Поезія Василя Стуса –
цілісний поетичний організм
зі сталими образно-смисловими комплексами
Передчуття, впевненість в ому, що йому “віддасться в славі” утвердилось у двадцятирічному юнакові тоді, коли він закінчував українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Відкривалися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому – щоб не наврочити, не сполохати долю, - для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача ... Потаємна, глибинна мрія про себе як про поета ховалася далеко. “Спрацьовувала” селянська звичка не поспішати ділити те, чого ще не робив.
Василь Стус один з найбільших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім'я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.
Стус належав до так званих шістдесятників – опозиційно настроєної національної свідомої молодої інтелігенції, що відверто протиставляли себе тоталітарному режимові з його політикою децентралізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності і меншовартості української культури.
Сьогодні, майже певно можна сказати, що тільки передчасна смерть поета у брежнєвських політичних душогубках не ввела Василя Стуса у лаврові колони лауреатів Нобелівських нагород у галузі літератури як першого так українця.
Як громадянин України і мислитель В.Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує і переконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну “во время люте”, в найтяжчі хвилини її буття, її національної руйнації.
Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця поет зіткнувся з епохою Брежнєва, Щербицького, героїчно загинув, але не програв. Його найзаповітніша мрія звершується: відроджується Україна, твориться українська нація, в підмурини котрої поклав свій яскравий талант і свою любов до України і Василь Стус.
Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, “легше було написати, анім зберегти”) – дуже великий. Першу юнацьку збірку “Зимові дерева” наприкінці 60х років поет запропонував видавництву “Радянський письменник”. Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського “Я”, суспільства і світу). Отож лірика кохання – це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантність своєї особистості.
Другий мотив “Зимових дерев” – переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична патетика. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч вона і є: “Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками ...” – вірш 1963 р.) як у аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих імпульсів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід, (“Звіром вити, горілку пити... і добі підставляте спите вірнопідданого лице, і не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількох божевільних літ”. – вірш 1964 р.) до навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України (цикл “Костомаров у Саратові”). Цей цикл вказує на внутрішню природу Стусового українства, породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступитися за неї: “Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто – скажи?”
Третій виразно відчутній у збірці мотив виникає із тієї критичної енергії, що породжена естетичним Стусовим максималізмом. Ця енергія оформлюється в гротескне бачення і саркастичну інтерпретацію буденного низького існування того, що сьогодні ми звемо бездуховністю, а тоді сприймали, як вияв міщанства. Коли ж йшлося, про низькі рівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести з національною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, спів мірно з загостренням національного болю.
Подаючи рукопис своєї першої збірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію “Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові долає почуття ненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед.” – так він занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надію побачити друком “Зимові дерева”.
Проте невдовзі він компонує нову збірку “Веселий цвинтар”. У цій збірці поглиблюються мотиви попередньої і з'являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подеколи якогось зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.
“Веселий цвинтар” – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:
Боже –
життя на гріш, а так багато слів,
і всі вони – чужі і незнайомі.
(“Ця п’єса почалася вже давно...”)
імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із “цвинтаря розстріляних ілюзій”, кажучи словами В.Симоненка. Поезії об’єднані “Веселий цвинтар сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх” як герой його вірша “Еволюція поета”.
Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання “утекти від себе світ за очі”, - то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”.
“Біля гірського вогнища” “У цьому полі, синьому, як льон” – то Стусове “бути чи не бути”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” – так звучить у нього вічне гамлетівське питання.
Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби
дріт згорнуть.
Ні. Вистояти.
Вершина Стусового доробку – збірка “Палімпсести”, і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний. Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав у 60-ті роки.
У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи осо диву природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна “Книга битія” українського народу, в якій стерто стільки важливих “текстів”:
Це, Господи, сяєво. Це торжество:
надій, проминань і наближень,
і навертань у своє, у забуте
й дочасне.
(“Гойдається вечора зламана віть...”) -
їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові пам'ять.
Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну “тему”: поетове самопочуття стан його “Я”.
У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з'являється проблема ідентичності свого “Я” і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.
“Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту” – читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання, то мука пошуків самого себе: “Де ж ти є! А де ж ти є?” Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: “Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі”.
Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі – вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко – й небажаний.
Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може “вибухнути” символом. Особливо тоді, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:
Вже цілий місяць обмиваю хату,
що, мабуть і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати
в віконці грати, а в кутку пара...
Вірш написаний коли поет був під слідством у 1972 році. Описується реальна ситуація - страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої і переживання рідних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають про нього друзі?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності.
Враження від віршів, написаних під час його арешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга.
Зринають образи фатального змісту, відбувається відчуження внутрішнього розпачу від реальних речей, і чим песимістичній тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу, застиглості, тотальності:
Весь обшир мій чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,
Це плетиво заламаних доріг.
(“Весь обшир мій чотири на чотири”).
Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве “прозирають” поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого Шевченка, з долею М.Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над Софіївську дзвіницю зносить
мене мій дух. Нехай-но і помру –
та він за мені відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків, що зблудили,
як оленями йшли між чагарів
і, мертвого, мене не розбудили.
(“Усе моє життя в інвентарі...”)
поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже – посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі, цим холодним полишанням у безвісті й самотині:
І край чумацький тебе опочив,
довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу водив,
ні чутки, ні звістки, ні згадки.
(“І край чужинець кий тебе опочив...”)
В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще лишає свій хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, “що вже смертельно захворів на пам'ять”, то образ Ікара, якого він заклинає злетіти у надвись, де сонце і там розпалити нагірний свій біль, і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі.
Невже я сам-один на цілий світ,
вогнений скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинець кий світ.
(“Докучило! Нема мені вітчизни...”)
Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ постає супроти нього – і “Дрімучий Київ здибився буй тором, лукавим косить оком і незлим”, і ці мури, які “швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше вб’ють”, і місяць, цей “самовбивця і відьмак”, і колючий посмерк, який “наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно”, і небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрії:
... толока поетів і присток невдах,
котрим відраза спогадувань – єдина з нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
(“Не зближуйся. На відстані спішись...”)
Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описали окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.
Особливо важко переживає Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхня образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця д німих, безслізних скорбот.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно, с
вічо моя пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена!
(“Ти десь живеш на призабутім березі...”)
Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.
Весь білий світ – постав супроти,
Аж смертний пробиває піт.
І дух твій, збитий в околіт,
в єдиній постає досаді,
в єдиній люті – нею й стій.
І жодній не корися владі –
бодай в затятості своїй.
(“Довкола мене – смертна туга...”)
Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів “За читанням Ясунарі Кавабати “виразні відгомони східної філософії. Водночас на “чотирьох японських татамі”, на яких “розпросторюється” душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в його поезіях символіка “високого вогню”, мотиви богообранності і жертовності. “Бог “ і “Україна” в його поезіях вторять двоєдине ціле, то його головна Sacrum (переклад з lat. – святиня).
Поетичне слово Стуса – в кращих своїх проявах – енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Це поезія так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальність розслабленості: “Мужній і сам себе помножуй” – тільки так можна вистояти.
Поступово, в свідомості митця утверджується думка про вищу доцільність страждань, але так Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність, але обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі “радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого”.
Для поета зробити вибір – означає здобути свободу. Свободу внутрішню. Навіть якщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору.
Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав:
Ми розминулися з життям
Не тим, напевне, бралися шляхом
і марне марним вороттям
на первопуть свою
(“Довкола мене цвинтар душ...”)
В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну:
“попереду прірва. І ока не мруж...”
Прощай Україно, навіки прощай.
чужа Україно, навіки прощай.
З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою цінною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:
Вперед керманичу!
Хай юність догорить –
ми віддані життю
і нам віддається в славі!
Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р.
Отже поезія В.Стуса – цілісний поетичний організм зі сталим образно-смисловими комплексами, щоб прочитати поезію Митця без ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний етап чуттєвості і уяви.
Більше того – слід враховувати, що домінуючим ліричним самопочуттям поета
29-04-2015, 02:37