У загальній популяції простежується зв'язок між депресією та суїцидом. У хворих з депресією спостерігаються такі симптоми, як самоінсомація, порушення памяті. Мають значення тривалість захворювання, попередні спроби суїциду, самотність. Депресивний пацієнт має негативне «автоматичне уявлення» щодо себе, щодо оточення, майбутнього і робить систематичні логічні помилки в міркуванні.
Соціальна ізоляція, неспроможність прийняти допомогу, низька самооцінка і бажання з’єднатись померлою коханою людиною теж мають високий ризик суїциду.
Слід пам’ятати, що незалежно від діагнозу і супутніх факторів високого ризику прогнозувати суїцид неможливо. Формальні елементи психічного захворювання при суїциді є вторинними.
Вони можуть інтенсифікувати небезпеку, реалізувати або іммобілізувати її, але потяг до суїциду є незалежним від психічного стану.
Психологічні особливості пацієнтів в умовах лікувальних взаємостосунків стикається з психологічними особливостями медичного працівника. Метою контактів між цими людьми є допомога, що надається одним із учасників спілкування іншому.
Зацікавленість співрозмовників під час діагностичного та лікувального спілкування формується, як правило, на негативному емоційному фоні, який обумовлений тим, що приводом для зустрічі лікаря і пацієнта стає проблема або симптом.
Важливу роль в процесі взаємодії медичного працівника і пацієнта відіграє сприйняття та розуміння учасниками комунікацій один одного. На ці процеси, в першу чергу, впливає психологічна установка. Розрізняються три типи установки на сприйняття людини людиною: позитивна, негативна і адекватна.
Відомо, що позитивна установка може опосередковуватися деякими зовнішніми факторами. При оцінці ефективності дії тих чи інших ліків позитивна установка ґрунтується часто на вартості препарату («дорогий» - означає ефективний), оформленні його обгортки, кольорі таблеток та інше. На такому психологічному механізмі побудований так званий «плацебо-ефект».
Плацебо – термін. Який вживають для призначення спеціально виготовлених індиферентних лікарських форм, що за зовнішнім виглядом не відрізняється від лікарського препарату, але не містять діючих речовин і застосовується для перевірки дії нових ліків та в терапевтичній практиці.
Важливою стороною взаємодії медичного працівника і пацієнта є етика та деонтологія – вчення про належну медичного працівника в процесі виконання ним професійних обов’язків. Медична етика визначає закони моралі, які пов’язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні відносини. Професійна мораль лікаря підпорядкована охороні життя і здоров'я людини.
Одним із наслідків порушення взаємостосунків між лікарем і хворим є ятрогенія. Ятрогенія – загальна назва для визначення психогенних розладів, що виникають в наслідок негативних впливів на людину слів або дій лікаря або медичної сестри або інших медичних працівників.
В походженні ятрогенії необхідно розрізняти дві взаємопов’язані сторони:
- поведінка лікаря;
- особливості особистості хворого.
Сила ятрогенних впливів збільшується, наприклад, при директивному, авторитарному характері взаємостосунків лікаря і хворого Ятропатії – це негативні наслідки для хворого, в результаті неправильних дій або призначень лікаря чи необґрунтованого використання інструментаольно-лабораторних досліджень , що шкодить здоров'ю хворого.
Розрізняють такі види ятьропатії:
а) ятьропатії травматичного походження (травма дитини під час пологів, наслідки неправильно виконаного хірургічного втручання та ін.)
б) ятьропатії інтоксикаційного походження (помилковий вибір ліків, їхньої дози);
в) ятьропатії інфекційного походження (ускладнення внаслідок застосування вивороток та вакцин, ат також всі лікарські порушення епідеміологічного режиму);
г) ятьропатії організаційного походження (в наслідок неправильної організації обстеження, лікування та догляду за хворими).
Можливості соматопсихічних та психосоматичних взаємовпливів відомі давно, однак за останній час ця проблема набула такого значення, що її слід розглядати окремо. Психосоматика – це напрямок медичної психології, що вивчає вплив психологічних факторів на виникнення певних соматичних захворювань.
Психоматична медицина розділяється на три групи психоматичних розладів:
1) конверсійні симптоми;
2) функціональні синдроми;
3) психоматичні захворювання.
При конверсійних симптомах невротичний конфлікт отримує вторинну соматичну відповідь. Симптом має символічний характер, а демонстрація симптомів розуміється як справа розрішення конфлікту.
Функціональний синдром – це набір симптомів, які стосуються різних органів та систем. З розладів серцево-судинної системи типовим є гіперкінетичний серцевий синдром, синдром вегето-судинної дистонії, пароксизмальна супервентрикулярна тахікардія.
Синдром порушення дихальної системи – гіпервентиляційний синдром, невротичний дихальний синдром та інші.
Розлади шлунково-кишкового тракту поділяються на функціональні симптоми та порушення харчової поведінки.
До функціональних розладів сечо-статевої системи переважно відносять функціональні сексуальні розлади.
До класичних психоматичних захворювань відносять захворювання, роль психологічних факторів в етіопатогенезі яких вважають доведеною: ессенціальна гіпертонія, виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, бронхіальна астма, цукровий діабет, нейродерміти, ревматозний артрит та виразковий коліт.
Біологічна модель хвороби, найбільш прийнята в теперішній час, зумовлює прагнення до подальшого вдосконалення методів біологічної терапії – лікарських, фізичних та ін.
У проблемі співвідношення психологічного і фармакологічного одним із найважливіших є питання про дію фармакологічних речовин на психіку людини. Значення цієї проблеми підкреслюється самим фактом виділення із фармакології самостійної дисципліни – психофармакології.
Останнім часом здійснюється пошук нових ефективних фармакологічних препаратів, що нормалізують процеси тканинного метаболізму в центральній нервовій системі. Ці препарати широко використовуються в терапії астенічних станів різного генезису, зниженні загальної активності, порушення памяті, вегетативних дитсфункціях.
Вазоактивними нейрометоболітами, що використовуються для нормальної функції центральної нервової системи у випадках гострої і хронічної гіпоксії та ішемії, є Актовегін та Інтенон – препарати фірми «Nykomed» (Австрія). Препарат Інтенон складається з трьох компонентів, що діють сумісно, одночасно та односпрямовано на різні ланки патогенезу ішемічного та гіпоксичного ураження головного мозку. Етаміван активно впливає на лімбіко-ретикулярний комплекс. Активація ретикулярної формації стовбура мозку – це основний пусковий механізм зберігання активного функціонування нейронних комплексів кори та підкорково-стовбурових структур. Гексобендин активує та збільшує транспорт та споживання глюкози і кисню клітинами мозку за рахунок анаеробного гліколізу і активації пентозних циклів, стимулює нейрональний метаболізм.
Етофілін активує метаболізм міокарду, а також має стимулюючу дію на підкоркові утворення, середній мозок та стовбурні центри.
Інтенон: ішемічний інсульт, малі форми ішемічних порушень мозкового кровообігу різного генезису; дисциркуляторна, посттравматична та постгіпоксична енцефалопатія, черепно - мозкова травма , атеросклеротичний паркенсонізм, церебральні судинні кризи, вегето-судинна дистонія, зниження розумової активності, астенія, судинні деменції.
Актовегін – препарат, що містить низькомолекулярні пептиди, деривати нуклеїнових кислот та амінокислоти, мікроелементи, гліколіпіди
В медичній практиці Актовегін застосовується при метаболічних та судинних порушеннях центральної нервової системи, захворюванні периферійної нервової системи, порушенні артеріального та венозного кровообігу, ураженні шкіри та слизових оболонок різного генезису, профілактиці ускладнень після важких хірургічних операцій, виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки.
Львівський національний медичний Університет
ім. Д.Галицького
Самостійна робота на тему:
Пам'ять і увага
Студентки медичного
факультету № 2
група №20
Юрченко В. В.
Львів – 2005
П А М ’ Я Т Ь
Пам'ять (від грецького mnemo) – одна з найважливіших функцій головного мозку. Якщо сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, що пам’ять – це відображення об’єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Будь – коли сприйняте, пережите в подальшому не зникає, і за певних умов матеріал минулого може бути більш або менш точно відтворений знову.
Пам’яттю називається здатність індивідуума зафіксувати, зберегти і відтворити дані колишнього досвіду.
Пам'ять складається з трьох процесів:
1) запам’ятовування , або закріплення, інформації (фіксація);
2) збереження, або утримання, інформації (ретенція);
3) відтворення інформації (репродукція).
Ці процеси тісно пов’язані один з одним, і поділ їх до певної міри умовний.
Людська пам'ять тримає в собі два види інформації: видову, нагромаджену в процесі еволюції протягом багатьох тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і передається спадково, та набуту в процесі життя кожної людини, що реалізується в умовних рефлексах.
Вважають, що пам'ять людини має морфо-функціональні передумови для засвоєння необмеженого обсягу інформації. Про безмежні можливості людської пам’яті свідчать численні факти, відомі нам з історії. Особливо добре пам'ять була розвинена у стародавніх народів. Так, книги Вед зберігалися протягом восьми століть у пам’яті народу Індії.
Японські діти витрачають не менше як два роки на вивчення лише літер або знаків перед тим, як починають читати. Це набагато важче, ніж навчання будь-якого важкого предмету у наших школах.
В основі людської пам’ять, фізіологічних механізмів її лежить система умовних рефлексів, утворення часових зв’язків, або «слідів» процесів, що відбуваються в нервовій системі, детально вивчених І.П.Павловим і його школою.
З існуючих теорій пам’яті на сьогодні загальновизнаною є хімічна, згідно з якою імпульси, що надійшли до кори головного мозку, спричиняють у нервових клітинах зрушення їх хімічного складу; відіграє певну роль РНК, яка неначе шифрує, кодує інформацію і наділяє її «місцем зберігання».
Міцні зв’язки, що дають змогу згадувати, утворюються в людини з 4 – 5 років. Пам'ять у дітей має переважно чуттєвий характер, де основна роль належить емоціям.. Розвиток пам’яті великою мірою залежить від умов життя, виховання, навчання.
Осмислене запам’ятовування в основному розвивається у дітей разом з мовленням. У шкільні роки розвивається здатність до запам’ятовування абстрактно-словесного матеріалу.
З віком дедалі більше виявляється логічна переробка запам’ятовуваного матеріалу, його систематизація, узагальнення, що створює передумови міцного запам’ятовування інформації.
Головну особливість людської пам’яті І.М.Сєченов вбачав не у фотографічності відтворення, не в дзеркальності фіксування, а в переробленні сприйнятого, у класифікації і сортуванні сприйнятих образів.
Серед процесів пам’яті особливе місце належить запам’ятовуванню. Процес фіксації інформації (його іноді називають консолідацією) триває від кількох секунд до кількох годин. Запам’ятовування пов’язане, як уже зазначалося, з кодуванням інформації, що надходить до мозку, в молекулах РНК. У мозку людини кількість РНК постійно зростає від моменту народження до 40 років, у період між 40 і 60 роками вона не змінюється, залишаючись на індивідуально постійно високому рівні, а потім поступово зменшується, головним чином за рахунок зниження швидкості запам’ятовування і можливості зосереджувати увагу і концентрувати її на певному об’єкті.
Пам'ять до певної міри вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам’ятовується. Найкраще запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням поставленої мети.
Запам’ятовування предметів, явищ, дій, вчинків, думок і почуттів за ступенем активності може бути мимовільним і довільним.
Мимовільне запам’ятовування ґрунтується на створенні тимчасових зв’язків переважно на рівні першої сигнальної системи, і тому воно здебільшого менш міцне, а довільне – на рівні другої сигнальної системи, воно більш стійке.
При мимовільному запам’ятовуванні ми не ставимо собі певної мети що до того, що потрібно запам’ятати, але запам’ятовування відбувається неначе само собою. Мимовільному запам’ятовуванню сприяють емоції, що забарвлюють певну подію ( як позитивні, так і негативні).
Основна роль у нашому житті і діяльності, безсумнівно, належить довільному запам’ятовуванню , при якому засвоєння інформації і починається, і стимулюється волею, тобто здійснюється навмисно і має цілеспрямований характер.
Велике значення має спрямованість на міцність запам’ятовування, наприклад, орієнтація або установка на час (запам’ятати назавжди, надовго). Як правило, така інформація запам’ятовується на тривалий час, більш міцно, ніж тоді, коли людина каже сама собі «Запам’ятати на короткий час». Застосування свідомого зусилля для запам’ятовування робить свідоме запам’ятовування більш продуктивним і міцним.
Запам’ятовування, як довільне, так і мимовільне, значною мірою залежить від спрямованості інтересів людини, її активності, уваги, емоційної значущості інформації. Гірше запам’ятовується те, що сприймається байдуже.
Міцність запам’ятовування залежить від багаторазового повторення матеріалу, ритмічності заучування. Мають значення і загальний стан людини, гострота зору, стан її нервової системи. Якщо людина бадьора, активна, то запам’ятовування ефективне, якщо мають місце ознаки стомлення нервової системи. Знижується можливість зосередитися, сконцентрувати увагу, то запам’ятовування менш продуктивне. Виснаження ослабляє пам’ять.
Запам’ятовування залежить від сили подразника і сили дії його, але все до певних меж, бо існує поріг фізичної витривалості аналізаторів. Якщо подразнення надто сильне, то розвивається охоронне гальмування і запам’ятовування буде в занепаді.
Запам’ятовування за зв’язками, в яких воно здійснюється, ділиться на асоціативне, смислове (логічне), механічне.
Смислове запам’ятовування у 24 – 26 разів швидше за механічне і більш продуктивне, бо має зв'язок з минулим досвідом і будується за принципом причинно-наслідкових відношень.
Смислове запам’ятовування особливо важливе при запам’ятовуванні словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати.
Асоціативне запам’ятовування – це встановлення зв’язків між враженнями, що виникають у свідомості.
Асоціативне запам’ятовування здійснюється:
а) за суміжністю, тобто предмети або явища запам’ятовуються в тому порядку, в якому вони сприйняті;
б) за схожістю – якщо те, що сприймається, має деякі основні ознаки з іншими предметами або явищами;
в) за контрастом або протилежністю між іншими предметами і явищами.
Механічне запам’ятовування здійснюється без розуміння суті. Його ще називають зазубленням, потребує багато сил, бо відбувається без внутрішньої переробки інформації, воно малопродуктивне і не дуже міцне; те, що запам’ятовується механічно, згадувати важче.
Обсяг запам’ятовуваного матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами встановлюється певні зв’язки, асоціації.
За характером запам’ятовування розрізняють емоційний, образний і словесно-логічний вид пам’яті.
Фізіологічною основою відмінності між образною і словесно-логічною пам’яттю є особливості співвідношень сигнальних систем. Якщо при запам’ятовуванні переважає перша сигнальна система, формується образний вид пам’яті, якщо переважає друга сигнальна система, – словесно-логічний.
Образний вид пам’яті базується на здатності людини до запам’ятовування інформації, що надходить через органи чуття, тобто конкретних образів. Людина, згадуючи, уявляє образи дійових осіб, предмети, явища. Образний вид пам’яті тісно пов’язаний з емоційною пам’яттю. Цей вид пам’яті більш властивий дітям.
Словесно-логічний вид пам’яті ґрунтується на використанні словесних позначень, логічних зв’язків, понять, тобто це фіксування і збереження думки, позначеної словами.
Поліпшує запам’ятовування одночасна участь у процесі пізнання всіх або багатьох аналізаторів разом із мисленням і мовленням.
Пам'ять людини має свої індивідуальні особливості. В одних переважає слухова, в інших -- зорова пам’ять, залежно від того, через які органи чуття сприймається і фіксується інформація. Третій тип пам’яті – рухова , або моторна, вона властива особам, які запам’ятовують ін формацію, пов’язану з рухом. Найчастіше зустрічається мішаний тип пам’яті. Але є ще один тип пам’яті, мабуть, найстійкіший – це пам’ять на почуття, на переживання, тобто емоційна пам’ять.
Для полегшення запам’ятовування і збільшення обсягу пам’яті використовують мнемотехніку (мистецтво запам’ятовувати) – систему різних способів. Для цього слід: включити в роботу велику кількість органів чуття, що беруть участь у сприйманні; концентрувати увагу; обрати оптимальний темп сприймання і зрозумілість засвоєного; не читати наступне, поки не стало зрозумілим попереднє; повторювати; обрати спосіб розподілу матеріалу – запам’ятовувати цілком чи частинами; комбінувати заучування – спочатку загальне ознайомлення, осмислення матеріалу, а потім заучування частинами за планом; користуватися логічним осмисленням матеріалу; застосовувати таблиці, схеми, записи.
Логічний метод. Елементи певного списку асоціюють один з одним у ланцюжок за допомогою мислитель них образів.
Метод Loсі . Цей метод застосовували грецькі та римські оратори. Вони пригадували всі об’єкти. що були на дорозі, по якій щодня ходили до міста (місця). Згодом до кожного з цих місць вони прив’язували тезу, аргументи промови.
Збереження – це здатність утримати, зберегти сприйняту інформацію. Коли говорять про хорошу або погану пам’ять, то, як правило, мають на увазі здатність надійно тримати якісно великий обсяг відомостей, понять, уявлень, визначень, досвіду і тощо. Ще французький психіатр Рібо помітив, що індивідуальні назви утримуються в пам’яті значно гірше, ніж імена загальні і поняття. Це пояснюється тим. Що при запам’ятовуванні індивідуальних імен мають місце майже виключно механічні, менш стійкі, а при запам’ятовуванні загальних назв, а особливо понять, -- більш смислові зв’язки.
Розрізняють дві форми збереження інформації в пам’яті: короткочасну і тривалу. Для короткочасної характерне утримання інформації в пам’яті від кількох секунд до 1 – 2 діб. Утримання інформації в пам’яті аж до кількох місяців і років вважається тривалою пам’яттю. Якщо інформацію сприймають протягом 40 – 60 хв. і більше, вона переходить у блок тривалої пам’яті.
Існує також оперативна пам’ять, особливості якої полягають в її ніби посередницькій участі, у взаємозв’язку між короткочасною і тривалою пам’яттю, коли здійснюється добір інформації з короткочасної пам’яті і вона «засилається» в тривалу.
Третій процес пам’яті – відтворення інформації .
При відтворенні зафіксованого в пам'яті нерідко воно зіставляється з тим, що сприймається в конкретний момент, і у випадку виявлення схожості відбувається впізнання – найпростіша форма відтворення, яка виникає при повторному сприйманні матеріалу. Найбільш ранні вияви пам’яті у формі впізнання проявляється у дитини, коли вона впізнає свою матір у перші місяці життя, посміхається при появі, тягнеться до неї.
Відтворення може бути довільним і мимовільним.
Мимовільне пізнання здійснюється без спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по собі, ненавмисно, часом у результаті якихось асоціацій.
Довільне відтворення має в житті і діяльності людини основне значення. Легкість, швидкість, точність відтворення тісно пов’язані з двома попередніми етапами процесу пам’яті – запам’ятовування і збереження, їхніми якостями.
Різновидами довільного відтворення є пригадування та спогади.
Відтворення не слід ототожнювати з уявленням. Основою уявлення є пам’ять. Уявлення – це психічний процес відображення в свідомості людини образів, раніше сприйнятих предметів і подій об’єктивної діяльності, що в даний момент не діють на органи чуття.
Уявлення характеризується наочністю. По суті, це чуттєво-зоровий або чуттєво-слуховий образ навколишньої діяльності.
Уявлення слід відрізняти від персеверуючих образів , що є виявом процесів циклічного збудження нейронних структур, пов’язаних із запізненням сигналу про припинення дії.
Розрізняють три рівні вияви пам’яті. Найвищим рівнем вважають відтворення.
Другий рівень – упізнавання
. Якщо вона добре виявлена, то людина може безпомилково упізнати текст, формулу, бачену лише один раз. Нарешті, третій, нижчий рівень
8-09-2015, 23:39