц, не мали на увазі технічних додатків розвинутої ними електромагнітної теорії. Герц ставив наукові експерименти, що підтвердили теорію Максвела, а не конструював радіоприймальну або радіопередавальну апаратуру, винайдену пізніше. Вірно, проте, що ця робота була пов’язана з серйозними систематичними науковими (точніше, науково-технічними) дослідженнями. В той же час технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття [21, 6].
Найбільш реалістичною і історично обґрунтованою точкою зору є та, яка стверджує, що аж до кінця XIX століття регулярного застосування наукових знань в технічній практиці не було, але це характерно для технічних наук сьогодні [7].
Техніка велику частину своєї історії була мало пов’язана з наукою; люди могли робити і робили пристрої, не розуміючи, чому вони так працюють. У той же час природознавство до XIX століття вирішувало в основному свої власні завдання, хоча часто відштовхувалося від техніки. Інженери, проголошуючи орієнтацію на науку, в своїй безпосередній практичній діяльності рідко керувалися нею. Після багатьох століть такої „автономії” наука і техніка з’єдналися в XVII столітті, на початку наукової революції. Проте лише у XIX столітті ця єдність приносить свої перші плоди, і лише в XX столітті наука стає головним джерелом нових видів техніки і технології [2].
Новітній тип взаємин науки і технології, отримав назву technoscience – технонаука. Взаємини науки і техніки в цьому симбіозі внутрішньо суперечливі. З однією сторони, наука виступає як генератор нових технологій, і через стійкий попит на них наука користується визначеною, і часом вельми щедрою, підтримкою[50, 42].
З іншого боку, виробництво нових технологій визначає попит на науку визначеного, навіть, обмеженого типу, так що багато можливостей науки при такому використанні залишаються нереалізованими. Від науки не потрібно ні пояснення, ні розуміння речей – достатньо того, що вона дозволяє ефективно їх змінювати.
Це дозволяє розуміти пізнавальну діяльність включаючи і наукову, як діяльність в деякому розумінні підлеглу практичному перетворенню, зміні навколишнього світу і людини. Тим самим нагадаємо, відкривається можливість для переосмислення, співвідношення науки і технології, що склалося раніше. Якщо традиційно це співвідношення розумілося як технологічний додаток до застосування виробленого наукового знання, то тепер виявляється, що сама діяльність по отриманню знання „вбудовується” в процеси створення і вдосконалення тих або інших технологій [50, 43].
Цікаво не тільки те, як подібні трансформації відбуваються в реальності, але й те, як вони осмислюються. На поверхні все неначебто залишається по-старому: проголошується, що наука – це сила технологічного прогресу, що веде її, у свою чергу, використовує досягнення науки. На цьому тлі, втім прокидається усвідомлення того, що так звана прикладна наука займається тими проблемами, які диктуються саме розвитком технологій, при цьому і по кількісним масштабам, і по забезпеченню, і по соціальному визнанню така „обслуговуюча” наука стає визначальною[50, 43].
З розвитком науки формується дві взаємозв’язані тенденції, які знаменували початок діалектичного підходу до аналізу проблеми співвідношення науки і техніки. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. В той же час наука з потенційної продуктивної сили перетворюється на виробництві в ефективний засіб його розвитку. У даний час в найбільш розвинутих країнах вона стала безпосередньою продуктивною силою.
Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики постійно ставлять перед наукою все нові і нові задачі, що вимагають свого вирішення. Визначаючи тематику вирішуваних проблем, науці надають спрямованого розвитку, створюють базу для технічної оснащеності. У свою чергу. наука прогнозує розвиток виробництва, указує найбільш ефективні шляхи його удосконалення. Технічна потреба, що виникає в суспільстві, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, не підкріплені практикою. Але до цього положення треба підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок в подальшій ланці може стати причиною [12].
Отже, підсумовуючи вище сказане, спрощена лінійна модель співвідношення науки і техніки на сьогоднішній день є неадекватною. Позиція, яка підкреслює лише емпіричний характер технічного знання, є не менше односторонньою. Еволюційна модель є більш досконалим рішенням цієї проблеми, але над її обґрунтуванням необхідно ще попрацювати. Точка зору про те, що наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, є також надто банальною і, навіть, не доводить, що розвиток науки визначається розвитком техніки. Твердження, що техніка науки у всі часи переганяє техніку повсякденного життя не є істиною, бо технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття.
І лише застосування діалектики для вирішення цієї проблеми дає плідні результати, які складно піддати сумніву. Наука і техніка створюють діалектичну єдність – технонауку, в якій їх співвідношення може змінюватися в залежності від ситуації, що складається під впливом багатьох чинників – соціальних, історичних, географічних, екологічних та ін.
Техніко-екологічні та соціальні проблеми сучасності
Початкова ціль інженерної діяльності – служити людині, задоволенню її бажань і потреб. Проте сучасна техніка часто використовується в шкоду людині і навіть людству в цілому. Це стосується не тільки використання техніки для цілеспрямованого знищення людей, але також повсякденної експлуатації інженерно-технічних пристроїв. Якщо інженер і проектувальник не передбачили те, що, разом з точними економічними і чіткими технічними вимогами експлуатації, повинні бути дотримані також і вимоги безпечного, безшумного, зручного, екологічного застосування інженерних пристроїв, то із засобу служіння людям техніка може стати ворожою людині і навіть піддати небезпеці саме існування її на Землі. Ця особливість сучасної ситуації висуває на перший план проблему етики і соціальної відповідальності інженера і проектувальника перед суспільством і окремими людьми [7].
Проблеми негативних соціальних і інших наслідків техніки, проблеми етичного самовизначення інженера виникли з самого моменту появи інженерної професії. Леонардо та Вінчі, наприклад, був стурбований можливим небажаним характером свого винаходу і не схотів розголошувати ідею апарату підводного плавання – „через злу природу людини, яка могла б використати його для здійснення вбивств на дні морському шляхом потоплення судів разом зі всім екіпажем”. Ще раніше – в XV сторіччі – люди вже були стурбовані тим, які соціальні проблеми принесе з собою нова техніка. Наприклад, в акті Кельнського міської ради (1412 р.) було записано наступне: „До нас з’явився Вальтер Кезінгер, що пропонує побудувати колесо для прядіння і кручення шовку. Але порадившись і подумавши рада вирішила, що багато з тих в нашому місті, хто годується цим ремеслом, загинуть тоді. Тому було постановлено, що не треба будувати і ставити колесо ні тепер, ні коли-небудь згодом”. Звичайно, подібні рішення гальмували технічний і економічний прогрес, приходили в суперечність з вимогами ринкової економічної системи, що народжується. Проте сьогодні людство знаходиться в принципово новій ситуації, коли неувага до проблем наслідків упровадження нової техніки і технології може привести до незворотних негативних результатів для всієї цивілізації і земної біосфери. Крім того, ми знаходимося на тій стадії науково-технічного розвитку, коли такі наслідки можливо і необхідно, хоча б частково, передбачити і мінімізувати вже на ранніх стадіях розробки нової техніки. Перед можливістю цілком реальної екологічної катастрофи, що може бути результатом технологічної діяльності людства, необхідне переосмислення самого уявлення про науково-технічний і соціально-економічний прогрес [7].
Оцінка техніки означає планомірний, систематичний, організований захід, який аналізує стан техніки і можливості її розвитку; оцінює безпосередні і опосередковані технічні, господарські, в плані здоров'я, екологічні, гуманні, соціальні і інші наслідки цієї техніки і можливі альтернативи; виказує думку на основі певної мети і цінностей або вимагає подальших задовольняючих цим цінностям розробок; виробляє для цього дієві і творчі можливості для створення умов для ухвалення обґрунтованих рішень і у разі їх ухвалення відповідними інститутами для реалізації [18, 23].
Оцінка техніки мала б враховувати соціально значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних технічних проектів. Але традиційні інженерні методи і критерії тут непридатні. Техніка сама по собі ціннісно нейтральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Наприклад, чим є сам по собі автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отруює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисциплін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься [16].
Якості й характеристики, які людська свідомість пов’язує з технічним об’єктом, більше залежать від свідомості, ніж від особливостей об’єкта. А тому вторинні наслідки технічної інновації визначаються не так якостями самого проекту, як ціннісними характеристиками. При цьому питання про ціннісну навантаженість запланованої інновації стає надзвичайно важливим [2].
Оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орієнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантувати, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, буде таким і для нащадків [16].
Іншими словами, постає головне для цієї проблематики питання: що є визначальним для розвитку у парі „суспільство – техніка” і що є детермінантою прогресу? Однозначної відповіді на це питання не існує. Серед різних точок зору в філософії техніки виокремлюють передусім моделі детермінізму в соціальному й технологічному розвитку людського суспільства, поділяють на дві великі групи: моделі „технологічного” і моделі „ціннісного” детермінізму [16].
Різноманітні форми технологічного детермінізму набули значної популярності передусім у марксистській концепції. К. Маркс започаткував таке розуміння історичного процесу, в якому визначальним є рівень розвитку продуктивних сил, що зумовлює рівень виробничих відносин. Відтак запроваджується поняття „спосіб виробництва”, який визначає „формацію”. Специфічним тут є розуміння технічного процесу як незалежного не лише від індивіда, а й від суспільства загалом. Саме перебігом цього процесу визначаються всі соціокультурні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дії людей розглядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обмежені переліком засобів, який пропонує їм існуюча в певному суспільстві технологія. І напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму, до яких Ф. Рапп відносить таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. Маклюен, А. Хабермас, Г. Маркузе, Т. Адорно, мають рацію [25].
Прихильники моделі ціннісного детермінізму слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який підпорядковується необхідності законів фізичного світу. Техніка розвивається на основі свідомої діяльності людей і завдяки цій діяльності. А діяльність людини детермінується аксіологічно. Отже, розвиток техніки визначається вільним вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Такий вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин [25].
Істотними труднощами в цій моделі технологічного розвитку є те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки не залежать від соціальних, політичних систем, а також від панівних у суспільстві релігій з їх розвинутими ціннісними системами. Таким чином, модель ціннісного детермінізму має таке ж обмежене застосування, як і модель технологічного детермінізму.
Існують і інші підходи до оцінки феномену техніки і її наслідків в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки:
1) Оптимістична оцінка розвитку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її започаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихідну тезу можна сформулювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві [51];
2) Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії – жаху перед технікою. Базується на тому, що інженерна діяльність носить руйнівний характер. Головним негативним наслідком панування сциентистско-технократичного світогляду є формування культу людини-споживача, тобто антропоцентризм і, як наслідок – споживацьке відношення до природи, сприйняття її тільки як ресурсу, джерела матеріальних благ. Практична реалізація технократичного мислення веде до екологічної кризи [47], і перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв. Прихильники такої оцінки наводять аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки;
3) Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: „Одне, в усякому разі, очевидно: техніка – лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить”[51].
Також у даному розділі ми хотіли б зупинитися на тих практичних змінах в структурі сучасної інженерної діяльності і соціальних механізмах її функціонування, які, хоча б частково, дозволяють суспільству контролювати наслідки технічних проектів в осяжному майбутньому.
Наслідки розвитку атомної енергетики, як наслідки чорнобильської катастрофи, не завжди можливо передбачити. Але необхідно, хоча б намагатися це зробити по відношенню до нових проектів, проводити відповідні дослідження, вислуховувати думки опозиціонерів ще до ухвалення остаточного рішення, створити правові механізми, регулюючі всі ці питання [47]. Розглянемо як цю проблему вирішують найбільш передові країни США і ФРН.
У 1966 р. підкомісія Конгресу Сполучених Штатів Америки по науці, дослідженню і розвитку, підготувала доповідь про безпосередні і побічні наслідки технологічних інновацій. У 1967 р. голова цієї підкомісії представив проект закону про створення „Ради по оцінці техніки”. Після численних дискусій, консультацій, критики різних варіантів законопроекту 13 вересня 1972 р. президент США підписав закон про оцінку техніки (Technology Assessment Act). Закон, зокрема, передбачав створення Бюро за оцінкою техніки (Office Technology Assessment – OTA) при Конгресі США, заванням якого стало забезпечення сенаторів і конгресменів об’єктивною інформацією в даній області. Одночасно в самому Конгресі була створена Рада по оцінці техніки (Technology Assesstment Board – TAB), до складу якої ввійшли 6 конгресменів і 6 названих президентом сенаторів, причому з явним наміром створити незалежний від виконавчої влади орган. Разом з ним закон передбачав створення Дорадчого органу за оцінкою техніки (Technology Assessment Council), в який ввійшли десять представників громадськості, названих TAB, і який виконує консультаційні функції. Закон 1972 року свідчив: „Головним завданням Бюро повинно стати вироблення на ранніх етапах вказівок на можливі позитивні або негативні наслідки застосування техніки, а також збір і забезпечення подальшої інформації, яка могла б підтримати Конгрес у прийнятті і координації рішень. У якості однієї з основних конструктивних задач OTA формулюється завдання раннього попередження негативних наслідків техніки”.
У Німецькому Бундестагу аналогічна комісія (Enquete-Komission „Technikfolgenabschtzung”) для оцінки наслідків техніки і створення рамкових умов технічного розвитку була створена в 1986 р. з акцентом на обговорення проблем охорони навколишнього середовища. Пізніше на основі парламентської Ухвали було створено Бюро за оцінкою наслідків техніки Німецького Бундестага – на базі відділу прикладного системного аналізу Центру ядерних досліджень Карлсруе, в якому працює міждисциплінарна група вчених, – представників природних, суспільних і технічних наук. Задача Бюро, зокрема, полягає в поліпшенні інформаційної підтримки ухвалюваних рішень і інтенсифікації взаємодії між парламентом, наукою і суспільними групами [7].
Технічні результати завжди повинні прив’язуватися до дій і намірів фактичних носіїв цих дій – конкретних людей. У технічному розвитку повинна бути свобода вибору, бо проблема отримує етичний сенс лише там, де є діалектика інтересів де є можливість вибору. Зважування „за і проти” повинно відбуватися при вільному виборі. При цьому суб’єктом вибору повинна бути не організація, проектний інститут чи міністерство, яке оцінюють з точки зору економічної вигоди, а широка громадськість інформована про ті альтернативи, що в даний час піддаються обліку [22].
Як бачимо, з методологічної точки зору, перший підхід до оцінки наслідків техніки через моделі ціннісного і технологічного детермінізму має обмежене застосування. Інша трійка підходів до оцінки техніки, яку запропонував Ясперс, може дати позитивні результати лише при їх діалектичному використанні.
Щодо практичної реалізації процесу оцінки наслідків
11-09-2015, 00:03