Три напрямки теоретичних досліджень виявилися інструментальними і сприяли появі реляційної теорії комунікації: а) кібернетика і теорія загальних систем; б) теорія логічних типів, яка ідентифікує розриви безперервності між різними рівнями абстракції (наприклад, "індивід-спілкування", "індивід- взаємостосунки", тощо); в) біологічні дослідження екосистем і динаміки взаємостосунків між організмами та їх середовищем [18, 61].
Найцікавіші й важливі дослідження, проведені на основі реляційного підходу, здійснені в області психопатології Г. Бейтсоном та іншими у 1956, Р. Лейнгоном у 1959 році. Зокрема, запропонована реляційна пояснювальна модель спілкування хворого на шизофренію. За твердженням самих прихильників підходу, реляційна теорія спілкування знаходиться на початковій стадії свого розвитку, не дивлячись на тривалий період існування з моменту зародження.
Її методологічний потенціал і сила полягають в тому, що вона замінює арістотелівський принцип картини миру на "системний" підхід [5, 88].
Необхідно згадати про такий підхід, як трансактний аналіз, який добре відомий й знайшов розповсюдження у прикладній дослідницькій практиці вивчення спілкування. Докладний опис його основних положень можна знайти в роботах Е. Берна, опублікованих в середині 1990-х років [81, 131].
З цього, далеко не повного, переліку висловів психологів, соціологів та філософів, видно, наскільки великий інтерес мають вчені до феномена спілкування.
1.2 Характеристика основних змістових аспектів спілкування
Аналіз літературних джерел дозволяє дати визначення поняттю "спілкування" як складному процесу взаємодії між людьми, який полягає в обміні інформацією, а також в сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування є живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, зв'язаним вербальними та невербальними актами. Людина, що передає інформацію, має назву комунікатор, одержуючий її – реципієнт [28, 19].
В спілкуванні можна виділити ряд аспектів: зміст, мета та засоби. Розглянемо їх докладніше.
Зміст спілкування – інформація, яка в міжіндивідуальних контактах передається від однієї живої істоти до іншої. Це можуть бути відомості про внутрішній (наприклад, емоційний) стан суб'єкта, про обстановку в зовнішньому середовищі. Найбільш різноманітний зміст інформації, якщо суб'єктами спілкування є люди.
Мета спілкування – відповідає на питання "Задля чого істота вступає в акт спілкування?". Тут має місце той же принцип, що вже згадувався в пункті про зміст спілкування. У тварин мета спілкування не виходить звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людини ж ці цілі можуть бути вельми і вельми різноманітними та виявляти собою засоби задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних і багатьох інших потреб.
Засоби спілкування – способи кодування, передачі, обробки та розшифровки інформації, яка передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншої. Кодування інформації – це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою органів чуття, мови та інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису й зберігання інформації [40, 34].
Залежно від змісту, мети та засобів спілкування можна поділити на декілька видів.
1. За змістом воно може бути:
1.1 . Матеріальне (обмін предметами і продуктами діяльності).
1.2 . Когнітивне (обмін знаннями).
1.3 . Кондиційне (обмін психічними або фізіологічними станами).
1.4 . Мотиваційне (обмін спонуками, цілями, інтересами, мотивами, потребами).
1.5 . Діяльностне (обмін діями, операціями, уміннями, навичками) [56, 136].
2. За метою спілкування поділяється на:
2.1. Біологічне (необхідне для підтримки, збереження й розвитку організму).
2.2. Соціальне (переслідує мету розширення і зміцнення міжособистих контактів, встановлення та розвитку інтерперсональних відносин, особистого зростання індивіда) [32, 45].
3. За засобами спілкування може бути:
3.1. Безпосереднє (здійснюване за допомогою природних органів, які були дані живій істоті – руки, голова, тулуб, тощо).
3.2. Опосередковане (зв'язане з використанням спеціальних засобів та знарядь).
3.3. Пряме (припускає особисті контакти і безпосереднє сприйняття один одним людей, що спілкуються у самому акті спілкування).
3.4. Непряме (здійснюється через посередників, якими можуть виступати інші люди) [34, 25].
Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності, який включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини [33, 131].
Отже, основне призначення цього процесу полягає в тому, щоб люди контактували, шукали та знаходили точки зіткнення один з одним, взаємодіяли між собою в процесі спільної діяльності, що б вони обмінювалися інформацією та прагнули розуміти один одного. Тому психологи умовно виділяють в спілкуванні три сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну [2, 175].
Таким чином, схематично структуру спілкування можна представити так:
Рис.1.1. Структура спілкування
Комунікативна сторона спілкування (або комунікація у вузькому значенні слова) полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями). Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття та пізнання один одного партнерами по спілкуванню та встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Вживання цих термінів умовне, іноді в більш менш аналогічному значенні вживають і інші: в спілкуванні виділяють три функції – інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну, афективно-комунікативну [56, 93].
Розглянемо ці три сторони спілкування детальніше.
а) Комунікативна сторона спілкування.
Під час акту спілкування має місце не просто рух інформації, а взаємна передача закодованих відомостей між двома індивідами – суб'єктами спілкування. Комунікативна взаємодія можлива тільки у тому випадку, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор) та людина, що приймає її (реципієнт) володіють схожою системою кодифікування і декодифікування інформації. Тобто "всі повинні говорити на одній мові".
В умовах людської комунікації можуть виникати комунікативні бар'єри. Вони носять соціальний або психологічний характер [12, 81].
Сама по собі витікаюча від комунікатора інформація може бути спонукальною (наказ, порада, прохання – розрахована на те, щоб стимулювати яку-небудь дію) і констатуючою (повідомлення – має місце в різних освітніх системах).
Для передачі будь-яка інформація повинна бути відповідним чином закодована, тобто вона можлива лише за допомогою використання знакових систем. Найпростіший розподіл комунікації – на вербальну і невербальну, використовуючи різні знакові системи. Вербальна - використовує людську мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається значення повідомлення. Можна позначити психологічні компоненти вербальної комунікації – "говір" та "слухання" [41, 139]. "Говорючий" спочатку має певний задум щодо повідомлення, потім він утілює його в систему знаків. Для "слухаючого" зміст повідомлення, що приймається, розкривається одночасно з декодуванням [9, 82].
Модель комунікативного процесу Ласуела [41, 83] включає п'ять елементів:
ХТО? (передає повідомлення) – Комунікатор
ЩО? (передається) – Повідомлення (текст)
ЯК? (здійснюється передача) – Канал
КОМУ? (спрямовано повідомлення) – Аудиторія
З ЯКИМ ЕФЕКТОМ? – Ефективність.
Можна виділити три позиції комунікатора під час комунікативного процесу: відкрита (відкрито оголошує себе прихильником точки зору, що викладається), відчужена (тримається, підкреслений нейтральне, порівнує суперечливі точки зору) і закрита (умовчує про свою точку зору, приховує її).
Виділяють чотири групи невербальних засобів спілкування:
1) Екстра- та паралингвістичні (різні колоречьові додатки, що додають спілкуванню певне смислове забарвлення – тип мови, інтонація, паузи, сміх, покашлювання, тощо).
2) Оптико-кінетичні (це те, що людина "читає" на відстані – жести, міміка, пантоміміка).
3) Проксиміка (організація простору й часу комунікативного процесу).
В психології виділяють чотири дистанції у спілкуванні:
· інтимна (від 0 до 0,5 метра). Її використовують люди, зв'язані, як правило, близькими відносинами. Інформація передається тихим і спокійним голосом. Багато що передається за допомогою жестів, поглядів, міміки;
· міжособиста (від 0,5 до 1,2 метра). На ній здійснюється спілкування між друзями;
· офіційно-ділова або соціальна (від 1,2 до 3,7 метра). Використовується для ділового спілкування, причому, чим більше відстань між партнерами, тим більше офіційні їх відносини;
· публічна (більше 3,7 метра). Характеризується виступом перед аудиторією. При такому спілкуванні людина повинна стежити за мовою, за правильністю побудови фраз.
4) Візуальний контакт. Встановлено, що звичайно партнери у спілкуються, дивляться в очі один одному не більше 10 секунд [29, 61].
б) Інтерактивна сторона спілкування.
Це характеристика тих компонентів спілкування, які пов'язані з взаємодією людей, з безпосередньою організацією їх спільної діяльності. Є два типи взаємодій – кооперація і конкуренція. Кооперативна взаємодія означає координацію сил учасників. Кооперація є необхідним елементом спільної діяльності, яку породжує сама її природа.
Конкуренція – однією з найяскравіших її форм є конфлікт [13, 47].
в) Перцептивна сторона спілкування – це процес сприйняття і розуміння людиною одна одну.
Всі три сторони спілкування тісно переплітаються між собою, органічно доповнюють один одного та складають процес спілкування загалом [4, 177].
Спілкування виконує цілий ряд функцій в житті людини:
- Соціальні функції спілкування.
- Організація спільної діяльності.
- Управління поведінкою та діяльністю.
- Контроль.
Психологічні функції спілкування:
а) Функція забезпечення психологічного комфорту особистості.
б) Задоволення потреби у спілкуванні.
с) Функція самоствердження.
Спілкування може виникати на різних рівнях:
- Маніпулятивний рівень, полягає у тому, що один із співбесідників через певну соціальну роль намагається викликати співчуття, жалість партнера.
- Примітивний рівень, коли один з партнерів пригнічує іншого (один постійний комунікатор, а інший постійний реципієнт).
- Вищий рівень – це той соціальний рівень, коли незалежно від соціальної ролі, статусу партнери відносяться один до одного як до рівної особистості [14, 53].
Спілкування як взаємодія припускає, що люди встановлюють контакт один з одним, обмінюються певною інформацією для того, щоб будувати спільну діяльність, співпрацю. Щоб спілкування як взаємодія відбувалося безпроблемно, воно повинне складатися з наступних етапів:
A. Установка контакту (знайомство). Припускає розуміння іншої людини, представлення себе іншій людині.
B.Орієнтування в ситуації спілкування, осмислення того, що відбувається, витримка паузи.
C.Обговорення проблеми, що цікавить.
D. Вирішення проблеми.
E. Завершення контакту (вихід з нього) [64, 48].
1.3 Аналіз проблеми формування культури професійного спілкування медичного працівника середньої ланки
Як вказують ряд авторів [31; 43; 76], культура професійного спілкування медичного працівника визначається як система внутрішніх ресурсів фахівця, необхідних для побудови ефективної взаємодії з пацієнтом з метою досягнення оптимального рівня життєдіяльності останнього.
Медпрацівник повинен вміти:
o визначити психічні і особисті особливості пацієнта, його реакцію на хворобу та відповідно побудувати тактику спілкування з ним;
o оптимально провести бесіду або інтерв'ю з хворим з метою отримання максимальної інформації, встановлення довірчих відносин та збільшення ефективності призначеного лікування;
o дати психогігієнічні поради відносно навчання, виховання, стилю життя, інтимних відносин [31, 21].
Характер поведінки медичної сестри або будь-якого іншого медичного працівника середньої ланки впливає на перебіг хвороби та стан пацієнта. Відсутність у фахівця знань, умінь, навичків професійного спілкування робить його професіонально малопридатним. Це пов'язано з тим, що спілкування, як найважливіший професійний інструмент, присутнє при здійсненні всіх етапів лікувального процесу.
Первинні навички професійного спілкування медичним працівником отримуються в процесі навчання в учбовому закладі. Проте, як показує практика, викладачі-наочники та класні керівники медичних коледжів взагалі не ставлять такої педагогічної задачі як виховання комунікативно-грамотного фахівця. Це призводить до того, що студенти-медики не мають достатніх для успішної медичної практики комунікативних умінь. У зв'язку з цим актуальною стає проблема формування культури спілкування у студентів, що навчаються в медичних учбових закладах.
Г.Ш. Лунь в своєму дисертаційному дослідженні відзначає, що культура спілкування студентів середнього спеціального учбового закладу – феномен, який характеризує не зовнішні форми поведінки, а глибинні структури їх буття, пов'язані з їх життєвим вибором в аспекті їх міжособистих відносин [43, 17].
В медичний коледж абітурієнти поступають на базі 9 (14-15 років) і 11 (17-18 років) класів. Тобто йдеться про такі складні періоди життя як закінчення підліткового періоду та початок ранньої юності, власне юнацтво і пізня юність[30, 17].
На основі проведеного зіставлення структури і характеру спілкування в ранній юності і в подальшому житті, А.В. Мудрик приходить до дуже важливого висновку: якщо до певного віку людина не отримає навичку в будь-яких видах спілкування, то в подальшому житті ці проблеми заповнюються насилу [55, 32].
Спілкування студентів визначається потребами їх професійного та особистого становлення. На професійний розвиток особистості майбутнього фахівця впливають різні види об'єднань: це, по-перше, академічні студентські колективи (група, курс, факультет); по-друге, колективи, пов'язані з діяльністю суспільних організацій (молодіжний клуб, будівельний загін, тощо); по-третє, неформальні групи. Особливо слід зазначити спілкування студентів в академічній групі. Учбова група для студента – це фокус, де концентруються його пізнавальні, професійні й суспільні зв'язки. Вона є колективом, яка зайнята спільною суспільно значущою діяльністю – підготовкою до майбутньої спеціальності та придбанням необхідних для цього умінь й навичків. Зрештою, на думку Р.М. Фатихової, група стає визначальним психологічним механізмом, що інтелектуально, вольово і емоційно впливає на своїх членів [76, 140].
Отже, можна виділити наступні особливості формування культури спілкування в системі середньої професійної освіти: вікові особливості студентів; активний процес соціалізації студентів; конкретна професійна сфера, тобто спрямованість особистості на придбання конкретної професії; постійне бажання студентів самореалізовуватися.
Досліджуючи формування комунікативної культури молодих викладачів вузу, В.Ю. Солопова виділяє дві групи умов: внутрішні (психологічні) та зовнішні (педагогічні). До внутрішніх умов відносяться особисті (професійно значущі якості особистості, знання і уміння в області спілкування) і мотиваційні (потреба в спілкуванні і готовність до спілкування, відношення до майбутньої професії).
До зовнішніх умов відносяться реальний учбово-виховний процес у вузі та соціальна ситуація розвитку студента (студентська група, неформальна група у вузі і за його межами, сім'я, засоби масової інформації, література й мистецтво) [70, 24]. Вказані групи умов доцільно виділити і при формуванні культури професійного спілкування студентів медичних учбових закладів.
Але яким же чином відбувається безпосереднє придбання студентами культури спілкування? Це виводить на з'ясування механізмів суб'єктивації знань та формування культури спілкування загалом.
Р.М. Фатихова, спираючись на роботи ведучих психологів і педагогів, виділяє два види механізмів формування культури спілкування: соціально-психологічні, до яких відносить зараження, наслідування, переконання, навіювання; та психологічні – переживання. Далі автор пояснює: "всі відзначені вище соціально-психологічні механізми діють на особистість ззовні. Вони існують в зовнішньому середовищі незалежно від людини. Соціально-психологічні механізми грають певну роль у формуванні культури педагогічного спілкування, проте вони не є ведучими. Інформація, що передається через ці механізми, може засвоюватися або не засвоюватися, що залежить від ряду причин." [76, 141].
Лише переживання, на думку Р.М. Фатихової, може виступати як провідний психологічний механізм формування культури педагогічного спілкування. Процес вибору суб'єктом мотивів і цілей його діяльності представлений у переживанні. В переживаннях виявляється рівень розвитку людини, його психологічна і професійна зрілість. Саме в процесі переживання здійснюється вибір мотивів та регуляція поведінки, свідоме відношення особистості до знань [76, 142].
Висновки до розділу 1
1. Проблема спілкування традиційно знаходиться у центрі уваги вітчизняних і зарубіжних соціологів й психологів у зв'язку з її значущістю у всіх сферах життєдіяльності людини та соціальних груп.
У вітчизняній психології прийнята теза про взаємозв'язок, єдність спілкування та діяльності. Він витікає з розуміння спілкування як реальності людських відносин, яка припускає будь-які види спілкування як специфічні форми спільної діяльності людей.
В зарубіжній психології в історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми:
1) інформаційний (орієнтований на передачу та прийом інформації);
2) інтеракційний (орієнтований на взаємодію);
3) реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування та взаємостосунків).
2. Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності, який включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини .
Отже, основне призначення цього процесу полягає в тому, щоб люди контактували, шукали і знаходили точки зіткнення один з одним, взаємодіяли між собою в процесі спільної діяльності, що б вони обмінювалися інформацією і прагнули розуміти один одного. Тому психологи умовно виділяють в спілкуванні три сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну .
Всі три сторони спілкування тісно переплітаються між собою, органічно доповнюють одна одну і складають процес спілкування загалом .
3. До формування культури спілкування студентів-медиків середньої ланки відносяться: вікові особливості студентів; активний процес соціалізації; конкретна професійна сфера, тобто спрямованість особистості на придбанні конкретної професії; постійне бажання само реалізуватися; спільна діяльність педагога й студента, яка засновується на діалогічному типі взаємодії; виховання в колективі, у тому числі учбовому, де можливе створення необхідних умов для реалізації даної педагогічної задачі; побудова процеса навчання культурі професійного спілкування на діях механізмів зараження, наслідування, переконання, навіювання і переживання.
2. Результати констатуючого експерименту з визначення рівня комунікативних умінь студентів-медиків
2.1 Організація та методи емпіричного дослідження
При дослідженні комунікативних умінь були обрані 2 групи студенті-медиків Луганського обласного медичного училища другого року навчання за спеціальністю "Сестринська справа", віком від 18 до 42 років.
Перша група - № 21 складається з 13
9-09-2015, 16:32