ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

1.1 Сутність, напрями та механізми соціального захисту на ринку праці

1.2 Державне регулювання системи соціального захисту на ринку праці України

РОЗДІЛ 2. ФАКТИЧНИЙ СТАН І ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

2.1 Стан активної та пасивної політики сприяння зайнятості зайнятості населення

2.2 Сприяння зайнятості населення, яке потребує додаткових соціальних пільг

2.3 Соціальний захист незайнятої молоді

РОЗДІЛ 3. ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

3.1 Напрямки покращення державної політики зайнятості

3.2 Напрямки удосконалення системи соціального захисту найбільш уразливих категорій населення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

соціальний захист ринок праці

ВСТУП

Ринкова система господарювання змінює не тільки економічну політику керування господарством, але і вимоги до робочої сили, формує нову політику господарської мотивації. Процес переходу до нових цінностей у житті суспільства йде гладко. Постійно дає про себе знати гостре протиріччя між необхідністю проведення жорсткої економічної політики, розкріпачення ринкових механізмів і недостатнім запасом міцності соціального захисту людей.

На мою думку, сучасних умовах розвитку конкуренції й підприємництва, нагально постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Отже, предметом дослідження даної курсової роботи є система соціального захисту незахищених категорій населення, об’єктом – система соціального захисту на ринку праці в Україні.

Теоретико-методологічні аспекти, проблемні питання сфери праці, передусім формування і функціонування ринку праці в Україні та її регіонах і управління зайнятістю висвітлені в працях С.І. Бандури, Т. Зайця, Д.П. Богині, В.М. Гріньової, В.В. Самойленка, О.А. Грішнової, В.С. Васильченка, М.І. Долішного, І.Я. Садової, Л.К. Семів, С.П. Калініна, М.Н. Кіма, А.М. Колота, О.Є. Кузьміна, О.Г. Мельника, Е.М. Лібанової, Н.Д. Лук'янченка, О. Мамедова, Г.В. Осовської, О.В. Крушельницької, В.М. Летюха, В.В. Васильченка, П.М. Василенка, Г.М. Скупаря, В.А. Панкова, А.Л. Єськова, В.А. Скуратівського, О.М. Палія, А.М. Уманського, В.Г. Сумцова, О.В. Стефанидин, А.У. Хомри, М.В. Шаленка, В.С. Литвиненка, В.П. Богданова, Г. Щокіна та багатьох інших вітчизняних економістів.

Важливу роль у дослідженні питання соціального захисту відіграють такі українські вчені, як О. Куценко, Ю. Саєнко, Л. Страхолєс, О. Яременко, канадський вчений Т.М. Гаслі, австрійський вчений К. Грільбергер та інші.

Метою даної роботи є грунтовне дослідження та аналіз системи соціального захисту на ринку праці України, а також розробка заходів щодо вдосконалення функціонування даної системи.

Відповідно до мети були поставлені завдання:

- вивчити сутність, напрями та механізми соціального захисту на ринку праці;

- вивчити сутність соціальних інститутів і механізм соціального захисту працівника;

- розглянути державне регулювання системи соціального захисту на ринку праці в Україні;

- проаналізувати активні та пасивні заходи сприяння зайнятості населення;

- проаналізувати соціальний захист незайнятої молоді;

- визначити напрямки покращення державної політики зайнятості;

- запропонувати напрямки удосконалення системи соціального захисту найбільш уразливих категорій населення.

Основними джерелами при написанні даної роботи були: законодавчі акти з питань соціального захисту населення України, підручники та навчальні посібники відомих вітчизняних та закордонних вчених, наукові праці, статті, періодичні видання, статистичні щорічники, статистичні дані офіційних сайтів всесвітньо відомої мережі Інтернет.

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

1.1 Сутність, напрями та механізми соціального захисту на ринку праці

Невід’ємними факторами кожної нормально функціонуючої соціальної системи є соціальний захист і соціальна-економічна підтримка населення. Розвиток ринкових відносин обумовлює формування науково обґрунтованої системи соціального захисту і соціальної підтримки населення, його найбільш уразливих верств.

Соціальний захист – необхідний елемент функціонування будь-якої досить розвиненої держави. Концепція соціального захисту виникла наприкінці XIX – початку XX в. і в широкому загальносоціологічному змісті відповідний термін уперше з'явився в США в 30-х роках і поступово поширився в західній соціології для позначення системи мір, що захищають будь-якого громадянина від економічного і соціального ущемлення внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення прибутку через хворобу, народження дитини, виробничої травми або профзахворювання, інвалідності, старості, утрати годувальника і т.п.

У наявних вітчизняних публікаціях зустрічається безліч трактувань поняття соціального захисту і реальності. Сама система соціального захисту в широкому змісті – це система правових, соціально-економічних і політичних гарантій, що представляють умови для забезпечення засобів існування:

· працездатним громадянам – за рахунок трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва;

· соціально уразливим прошаркам – за рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму.

Загалом, можна виділити такі напрями соціального захисту працівників на виробництві: створення безпечних умов праці, які б давали можливість заробляти кошти для гідного існування та виключали отримання травм і професійних захворювань працівників на виробництві; запровадження необхідних заходів щодо охорони праці та соціального захисту громадян у випадку професійних захворювань та нещасних випадків, доступ громадян до національних систем охорони здоров'я, реабілітації та професійної освіти; забезпечення працівників та членів їх сімей прожитковим мінімумом матеріальних засобів у разі безробіття, втрати або зниження доходу внаслідок хвороби, народження дитини, нещасного випадку в побуті, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника. Роботодавець повинен нести відповідальність за працівника не тільки тоді, коли ця людина працює, але й у майбутньому, коли, віддавши всі свої сили на благо підприємства, людина втрачає працездатність

Соціальний захист має ряд ознак. По-перше, це система суспільних відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробітку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування.

Система соціального захисту - це сфера життєво важливих інтересів населення. Її якісні і кількісні характеристики свідчать про рівень соціального, економічного, правового і культурного розвитку держави і суспільства.

У сучасних умовах система державного соціального захисту виконує такі функції: соціальні виплати і соціальне обслуговування одиноких, старих, інвалідів та інших подібних категорій. Вони засновані на принципі турботи держави про соціально незахищених членів суспільства, а також благодійності.

Окрім того, соціальний захист повинен поширюватися на всі категорії населення через систему соціальних гарантій, що являють собою механізм довгострокової дії, передбачені законом зобов’язання держави, спрямовані на реалізацію конституційних прав громадян.

Основою державних соціальних гарантій є мінімальні соціальні стандарти.Мінімальні соціальні стандарти - це установлені законодавством країни норми і нормативи, які закріплюють мінімальний рівень соціального захисту.Взаємозв’язані державні соціальні стандарти застосовуються у сфері: оплати праці; пенсійного забезпечення; освіти; охорони здоров’я; культури; соціального обслуговування; житлово-комунального обслуговування.

Законодавчо встановлюючи необхідний мінімум соціальних стандартів, держава робить обов’язковим їх забезпечення для виконавчої влади на всіх рівнях, а також для роботодавців і підприємців усіх форм власності.

Соціальний захист населення здійснюється через пасивні й активні заходи.

Активні заходи спрямовані на захист особи та її сім’ї від втрат доходу, пов’язаних з безробіттям, старінням, хворобою, а також сприяння освіті й підвищенню кваліфікації.

Активна політика - це спрямування дій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобігання безробіттю і збільшення чисельності зайнятих. Тобто вона спрямована на забезпечення роботою не зайнятих активних громадян.

Активна політика держави в галузі зайнятості реалізується за допомогою таких інструментів, як Державна та регіональні програми зайнятості населення, які передбачають низку активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. Активні заходи державної політики - це комплекс організаційно-економічних і правових дій, безпосередньо впливаючих на зміну співвідношення попиту і пропозиції робочої сили.

На характер активної політики держави в галузі зайнятості впливають об’єктивні та суб’єктивні чинники. До об’єктивних чинників належать:економічний стан держави. Чим вищий економічний ріст, тим більші фінансові можливості для впровадження різноманітних активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. І навпаки, із скороченням виробництва такі заходи обмежуються; ступінь відповідності національних трудових норм міжнародним. Чим він вищий, тим ефективніше впроваджуються активні заходи;політична стабільність. Вона забезпечує прогнозованість процесів і здійснення заходів довгострокового плану.

На мій погляд, суб’єктивним чинником, що впливає на характер активної політики держави в галузі зайнятості, є непрофесіоналізм окремих суб’єктів у виконавчих та в інших гілках влади, внаслідок чого не виконується комплексний підхід до проблем зайнятості з негативними наслідками.Розглянемо окремі найбільш впливові заходи активної політики держави в галузі забезпечення зайнятості населення.

В цілому до активних заходів відносяться: створення додаткових робочих місць, надання інформаційних та профорієнтаційних послуг; організація банку вакансій, пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні громадян, допомога громадянам у відкритті своєї справи, працевлаштування неконкурентоспроможних верств населення на заброньовані робочі місця, сприяння самозайнятості та підприємницькій діяльності; поліпшення конкурентоспроможності робочої сили за рахунок організації професійного навчання, перенавчання та підвищення її кваліфікації; організація тимчасових громадських робіт, припинення вивільнення громадян на термін до шести місяців у разі неможливості їх працевлаштування, переселення в іншу місцевість та ін.

Пасивні заходи полягають у допомозі суспільства окремій особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів існування. Соціальна допомога надається тим хто її потребує, тобто має адресну направленість [15, c.9].

Пасивна політика держави в галузі зайнятості передбачає її відповідальність за становище найманих працівників і роботодавців на ринку праці. У цьому випадку формується своєрідний ринковий державний патерналізм. Пасивна політика здійснюється пасивними заходами, до яких належать: реєстрація та облік безробітних і незайнятих громадян, які шукають роботу; організація системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і негрошових форм підтримки безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Ці заходи не впливають на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили і в умовах нашого ринку праці не регулюють зайнятість населення.

Однак країни з ринковою економікою не застосовують окремо або активну або пасивну політику. Залежно від моделі ринку праці та економічного стану країни в державній політиці зайнятості присутні і активні і пасивні заходи з перевагою тих або інших. Оскільки найефективнішим соціальним захистом працездатних громадян є надання робочих місць усім бажаючим працювати, то перевагу в більшості країн з розвинутою ринковою економікою віддають активним заходам, спрямованим на розширення сфери докладання праці. На основі цього необхідно витримувати раціональні пропорції витрат на такі заходи. Витрати на активні заходи в розвинутих країнах складають від 20 до 40 %, а іноді і 50 % від загальних коштів, спрямованих на регулювання зайнятості.

1.2 Соціальні інститути і механізм соціального захисту працівника

У будь-якій державі є ціла система соціальних інститутів, які здійснюють соціальний захист громадян.. Соціальний інститут — це стійка форма організації спільної діяльності людей у виді організаційної структури або системи правил нормативно урегульованого порядку, у рамках чого відбувається розподіл соціальних ролей і статусів людей, які охоплені діяльністю відповідного інституту. Перші з названих видів (класів) соціальних інститутів називаються деякими соціологами соціально-организаційними інститутами, другі — соціально-нормативними.

Найважливішим і найбільш потужним соціально-організаційним інститутом є держава, що являє собою складну інституціональну систему, тобто складається з різних інститутів. Важливу роль у виконанні функцій соціального захисту грають такі інститути, як страхові компанії, різні спеціалізовані фонди, добродійні організації, а також суспільні і політичні організації, що здійснюють соціальний захист соціальних груп і верств населення.

Інститутами, покликаними захищати працівників, є професійні спілки. В наш час поряд із традиційними профспілками, що перетерпіли істотне відновлення, з'явилися нові працюючі організації, “незалежні” профспілки. Однак вважати тільки їх захисниками працівників найманої праці, а традиційні профспілки кваліфікувати як “офіційні” і відмовляти їм у праві виступати в якості захисника, несправедливо. Профспілки, що змінилися, по праву стали називатися незалежними, тому що вони виступають представниками працівників найманої праці, ведуть боротьбу за реалізацію їх вимог і не залежать від державних структур. Основна діяльність як “залежних”, так і незалежних профспілок на даному рівні соціально-економічних реформ перейшла в русло використання у своїй діяльності для захисту прав і інтересів працюючих форм і механізмів соціального партнерства. Даний механізм добре розроблений у країнах розвинутої демократії і зарекомендував себе з позитивного боку. Суть цього механізму перебуває не в конфронтації, а в проведенні переговорів із представниками роботодавців і держави, знаходження компромісу і вироблення на цій основі більш-менш прийнятних рішень.

Принципи соціального партнерства і тристороннього співробітництва знайшли своє інституціональне втілення в створенні Україною на загальнодержавному рівні тристоронньої комісії і відповідних органів, які знаходяться на нижчих щаблях ієрархічної градації. Ці інститути займають важливе місце в загальній інституціональній системі, що здійснює функції соціального захисту працюючих, можуть розглядатися як особливий різновид й називатися інститутами соціальної згоди.

Поряд із соціально-організаційними в суспільстві є безліч соціально-нормативних інститутів, що не втілюються в якійсь організації, а існують і функціонують самі по собі, граючи визначену роль у соціальному захисті. Кожна галузь права являє собою систему таких соціально-нормативних інститутів (трудове право, трудове законодавство). Важливим соціально-нормативним інститутом у системі соціального захисту найманих робітників стали в даний час тарифні угоди, контракти, колективні договори і т.д.

Розповсюджуючись на більш низькі рівні ієрархічної організації суспільства, інституціональна система соціального захисту досягає такої структури, як підприємство. Підприємства, установи, фірми, кооперативи й інші трудові організації самі є соціальними інститутами і грають важливу роль у суспільстві. А якщо їх розглядати під кутом зору соціального захисту, то їх роль і діяльність виявляються досить складними і суперечливими, що не дозволяють дати їм однозначну характеристику. Основна виробнича діяльність сама по собі не передбачає соціальний захист прав і інтересів працівників. Прагнення до досягнення основних цілей (підвищити ефективність виробництва, знизити собівартість, підвищити якість виробленої продукції і т.д.) може привести до порушення їх прав і інтересів. Тому необхідні спеціальні інститути соціального захисту працівників на підприємстві.

Головним інститутом соціального захисту, що охоплює своєю діяльністю весь колектив підприємства і має для цього необхідні права і можливості, виступає профспілкова організація. Підвищення захисної ролі цієї організації особливо необхідно в умовах ринку. Важливо забезпечити соціальний захист працівників у випадку банкрутства підприємства, його закриття або перепрофілірування. Та й при нормальному функціонуванні підприємства в умовах ринку потрібне різке посилення соціально-захисної функції профспілкових організацій.

Конкретним інструментом або інститутом соціального захисту працівників на підприємстві є колективний договір. Суть цього договору кардинально змінилася в наш час, тому що найманим робітникам потрібна надійна юридична база соціального захисту.

Іншим важливим соціально-нормативним інститутом, котрий все ширше входить у практику наших підприємств і різних організацій і який за певних умов може виступати засобом соціального захисту, є трудовий контракт. Його не можна однозначно і безумовно оцінити саме як інститут соціального захисту, але він може бути їм, якщо контрактна система на підприємстві (трудової організації) відрегульована таким чином, що передбачає спеціальну систему забезпечення прав працівників, якщо в ньому чітко обмовляється відповідальність роботодавця за недотримання зазначених у контракті соціально-економічних гарантій.

Усі перераховані вище соціальні інститути в тому або іншому ступені включені в систему соціального захисту. Процес формування системи соціального захисту в нашій країні йде безупинно і вже сьогодні можна говорити про три його компоненти: інституціональний, що використовує весь перелік існуючих інститутів соціального захисту; інструментальний, що включає використані засоби для вирішення завдань соціального захисту; діяльний, коли застосовуються різні форми діяльності інститутів з виконання функцій соціального захисту — нормотворча, організаційна, переговори соціальних суб'єктів і т.д.

1.3 Державне регулювання системи соціального захисту на ринку праці України

Проблемам державного регулювання і, зокрема, ринку праці приділяється значна увага, в тому числі: аналізу сутності, формам (активним, пасивним), функціям державного регулювання з точки зору практики до вирішення цих питань. Так, згідно із сучасною методологією, державне управління суспільством представляє собою вироблення та здійснення дії щодо цілеспрямованого свідомого впливу держави на суспільну систему загалом та її окремі ланки. Регулювання означає вносити порядок у певну діяльність, налагоджувати правильну взаємодію частин системи. Так, державне регулювання економіки, як вважають Л. Дідківська, Л. Головко – це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни [9].

В економічній енциклопедії йдеться, що “втручання держави в регулювання купівлі-продажу робочої сили та її раціонального використання зумовлено неспроможністю ринкової економічної системи забезпечити виробництво робочої сили необхідної якості, а також воно покликано зменшити зростання безробіття й забезпечити значну частину безробітних засобами до існування.

Так, Т. Боярчук особливу увагу акцентує на захисті найманої праці, який включає можливості зайнятості, перекваліфікацію, реалізацію своїх професійних умінь і професійного зростання, відтворення професійних навичок, отримання заробітку, забезпечення безпеки і охорони праці. Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна в законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації та функції надання соціальної підтримки [4, c.291].

Система функціонування ринку праці включає органи державного регулювання; організацію інфраструктурного сектора, що здійснюють функції наукової й інформаційної підтримки, професійного утворення, охорони здоров'я, культури, спорту та ін., організацію сфери трудового посередництва, підприємств і організацій, що здійснюють виробництво продукції, робіт, послуг, які використовують трудовий потенціал працівників.

Державні органи керування трудовими ресурсами включають сукупність органів державної законодавчої, судової, виконавчої влади, централізовано регулюючі основні соціально-економічні відносини


10-09-2015, 15:29