Розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.
З огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль.
2.2 Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку
Діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвиток культури українського етносу в межах України; задоволення культурних потреб національних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.
Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ. На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до 2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994–2000 рр.; Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає у забезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовної спадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та української діаспори.
Водночас за останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості. За роки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі. Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2006 р. склав лише 60 відсотків середнього показника заробітної плати по народному господарству.
У перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам «об’єднуються організаційні та фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей».
Аналіз етнокультурних програм свідчить про доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв’язання на певному етапі.
Доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало можливість визначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональному рівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. Такий механізм включає: 1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють систему державного регулювання культурного життя і практичної реалізації завдань етнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури: правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні. 4. Технології: а) технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в) Public relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування (СКП) визначається як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.
Розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.
Першою державною програмою була «Українська діаспора на період до 2000 року» (1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин. Великий розділ програми «Українська діаспора на період до 2000 року» склали заходи із духовно-культурного обміну.
Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписано також декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживають в Російській Федерації.
Нова Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.
Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України «Про правовий статус закордонних українців» враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.
Підсумки виконання державних програм свідчать, що кожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певного стратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не як жорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала конкретного, гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальних потреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей. Зусилля міністерств, відомств і організацій України не були скоординовані задля втілення в життя програм, підтримки та розвитку зв’язків із співвітчизниками. Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а й певного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потреб і можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження й розвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, у першу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українців за кордоном спільних підприємств, розвитку зв’язків між українськими підприємствами та підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвитку між ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цих держав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України; організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованих банків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної і культурної сфери українців, які проживають за кордоном.
2.3 Правова база регулювання міжнаціональних культурних відносин: ключові проблеми і шляхи вирішення
В Україні створюється, відповідно до принципу верховенства міжнародного права щодо національного законодавства, відповідна правова база із питань забезпечення рівних прав і можливостей представників усіх етнічних спільнот у сфері культури. Спираючись на міжнародний досвід, Україна формує правові засади регулювання міжетнічних відносин. У цілому за останнє десятиріччя в Україні ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питань культури. Українські законодавчі акти високо оцінені такими авторитетними міжнародними організаціями, як ООН та ОБСЄ.
Однак, з огляду на нові суспільні реалії, законодавство України про культуру не можна вважати достатнім для забезпечення етнокультурних потреб. Нормативні акти не завжди узгоджені між собою, а нерідко суперечать одне одному. Зокрема, положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з нормами, що закріплюють державну монополію в галузі культури. Відзначається невідповідність законодавства України окремим положенням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин; факти невиконання органами державної влади чинних законодавчих актів; порушення конституційних прав громадян у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури. Недостатньо враховані етнокультурні інтереси в законах, які регулюють соціально-економічні відносини, що унеможливлює реалізацію задекларованих прав.
Актуальною залишається необхідність визначення правових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, введення представницьких органів національних меншин у політико-правове поле, вироблення правових механізмів взаємодії між цими органами і органами державної влади та місцевого самоврядування.
Відсутність достатньо ефективних правових механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку стимулює процес політизації етнокультурних процесів, що, у свою чергу, призводить до загострення конкуренції між лідерами громадських організацій національних меншин за домінування в національному русі, до перебирання на себе функцій органів виконавчої влади тощо.
У процесі вдосконалення правових механізмів державного регулювання процесів етнокультурного розвитку вирішального значення мають набути сучасні правові норми державної підтримки культури і забезпечення впливу суспільства на формування державної політики у сфері культури, її реалізації. Удосконалення чинних законів і прийняття нових повинно супроводжуватися розробкою і прийняттям відповідних підзаконних актів. Застосування норм міжнародного права має здійснюватися з обов’язковим урахуванням специфічних умов України.
Система органів державної влади, що склалася за роки незалежності, в цілому забезпечує формування і реалізацію політики у сфері етнокультурного розвитку. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України визначають концептуальні засади і формують правове поле державної політики у сфері етнокультурного розвитку, розробляють і затверджують державні програми, здійснюють контроль за діяльністю центральних і місцевих органів державної влади, дотриманням законодавства щодо забезпечення етнокультурних прав як органічної частини прав людини і громадянина.
Впродовж 90-х років минулого століття назва і статус центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики змінювалися практично щорічно, причому всупереч чинному законодавству. Черговий раз ліквідований у 1999 році Державний комітет України у справах національностей та міграції був відновлений Указом Президента України від 13 вересня 2001 року. Він посідає ключове місце в реалізації державної етнокультурної політики.
Особлива роль у реалізації державної етнокультурної політики відведена Міністерству культури і туризму України. Утворення в його структурі відділ культури етносів України та української діаспори (2001 р.) помітно підсилило вплив цього центрального органу виконавчої влади на процеси етнокультурного розвитку. Певні позитивні зміни намітилися і в діяльності деяких інших державних і недержавних інституцій, насамперед Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії наук України, Товариства «Україна-Світ», що сприяє подальшому зростанню їх впливу на реалізацію державної політики у сфері міжетнічних, етнокультурних відносин. Порівняльний аналіз положень про Державний комітет України у справах національностей та міграції, про Міністерство культури і мистецтв України, про Міністерство освіти і науки України засвідчує взаємодоповнюваність їх функцій і завдань. Тобто існує «певна передумова для координації діяльності цих центральних органів виконавчої влади в реалізації державної етнокультурної політики».
За роки незалежності України при органах влади сформовано розвинену мережу координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики. Координаційним органом на всеукраїнському рівні є Рада представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Рада відповідно до покладених на неї завдань готує пропозиції щодо формування державної етнонаціональної політики, аналізує стан, тенденції та перспективи етнонаціонального розвитку України, розглядає проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільових програм, готує щодо них пропозиції. Консультативно-дорадчим органом при Президентові України є також Рада представників кримськотатарського народу. Проблеми реалізації етнокультурних прав дістають відображення у діяльності Комісії при Президентові України з питань громадянства.
Консультативно-дорадчі органи представників національних меншин функціонують також при Держкомнацміграції України (2003 р.) та місцевих органах виконавчої влади. Діяльність цих органів спільно з органами виконавчої влади спрямована на аналіз проблем громадського життя етнічних спільнот і підготовку на основі його результатів пропозицій щодо формування етнонаціональної, етнокультурної політики, вироблення відповідних управлінських рішень як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях. Консультативно-дорадчі органи забезпечують взаємодію органів влади з «третім сектором» у цілому. В Україні існує близько 40 000 зареєстрованих недержавних організацій (НДО).
Дієвість правових, організаційних та інших механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку, їх удосконалення тісно пов’язано з подальшим розвитком наукових досліджень у даному напрямі та посиленням кадрового потенціалу органів державної влади. Наукові сили, які здійснюють дослідження проблем розвитку національних меншин і української діаспори, зосереджені у багатьох наукових центрах. Однак, не вистачає належної координації у проведенні цих досліджень, взаємної зацікавленості органів влади і науковців у постійній співпраці.
Перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців обласної і районної ланок для системи культури здійснює Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України; підготовку магістрів державного управління за спеціалізацією «управління культурою» – Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Створення сучасної системи перепідготовка і підвищення кваліфікації управлінських кадрів у сфері культури потребує здійснення заходів, передбачених Комплексною програмою підготовки державних службовців, документами з питань адаптації інституту державної служби до стандартів країн Європейського Союзу.
міжетнічний спілкування культурнийвідносини
3 . Роль громадських інститутів у формуванні міжетнічних культурних відносин
Міжетнічні культурні відносиниє способом, сферою і результатом формування та реалізації сутнісних сил людини у процесі взаємовпливу та взаємодії різних соціально-етнічних спільностей. Вони є сукупністю моральних, естетичних, світоглядних цінностей, створених у процесі спілкування, а також способом людського буття в поліетнічному суспільстві.
В залежності від характеру етнонаціональної політики держави, ступеня розвитку національної свідомості і самосвідомості, наявності досвіду міжетнічного спілкування, інтенсивності міжособистісних відносин можна виділити високий, середній та низький рівні культури міжетнічного спілкування. При чому «особлива увага звертається на те, що саме високого рівня культура міжетнічного спілкування включає в себе сприйняття досвіду міжетнічного спілкування як моральної цінності, розвинуту систему інтересів, потреб до міжетнічної взаємодії, застосування моральних норм у міжособистісному спілкуванні, терпимість, толерантність тощо».
Теоретичний аналіз змісту міжетнічних культурних відносиняк феномену суспільного буття потребував не тільки визначення її сутнісних характеристик та рівнів проявлення, але й окреслення функціональних складових, що доводять роль даної культури в етнонаціональному розвитку суспільства.
Міжетнічні культурні відносини є однією з підсистем (або відгалужень) загальної культури, вони виконують регулятивну, виховну, пізнавальну, ціннісно-нормативну, комунікативну і прогностичну функції.
Аналіз міжетнічних культурних відносин як окремої цілісної системи дозволив визначити специфічність їх ролі як консолідуючого і стабілізуючого чинника українського поліетнічного суспільства.
Зокрема, мова ведеться про те, що міжетнічні культурні відносини по-перше, зберігаючи історичну пам’ять та критично переосмислюючи досвід вирішення етнонаціональних питань, сприяють створенню нових парадигм міжетнічної взаємодії;
по-друге, діалектично поєднуючи загальнолюдські та етнонаціональні цінності, впливає як на індивідуальне самоутвердження особи, так і на її національну ідентифікацію;
по-третє, спираючись на систему певних цінностей і норм, вироблених суспільством, формує вимоги і правила міжетнічного спілкування, які зумовлюють соціальний тип поведінки етноспільнот відповідно до вимог сучасного розвитку суспільного організму;
по-четверте, долаючи негативні явища, такі як національний егоїзм, етнофобія, етноцентризм, які ведуть до загострення етнополітичної ситуації, забезпечує стабілізацію міжетнічних відносин.
Виходячи з позитивного міжнародного досвіду регулювання взаємовідносин між етносуб`єктами, утвердження рівності прав людини, плюралізму (у тому числі й культурного), протидіяння проявам нетерпимості, формування психології толерантності у поліетнічних суспільствах, в Українській державі створена і продовжує удосконалюватись адекватна політико-правова база. Основу її складають Конституція України, закони України «Про національні меншини в Україні», «Про мови», «Про громадянство», Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Державна програма розвитку культур національних меншин в Україні, Національна програма патріотичного виховання, формування здорового способу життя та інші документи.
В Україні також розробляється ефективна технологія управління сферою міжетнічних відносин. Важливе значення має і підписання міжвідомчих і міждержавних угод про співробітництво у задоволенні потреб національних меншин і водночас захист українців, які проживають за кордоном.
Аналіз процесів державно-правового регулювання етнонаціональних відносин позволяє зробити висновок про те, що Українська держава намагається забезпечити поліетнічний
10-09-2015, 15:30