Острозька академія. Створенням вищої школи зайнявся першим князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що мав величезні родові маєтності, держав уряд київського воєводи і, розуміючи вагу освіти, не пожалів коштів на закладення культурного осередку в Острозі. Перед 1580 р. він заснував вищу школу, яку називано академією, колегією або триязичним ліцеєм. На назву академії школа мала право, оскільки вона виходила поза програму «свобідних» наук і брала під увагу вищі студії, особливо богослов’я. Щоб запевнити школі вищий рівень, Острозький запросив до неї найвизначніших українських і чужих учених, спеціалістів у різних ділянках. З місцевих людей найперші місця займали Дем'ян Наливайко, брат козацького старшини, острозький священик, і Герасим Смотриць-кий*, подільський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма і редагуванням інших острозьких видань; далі ієромонах Кипріян, що здобув освіту в Італії і Греції, священик Василь, автор полемічних трактатів, та ін.
Львівська школа. Другим визначним осередком культурного відродження став Львів. Тут уже в 1570-их роках був гурток людей, що цікавилися літературою, як чернець Мина і міщанин Сенько Сідляр, вони листувалися з князем Курбським і допомогли Іванові Федорову зорганізувати у Львові друкарню (1574). Успенське братство, поширюючи свою діяльністю, купило цю друкарню (16'83; : зорганізувало велике видавництво, що постачало книги не •"тількм для всієї Украшк, але й для Білорусі. Московщини та на Балкани. Одночасно братство зайнялось організацією середньої школь. Поширився гурт людей, що вели культурну працю. Але у Львові не вдалося зібрати таких визначних діячів, якими славився Острог: засоби міщан те дозволяли на таке широке меценатство, яке вів князь Острозький. З чужинців у Львові довший час працював тільки один грек, еласонський архієпископ Арсеній, що був учителем грецької мови, поза тим значний вплив на культурні плани братства мав антиохійський патріарх Йоаким. Серед місцевих культурних діячів не було нікого із старшого покоління. Львівський єпископ Гедеон Балабан, людина культурна і з темпераментом, що повинен був стояти на першому місці, не хотів піддатися під провід міщан і був у постійній війні з братством; освічений міщанин Юрій Рогатинець, здається, не довіряв своїм силам і не зазначив своєї участі в культурній роботі; так само інші члени братства брали на себе тільки заходи щодо матеріального боку організації. Всю науково-педагогічну роботу вела молодь — молоді вчителі і письменники, як Степан Зизаній Тустановський, пізніше визначний полеміст, Кирило Транквіліон Ставровецький, майбутній богослов, Іван Борецький, згодом митрополит Іов. Ці талановиті люди, що самі недавно закінчили школи, з захопленням бралися за організацію освіти і створили у Львові живий культурний осередок. Але вони не визначалися витривалістю, скоро залишали свої не дуже забезпечені посади і розходилися по інших містах, шукаючи «ситіших пирогів». І тому культурне життя у Львові то палало живим полум'ям, то знову пригасало.
Кавчання у Львові — так само, як в Острозі — ведено слов'янського мовою. Хоч такі західні просвітителі, як Скарга, твердили, що справжнє знання можна здобути тільки грецькою і латинською мовами, проте для українських літераторів слов'янська мова була також класичною мовою — в ній же були "сі пам'ятки письменства, богослужбові книги і вся інша літературна спадщина минулих віків; вони вважали її за свій скарб і старались утримати на давньому становищі. Тодішні погляди на ціну слов'янської мови передає Іван Вишенський своїми завзятими словами: «Скажу вам тайну велику, що диявол таку заздрість має на словенський язик, що ледве живий від гніву: рад би його до решти погубити і всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити і в огиду та ненависть привести; а що деякі наші на словенський язик хулять і його не люблять — то знаєш напевно, що за ділом і підмовою того майстра, піднявши його духа, це творять». Щоб оборонити слов'янську мову від закиду невиробленості, тодішні вчителі подбали Про слов'янську граматику — впродовж недовгого часу вийшли три підручники: один з Острозького рукопису, другий, складений Лаврентієм Зизанієм, третій, найгрун-товніший, Мелетія Смотрицького (1619) — його передруковували аж до XVIII ст. Народна мова, хоч її вживали постійно в урядових актах, у листуванні тощо, мала в школі тільки допоміжне значення для вияснювання слов'янської — Лаврентій. Зизаній перший склав слов'янсько-український словник.
З старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнім джерелом її культури; організатори нової освіти намагались поновити старі зв'язки, щоб, спираючися на грецький сзіт, протидіяти латинсько-польській пропаганді. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих торгових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови «Адельфотес», складений учнями під проводом архієпископа Арсенія (1591). Грецьку мову студіювали і великим захопленням, і всі визначні письменники не тільки вільно з неї перекладали, але вміли по-грецьки й говорити. В якій пошані була грецька мова, видно з заповіт; гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі записи на утримання грецьких учителів. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням і звертали на неї меншу увагу — щойно пізніше довелося цю хибу виправити, Навчання мало літературний характер. Після вивчення основ граматики «учаться до більших наук приступаючи — до діалектики і риторики, а ці науки по-словенськи перекладено у львівській школі і руським язиком списано — діалектику і риторику і інші філософські письма, що належать до школи». Головне завдання школи було приготувати нових духівників, учителів і письменників, що словом і письмом могли б послужити громадянству у «посполитій справі». Цю мету школа досягнула. Львів випустив цілий ряд літературних видань — різні оди, панегірики, принагідні вірші, діалоги, що відгукувались на актуальні справи життя. Молоді літератори займалися також перекладами з грецької мови, збирали і перевіряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли розгорілася релігійна боротьба довкола унії, нові письменники виступили на ширше поле, відпираючи наступи католицько-польського табору.
. Братства своєю організацією провели сильніше з'єднання українського громадянства і піднесли його культурний рівень. Але у братській діяльності були також недоліки, що підкопували основи громадянського життя. В релігійному житті взяли провід світські люди — це порушувало традиційний церковний порядок і дисципліну. Братства привласнювали собі право усувати священиків і самі вирішували різні церковні питання, навіть самі тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформації. Дуже тим відзначалися прихильники давнього ладу. Безнастанні суперечки братств з єпископами розбивали цілком церковне життя. До внутрішнього розладу немало спричинилися східні патріархи, що в своєму реформаційному запалі не знали стриму, не рахувалися з традицією, вносили в релігійне життя замішання. Братський рух не міг заступити правильної церковної організації, що спиралася на владу єпископів. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильніше, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли навіть не відбувалися сходини братів. Зв'язок між різними братствами також не був постійний і добре зорганізований; ні разу не скликано загального з'їзду всіх братств. Братства викликали в житті громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих організаційних форм.
Тому братський рух мав не тільки прихильників, але й ворогів. Навіть серед міщанства були одиниці, що не хотіли піддаватися під братський режим. Ще більше противників зустрічали братства між духовенством, яке було невдоволене з того, що світські люди занадто втручаються в духовні справи. Коли міщани з Гологір почали по-своєму тлумачити Святе Письмо, імпульсивний львівський владика Балабан накинувся на них із словами: «Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма що тобі?» Владики з гіркотою констатували, що багато церков, нічим не визначних, діставало собі від патріархів право ставропігії і таким способом втікало з-під влади єпископів. Зріст братської анархії спричинився немало до того, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.
Одночасно з парламентарною акцією православні виступили до боротьби на літературному полі. Католики та уніати словесною пропагандою намагалися закріпити здобуті позиції,— треба було відповідати на їх аргументи і зачіпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при старій вірі і мусили оборонятися від безнастанних наступів. Головними центрами літературної полеміки спочатку був Острог, де найбільше було письменницьких сил, столиця Великого князівства Вільно, а також Львів. У Вільні виступав Степан Зизаній, з походження галичанин, що своє прізвище Кукіль за модою гуманістів змінив на грецьке. Людина гаряча і завзята, він хоч і не прийняв священства, проте залюбки виступав як проповідник — проповідував по церквах і міщанських домах, по торгах і шляхах, своїми завзятими виступами єднав собі багато прихильників. Він не рахувався з аргументами,— підняв протестантську теорію про «папу-антихриста», був засуджений уніатським собором, оправданий православним; католики робили на нього засідки, так що одного разу, як жартували з нього, він комином мусив утікати з хати, щоб урятувати життя... Острог виставив двох сильних полемістів, що заховали свої імена під псевдонімами:
Усіх тих полемічних писань разом було небагато, ледве кілька десятків, деякі з них не попали до друку, а поширювалися тільки в рукописах,— але своєю актуальністю, запальним тоном, популярною формою приєднували собі пильних читачів і завзятих наслідувачів. Ця своєрідна публіцистика була сильною зброєю національного православного табору і допомогла йому опертися католицькому наступові.
Але протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії. В низах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядові кола, як переслідують тих, що протиставляться наступові,— зростала ненависть до унії та католицтва і бажання за всяку ціну зберегти давню віру. Кожна спроба уніатів увійти між православних викликала негайну реакцію. Коли одного разу уніатські владики несподівано появилися у львівському монастирі св. Онуфрія, наляканий нарід ударив у дзвони і розворушив цілу околицю. Спроби притягнути православних міщан до оплат на католицьких ксьондзів викликали гострі виступи в різних галицьких містечках (Городку, Янові). В Холмшині почалась відкрита боротьба між православними та уніатами. Братська організація входила дедалі глибше в маси і підтримувала їх опозиційні настрої. Одночасні селянські рухи робили це напруження ще гострішим.
Київський осередок. На переломі XVI—XVII ст. культурно-національна організація зосереджувалась у західних землях, головно в Галичині і на Волині. Наддніпрянщина, нищена татарами, залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина і життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло міщанство по ступкам, і справа православної ієрархії залишилась невирішена. Релігійний гніт тривав далі.
Серед таких обставин представники національного табору мусили дійти до переконання, що в умовах польської Речі Посполитої вони ніколи не зможуть досягнути яких-небудь прав. Це привело тодішню інтелігенцію до крайнього рішення — зірвати з Польщею, а шукати захисту в Московщині. Ще в 1570-их роках львівське братство вислало перше посольство до Москви і дістало вед царя значну допомогу; за його прикладом рік-у-рік різні монастирі і церкви посилали своїх посланців до царської столиці і ніколи не верталися з порожніми руками. Московщина заздалегідь єднала собі прихильників в Україні. Іов Борецький, зневірений щодо Польщі, пішов далі: в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб він прийняв Україну під свою владу. Московські політики відповіли відмовно — вони вважали, що справа ще не назріла до рішення. Але промосковські настрої вони підтримували старанно.
Реформи Могили. Реформами зайнявся новий митрополит, Петро Могила. Він похопив з родини молдавських господарів, вищу освіту здобув за границею, між іншим, у Парижі; хоч не українець з походження, зумів зжитися з українськими відносинами і своїм організаційним хистом і тактом здобув собі великий авторитет. У Києві, спершу як печорський архімандрит, пізніше як митрополит, згуртував він коло себе найвизначніших богословів і письменників, як Козловський, Кальнофойський, Косів та ін.— справжній «Моги-лянський атеней», що під його проводом узявся до праці над реформою церковного життя. Довголітня релігійна боротьба виявила всі недостачі православної церкви, і Могила намагався перебудувати церковну організацію так, щоб вона піднялася вище і могла твердо стояти супроти наступу католицтва. Він упорядкував наперед догматичні і обрядові справи; в 1640 р. київський собор ухвалив перший православний катехизис, який опісля затвердили чотири патріархи; в 1644 р. у трактаті «Літос» Могила дав відповідь на різні закиди католиків і уніатів; в 1646 р. він надрукував виправлений требник, що містив одностайні приписи щодо церковних обрядів; далі він проявив ініціативу в виданні опису печорських чудес, щоб тим підняти традиції православ'я. Всі ті заходи мали на меті усунути всякі вагання і неясності, а ввести в церковну організацію єдиний порядок і одну систему.
Могила ставив справу української церкви так широко, що не відкидав навіть ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не «злиття» церков,— що будуть залишені обряди і автономія східної церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату.
Київська колегія. Одночасно з реформою церкви Могила проводив також реформу шкільництва. Українські школи, що так буйно розрослися на переломі XVI—XVII ст., у наступних десятиліттях почали занепадати. Зовнішні обставини для культурної праці були несприятливі, бо релігійна боротьба, переслідування братств, всякі напасті розбивали творчу енергію і не давали школам спокійно працювати. Але виявилися також хиби в самій організації шкіл. Не було ніякої вищої влади, що кермувала б усіма школами, кожна місцевість була залишена сама собі. Програми шкіл були незадовільні, не проведено навіть розподілу на класи з детальним планом навчання. Розвиток школи залежав від самого вчителя, що повинен був в усьому проявляти власну ініціативу: де такого вчителя не стало, там школа занепадала. «Ваші школи більше димлять, як горять»,— висміювали православних уніати.
Могила при своїй реформі (1633—34) узяв як зразок єзуїтські колегії, що в той час мали славу найкращих шкіл. Єзуїтське шкільництво використало деякі здобутки гуманізму, особливо культуру класичної старовини, але використало їх для потреб громадянського життя. На першому місці йшлося про те, щоб дати молоді до рук зброю для боротьби з невірними і єретиками, а далі — щоб надати літературного шліфу, що був їй потрібен у щоденному, практичному житті. Могила прийняв єзуїтську систему, щоб використати її для скріплення православної церкви. Школа мала дати молоді релігійні основи, дещо класичної освіти, знання діалектики, умілість тонко висловлюватись і обороняти свої погляди. Могилянська школа прийняла від єзуїтів розподіл на класи з докладним навчальним планом. На першому місці стояло навчання латинської мови. На значення латини вказував один із головних співробітників Могили, пізніший митрополит Косів. «Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Русі не називали дурною Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецьки, не по-латинськи. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до гролу, до земства,— без латини платить вини (судові кари); ні судді, ні адвоката, ні розуму, ні посла; а тільки як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того». Латина була потрібна для практичного життя. У могилянській школі грецька мова, якій братства надавали такого великого значення, відійшла на другий план. Слов'янська мова, як богослужбова, не могла втратити свого важливого становища, але дедалі більше затрачувала класичний характер, бо в літературі почав ширитися макаронічний стиль. Також дедалі більший вплив здобувала польська мова, бо учасники могилянського гурту, для пропаганди своїх ідей серед спольщеної шляхти і міщанства, не вагалися писати по-польськи. Могилянська школа не ставила собі за мету вивести на вищий рівень науку, розвинути богослов’я, філософію,— вона радше дбала за те, щоб підготовити освічене духовенство і добрих учителів, проповідників, промовців, письменників-полемістів.
Висліди реформ. В цілості реформи Могили мали на меті ввести українське громадянство в усталені організаційні норми. Національно-культурна революція, що проявлялася в буйних, експансивних формах, мала остаточно втихомиритись, і життя повинне було ввійти в спокійне річище. Братства, що дотепер вели провід у церкві і культурі,
29-04-2015, 02:38