Зміст
Вступ
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ
1.1 Весілля – провідна форма духовної і традиційної культури
1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
1.3 Духовна культура як основа українського весілля
РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
2.1 Передвесільні обряди як фактор духовного овячення нової сімї
2.2 Весільне дійство як духовна система
2.3 Утвердження духовних засад нової сімї у після весільних обрядах і звичаях
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність нашого дослідженняобумовлюється зростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. У цьому контексті світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.
Вони мають зайняти сьогодні неостаннє місце у формуванні цивілізаційної культури. Її становлення не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародного співтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур. Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв'язку регіональних і національних культур. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючої глобальної цілісності одержують все більше поширення.
Ми вступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей. Сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища.
У цій площині важливе місце належить духовним традиціям. Провідною формою їх функціонування є весільна обрядовість. Це один із найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової, духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. У ній простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних та сімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи.
Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку Т. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками і історії людства.
Весільна обрядовість - це цілісний, внутрішньо-організований системний організм, що побутує в етнорегіональному аспекті, та має незмінне структурне ядро, приховане за численними динамічними елементами. Вивчення цього складного ритуального комплексу потребує переосмислення наукових напрацювань попередніх поколінь дослідників і застосування нових методик щодо структурування матеріалу.
Українське весілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична, театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національну традиційну культуру. В ній знайшли відображення різноманітні аспекти життєдіяльності людини: побут, господарська діяльність, суспільний лад, боротьба за рідну землю, мораль, світогляд, естетичні та педагогічні погляди, підкреслює Є. Січкарук [36, С. 12].
Культурологи та етнографи зародження сімейних обрядів відносять до первісних часів. Його першоосновою виступала трудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців, рибалок, та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєння людиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.
Весільні обряди є продуктом розвитку культури, її синтетичною моделлю і разом з цим активізуючим фактором новацій в культурі. Вони презентують традиційну святково-обрядову культуру від покоління до покоління, зокрема у сфері сімейних та побутових відносин, дозвілля, спілкуванні, трудовій діяльності (Шубраська М) [69].
Весілля – унікальне театрально-обрядове дійство, народна драма, яка відображає потужний художній потенціал, морально-етичні та естетичні ідеалт нашого народу.
Аналіз сутності весілля свідчить про зацікавленість науковців до нього в цілому та його регіональних типів. Зокрема цей аспект викликав наш інтерес до обраної теми: «Весілля в духовній культурі українців».
Джерельна база дослідження відображаєзначний інтерес до неїкультурологів, істориків, етнографів, фольклористів.
Так сак сутність весілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк,В. Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов.
Еволюцію українського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай, О. Курочкін.
Весілля як святково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.
Сутність духовної культури П.Алексєєва [1], А.Бичкова[3], О.Вінницький [10], Н.Дудар [20], Ю.Курносова [28].
О б ’ єкт дослідження: Весілля як компонент духовної культури.
П редмет : духовні чинники українськоо весіллля.
М ета: розкрити теоретико-історичні аспекти українського весілля та його духовну основу.
З авдання дослідження :
1. Вивчити джерельну базу теми.
2. Розкрити теоретичні аспекти весіллля.
3. Висвітлити еволюцію українського весілля.
4. Розкрити сутність духовної культури.
5. Охарактиризувати духовні чинники українського весілля (в контексті структури весілля).
Практичне значення дослідження : матеріали роботи можна використовувати у вивченні регіональних комплексів святково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядова культура”.
А пробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дипломного дослідження оприлюднено:
А) під час проведення П’ятої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Українська культура в добу глобалізаційних трансформацій» (10-11 грудня 2009 р.) на базі кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету у доповіді на тему: «Весільні традиції як компонент регіональної культурно-мистецької практики» – Рівне: РДГУ, 2009.
Б) на звітній науково-практичній конференції викладачів і студентів РДГУ, у доповіді на тему: «Весільна обрядовісь у дослідженнях В. Борисенко”. – С.
Методи дослідження : аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, класифікація, історичний метод,
Структура дипломної роботи складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визнечно його об’єкт, предмет, мету і завдання, практичне значення, апробацію матеріалів.
Перший розділ присвячений розкриттю сутності весілля, його еволюції та ролі духовної культури у формуванні духяк основи українського весілля. У другому розділі – розглядаються структурні елементи обрядовості та їх духовне підґрунтя.
У висновках підведено підсумки роботи. Обсяг основного тексту роботи – 70 сторінок, список використаної джерел включає 72 найменування.
Розділ 1. Теоретичний аналіз весільної обрядовості
1.1 Весілля - провідна форма духовної і традиційної культури
Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.
Духовна культура — це досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.
Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу.
В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних: пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопов'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є людинотворча функція, наголошує Л. Новикова [31, С. 146].
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Українське весілля володіє таким потенціалом.
Весілля є провідною формою традиційної культури. Н. Сподарьова трактує її як систему багатогранної життєдільяності народу у відповідності із усталеними нормами (звичаями, традиціями), які передаються з покоління в покоління. В їх межах людина виховується, соціалізується, розвивається як творець цінностей культури та реалізується як суб’єкт соціальної практики.
У цьому процесі важливе місце займають святкові та обрядові форми, в тому числі – родинні, сімейні.
Розглядаючи культуру як специфічний спосіб людської життє-діяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу, міру ставлення людини до себе, суспільства і природи, сферу становлення, соціалізації людини, ми відзначаємо, що весілля синтезувало в собі ці характеристики і стало важливою формою культурно-духовного буття.
Розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної самостійності. Ця теза свідчить, що весільна обрядовість належить до ціннісних пластів духовної культури [11, С. 62]
Весільна обрядовість - форма художнього та естетичного відтворення людиною одного із найважливіших етапів життя - створення сімї, тому цікавим є також процес колективної діяльності навколо індивідуального комплексу обрядодій, пов'язаних із оформленням шлюбу, механізм передачі весільних обрядів, звичаїв, фольклору, традицій від покоління до покоління, відзначає В.Борисенко [].
Традиції –це спосіб передачі та засвоєння культурного досвіду від покоління до покоління.Це загально прийняті явища суспільного та культурного життя , визнані як необхідні для подальшого існування народу чи держави , що забезпечують відтворення в нових поколіннях способи життєдіяльності , мислення ,поведінки . Формами функціонування традицій є свята , звичаї , обряди, трудова діяльність.
Український традиційний весільний обряд розглядається як комплекс ритуалів - сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях.
Убагатовіковихзвичаях, обрядах, традиціяхнароду—унікальнашколавихованняповедінки, етики, праціідозвілля, школавихованнялюдини-художника. Уних закладенийвеликийсмислжиттялюдини, оновленнянароду, продовженняжиття нації.
Важливим фактором становлення весільної обрядовості була свідомість нації, яка гартувалась у складний історичний період. Основною детермінантою. У становленні весільної обрядовості стало утвердження нових суспільних відносин. Адже цей процес за своєю суттю є насамперед культурологічним процесом. Тому традиції є предметом інтересу як популярних дослідників, так і науковців.
Упродовж другої половини XX століття дослідження весільної обрядовості велись досить активно. Про це свідчать наукові праці: І.Березовського "Вивчення традиційно-побутової культури народу - важливе завдання етнографічної науки" [3]; В.Борисенко "Сватання: обрядові дії" [8]; О.Воропая "Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис"[16], Н.Гаврилюк "Сімейні обряди нашої доби”[17]; Н.Здоровеги "Нариси народної весільної обрядовості на Україні" [23]; О.Курочкіна "Традиційна громада і побут" [28]; “Культура і побут населення України" (за ред. В.Наулко, Л.Артюха) О.Ковальчука "Українське народознавство" [30].
Про те, що "значення народних весільних звичаїв виходить за межі національної культури і українське весілля поряд з такими перлинами світової класики як грецький епос, міфологія, індуські Веди, фінські руни, російські билини - можна віднести до надбань загальнолюдської культури", наголошував О.Правдюк [46].
Що ж таке весілля? Енциклопедія українознавства відповідає: "Весілля, в українському народному побуті складна суміш обрядів різних діб, у якій розрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько -візантійської релігійно-містичного характеру і новіші українські. Основні весільні акти: сватання (в якому важливим моментом є згода молодої на шлюб), заручини, прикрашення гільця, печення короваю, запрошення гостей, дівич-вечір, церковне вінчання, весільний поїзд, перейма, розплетення коси у молодої, роздача короваю, переїзд молодої до молодого, "пригощування молодої", "перезва", церковний "вивід", або обрядові зливки. В пізніші часи ритуал був значно спрощений", відзначає О. Курочкін [26, С. 303].
Пояснення терміну "весілля" висвітлює історія. Стародавні літописи оповідають, що у словянських племен існували два моменти весільного обряду. У полян, найкультурнішого слов'янського племені, усе відбувалося "тихо і кротко", після всіх "весільних звичаїв" молодий не ходив по дівчину, а приводив її до свого двору, а на ранок за нею приносили придане.
У древлян одруження відбувалося через "умикання біля води" , тобто на певних місцях біля річки, ставка, криниці, куди дівчата ходили по воду або де збиралися для забав; тут їх хапали, очевидно, після певного порозуміння. У сіверян умикавання відбувалось "на ігрищах між селами". В'ятичі та радимичі викрадали наречених біля води, "святкуючи одруження богині Ладо, які починалися ранньою весною й продовжувалися до середини літа - Івана Купайла. Під час ігор і веселощів чоловіки вибирали собі дружин і "уводили", з їх згоди, у свої домівки. Давній вираз "гуляти весілля" зберігся донині" (В. Борисенко) [6, С. 140].
Духовну та змістову основу українського весілля складають традиції – механізми передачі суспільного та культурного досвіду: традиції шанування батьків, рідні, хліба, праці. Традиції відображають міжпоколінну інтеграцію, передачу життєвого, духовного та культурного досвіду від покоління до покоління. Крім цього, побутують й інші традиції:
А) використання символів: рушників, зерна, вогню, гільця, вінків, квітів, води;
Б) традиція весільних чинів: свати, дружби, старости, дружки, почот, перезви, свахи, дружина складають головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого та з боку молодої. Головними фігурами, зрозуміло, є наречені, а вже навколо них здійснюються обрядові дії.
В) художні традиції виражається в широкому використанні весільного фольклору: пісень усної народної творчості, танців, музики. Вони складають багату спадщину художньоїкультури, в якій синкретизувалась пісенна, музична, хореографічна, поетична, театральна, декоративне - ужиткова народна творчість, а також ігрове мистецтво;.
Г) духовно-релігійна традиція, яка виражається в обрядовості благословіння, вінчання, використання ікон, свічок тощо.
Всі ці традиції і вміщають та підкреслюють духовне підґрунтя весілля. Вони підкреслюють, що весільна творчість виступає продуктом духовного перетворення дійсності людьми, досягнутого рівня в оволодінні силами зовнішньої і власної природи.
Традиційне українське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури має чи не найбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише в різних районах, а й у межах однієї місцевості. Природно, що розвиток різноманітних (норм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними, географічними умовами різних районів України, міжетнічними контактами і взаємозбагаченням культур сусідніх народів, чинниками конфесіонального характеру (православ'я, католицизм, унія). В реальній практиці в різних етнографічних зонах сформувалися регіональні типи весілля з рядом локальних підтипів.
Для визначення типологічних особливостей весілля вибрані ознаки, що дозволяють побачити в ньому не тільки .місцеві особливості, а її стадіальні відмінності, пов'язані з розпитком обряду. До таких ознак в першу чергу належать добродії санкціонуючого характеру, дислокація їх у місці проведення, пережиткові елементи матри- і патрилокального розселення сім'ї, про що й говориться в працях В. Борисенко [].
Регіональні відмінності також простежуються в комплексі звичаїв, народних вірувань, уявлень про забезпечення щасливого шлюбу молодят, у формі весільних атрибутів, обрядового хліба, у весільній термінології, способах вручення подарунків та ін.
На основі вивчення широкого кола джерел, описів традиційного обряду кінця XIX — початку XX ст. за сукупністю ознак виділяємо кілька типів українського традиційного весілля: центральний (в який входять подільський і слобожанський під варіанти), поліський, карпатський і південний. Кожен з названих типів має ряд локальних підтипів.
Поліський тип поширений у Північно-Західному регіоні України, для якого характерне збереження поліських архаїчних пережитків та всього комплексу традицій. Окреслення типів традиційного весілля в основному збігається з етнографічними зонами України кінця XIX— початку XXст., визначеними па підставі вивчення особливостей традиційно-побутової культури. Загальна композиція досліджуваних локальних варіантів будується за єдиною схемою: сватання, дівич-вечір, посад молодих, виряджання молодої до свекрухи, обряди в домі молодого, наголошує І. Маркова.
Отже, українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела - доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи дух нації, гуманістичні, педагогічні та художні цінності, народну мораль, звичаєве право.
Під час весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу і трансформацію традицій в сучасний цивілізаційний простір.
1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – феноменом народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів.
Весільна обрядовість в Україні має багатовікову історію. Вперше про них дізнаємося у “Повісті минулих літ” Нестора. В своїй етнографічній праці він описав життя, побут та обряди східнословянських племен (які населяли територію нинішньої України). Говорячи про звичаї полян, древлян, радимичів та інших слов'янських племен, літописець зауважує, що поляни «брачньїй обьічай имяху: не хожаше зять по не-вісту, но приводяху вечерь, а завьтра приношаху по ней что вдадуче».Про древлян він говорить, що «брака у нихь не бьіваше, но умьїкиваху у водьі дівиця» .
У літописах дуже мало або й зовсім не знаходимо матеріалів про весільну звичаєвість простого народу. Але, фіксуючи різні політичні події, життя і справи князів, літописці в окремих місцях згадують про весільну звичаєвість, якої дотримувалися князі. І та староруська весільна звичаєвість дуже часто нагадує весільну народну обрядовість XIX — початку XX ст.У літописах говориться про звичай брати собі жінок з попереднім передвесільним договором. Літописи згадують про відзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пили багато різних напоїв і співали пісень. Весільне застілля древніх слов'ян подає також «Слово о полку Ігоревім».
Літописи подають спеціальну весільну термінологію, яка збереглася до наших днів в українській, російській, білоруській мовах у назвах весільних чинів та окремих обрядів. Крім літописів, про весільну звичаєвість XI—XV ст. знаходимо матеріали в староруському письменстві, церковній літературі— проповідях, поученіях, житіях святих, у творах письменників-богословів. Зустрічаються згадки і про весільну обрядовість, яку народ відзначав «с плясанием и гудением и плесканием».
Розвиток весільних обрядів тривав і в період Київської Русі. На нього в значній мірі вплинуло християнство, яке запровадило обряд вінчання, удосконалась структура весілля. Вже існував інтервал у часі між договором про весілля і самим весіллям, а це збігається з весільною звичаєвістю пізніших часів — традиціями сватання, старостів і власне весіллям
Вивчення історичних пам'яток дає підстави висловити припущення, що на Русі існували громадянські закони, гарантовані усталеними звичаєвими традиціями, народмим правом, весільна обрядовість за окремими своїми обрядами і традиціями була близькою до весільних обрядів, що збереглися і виконувались у XIX і навіть XX ст.
У XIV—XV ст. в своєрідних суспільно-економічних і політичних умовах на південно-західних древньоруських землях відбувається формування української народності. Про пам'ятки, які подають згадки про весільну обрядовість XV—XVI ст., збереглося дуже мало відомостей в українській історіографії. Варта уваги в
29-04-2015, 02:28