Ну що б, здавалося, слова —
Слова та голос, більш нічого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
ідуть між люди…
І для того Божого слова недостатньо не тільки натхнення, красот стилю, а й відкрить науки, наголошує І. Франко. «Красоти» враження, погоджується він із І. Кантом, «се тільки форма». Аналогічно й осягнення краси — синтезу поетики внутрішнього змісту — неможливе тільки науковим пізнанням, аналогічним методам. То твір і дійсність — не є тотожностями, як те пробував довести М. Добролюбов, і мета науки та мистецтва — при повній тотожності — у глибокій сутності своїй є не тотожною. Наука прагне істини як дослідженої відповіді на інтегральні питання Буття і Свідомості, а мистецтво, «поет розширює зміст нашого внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини». А оскільки внутрішнє я не в усьому осягається досвідним шляхом, воно таємниче й індивідуально неповторне, свавільне у формах самовираження, то й пізнати його лише науковим методом неможливо. А відповідно до цього необхідно зрозуміти, що мистецтво («краса, що є, як говорив Шлегель, — приємною появою добра») є специфічним виразом духу-душі людини-народу, а відповідно до цього ми «розрізнюємо кілька головних об'явів душевного життя: пам'ять , тобто можливість переховування і репродукування давніх вражень або взагалі давніх імпульсів та змін у нашім організмі, далі є свідомість , тобто можність відчувати враження, імпульси і зміни як щось окреме від нашого я; чуття , тобто можність реагувати на зверхні або внутрішні імпульси; фантазію , тобто можність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам'яттю; і, вкінці, волю , тобто можність звернення наших фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі.
Коли вдумаємося в кожну з цих функцій душі (як і функції комбінування свідомого та підсвідомого, уявлення, мрії, видіння, пророцтва. — Авт .), то переконаємося, що всі вони оперують матеріалом, якого їм достарчують наші змисли. А що поезія являється також результатом тих самих душевних функцій, то не дивно, що в ній змисловий матеріал мусить бути основою» («Із секретів поетичної творчості»).
З усього цього з незаперечністю випливає, що, по-перше, поетичні змисли не є аналогом висновків лише наукового досліду, але породжені й органічно пов'язані з історичним буттям людей («У нас єдиний кодекс естетичний — життя». — І. Франко); і, по-друге, що «Велесова книга» є твором мистецьким, із роду етно-національних міфів, і саме тому «змислами» своїми має як «душевний», так й історичний зміст та характер.
Справді, «Велесова книга» — енциклопедія глибоких переживань і роздумів. З одного боку — окремої людини, а в кінцевому рахунку цілої «маси» — спочатку рабів («п'ятнадцять віків ниділи в рабстві»), а згодом — повсталого народу, що погромив поневолювачів, відвоював землю, встановив свій лад, усвідомив: доля — справа серця, розуму, досвіду, волі і дії кожного. За щасливу долю потрібно боротися!
Характерно: автор не оперує документованими фактами й доказами. Про все говорить його душа. І тому ми відчуваємо атмосферу, мотиви, наслідки відновлюваного пам'яттю рабства, прозріння, самоідентифікації (перемігши, сказавши «то є земля наша, ми стали собою»; і ми «не греки й не варяги, а русичі»), а головне — внутрішній рух почуття і думки, які відтворюють і релігійні, і світоглядні, і родові та племінні, виробничі, політичні, державотворчі — особливості буття народу, схоплені й виражені гарячим серцем.
У творі не календаризуються і не завжди персоніфікуються події та битви, не прив'язуються до географічних реалій умови життя.
Проте — і це є вирішальною умовою естетичної правди! — ми «бачимо» і нашу праземлю, і нашу праісторію, у тому числі й співвідносно з взаємодією з персами та германцями, греками і варягами, — пережиті «душею» автора. Ті, наголосимо, праземлю і праісторію, які бачимо й у творах іноземних дослідників, і в працях вітчизняних вчених .
Свобода — ось ідеал «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона. Справедливість, закон — ось ідеал «Руської правди». Людяність, єдність, патріотизм — ось ядро «Поучення дітям» В. Мономаха.
Закономірно, що ті ідеали були органічно перейняті славними правнуками: як і автор «Велесової книги», як великий Святослав, кошові Запорожжя й Гетьмани та козаки живуть, бачать світ однодумно: «краще мертвими лягти в сиру землю, ніж нидіти в рабстві». Та й що дивного? Ярослав Мудрий, Володимир Мономах були найосвіченішими людьми свого часу. І Ярослава Мудрого не випадково іменували «Сватом Європи»: Київські князі і бояри мали понад 200 одружень з тронними родами Швеції, Данії, Норвегії, Англії, Франції, Німеччини, Італії, Угорщини, Польщі, Візантії. Київ пишався своєю Європейськістю. Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, стількома ж Іван Мазепа, дванадцятьма Пилип Орлик. Їхні ідеали розвивалися в процесі всеєвропейських зв'язків, контактів з Туреччиною, іншими країнами Близького Сходу. Ідеал високоосвічених гуманістів-демократів був успадкований і Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Степаном Бандерою, полковником Коновальцем, генералом Шухевичем, як і героями УПА — славні традиції козацьких лицарів.
Це особливо важливо ще й тому, що навіть на початку ХХІ ст. українофобами шириться психоідеологія патріотичного нігілізму, зневажливого трактування українських вождів і героїв, їхніх інтелектуальних рівнів, державницької психіки мільйонів, цинічно трактується вся філософія життя, а відтак і література народності та «філософії серця».
І це за умови, що історія підтверджує протилежне. «Період філософської доби Відродження, — зазначається в розділі «Філософія нового часу ХVІ-ХVІІ ст. «вузівського підручника» «Історія філософії» Т. Кононенком, — значною мірою підготував настання переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах». Вибудовується ґрунт першої світової НТР. Свідомістю Європи запановують ідеї Просвітительства, Реформації й Контрреформації. Як наслідок — «предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна й самодостатня» (с. 238), а предметом словесного мистецтва — людина як універсум, гуманізм та національна ідея як фундаментальні опори поступу цивілізації і культури. Формується поняття Терена — як об'єднувальної Сутності Природи і Батьківщини, Матерії і Духа, історії і сучасності, буття і творчості.
Українська і суспільна свідомість, позиція патріотичної інтелігенції, і словесне мистецтво виявилися готовими до зустрічі з викликами часу.
Осягнувши тенденції і проблеми світу — в минулому, сучасному і майбутньому, — Тарас Шевченко пропонує добу національно-державного відродження, енергією творення в якій, деміургом поступу й гуманізму буде Слово, а його витвором, носієм-лицарем і захисником — людина, котра усвідомила: до мети йти не легко.
Знову, як і тисячі років назад, поряд з вождями, а то й самі — вождями стають митці слова: Шевченковою дорогою ідуть Іван Франко, Михайло Грушевський і Леся Українка, Михайло Драгоманов, Борис Грінченко і Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський і Володимир Винниченко, Олександр Олесь і Богдан Лепкий, Василь Стефаник і молоді когорти синів революції 1917 року. Їхнє кредо — слова великого Франка: за щастя необхідно боротись, тож потрібно «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!».
Як бачимо, слова — аналогічні тим, що їх утверджували автори «Велесової книги» і «Слова о полку Ігоревім», які заповів Т. Шевченко: «борітеся — поборете!» і які сказав інтелігент за натурою та борець за характером Михайло Максимович московському академіку — фальсифікатору Погодіну: «Колего, відмовтесь від ваших неправдивих писань, інакше я битимуся з Вами до останнього подиху мого життя!».
І бився! — що видно й із його книги «Киевъ явился градом великимъ!». Як билися й всі справжні творці художньої словесності — великі літописці народного життя. Аналогічні процеси відображали й музика та живопис, архітектура й театр, образотворче, вокальне мистецтво.
Схема
29-04-2015, 02:33