Концепція свободи розгортається в Сартра в теорії “проекту”, відповідно до якої індивід не заданий самому собі, а проектує, “збирає” себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво, і “для людини немає алібі”. Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що вона цілком відповідальна за саму себе, своє існування і навколишнє. Це виходить із твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб'єктивності. Він завжди “попереду, позаду себе, ніколи - сам”. Звідси той вираз, що Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: “... існування передує сутності...” По суті, це означає, що загальні, суспільно-значимі (культурні) об'єктивації, що виступають як “сутності”, “природа людини”, “загальні ідеали”, “цінності” і так далі, є лише відкладеннями, з якими конкретний суб'єкт ніколи не збігається. “Екзистенція” і є постійно живий момент діяльності, узятий у вигляді внутрішнього індивідуального стану, суб'єктивно. У більш пізній роботі “Критика діалектичного розуму” Сартр формулює цей принцип як принцип “незвідності буття до знання”. Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвивати себе як справді самодіяльного суб'єкта, крім абсолютної волі і внутрішньої єдності “проектуючого я”. У цьому своєму можливому розвитку особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб'єктивності у світі, її онтологічну основу Сартр позначає як “ніщо”. На думку Сартра, “... людина, без всякої опори і допомоги, засуджена у кожен момент винаходити людину” і тим самим “людина засуджена на волю”. Але тоді основою дійсності (автентичності) можуть бути тільки ірраціональні сили людського підпілля, підказки підсвідомого, інтуїції, щиросердечні беззвітні пориви і раціонально не осмислені рішення, що неминуче приводять до песимізму чи до агресивного свавілля індивіда: “Історія будь-якого життя є історія поразки”. З'являється мотив абсурдності існування: “Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо”.
Світорозуміння Сартра сформувалося у світі абсурдному, який зайшов у тупик, де всі традиційні цінності зруйновано. Перший акт філософа повинен був бути запереченням, відмовою, щоб вибратися з цього хаотичного світу без порядку, без мети. Відсторонитися від світу, відкинути його - це і є в людині специфічно людське: воля. Свідомість - це саме те, що не грузне “у собі”, це протилежність “у собі”, діра в бутті, відсутність, ніщо. Ця свідомість волі людини є в той самий час свідомість самітності людства і його відповідальності: ніщо в “Бутті” не забезпечує і не гарантує цінності і можливості успіху дії. Існування - це саме пережитий досвід суб'єктивності і трансцендентності, волі і відповідальності. Відтворюючи формулу Достоєвського “Якщо бога немає, усе дозволено”, Сартр додає: “Це відправний пункт екзистенціалізму”. Цей спосіб сприйняття світу, підкріплений у Сартра вивченням К’єркегора, Хейдеггера і Гуссерля, знайшов вираження, насамперед у його психологічних етюдах і романах. Він вивчає, насамперед, уяву, у якій відкривається істотний акт свідомості: суть її в тому, щоб відсторонитися від даного світу “у собі” і виявитися в присутності того, що відсутнє. “Акт уяви - магічний акт: це чаклунство, що змушує з'явитися бажану річ”.
Романи Сартра переводять той самий досвід у план чи мораль політики: у “Нудоті” Сартр показує, що світ не має змісту, “Я” не має мети. Через акт свідомості і вибору “Я” світу додається значення і цінність. Докторська дисертація Сартра “Буття і ніщо” - виклад у філософській формі пережитого досвіду. Відштовхуючись від основної ідеї екзистенціалізму - існування передує сутності, - Сартр намагається уникнути одночасно і матеріалізму, і ідеалізму. Ідеалізму - тому, що він з'являється перед ним тільки в гегеліанській формі: “Дійсність виміряється свідомістю” і тому, що, наслідуючи в цьому Гуссерля, він стверджує, що свідомість є завжди усвідомленням будь-чого (будь-якої речі). Матеріалізму - тому, що, на його думку, буття не породжує свідомість, “для себе” не може бути породженням “у собі”.
У дійсності концепція Сартра є еклектичної: він дає як відправний пункт деяке “у собі”, про яке ми нічого не знаємо, крім того, що воно “націлене” свідомістю і є його основою. Але якщо свідомість є мета, то, як воно могло народитися, оскільки в собі, по вихідному визначенню, нічого не відбувається.
Це протиріччя Сартр ніколи не міг перебороти, хоча не залишав спроби це зробити. Причина цього в тому, що його відправний пункт глибоко індивідуалістичний. Сартр залишається бранцем екзистенціалістської, суб'єктивістської настроєності. Через свої вихідні постулати Сартр не може вийти за рамки позитивізму, агностицизму і суб'єктивності. Навіть у своїй останній філософській роботі “Критика діалектичного розуму” він протиставляє “позитивістський розум”, який повинен задовольнятися межами природничих наук, “розуму діалектичному”, єдино гідному називатися розумом, оскільки він дозволяє розуміти, а не тільки вгадувати, але який застосовується тільки для наук про людину.
В області моралі Сартр не зміг вийти за межі свого споконвічного індивідуалізму. Він може звеличувати і відповідальність, і волю індивідуума, але він не може відповісти на запитання, що ж потрібно робити з цією волею.
Усі спроби Сартра перебороти пропасти між одухотвореною людиною і матеріальним світом дали лише просте додавання по-своєму переробленого психоаналізу, емпіричної соціології груп і культурної антропології, виявивши неспроможність домагань Сартра на те, щоб «надбудувати» марксизм, визнаний ним найпліднішою філософією ХХ століття, вченням про готельну особистість.
Екзистенціалізм відкидає правомірність розгляду буття як такого, буття чогось об'єктивного. Буття виявляється в екзистенціалізмі інструментальним полем чи обрієм можливостей, у межах якого існує і розвивається людська воля.
І екзистенціалісти, і феноменологи визнають, що світ існує поза і незалежно від людини. Світ, як такий, для людини існує остільки, оскільки вона, йдучи від свого буття, додасть світу значення і зміст, взаємодіє зі світом. Усі категорії буття, що колишньою філософією були "відлюднені", сучасна філософія повинна "олюднити", заявляють екзистенціальні філософи. У їхній онтології, таким чином, перегортаються характеристики буття, дії, свідомості, емоцій, соціально-історичні характеристики. У ряді випадків у літературі висловлюються різко критичні оцінки такого шляху - він критикується за ідеалізм, суб'єктивізм, психологізацію і т.д. Чи є підстави для таких оцінок? Так, є.
Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, справді, не може дивитися на світ інакше, ніж "крізь призму" свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатна - у чому Хайдеггер правий - "запитувати" про буття як таке. Не безпідставно вбачаючи в такому протиріччі джерело драматизму людського життя, феноменологія й екзистенціалізм, особливо на початкових етапах їх розвитку, власне кажучи, випустили з уваги інше, не менш, якщо не більш важливу обставину. Окремі індивіди, не говорячи вже про покоління людей, про людство в цілому, виходять, звичайно, зі свого "місця розташування" і зі свого "часу" коли "влаштовуються" у світі. Але вони не зробили б жодного життєво вірного, ефективного кроку, якби повсякденно, щогодинне не з'ясовували, які існують об'єктивні властивості (у тому числі просторові і часові) світу самого. Тому з того факту, що людина бачить світ не інакше, аніж своїми очима, осягає його не інакше, аніж власною думкою, зовсім не випливає ідеалізм, як помилково думають екзистенціальні філософи. Люди вчаться порівнювати себе зі світом, бачити своє буття як частини і продовження буття світу. Вони вміють судити про світ, освоювати його не тільки по мірці свого виду, своєї свідомості й дії, але й по мірці самих речей. Інакше вони не змогли б вижити в цьому світі і тим більше не змогли б "запитувати" про буття як таке. Не випадково М. Хайдеггер у своїх більш пізніх роботах, намагаючись перебороти суб'єктивізм і психологізм ранньої позиції, на перший план висуває буття як таке.
І все-таки не можна погодитися з тим, що онтології XX століття, подібні феноменологічним, екзистенціалістським, заслуговують лише негативних оцінок. Зв'язування вчення про буття з людською дією, побудова вчення про буття людини, про сфери буття, про соціальне буття - шлях, по якому пішла і марксистська філософія. Вона також відрізняється від класичних варіантів онтології. Але при цьому, на відміну від екзистенціальної філософії, марксизм розвиває деякі тенденції класичної онтології - насамперед ідею про те, що людина, при всій невіддільності думок, дій, почуттів індивіда від його власного буття, здатна не тільки "запитувати" про буття як таке, але й давати на свої питання відповіді, доступні перевірці різноманітними способами. А тому людина як у повсякденній дії, так і в науці й філософії накопичує об'єктивні знання про світ і саму себе. Вона завжди, так чи інакше, будує (з різною мірою свідомості, глибини, розробленості) "об'єктивні онтології", які допомагають їй пізнавати світ і опановувати ним. Зокрема, людське буття-в-світі володіє самостійними об'єктивними структурами, незалежними від індивідів.
Філософи XX століття (слідом за Кантом) справедливо підкреслювали небезпеку ототожнення людських уявлень про реальність із самим світом - небезпека безпосередньої "онтологізації" людських станів і знань. Особливо важливою була боротьба феноменологів і екзистенціалістів проти такої "натуралізації", біологізації людини, коли її вивчення природничими науками, яким би не було воно цінним, видавалося за "останнє слово" вивчення людської сутності, тим більше за сутність людини як таку. Філософи XX століття, особливо Е. Гуссерль (1859-1938) у роботі "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія", справедливо погоджували тенденцію "натуралізації" людини в науках, у філософії із соціально небезпечними маніпуляторськими спробами поводитися з людьми приблизно так само, як поводяться з речами. Один з найважливіших акцентів такої "нової онтології", як і інших гуманістичне орієнтованих філософських плинів XX століття, - ідея про унікальність, неповторність людини.
10-09-2015, 23:24