Дослідження болгарського етносу

болгарського етносу.

Ще двоє синів Кубрата — Кувер (Кубер) і Альцек (Алцек) пішли в Паннонію, до аварів. Одна група булгар, керованих Кувером, грала важливу роль в політиці Аварського каганата. В період утворення Дунайської Болгарії Кувер підняв заколот і перейшов на сторону Візантії, оселившись в Македонії. Згодом ця група, мабуть, увійшла до складу дунайських болгар. Інша група на чолі з Альцеком втрутилася в боротьбу за престолонаслідування в Аварському каганате, після чого була вимушена бігти і просити притулки у франкского короля Дагоберта (629—639 рр.) в Баварії, а потім оселитися в Італії біля Равенни. До кінця VIII століття ці булгари зберігали свою мову.

Фракійці.

Походження.

Ряд дослідників ототожнює предків фракійців з носіями сабатиновської, або белогрудовської культури. Оскільки фракійці є індоєвропейцями, то їх предки могли виявитися на Балканах лише після розгрому Трипільської культури (Тріполье-Кукутень). У II тис. до н.е. відокремилися на Карпатах від інших індоєвропейців і тоді ж мігрували на південний берег Дунаю.

Історичні області фракійців

* Фракія (Болгарія і європейська Туреччина)

* Дакія (Румунія)

* Віфінія (північно-західна Анатолія)

* Мізія (північно-західна Анатолія)

Історія.

Формування і поширення фракійців до Малої Азії відноситься до епохи міграцій народів моря.

До V століття до нашої ери фракійці заселяли північний схід Балкан і землі, прилеглі із заходу до Чорного моря. Геродот в 5-ой книзі назвав їх другими (після індійців) за чисельністю на відомому світі, і потенційно найпотужнішими у військовому плані — якщо вони припинять внутрішні склоки. У ту епоху фракійці були роз'єднані на велику кількість ворогуючих племен, про їх внутрішні війни барвисто повідав Ксенофонт в своєму "Анабасисе". Проте фракійцям удавалося створити на деякий час неміцні держави, такі як Одрісськоє царство, найбільше в Європі V ст до н. э., і в римський час: Дакія на чолі з Буребістой.

Кінець кінцем, більшість фракійців перейняли грецьку (в області Фракії) і римську культури (Мезія, Дакія і т. д.) і по суті стали підданими цих держав.

Проте, невеликі групи фракійців існували і до переселення слов'ян на Балкани в VI-м столітті нашої ери, так що теоретично, частина фракійців могла стати слов'янами.


3. Сучасна етнічна карта країни

Болгарський етнос в Болгарії

Болгари (болг. българи) — південнослов'янський народ, що виник в період раннього середньовіччя в результаті злиття булгар з балканськими слов'янами і залишками місцевого населення Балкан, перш за все фракійців. Свою назву етнонім отримав від булгар. Основне населення Болгарії. Живуть на Україні, Молдавії, в пограничних з Болгарією районах Румунії, Греції, Туреччини, а також в Північній і Південній Америці. Чисельність в Болгарії понад 7,2 млн чіл. (кінець 1965). За межами країни найкрупнішу групу складали болгари в СРСР (324 тис. чол., перепис 1959).

Переклад етноніма болгари/булгари.

Існують різні версії походження назви болгари. Згідно однієї з теорій, слово болгари з тюркського переводиться як "повсталі". Згідно теорії Гесера Курултаєва первинною формою є "Балгар", яка потім переходить в "о" в слов'янському перекладі (напр. в старо-болгарському літописи). Бал-/балч- означає ГОЛОВА, ГОЛОВНОЮ, а "-гар" — "рід", "народ". Тобто болгар (балгар) = "Головний народ". Існує варіанти розшифровки слова болгар за допомогою татарської мови, де "бай", "баил" це БАГАТИЙ, ЗНАТНИЙ, ПАН або "бойлиг-байлиг" - БАГАТСТВО, ЗНАТНІСТЬ, а "ар-ире" це ЛЮДИНА, ЧОЛОВІК, тобто болгар - це ЗНАТНИЙ ЧОЛОВІК або просто ПАН, а також за допомогою чуваської мови, де "пул-" (у татарській вимові це ж слово звучить як "бул-") означає БУДЬ, а "-кар" (у татарській вимові звучить також) - ДРУЖНИЙ, тобто болгар (пул кари) — це заклик до єдності "Будь дружний".

Турецький етнос Болгарії.


Турецьке населення по областях Болгарії

Турки в Болгарії (також болгарські турки; болг. Б'лгарськи турци; тур. Bulgaristan'daki Turkler "Булгарістандаки Тюрклер") — друга за чисельністю етнічна, мовна і релігійна група у складі населення сучасної республіки Болгарії після власне болгар. По останньому перепису населення 2001 року турки складали 9,4 % населення країни або 746,664 людини. По віросповіданню — мусульмане-суніти. Проживають компактно на південному сході країни (Фракія); у місті Кирджалі складають 62 % населення. Багато турок проживає також в таких містах як Разград, Галасливий, Силістра і в сільській місцевості на північному сході країни (Південна Добруджа (на болг.)). Рідна мова — турецька, багато хто володіє також болгарською, російською, німецькою і ін. мовами. Болгарські турки південного сходу країни — нащадки турецьких переселенців (ерюки) і отуречених болгар на Балканах часів імперії Османа; на північному сході країни — нащадки кочових тюркських племен найрізноманітнішого походження (турки, кумани, печеніги, половці, гагаузи, кримські татари, уруми, різного роду мухаджири і інш.).

Довгий час займаючи привілейоване положення в товаристві Болгарії Османа, мусульмани взагалі і турки зокрема вимушені були змиритися з втратою політичної влади після незалежності Болгарії в 1878 році і поступовим проведенням політики болгарізації в країні. Особливу популярність здобула кампанія уряду Жівкова, відома як Возродітельний процес, в ході якої турок змушували змінювати імена на болгарських. Багато хто з них вважав за краще переїхати до Туреччини, де в даний час проживає 326 тис. турецьких уродженців Болгарії. Проте, турки зробили величезний вплив на побут, культуру, фольклор і мову болгарського народу. В даний час турецькі партії ("Рух за права і свободи") представлені в уряді країни, де багато хто з них заблокував проект визнання геноциду вірмен в Болгарії.

4. Стан міжетнічних відносин на сучасному етапі розвитку Болгарії

Сучасні болгари як народ виникли в результаті змішення трьох етносів, що існували раніше: т.з. булгар (тюркського етносу), племен слов'ян, що мешкали на землях нинішньої Болгарії, куди прийшли булгари, і що жили на землях нинішньої болгарської держави фракійців.

Після остаточного отримання незалежності в 1908 році, помаки виявилися в незвичному для них (після п'яти століть правління Османа) переважно християнському, славяномовної державі. Що залишилися в Болгарії помаки при цьому є перехідною (буферною) групою між власне болгарами і турками, що проживають в країні (см.: Турки в Болгарії). При цьому, на відміну від Туреччини, помаки демонструють деяку внутрішньоетнічну замкнутість общини і бажання зберегти традиційний сільський устрій в місцях компактного мешкання на південь від Пловдіва.

Помаки (болг. помаци, тур. Pomaklar произн.: "помаклар") — найменування болгаромовної етнічної групи змішаного походження, історичній Фракії, що проживає на території, і що сповідає іслам. Етнографічна картина помаків досить складна. Після розділу Фракії в результаті Балканських воєн 1912—1913 років між незалежними державами Болгарією, Грецією і Туреччиною, і її переділу після Першої світової війни, помаки стали одним з розділених народів. Сучасні помаки живуть переважно на півдні і південному сході Болгарії, в основному в Родопських горах на південь від Пловдіва і в Пірінськой Македонії. Значна кількість помаків проживає також в сусідніх регіонах Греції, особливо в номі Ксанті (Західна Фракія). Больша частина общини в Туреччині асимілює. Загальна чисельність по оцінках в цих трьох країнах — до 500 тис. чоловік.

Значно складніша ситуація склалася в Фракії, оскільки до власне міжетнічних проблем цього регіону, особливо після здобуття Болгарією державної незалежності, додалися нові чинники, в тому числі внутрішньо- й зовнішньополітичні, які суттєво ускладнюють успішне вирішення проблем, що накопичуються. Один із таких чинників пов'язаний з десятилітньою історією сепаратизму, яка суттєво вплинула й продовжує впливати не тільки на взаємовідносини болгар і помаків, які становлять у Фракії більшість. Труднощі успішного вирішення цієї проблеми пов'язані не тільки й, можливо, не стільки з відсутністю достатньої кількості матеріальних ресурсів і політичної волі керівництва Болгарії та Фракії, а й із відсутністю справді глибокого усвідомлення суспільством суті цієї проблеми. Так, в ешелонах влади, як і раніше, усталилася тенденція розглядати ситуацію з помаками тільки в межах проблеми раніше депортованих осіб і їхніх нащадків, які були піддані репресіям за національною ознакою й нині повертаються в місця колишнього помешкання. Очевидно, що всі спроби вирішити цю проблему, виходячи з такої позиції, приречені на невдачу. Водночас представники інших національних меншин, яких теж було депортовано з Болгарії (етнічних німців, вірменів, греків) часто-густо намагаються звести проблему облаштування та інтеграції раніш депортованих лише до кількісних оцінок і, відповідно, до потреб репатріантів, які належать до різних національних груп, наполягаючи на тому, що немає принципової різниці в підходах до вирішення проблем помаків та інших потерпілих етносів. Тому дозволю собі коротко повторити одну з основних вимог помаків, яка полягає у визнанні їх не просто однією з національних меншин Болгарії, що мешкає в основному на території Фракії, а корінним народом з усіма похідними наслідками, в тому числі правом на так зване внутрішнє самовизначення, на створення та легалізацію спеціальних інститутів і механізмів, які дозволять їм самим реально впливати на долю свого народу. Останніми роками, особливо після ухвалення Конституції Болгарії, значно зросло розуміння того, що помаки не просто національна меншина або етнічна група, а дійсно цілісний народ. Досить простежити за риторикою публічних виступів будь-якого рівня, тепер незмінно фігурує саме таке формулювання, як "помакський народ".

У чому ж все-таки суть специфіки фракійської проблеми? Очевидно, її можна означити тим, що цей народ переживає нині найкритичніший період своєї історії, - період, коли вирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродження як самобутня етно-культурна спільнота, що склалася історично, тобто саме як народу, чи як меншина, яка не має достатніх важелів політичного й економічного впливу, стане приреченою на поступову асиміляцію та зникнення, розчинення в більшості інонаціонального населення півострова. Такий результат став би найбільшою трагедією не тільки для самого народу, не тільки для Болгарії, але й для всього людства. При цьому треба врахувати, що сама ймовірність такого песимістичного прогнозу викликає різку реакцію опору народу з яскраво вираженою етно-культурною самоідентифікацією, існування якого опинилося під загрозою. Можна сказати, що за таких умов відбувається загострення колективного інстинкту самозбереження, властивого, як показують події останніх десятиліть у всіх куточках земної кулі, не тільки окремим індивідуумам, а й групам, об'єднаним спільною історичною долею, традицією, мовою, культурою, релігією й іншими чинниками, які визначають їхню ідентичність. Повсюдне поширення такого явища, як прагнення великих, а особливо малих народів наново ствердити й забезпечити розвиток власної ідентичності, змушує розглядати його не як низку раптових збігів, а як закономірність, що, можливо, виникає у відповідь на загрози швидкоплинного процесу глобалізації, одним із наслідків якого може бути надмірна гомогенізація й уніфікація, що несе в собі реальні загрози для всього людства як біологічного виду.


Висновок

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті. Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічно означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен. Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.


Список літератури

1. Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис– 1993 – № 5 – С. 27.

2. Дробижева Л. М. Социально-культурная дистанция как фактор межэтнических отношений // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. – М. 1997.

3. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К.1997

4. Конфликтная этничность и этнические конфликты. – М., 1994. – С. 4 – 14.

5. Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. – С. 18.

6. Основи етнодержавознавства. К. 1997

7. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство "Знання", КОО, 2005.-427 с.

8. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.

9. Попов А. А. Причины возникновения и динамика развития конфликтов // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. – С. 280.

10. Соколовский С. В. Парадигмы этнологического знания // Этнографическое обозрения – 1994 – №2 – С. 8

11. Тишков В. А. Идентичности и культурные границы // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. –М., 1997.

12. Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 – М., 1992. – С. 36; Дробижева Л. Н. Интеллигенция и национализм. Опыт постсоветского пространства // Этничность и власть в полиэтнических государствах. – М., 1994. – С. 71 – 84.




29-04-2015, 05:09

Страницы: 1 2
Разделы сайта