Чи можна знайти «властиво емоційну напругу»? У багатьох випадках інтенсивні переживання й відчуття напруги викликаються зовнішніми або внутрішніми (мотиваційними, рольовими…) конфліктами, підвищенням навантаження, дефіцитом часу, перешкодами й бар'єрами і т.д. Саме ці фактори є дійсною причиною напруги, а не викликані ними переживання, що є закономірною реакцією на ситуацію. Тому із трактуванням емоцій як причини напруги важко повністю погодитися.
Емоція, таким чином, – це процес, що з'єднує в собі дві основні функції психіки – функції відбиття й регулювання. Емоції виступають формою організації одночасно внутрішньої (психічної) активності індивіда і його зовнішньої активності – поводження й діяльності [27].
Та або інша напруга властива людині в різних психічних станах, які звичайно не називають станами напруги з тієї причини, що в них домінують інші характеристики, інші феномени.
В.Д. Небиліцин до екстремальних (надзвичайних) умов відносив такі граничні, крайні значення елементів ситуації, які в середніх своїх значеннях створюють оптимальний або, принаймні, не відчуваються як джерела дискомфорту [30]. Він звертав увагу на те, що екстремальність може бути створена шляхом виходу за межі діапазону оптимальних умов не тільки убік їх максималізації, але й у протилежну сторону. Несприятливим фактором, що підвищує напругу, є як перевантаження інформацією, так і недовантаження інформацією.
Додамо, що тільки по величині навантаження неможливо пророчити силу реакції, виразність стану напруги. Остання завжди являє собою ефект взаємодії навантаження й потенціалу стійкості психіки й організму.
Імовірно, для деяких факторів напруги у визначенні сили навантаження можуть бути використані статистичні оцінки (наприклад, середні величини), але для переважної більшості вони або неможливі, або позбавлені змісту. Навіть якщо сила дії фактора може бути обмірювана, значення має не його величина, а співвідношення цієї величини й загальної толерантності особистості до навантаження, а також специфічної толерантності (до конкретної характеристики даного виду навантаження) [27].
1.4 Класифікація психічних станів. Принципи класифікації
Існує безліч найрізноманітніших психічних станів. Для того щоб зробити їхнім предметом наукового вивчення, їх необхідно якось згрупувати для кращого огляду, класифікувати або типізувати.
В області психічних процесів за традицією зберігається класифікація на процеси пізнавальні, емоційні й вольові. Але навіть ця загальноприйнята класифікація недостатня: невідомо, наприклад, до яких процесів віднести увагу й інтерес. Крім того, у ній змішуються психічні процеси й функції, наприклад, процес мислення знаходиться в одному ряді з функцією пам'яті.
Відомо, що всі спроби класифікувати індивідуально-психологічні особливості особистості, за винятком темпераменту, були невдалі. Тільки типологія темпераментів має традицію, що нараховує від Галена більше 19 сторіч, але й у цій області почувається недостатність класифікації, що позначається, по-перше, у різному психологічному розумінні типів темпераменту, а по-друге, у потребі відносити багатьох людей до змішаних або проміжних типів.
Відносно психічних станів проблема класифікації, або типології, настільки ж, а може бути, і в більшій мері скрутна, як і відносно характеру.
Занадто різні психічні стани, і притім у різному відношенні. Є чимало таких складних і суперечливих психічних станів, які навіть важко найменувати; їх необхідно більш-менш докладно описувати.
Відмовившись від вичерпної універсальної класифікації психічних станів, ми все-таки повинні зробити деякі узагальнення, або угруповання, що дозволяють установити між ними лінії подібності й розходження.
У якості основної, хоча й недостатньої класифікацій психічних станів взятий їхній підрозділ на стани, що відносяться до пізнавальної діяльності, емоцій і волі, тобто прийнятий підрозділ за аналогією із класифікацією психічних процесів [15].
Але не скрізь, як показує подальший виклад, є збіг між класифікацією психічних процесів і класифікацією станів. Так, подив віднесено до пізнавальної діяльності; у цьому складному психічному стані при всій його емоційній виразності на перший план виступає пізнавальна функція.
Однак номенклатура станів часто не збігається з номенклатурою процесів: багато психічних станів мають аналогію скоріше з характерологією, чим з області функціонального аналізу свідомості (стан рішучості – нерішучості, трудового підйому – ліні).
Таким чином, прийнята класифікація психічних станів повинна розглядатися як умовна, що має оперативне, робоче значення. У ряді випадків зустрічалися ускладнення, до якої категорії даний психічний стан варто віднести, наприклад, стан захоплення містить у собі так багато емоційних і вольових компонентів, що майже з рівним правом його можна віднести до станів й емоційних, і вольових.
Було б заманливо хоча б типізувати психічні стани за аналогією з типами або рисами характеру. Цим намітилося б настільки важливе зближення тимчасових станів психіки з більше стійкими рисами особистості. Але немає універсальної типології характерів, а крім того, багато рис характеру виражають спрямованість або, по термінології В.Н. Мясищева, систему відносин, тобто риси, аналогії які у психічних станах не скрізь легко знайти [14].
Можна розрізняти психічні стани залежно від тієї діяльності, що вони супроводжують. Ставши на цей шлях, варто говорити про психічні стани в діяльності ігровий, навчальній, трудової, спортивної. Разом з тим, говорячи про психічні стани в діяльності, доводиться в ряді випадків уводити нові поняття, ставити нові проблеми, які не ставилися, коли описувалися стани пізнавальні, емоційні й вольові. Наприклад, тільки в аспекті трудової діяльності ставляться проблеми стомлення, ентузіазму, монотонності саме як психічних станів.
Укажемо ще кілька можливих підрозділів психічних станів, які варто враховувати при їхньому аналізі:
1. Стани особистісні й ситуативні. У перших насамперед виражаються індивідуальні властивості людини, у других – особливості ситуацій, які часто викликають у людини нехарактерні для нього реакції.
Психічні стани часто бувають особистісними, тобто виражають ту або іншу рису людини, це заважає визначати їх як тимчасові характеристики психічної діяльності. Якщо, наприклад, людина схильна до афектації, все-таки в нього афект є тимчасовим цілісним психічним станом, що у певний час починається й кінчається.
2. Стани більше глибокі й більше поверхневі, залежно від сили їхнього впливу на переживання й поводження людини. Пристрасть як психічний стан набагато глибше настрою.
3.Стани тривалі й короткі. Так, настрій може мати різну тривалість: від декількох хвилин до доби й ряду днів.
4.Стани більш-менш усвідомлені. Наприклад, неуважність частіше буває несвідомим психічним станом, рішучість завжди свідома; стомлення може мати різний рівень усвідомленості.
Патологічні стани, досліджувані психопатологами й психіатрами, вимагають спеціального розгляду.
Психічні стани людини можуть бути класифіковані по віковому принципу, по їхній провідній діяльності, за принципом значимості й найбільшої виразності в них істотних особистісних властивостей людини. Психічні стани розрізняються по ступені їхньої напруженості, по їхній силі.
Будь-яка ознака психічного стану може бути покладена в основу тієї або іншої їхньої класифікації.
Однак завдання класифікації полягає не тільки в тім, щоб виявити або вказати на ознаки, по яких можна класифікувати психічні стани, але в тім, щоб систематизувати найбільш важливі з них, щоб принципи їхньої систематизації відбили сутність самого явища. Класифікація, відзначають філософи, використається як засіб уточнення поняття, яким оперує наука.
Психічний стан як усяке інше явище підкоряється всім закономірностям діалектичного розвитку. Всі поняття й категорії матеріалістичної діалектики застосовані до психічних станів.
Психічні стани можуть виступати і як причини, і як наслідку якої-небудь дії, учинку, діяльності. Вони можуть бути причинами й наслідками яких-небудь переживань, подій у психічному житті людини. У зв'язку із цим можна виділити дві більші, можна сказати, глобальні групи психічних станів: стану-причини, стану – наслідку [15].
Психічні стани, у порівнянні з особливостями особистості, почуттями, вольовими якостями, як ситуативне і як менш стійке психічне явище, у більшій мері піддаються «випадковим» впливам. Психічний стан, наприклад, може бути не характерним для даної людини, тобто бути відносно випадковим. В інших випадках психічний стан виникає необхідно й закономірно. Отже, можна розрізняти дві групи протилежних психічних станів: випадкових і закономірних. Закономірні, необхідні психічні стани можуть повторюватися, бути періодичними.
Психічні стани являють собою рух, розвиток, процес. Однак бувають як більше застійні, так і найбільше швидко поточні психічні стани. У зв'язку із цим можна виділити дві групи психічних станів, що виражають собою періоди прискореного плину психічних процесів і періоди відносного спокою, що виражають собою, відносної нерухомості, застійності психічних процесів.
По двох великих групах позитивних і негативних психічних станів можна умовно розподілити майже всі психічні стани. Сміх і плач, радість і горе, гнів і захват, стани активного мислення й бездумності, вольового зусилля й безвільності, активної діяльності свідомості і його «потьмарення» можуть служити прикладами станів [9].
Більше того, психічний стан може виражати собою складну єдність протилежних переживань. Сміх може бути сміхом крізь сльози, радість – супроводжуватися сумом, а гніву може супроводжувати радість. Складність емоційних станів відзначають психологи. У цих випадках лише виявлення провідного домінуючого компонента дозволяє віднести їх до групи позитивних або негативних психічних станів.
Складність психічних станів така, що до них застосуємо діалектичний закон заперечення заперечення. Людина сердиться на свій гнів, радується своїй радості, злиться на свою злість, міркує про свій стан міркування. Він випробовує стан відчуження й, разом з тим, відчуження до свого стану відчуження. Зрозуміло, що при цьому відчуження до відчуження міняє сутність останнього. Розчарування із приводу розчарування знищує його. Сміх із приводу сміху припиняє останній. Відчуження до відчуження, горі із приводу горя, злість до злості, гнів до гніву виражають певне відношення людини до свого стану, проявляють його активну сутність й, тим самим, міняють сам стан: заперечують, знищують його. У зв'язку зі сказаним можна, напевно, говорити про групу психічних станів, що виражають собою закон заперечення заперечення.
Найбільш загальними істотними філософськими принципами розгляду всіх явищ, а, стало бути, і психічних станів, є час, простір, структура, функція. Побудова принципів класифікації психічних станів відповідно до цих загальних принципів підходу до вивчення всіх явищ – важливе завдання психології. Розроблені принципи класифікації й класифікація психічних станів – це основний шлях до їхньої діагностики.
Найбільш загальними для різних психічних станів є їх тимчасова, просторова, структурна й функціональна характеристики.
Принципи часу, простору, структури й функції як найбільш значимі при вивченні сутності явищ ми поклали в основу виділення принципів класифікації психічних станів [14].
Окремі, навіть найбільш загальні й істотні показники, наприклад, показники тимчасових особливостей психічних станів ще не становлять їх цілісної тимчасової характеристики, а цілісна їхня характеристика не зводиться до принципів їхньої класифікації.
2. Організація емпіричного дослідження працівників ОВС
2.1 Загальна характеристика групи досліджуваних та методів дослідження
У дослідженні брали участь 40 чоловік (14 жінки й 26 чоловіків). Випробувані є співробітниками Ленінського, Жовтневого, Станично-Луганського РО УМВД України в Луганській області. Вік випробуваних – від 28 до 32 років. Загальний стаж роботи в ОВС складає 5–7 років. Досліджувані є працівниками оперативно-розшукового, слідчого відділів, патрульно-постової служби. Вибір саме цієї групи досліджених, на мою думку, є найбільш доцільним, оскільки зазначені вище працівники органів внутрішніх справ як ніхто інший при виконанні своїх службових обов'язків підвержені виникненню негативних психічних станів, емоційному та стресовому навантаженню.
Так, наприклад, виконання своїх функціональних обов'язків вимагає від оперуповноважених наявності психологічних якостей, вмінь та властивостей. Основні з них:
а) підвищена відповідальність за свої дії, за прийняття рішення;
б) постійна готовність до ситуацій силового (а деколи й із застосуванням вогнепальної зброї) єдиноборства зі злочинцями;
в) здатність до вирішення професійних завдань у ситуаціях, що характеризуються ризиком та небезпекою для життя та здоров'я;
г) здатність працівників до інтенсивної комунікації, як із цивільними так і з асоціальними та кримінально – орієнтованими особами;
д) постійна інтелектуальна активність (аналіз ситуації та інформації, що швидко змінюються або можуть змінитися, необхідність прийняття рішення в умовах обмеженого години);
е) здатність витримувати тривале емоційне навантаження, тривожність, страх, невизначеність. Достатня психофізіологічна витривалість у зв'язку з ненормованим (нефіксованим) робочим удень, нічною роботою після виснажливого робочого дня та інше;
є) кмітливість у встановленні вербальних контактів, вміння приховувати власні наміри при проведенні оперативних дій з іншими людьми, здатність вживатись у ролі різноманітних соціальних та професійних типів тощо [9].
Особини, які безпосередньо займаються оперативно-розшуковою діяльністю мають бути «схильними до розумного ризику», тому що відсутність елементів ризику, саме по собі, часто робить неможливим проведення оперативних заходів, тім більше досягнення по них конкретного результату.
Для отримання оперативної інформації під час опитування свідків, потерпілих, підозрюваних працівник повинен бути готовим до здійснення психологічного впливу на різноманітні категорії громадян.
Особи, які проводять слідчі дії вирішують питання про порушення карної справи (виносять постанову про порушення карної справи за ознаками злочину) у відповідності з Карним та Карно-процесуальним кодексом України. Також, під час попереднього слідства виконуються слідчі дії у вигляді допитів, виїмок, очних ставок, експертиз тощо.
Під час виконання службових обов'язків слідчий:
1. керує СОГ на місці події;
2. приймає рішення про порушення або відмові в порушенні карних справ;
3. організовує взаємодію зі службами кримінальної міліції й міліції громадської безпеки з метою затримання підозрюваних у скоєнні злочину;
4. документує попереднє слідство (складає протоколи допитів, ухвали й протоколи про затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, складає ухвали про притягнення в якості обвинувачених по різноманітним складах злочинів й інші документи у відповідності із законодавством);
5. здійснює безпосередньо слідчі дії (огляд місця події, обшуки, виїмки та накладення арешту на майно, допити свідків, потерпілих, звинувачуваних, що проходять по карній справі, слідчі експерименти, перевірки показів на місці та ін.).
Слідчий несе відповідальність за законність прийнятих рішень про спрямування слідства, провадження слідчих дій та своєчасне їх виконання. Забезпечує профілактику правопорушень, проводити серед населення роз'яснювальну роботу з питань боротьби зі злочинністю [9].
Виконання службових обов'язків працівниками патрульної служби ставить високі вимоги, які стосуються їх професійних якостей, зовнішнього вигляду, жестикуляції, міміки, лексики, тону, манер поведінки, вчинків – все це приваблює до собі увагу оточуючих, викликає з їх боку схвалення чи осуд. Громадяни хочуть бачити в міліції гуманних, розумних та професійно грамотних представників влади.
По тому, що і яким чином робить працівник міліції, наскільки він доброзичливий і готовий у будь-яку хвилину прийти на допомогу, люди судять про роботі в міліції в цілому. Це вимагає від міліціонерів ППСМ особливої відповідальності, вимагає бездоганної поведінки в будь-якій, навіть у самій складній і гострій криміногенній ситуації, добрих знань правил та порядку несення служби, відповідного рівня володіння практичними навичками.
Не мало правопорушень у процесі несення служби міліціонерами патрульно-постової служби здійснюється під приводом «доцільності» або в «інтересах служби», а також із-за незнання або зневаги до вимог нормативних актів, невміння застосовувати їх у різноманітних конкретних оперативних ситуаціях, доброго знання правил несення служби, відповідного рівня володіння практичними навичками.
Об'єкт дослідження – професійна діяльність працівників ОВС.
Предмет дослідження – саморегуляція психічних станів у працівників ОВС.
Мета дослідження – дослідити саморегуляцію психічних станів у працівників ОВС.
Задачі дослідження:
1. Здійснити теоретичний аналіз підходів до дослідження проблеми саморегуляції психічних станів.
2. Дослідити особливості рівня суб'єктивного контролю у працівників ОВС.
3. Дослідити особливості рівня емоційного вигорання у працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю
4 Дослідити особливості психічних станів, які характерні для працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю.
5. Визначити способи саморегуляції, якими користуються працівники ОВС для покращення свого психічного стану, в залежності від рівня суб'єктивного контролю.
Методи дослідження. У роботі застосовувалися наступні методи дослідження: теоретичний аналіз наукової проблеми; анкетування. У дослідженні застосовувалося наступні методики:
1. «Методика діагностики самооцінки психічних станів» (по Г. Айзенку): складається з описів різних психічних станів, які випробуваному необхідно оцінити від 0 до 2 балів. Представлені описи становлять 4 групи психічних станів: тривожність, фрустрація, агресивність, ригідність.
2. «Методика діагностики рівня суб'єктивного контролю» (Дж. Роттер):
складається з 44 тверджень, що стосуються різних сторін життя й відносини до них. Випробуваному необхідно оцінити ступінь своєї згоди з певними твердженнями по 6-бальній шкалі:
повна незгода -3 -2 -1 1 2 3 повна згода.
Інтерпритація проводиться по 7 шкалам: шкала загальної інтернальності, шкала інтернальності в області досягнень, шкала інтернальності в області невдач, шкала інтернальності в сімейних відносинах, шкала інтернальності в області виробничих відносин, шкала інтернальності в області міжособистісних відносин, шкала інтернальності у відношенні здоров'я й хвороби.
3. «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» (В.В. Бойко):
Методика складається з 84 суджень, на які необхідно відповідати «так» або «ні». Кожен варіант відповіді попередньо оцінений тим або іншому числу балів – указується в «ключі». Ознаки, включені в симптом, мають різне значення у визначенні його ваги. Максимальну оцінку – 10 балів одержав ознаку, найбільш показовий для симптому. Обробка результатів відбувається в такий спосіб:
1) визначається сума балів окремо для кожного з 12 симптомів «вигорання»:
– переживання психотравми
– тривога й депресія;
– неадекватне виборче емоційне реагування;
– емоційно – моральна дезорієнтація;
– розширення сфери економії емоцій;
– редукція професійних обов'язків;
– емоційний дефіцит;
– емоційна відстороненність;
– особистісна відстороненність (деперсоналізація).
2) підраховується сума показників симптомів для кожної з 3-х фаз формування «вигорання»:
– напруга;
– резистенція;
– виснаження;
3) перебуває підсумковий показник синдрому «емоційного вигорання» – сума показників всіх 12-ти симптомів.
Запропонована методика дає докладну картину синдрому «емоційного вигорання». Насамперед треба звернути увагу на окремо взяті симптоми. Показник виразності кожного симптому коливається в межах від 0 до 30 балів:
9 і менш балів – не сформований симптом,
10–15 балів – на стадії
9-09-2015, 16:25