Науково-методичні основи регулювання міжнародної
спільної підприємницької діяльності.
Дослідження та узагальнення світового досвіду свідчить про наявність в цілому сформованої системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає:
- адміністративні, економічні, соціально-психологічні та правові методи з пріоритетом останніх;
- сукупність форм та інструментів стимулювання та обмеження, що релізується на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях (рис.3).
Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права, арбітражну практику тощо з відповідним інституціональним забезпеченням. Адміністративні методи юридично визначають господарську суб”єктність, регламентують питання власності, процедури розв”язання суперечок в судовому порядку тощо. Економічні методи реалізуться через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики. Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.
Між методами регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності є очевидний взаємозв”язок із пріоритетом правових методів, зумовлений:
- їх оформленістю у конкретних документах, що дає можливість проводити відповідний аналіз;
- усталеністю і тривалістю нормативно-правової бази;
- значенням правових методів як основи для розвитку інших методів регулювання [22, c.34].
Рівні
Наднаціональний
Міжнародний
Національний
Методи
Правові
Адміністративні
Економічні
Соціально-психологічні
Форми
Стимулювання
Обмеження
Рис.3. Система регулювання міжнародної спільної
підприємницької діяльності [22, с.34].
У виданнях ООН “Національне законодавство і регулювання стосовно ТНК” за 1983 і 1986 рр. розглядаються наступні методи державного регулювання: “параметричні” і прямі, заохочувальні і обмежувальні, автоматичні і дискреційні методи державного регулювання [49, c.58].
Параметричний контроль за діяльністю суб”єктів зовнішньоекономічної діяльності проводиться у формі промислової, комерційної, валютної, кредитної політик, інвестиційних кодексів, законів, постанов і правил, що визначають рамки діяльності ТНК, спільних підприємств, реєстрації заявок про іноземні інвестиції.
Прямий контроль – це методи безпосереднього впливу на процес прийняття рішень ТНК. Він здійснюється централізовано, якщо державні органи приймають участь у процесі прийняття рішень на рівні підприємств. Це особливо важливо, коли національні партнери не здатні захистити свої інтереси в спільних з ТНК підприємствах, використати стимули, які надаються в рамках параметричного державного регулювання.
Серед прямого регулювання діяльності ТНК, що діють в рамках СП, виділяють наступні методи: включення в угоду про спільне підприємство пунктів про права іноземного партнера, забезпечення права вирішального голосу для національних партнерів, посилення уваги національних партнерів до деталей управлінських і технічних рішень.
Децентралізований прямий контроль здійснюється при передачі національним державним або приватним компаніям функцій контролю над спільним з ТНК підприємством.
Заходи державного регулювання поділяються на заохочувальгі та обмежувальні.
Сучасними формами стимулювання іноземної інвестиційної діяльності для забезпечення пільгового режиму є: фінансово-кредитне та податкове стимулюванн, стимулювання інфраструктурного забезпечення та конкретних проектів, протекціоністські заходи (табл.3).
Таблиця 3.
Форми стимулювання іноземної інвестиційної діялльності [22, с. 112].
| Форми | Інструменти |
| 1.Фінансово-кредитне стимулювання |
|
| 2. Податкове стимулювання |
2.1. Зниження ставки податку 2.2. Податкові угоди з іншими країнами 2.3. Зняття податків на реінвестиції 2.4. Безмитний імпорт обладнання та/або сировини 2.5. Прискорена амортизація 2.6. Податкові кредити |
| 3. Стимулювання інфраструктурного забезпечення |
3.1. Надання землі у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.2. Надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.3. Субсидії на користування енергією 3.4. Транспортні гранти 3.5. Пільги щодо фракту |
| 4. Стимулювання конкретних інвестиційних проектів |
4.1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і природозберігаючого обладнання 4.2. Гранти (цільове фінансування) проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, покращення умов праці 4.3. Сприяння в проведенні техніко-економічних обгрунтувань проектів 4.4. Гранти (цільове фінансування) на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт |
| 5. Протекціоністські заходи | 5.1. Тарифи та нетарифні інструменти |
Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєзабезпечення країни, виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня експлуатація природних ресурсів, стратегічні об”єкти виробничої інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв”язок, банківська і страхова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної діяльності є обмеження на частку іноземного інвестора в СП, ліцензії та дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутку, прямі (галузеві) обмеження.
Обгрунтована обмежувальна політика забезпечує баланс між внутрішніми та зовнішніми джерелами інвестування у стратегічно важливих сферах та галузях, дозволяє цілеспрямовано проводити структурну перебудову національної економіки, захищає культурне середовище України від негативного зовнішнього впливу.
В різних країнах принципи ф інструменти стимулювання та обмеження зовнішньоекономічної діяльності застосовуються із врахуванням національних особливостей і пріоритетів.
За способом застосування виділяються: автоматичне заохочення чи обмеження певної господарської діяльності всіх однорідних підприємств у відповідності з твердо встановленими правилами та суб”єктивно-вольове або дискреційне (одиничне) застосування заохочувальних або обмежувальних заходів до конкретного підприємства, часто у формі виключення його з певного правила або суб”єктивного тлумачення останнього представниками держави [32, c.59].
На практиці застосовують одночасно і заохочувальні, і обмежувальні заходи державного регулювання діяльності ТНК та спільних підприємств.
Аналіз різних систем регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:
1) прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;
2) регулювання сукупністю правових актів різних аспектів іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.
Вибір одного із зазначених шляхів формування національної системи регулювання зумовлений роллю країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняття єдиного законодавчого акта щодо міжнародної підприємницької діяльності.
Законодавча база організації і діяльності спільних підприємств представлена в додатку 1.
Проте в цілому стабільним лишається перелік питань (об”єктів) регулювання : 1) визначення іноземного інвестора; 2) видів та форм іноземних інвестицій; 3) участь у власності; 4) трансферт прибутку іноземного інвестора; 5) вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора; 6) система інвестиційних пільг та обмежень; 7) гарантії шодо прав іноземного інвестора [22, c.35].
Одночасно реалізуються досить гнучкі підходи щодо варіантів регулювання кожного із цих питань залежно від стратегічної мотивації приймаючої країни.
До іноземних інвесторів належать, як правило: іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які не мають громадянства; вітчизняні громадяни, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.
Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об”єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому вони визначаються однозначно, але можливі і варіації щодо деяких видів: інтелектуальні інвестиції, векселі, цінні папери, торгові марки тощо. Країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різноманітні переліки видів інвестицій.
Ключовим моментом взаємовідносин між різними формами здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. Світова практика сформувала такі основні способи регулювання цього питання : збереження контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; обмеження частки іноземного інвестора у власності; часткове зняття обмежень превілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.
Регулювання репатриації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов”язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться, залежно від розміру інвестиції, прибутку, що отримується і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами. Крім того, можливі режими вільного руху капіталу.
Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і реалізуються диференційовано за певними показниками (частка національного учасника, рівень передачі технології, масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та нових робочих місць тощо).
Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам; гарагтовані та пільгові позики; звільнення від податків; часткове повернення податків; прискорення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар”єри); спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.
Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із гарантій включення до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.
На міжнародному рівні (у міждержавних дво- і багатосторонніх угодах), як правило, регулюються такі питання: 1) визначення інвестицій та інвесторів; 2) умови увозу прямих іноземних інвестицій; 3) заохочення інвестицій; 4) загальні норми режиму; 5) переведення платежів; 6) вимоги до результатів господарської діяльності; 7) позбавлення інвестора прав власності; 8) розв”язання суперечок; 9) норми поведінки корпорацій [22, c.37].
При визначенні інвестицій та інвесторів вказуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які попадають до категорії “національних суб”єктів” кожної країни-учасниці угоди.
Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему як регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права чи спеціальними режимами).
З точки зору заохочення інвестицій більшість угод передбачає обов”язок заохочувати іноземні інвестиції насамперед для приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зобов”язується проводити політику заохочення вивозу підприємницького капіталу в ту чи іншу країну.
Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий, недискримінаційний, пільговий або національний режими.
Правила переводу платежів є найбільш важливим елементом угоди. При цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не тільки у загальних правах інвесторів щодо переведення коштів, а й у використанні тієї чи іншої валюти, валютних курсів та термінів переведення.
Вимоги до результатів господарської діяльності стосуються найму місцевого персоналу, використання різних джерел кредитування та надання інформації і регулюються, як правило, законодавством приймаючої країни.
Позбавлення інвестора прав власності є однією іх ключових проблем у інвестиційних відносинах, яка вирішується або гарантією неможливості конфіскацій та націоналізації власності іноземного підприємця, або (у випадку націоналізації) – частковою виплатою і компенсацією.
Розв”язання суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру урегулювання інвестиційних суперечок, який був створений у 1965 р. (У 1994 р. центр об”єднував 113 країн світу) [22, c.38]. На першому етапі суперечки між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються на основі конструктивних консультацій. Суперечка також може розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни.
Норми поведінки корпорацій передбачають формування загальних понять, принципів і норм, яких мають додержувати іноземні підприємці у приймаючій країні.
Таким чином, метою двосторонніх і багатосторонніх інвестиційних угод є, з одного боку, одержання країною базування правового захисту своїх інвестицій від можливих некомерційних ризиків, а з другого – підтримка стабільності і надійності відносин між двома країнами.
Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються більш складними угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угрупувань, коли забезпечується вільний рух капіталів, гармонізується економічна політика країн-учасниць, ефективно працюють наднаціональні інститути.
Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим стимулам перед фіскальними, оскільки вони забезпечують адресний характер і концентрують зусилля на досягненні конкретних національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові стимули та адміністративні заходи, що обумовлено нестачею фінансових ресурсів [22, c.39].
Розвивається також відповідна інституційна структура забезпечення ефективної міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає спеціальні органи сприяння прямим зарубіжним інвестиціям у країнах базування (переважно промислово розвинутих); органи по прийому та заохоченню іноземних інвестицій у приймаючих країнах (переважно тих, що розвиваються, та країнах з прехідною економікою); міжнародні організації, серед яких найбільш значущими є Багатостороннє агенство по гарантуванню інвестицій та Служба по іноземних інвестиціях, що координується Міжнародною фінансовою корпорацією та Світовим банком.
Адаптація зарубіжного досвіду залучення та використання прямих іноземних інвестицій і розуміння механізмів діяльності відповідних національних та міжнародних інститутів важливі як для розробки конкретних методів та інструментів активізації міжнародної спільної підприємницької діяльності, так і в процесі формування в Україні клімату, сприятливого для іноземних інвесторів в цілому.
Система регулювання зовнішньоекономічних зв”язків, що об”єктивно склалась в Україні, відображає складні процеси переходу від централізованої командно-адміністративної системи і тому є логічно незавершеною. Однак без перехідного етапу не обійтися. В ході реформи якісні зміни відбулися у всіх її основних структуроутворюючих підсистемах – організаційній, плановій, економічній і правовій.
Створення нового господарського механізму зовнішньоекономічної діяльності повинно базуватися на поетапній програмі впровадження економічних реформ, методів та інструментів державного регулювання ринкових відносин в даній сфері.
Модель механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності представлена в додатку 2.
Держава повинна відмовитися від виконання господарських функцій і компенсувати самостійно функціонуючим суб”єктам втрати у випадках втручання в їх діяльність. Вона повинна лише регулювати структурні зміни в економіці і міждержавні розрахунки, підтримувати ефективний курс гривні, фінансувати розвиток загальновиробничої інфраструктури, стимулювати експорт і використовувати імпорт для збалансування внутрішнього ринку, приймати дієві заходи по розвитку грошового ринку. Державна політика в сфері зовнішньоекономічних зв”язків оформляється в затверджувані законодавчими органами стратегію та загальнонаціональні програми, а реалізується системою контролюючих і регулюючих органів.
Такий же підхід слід застосовувати на регіональному і, в окремих випадках, галузевому рівнях. Територіальні органи концентруються на розробці відповідних бюджетів і платіжних балансів, галузеві органи управління – на розробці програм, концепцій і стратегії розвитку.
Формування механізму регулювання спільного підприємництва може ефективно діяти за умов оптимального поєднання правових норм, організаційно-економічних інструментів, вартісних важелів та врахування специфіки ринкових відносин в Україні. У стратегічному плані основні засади цього механізму визначені Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та іншими номативними актами, де формулюються основні принципи, форми, методи регулювання зовнішньоекономічних відносин, серед яких головними є :
- закріплення за державою виняткових прав на самостійну зовнішньоекономічну діяльність;
- формування та розвиток ринкових основ відносин юридичних та фізичних суб”єктів підприємницької діяльності з партнерами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку;
- використання світового досвіду організації та регулювання світової господарської діяльності відповідно до правових норм, міжнародної практики, міжнародного співробітництва;
- визнання юридичних та фізичних осіб основними ланками зовнішньоекономічної діяльності, надання їм максимальних можливостей у стосунках із зарубіжними партнерами у межах законів та міжнародно-правових зобов"”зань державами;
- вироблення державної системи організації та регулювання зовнішньоекономічної діяльності з конкретизацією функцій її структурних елементів;
- переважно опосередковане регулювання зовнішньоекономічної діяльності з використанням не адміністративно-директивних, а вартісних важелів.
Важливою умовою впровадження зазначених принципів є докорінна перебудова залишків старої системи управління зовнішньоекономічним блоком, що передбачає якісні зміни у загальних технологічних основах підходу до існуючої системи, в її організаційній структурі та формах втручання держави в регулювання зовнішньоекономічних зв”язків. Щодо методологічних засад, необхідно зазначити, що орієнтація на ринкові, а не адмінмстративно-командні методи є першочерговою для безпосереднього виробництва, яке діє у межах чинного законодавства (податки, митні збори, квотування та ліцензування та т.ін.), самостійне у виборі форм, методів, партнерів у зовнішньоекономічній діяльності.
Виходячи з матеріалу даного розділу, можна зробити наступні висновки:
В економічній та юридичній практиці поки що не сформульовано єдиного поняття терміну “спільні підприємства”. В нашій країні спільним підприємством називають таку форму господарсько-правового співробітництва з іноземним партнером, при якому утворюється загальна виробнича база та виробляється продукт, який знаходиться в загальній власності партнерів. Наявність загального майна суттєво відрізняє їх від інших форм міжнародного господарського співробітництва, а участь іноземного партнера – від суто внутрішніх СП, що створюються за участю вітчизняних організацій і підприємств.
Одночасно підкреслюється, що спільне підприємство – це не тільки форма використання іноземного капіталу, але й форма організації та здійснення конкретної господарської діяльності. Існування національних та іноземних учасників СП знаходить своє відображення у його внутрішньому устрою. У зв”язку з цим великого значення набуває правова форма, яка уособлює в собі спільну організацію господарської діяльності національного та іноземного засновника.
Визначення спільного підприємництва одночасно як : а) форми міжнародного бізнесу; б) специфічного (нового) суб”єкта міжнародного бізнесу; в) стратегії входження у зарубіжний ринок; г) різновиду прямого іноземного інвестування; д) форми господарювання – дозволяє не тільки визначити його суттєві ознаки, але й позиціонувати СП у системі макро- та мікроекономічного регулювання.
Спільним підприємствам притаманні такі ознаки: загальний капітал, спільна господарська діяльність, спільне керування, розподіл прибутків і ризиків.
СП мають ряд безперечних переваг у порівнянні з іншими формами економічного співробітництва. Їх діяльність дозволяє комплексно вирішувати цілий ряд економічних завдань, серед яких можливість одержання передових технологій та досвіду управління, прискорення створення та випуск нових видів продукції, економія на капіталовкладеннях, проникнення до ринків окремих країн та ін. Створення СП часто стає єдиним засобом виходу наших підприємств на зарубіжний ринок з його жорстким конкурентним середовищем.
Аналіз розвитку спільних підприємств потребує їх систематизації з виділенням ознак з точки зору організації (спосіб, шлях, форма, місце реєстрації); структури учасників (безпосередні учасники, країни-учасники); вкладення у статутний фонд (зміст, якість, спосіб, мета, структура, участь партнерів); а також сфер, видів та строку діяльності.
В цілому систематизація спільних підприємств, з одного боку, відображає мотивацію як країн базування та приймаючих країн, так і безпосередніх партнерів, а з другого – дає змогу поглиблено проаналізувати процес створення та функціонування СП, методи, інструменти і специфіку їх регулювання.
Система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності включає сукупність принципів, методів, форм та інструментів стимулювання та обмеження, що реалізується на трьох рівнях – національному, міжнародному та наднаціональному.
Розділ 2. Організаційно-економічний механізм
діяльності спільних підприємств.
2.1. Соціально-економічні передумови та порядок створення СП.
Спільне підприємство – це одна з форм міжнародного співробітництва, яка є юридично закріпленою угодою між суб”єктами господарювання різних країн про створення самостійної організаційної одиниці, у межах якої партнери домовляються про часткове об”єднання всіх видів ресурсів, спільне виконання певних видів діяльності та пропорційний розподіл прибутку і ризику [12, c.6].
Згідно з чинним законодавством, що регулює механізми організації та функціонування СП, до останніх належать підприємства будь-якої правової форми, створені відповідно до законодавства України, якщо протягом календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція не менш як 20% статутного капіталу і водночас не менша від суми, еквівалентної певній кількості доларів СЩА, а саме:
1) у разі здійснення інвестиції у вигляді рухомого та нерухомого майна, прав інтелектуальної власності, прав на здійснення господарської діяльності для банків та інших кредитно-фінансових закладів – 100 тис. дол. США;
2) у разі здійснення її в конвертованій валюті, валюті України при реінвестиціях, цінних паперах тощо для банків та інших кредитно-фінансових закладів – 1 млн. дол. США, для інших підприємств (організацій) – 500 тис. дол. США.
Закон України “Про господарські товариства” передбачає можливість створення українсько-іноземних СП у п”яти правових формах: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство.
На масштаби, динаміку та результативність СП впливає сукупність взаємопов”язаних факторів, серед яких доцільно виділити:
- глобально-економічні (стан розвитку світової економіки, головних міжнародних факторних ринків, в тому числі ринку інвестицій; стабільність світової валютної системи; активність страхування міжнародних операцій);
- політико-, ресурсно- та загальноекономічні стосовно тієї чи іншої країни (стабільність політчного устрою та уряду, загроза стабільності іззовні, ступінь втручання уряду в економіку, його ставлення до іноземних інвестицій, дотримання міжнародних угод; наявність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення; темпи економічного росту, рівень інфляції, конвертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість національного ринку капіталів, система оподаткування тощо).
Мотивація створення міжнародних спільних підприємств формується на макрорівні (через відповідну стратегічну орієнтацію країн базування та приймаючих країн) та на мікрорівні (мотивація безпосередніх партнерів)[37, c.9].
Стратегічна орієнтація країн базування та приймаючих країн формується з урахуванням дії вищезгаданих факторів і, в свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів при створенні спільного підприємства.
Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу увозу і вивозу інвестицій. У зв”язку з цим виділяють групи країн: 1) переважно експортери капіталу (Японія); 2) ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (США, Ірландія, Іспанія).
Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій у формі спільних підприємств зумовлена ось чим:
- імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;
- з”являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси;
- спільні підприємства сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;
- стимулюється конкуренція і пов”язані з цим позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);
- підвищуються попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;
- збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних СП;
- в умовах слабкого контролю використання держпозик ризик з місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.
Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:
- імпортовані через СП ресурси потребують окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється;
- спільні підприємства залучають ресурси у своїх цілях, які можуть не збігатися з національними;
- СП як канали передачі технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов”язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати із забезпечення функціонування анклаву;
- являючи собою форму проникнення на зарубіжний ринок, СП можуть вступати в угоду з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше - монополією), коли “збивати ціни” не входить до їх завдань. СП можуть також справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;
- суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях в той час, коли в обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;
- нерегульований розвиток СП може підсилити соціальне розшарування, маргіналізацію значної частини приймаючих країн та маси споживачів [22, c.25].
Для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій розглядається як один із факторів ринкової трансформації у контексті їх інтеграції у сучасну світогосподарську систему.
Стратегічна орієнтація при формуванні нормативно-правової бази створення спільних підприємств на території України виходить з необхідності активної участі нащої держави в міжнародному поділі праці, спеціалізації та кооперації, потреби ефективного використання науково-технічного, виробничого та ресурсного потенціалів.
При цьому створенні СП на території України має такі макроекономічні цілі:
- орієнтація виробництва на підвищення якості життя, культури споживання, освоєння нових типів споживчих товарів (вивільнення від нераціонального імпорту);
- забезпечення науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, розвиток ресурсозберігаючих, наукомістких та екологічно чистих технологій.
Слід відзначити взаємозв”язок основних цілей. По-перше, залучення передової закордонної технології, наприклад, сприяє розв”язанню завдання додаткового виробництва продукції та вивільненню України від імпорту; по-друге, не байдуже, на якій технологічній основі забезпечується приріст виробництва споживчих товарів; по-третє, визначені цілі реалізуються, як правило, в комплексі.
Розрізняють також рівні пріоритетності створення та діяльності СП:
а) подолання залежності України від імпорту;
б) структурна перебудова економіки, створення сучасної галузевої структури;
в) виробництво товарів широкого вжитку.
Реалізація цілей, що сприяють вивозу капіталу у вигляді СП, має забезпечити оновлення техніко-технологічнох бази без залучення власних валютних коштів; використання потенціалу іноземного партнера для виробництва конкурентоздатної продукції; розширення експорту продукції використанням торгової марки партнера, його збутової мережі та техобслуговування за рахунок одержання від іноземного партнера матеріалів, які не виготовляються чи дефіцитні, комплектуючих виробів, вузлів і деталей; розподіл з іноземним партнером комерційного ризику, у разі недосягнення економічних результатів, ринків “ноу-хау”.
У рамках основної цільової орієнтації безпосередні учасники реалізують свої конкретні інтереси, які залежать від багатьох чинників: типу підприємства, його виробничого, технологічного, управлінського потенціалу тощо (табл.4).
Головними мотивами використання СП як стратегії входження в зарубіжний ринок є зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробнічої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках; пристосування до країни, що приймає.
Таблиця 4.
Мотивація безпосередніх партнерів [22, с.28].
| 1. Виробничо-економічна |
|
| 2. Маркетингова |
2.1. Зростання ефективності існуючого маркетингу 2.2. Придбання нових каналів торгівлі 2.3. Проникнення на конкретний географічний ринок 2.4. Вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках та ін. 2.5. Пристосування до умов країни, яка приймає капітал |
| 3. Інші мотиви |
3.1. Пропагандистські, престижні 3.2. Персональні 3.3. Екологічні |
Очевидною є виробничо-економічна та маркетингова мотивація партнерів. Не слід ігнорувати й інші, як правило, не декларовані та рідко досліджувані мотиви – пропагандистські та престижні, характерні як для діяльності за кордоном великих корпорацій, так і для міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо); персональні, коли СП створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах; екологічні, коли розв”язується завдання виведення екологічно брудних виробництвю
У свою чергу, фірми країн, що розвиваються, при створенні СП орієнтуються також на можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок, мобілізацію додаткових фінансових ресурсів тощо.
Слід зазначити, що спільні підприємства використовуються не тільки для освоєння ринку приймаючої країни, а й з метою подальшого виходу на ринки сусідніх країн або цілих регіонів світу.
Більш узагальнений склад цілей іноземного та українського партнерів при створенні СП, а також структура можливих відхилень в їх досягненні представлені в додатку 3.
На території України СП може бути створене:
а) шляхом його заснування;
б) у результаті придбання іноземним інвестором частки участі (паю акцій) у діючому підприємстві без іноземної інвестиції;
в) в результаті придбання юридичною чи фізичною особою України частки участі у підприємстві із 100%-вою іноземною інвестицією.
Процес заснування СП базується на чинному законодавстві, відбиває логіку і порядок аналітично-організаційних робіт, що склалися, і включає кілька стадій (рис.4).
Вибір сфери
діяльності СП
Оцінка українського партнера
Пошук і оцінка зарубіжного партнера
Попередні переговори
Техніко-економічні
розрахунки
Підготовка проектів установчих документів
Остаточні переговори
Реєстрація СП як юридичної особи у місцевому органі влади
Реєстрація іноземної інвестиції
Реєстрація СП у податковій інспекції та органі держстатистики
Реєстрація СП як учасника зовнішньоекономічних зв”язків і відкриття банківських рахунків
Рис.4. Порядок створення СП [22, с.50].
Вибираючи сферу діяльності, необхідно виходити з того, що СП може здійснювати будь-яку діяльність, яка відповідає цілям, передбачених статутом підприємства, і не заборонена законами, що діють на території України.
Український партнер оцінюється за сукупністю показників:
- рівень якості продукції, що випускається, її порівняння зі світовими аналогами;
- технічні характеристики обладнання, можливості передачі його частини в складі внеску до статутного фонду;
- наявність окремо розташованих будівель або споруд, а також вільних площ у діючих цехах для внеску до статутного фонду;
- професійна підготовка та спеціалізація кадрів, можливості залучення їх на СП;
- забезпеченість території майбутнього СП транспортними комунікаціями;
- місцезнаходження підприємства відносно постачальників сировини, напівфабрикатів та комплектуючих виробів, необхідних для функціонування СП.
Пошук іноземного партнера має свої особливості залежно від вихідних умов українського партнера, який:
має досвід роботи з потенційним іноземним партнером, коли СП стає логічним етапом розвитку взаємодії експортно-імпортної діяльності, поглиблення науково-технічної або виробничої коперації;
має досвід зовнішньоекономічної діяльності з іншими партнерами;
не має такого досвіду.
Від цього, зокрема, залежать масштаби та термін виконуваних на цьому етапі робіт, ступінь залучення посередників і т. ін. Нерідко ініціатива створення СП належить іноземним фірмам та особам.
Проте завжди доцільно, по-перше, забезпечити багатоваріантність вибору, а по-друге, проаналізувати можливих партнерів за певною системою критеріїв. З цією метою можуть бути корисними як прямі показники (розміри активів, їх динаміка, кількість працюючих, динаміка прибутку), так і побічні (відношення прибутку до витрат виробництва, рівень продуктивності праці і т. ін.)[22, c.52].
Важливим критерієм взаємного вибору партнерів є відповідність їх розмірів.
Після проведення попереднього аналізу встановлюються контакти з іноземними партнерами та проводяться попередні переговори, результатом яких є підписання протоколу про наміри, в якому вказуються:
Загальний обсяг виробництва, розміри поставок на внутрішній та зовнішній ринки.
Розмір статутного фонду, частки власників в ньому.
3) Співвідношення між власними та позичковими коштами, можливі розміри кредиту.
4) Загальні вимоги до технологічного устаткування.
5) Наявність кваліфікованої робочої сили в українського партнера і потреба в іноземному персоналі.
6) Організація продажу та післяпродажного обслуговування.
7) Забезпечення трансферту прибутку іноземного учасника.
8) Джерела наджодження і напрямки використання іноземної валюти.
9) Можливості використання маркетингових структур іноземного партнера.
10) Загальні вимоги до рівня економічної ефективності СП [22, c.53].
Деталізація домовленості партнерів про створення СП потребує опрацювання умов його майбутньої діяльності, для чого доцільно провести техніко-економічне оцінювання кількох варіантів створення СП.
Після вибору оптимального (з точки зору інтересів українського та іноземного партнерів) варіанта створення СП рекомендується скласти попередній бізнес-план за прийнятою як для українського, так і для іноземного партнера методикою. Головні розділи плану включають обсяги необхідних інвестицій і технологій, потреби в основному і оборотному капіталі, в позичкових засобах, розрахунки витрат виробництва та цін на готову продукцію, а також інші важливі показники діяльності підприємства (розробка стратегії маркетингу, страхування підприємницької діяльності, розробка фінансового плану і фінансової стратегії тощо).
Підготовка техніко-економічного обгрунтування створення спільного підприємства включає:
- уточнення цілей партнерів, визначення об”єкта діяльності;
- обгрунтування необхідності створення спільних підприємств як форми оптимізації взаємних інтересів;
- дослідження ринку збуту продукції майбутнього підприємства, визначення його ємкості, оцінка обсягів продажу, прогнозування цін і тарифів;
- формування програми виробництва на основі прогнозу про потенційний попит і мінімізацію виробничих витрат, ефективне використання усіх видів ресурсів;
- визначення потреб підприємства у комплектуючих виробах, сировині, енергоносіях, оцінка їх вартості за цінами внутрішнього та зовнішнього ринків;
- установлення обсягів капіталовкладень;
- пошук оптимальної структури зайнятих і витрат на оплату праці;
- фінансово-економічний аналіз діяльності підприємства.
Особлива увага при підготовці техніко-економічного обгрунтування приділяється розробці програми реалізації, на базі якої визначається програма виробництва, а також фінансово-економічним показникам, які характеризують результати майбутньої діяльності СП [32, с.160].
При підготовці проектів установчих документів (Договору про створення СП та його Статуту) партнери закріплюють основні положення у відповідній формі. Статут визначає предмет і цілі підприємства, його місцезнаходження, склад учасників, порядок формування статутного фонду, розмір часток партнерів, склад і компетенцію органів управління підприємством, а також порядок ліквідації підприємства.
Статут є додатком до договору про створення СП і складає його невід”ємну частину, хоча і має самостійне правове значення [39, c.37].
Після остаточних переговорів і підписання установчих документів проводиться реєстрація СП як юридичної особи в місцевих органах влади (за місцем юридичної адреси СП).
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється місцевими органами влади до початку, в період або після фактичного здійснення інвестицій шляхом подання іноземними інвесторами до зазначених органів інформації у трьох примірниках згідно з установленою формою.
Податкові та митні органи й банківські установи в межах своєї компетенції ведуть облік операцій, пов”язаних із фактичним здійсненням іноземних інвестицій, і надсилають відповідно до встановлених форм та термінів зведену оперативну інформацію про це Міністерству статистики України та органам, які здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій.
2.2. Механізм функціонування СП.
Матеріально-майнові та початкові фінансові умови господарської діяльності СП складаються в процесі формування його статутного фонду і залучення кредитів. На етапі створення СП в його засновницьких документах розв"язуються принципові питання управління та кадрового забезпечення, закладається організаційно-економічний механізм формування, згідно з конкретними цілями СП, діючими нормативно-правовими регуляторами та домовленістю партнерів.
Функціонуючи в реальному середовищі на території України, СП, з одного боку, відображають відповідні економічні відносини, а з іншого – мають особливості діяльності, пов”язані з їх внутрішньою специфікою та рядом зовнішніх чинників.
Механізм управління спільним підприємством розглядається як єдина система, що складається з ряду взаємопов”язаних підсистем.
Перша підсистема – правове забезпечення СП – посідає центральне місце серед інших підсистем управління СП, поскільки вона повністю або частково регламентує і регулює їх діяльність. Світовий досвід переконує, що головним для інвестора є стабільність законодавства, яка дозволяє планувати та здійснювати ефективне господарювання діяльністю СП.
Друга підсистема – організаційна структура управління СП, яка має особливості, що полягають в наступному:
- представники всіх сторін інвестування утворюють правління, яке є найвищим органом СП, що розглядає та вирішує всі найважливіші питання діяльності СП;
- склад дирекції визначається на засіданні правління;
- контрольну функцію виконує ревізійна комісія, склад якої визначається правлінням.
Третя підсистема – стратегічне планування виробничо-господарської діяльності і маркетинг в СП. Сюди входять планова та маркетингова діяльність підприємства.
Четверта підсистема – фінансово-кредитні відносини, роль яких в управлінні СП визначається тим, що вони торкаються майже всіх сторін його діяльності. Джерела фінансування СП можуть бути зовнішні (позики, кредити, формування акціонерного капіталу) та внутрішні (прискорена амортизація та зростання частки нерозподіленого прибутку).
П”ята підсистема – кадрове забезпечення та соціальні питання діяльності [12, c.11].
Організаційна структура управління спільним підприємством регулюється нормативами тієї чи іншої організаційно-правової форми підприємства (рис.5) і водночас залежить від специфіки самого СП (склад засновників, розмір, особливості технологічного процесу і т. ін.). Утворення і діяльність таких органів управління СП, як загальні збори учасників, ревізійна комісія та дирекція (в частині прав та обов”язків генерального директора та дирекції в цілому) регламентується статутом підприємства. Подальше формування організаційної структури СП, посадова регламентація служб і підрозділів здійснюється СП самостійно, згідно зі стратегією, тактикою і конкретними умовами його діяльності.
Засновники
Ревізійна комісія
Загальні збори учасників
- Перевірка річного балансу
- Перевірка правильності бухгалтерського обліку
- Оперативний контроль поточної діяльності
Стратегія розвитку
Зміни до установчих документів
Формування фондів та їх використання
Зміна розмірів статутного фонду
Розгляд та затвердження балансу, рахунку прибутків та збитків
Використання прибутку
Порядок розподілу прибутку між учасниками
Порядок трансферту прибутку
Порядок збуту продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках (одностайні рішення)
Дирекція
Генеральний директор
29-04-2015, 03:46