Соціалізація і виховання особистості

2.3 Вплив самосвідомість і Я-концепція особистості на соціальну поведінку.

Свідомість людини зорієнтована не тільки на відобра­ження зовнішніх об'єктів — вона може бути спрямована на пізнання себе (внутрішнього світу, діяльності). Усвідом­лення людиною самої себе називають самосвідомістю.

Самосвідомість - усвідомлення людиною себе як особистості (сво'іх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця і ролі в суспільстві).

Самосвідомість дає змогу осмислити свої дії, почуття, ду­мки, мотиви поведінки, своє місце в суспільстві. її об'єктомє сама особистість. У ній вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання. Завдяки їй людина усвідомлює себе як індивідуа­льну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Через самопізнання людина здобуває певні знання про себе. Спочатку вони постають як ситуативні образи власного Я, які виникають у конкретних умовах діяльності та спілку­вання. Потім ці образи поступово інтегруються у цілісний, адекватний, суб'єктивний образ свого Я. Результатом само­пізнання є створення Я-концепції особистості.

Я-концепція особистості. Формується вона в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяль­ність і поведінку особистості, як установка щодо себе.

Я-концепція - динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємо­відносини з іншими людьми, соціальна поведінка.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивннй - уявлення про свої здібності, зовніш­ність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, в якому відображається ставлен­ня до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);

3)поведінковий - прагнення завоювати авторитет, підвищити свій статус чи намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.

Внаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з ін­шими людьми в особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розріз­няють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-фантастичне та ін. Я-реальне - уявлення людини про себе в даний мо­мент. Я-ідеальне - уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність між Я-реальним і Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи особистості над собою.

Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на став­лення особистості до себе. Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка.

Самооцінка особистості. Пізнаючи риси іншої люди­ни, особистість одержує необхідні відомості для вироблен­ня власної оцінки. У порівнянні своїх якостей із відпо­відними якостями інших людей у особистості формується самооцінка.

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей.

За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною і неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу, поділяється на завищену і занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка здатна спри­чинити внутрішні конфлікти особистості. Завищена са­мооцінка часто викликає протидію оточуючих, що поро­джує озлобленість, підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків. Дуже низька само­оцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціатив­ності.

Самооцінка виконує регулятивну і захисну функції, впли­ває на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов'язана вона з рівнем домагань.

Рівень домагань.Формуючись на основі самооцінки, він є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації особистості.

Рівень домагань — прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною.

Залежно від самооцінки він теж може бути адекват­ним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можли­вості. При завищеному рівні домагань індивід береться вирішувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає не­вдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцін­ки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом пов'язана самоповага.

Самоповага. Будучи важливим компонентом образу Я, вона визначає відношення домагань людини до того, на що вона претендує. Термін «самоповага» не визначають, а використовують у побутовому розумінні як компонент самосвідомості, в якому виражається бережливе і шаноб­ливе ставлення до власного Я. Особистість завжди харак­теризує піклування про себе.

Психологічний захист. У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля реалізації потреби бути повноцінною особистістю часто вдаються до психо­логічного захисту.

Психологічний захист - регулятивна система, яку особистість ви­користовує для усунення психологічного дискомфорту, пережи­вань, які загрожують Я-образу, і зберігає його на бажаному і мож­ливому за певних обставин рівні.

Не досягши бажаного, людина переконує себе в тому, що об'єкт бажань для неї не дуже важливий і що вона його не дуже й прагнула.

Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних еле­ментів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії осо­бистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До елементів, що складають соціальні якості люди­ни, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очі­кування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльнос­ті; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологіч­ні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Узагальнене відображення сукупності істотних со­ціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть кате­горію «суспільна формація». Зведення аналізу сус­пільної формації до аналізу особистості дає змогу роз­крити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особис­тість належить.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і по­чуття, що і визначають її соціальну поведінку. Ці індивідуальні якості визначають зміст і ха­рактер її поведінки. Однак для соціології істотне зна­чення мають не індивідуальні, а соціальні думки і по­чуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і ціннос­тей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Поза відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є пере­конання — стандарт, за допомогою якого людина ви­являє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спро­щений, стандартизований образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спроще­не, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до по­дальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєдну­ють із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої вза­ємодії людини з соціальним середовищем і через про­паганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом со­ціальної організації, інтегрується в суспільство, визна­чається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.

2.4 Соціалізація і соціальна поведінка особистості.

Головним соціальним процесом, через який здійс­нюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різ­номанітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів куль­тури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати пев­ні соціальні ролі й набути конкретного статусу; систе­ма соціальних цінностей і норм, які домінують у су­спільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво и відтворення культурних зразків, норм і цін­ностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до сус­пільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми ра­ціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого проце­су дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До вітливу соціального середовища людина ставить­ся вибірково на основі сформованої у її свідомості си­стеми цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної актив­ності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихо­вателі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової ін­формації, соціальні інститути.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири ос­новних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (пе­рехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини - це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетво­рення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну по­ведінки в новій ситуації, дітей — на формування цін­нісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій со­ціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необ­хідних навичок (часто конкретних), а соціалізація ди­тини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною фор­мою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою со­ціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спіль­ноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, зви­чаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяль­ності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водно­час соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскіль­ки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до со­ціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і ба­гатоактний процес. Адже суспільство постійно розви­вається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багатора­зово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами сус­пільства, їх групами, соціальними інститутами і органі­заціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм по­чуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація - найважливіший чинник ста­більності суспільства, його нормального функціонуван­ня, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підви­щення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізація- докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світо­розуміння, розриву з традиційними культурними цін­ностями, необхідності брати на себе незвичну соціаль­ну роль тощо.

2.5 Вплив соціального статусу , соціальної роль на поведінку особистості.

З'ясування місця і ролі особистості в соціальній си­стемі можливе через розкриття поняття «соціальний статус».

Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання, що проявляються в соціальній поведінці особистості.

Він охоплює узагальнюючу характеристику стано­вища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріаль­не становище, наявність влади, партійну і профспілко­ву належність, ділові відносини, належність до демо­графічних або етнічних груп (національність, релігій­ність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані не­залежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллямиіндивіда (сімейне становище, про­фесійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємо­дія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль - типова поведінка людини, пов'язана з її со­ціальним статусом, яка не викликає негативної реакції со­ціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за терміно­логією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередниц­тво закону чи іншого правового акту) або мати нефор­мальний характер (моральні норми поведінки в певно­му суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх харак­теризують:

—емоційність (одна роль вимагає емоційної стри­маності, інша - цілковитої розкутості);

—спосіб одержання (одні ролі притаманні особис­тості органічно, інші виборюються нею);

—масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

—ступінь формалізації (дія за жорстко встановле­ними правилами і приписами або довільна дія);

—характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціаль­ними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрішні, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою пер­шочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціаль­них ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є ос­новними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості. їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ро­лі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального стату­су конкретної особистості. Розбіжність між уявлення­ми про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфлік­тів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несу­місних між собою, може виникнути внутрішній конф­лікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають осо­бистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути осо­бистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної по­ведінки особистості. У ній знаходять подальший роз­виток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиціїрегулюють загальну пове­дінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуа­тивні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у кон­кретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйнят­тя та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспози­ції - це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типо­вих ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта уста­новки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний(емоційна оцінка об'єкта); когнітивний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об'єкт).

2.6 Вплив референтної групи на соціальну поведінку особистості.

Теорії референтної групи. На думку їх прихильни­ків, надширокі соціальні утворення нездатні забезпе­чити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагнен­ням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

Референтна група - соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конк­ретний час, прагне належати в майбутньому.

Референтними групами можуть бути різні соціаль­ні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробни­чі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як


9-09-2015, 16:59