Особливу категорію населення Бессарабії складали так звані "резеши" . Вони заселяли головним чином центральні повіти Бессарабії – Оргєєвський, Кишинівський, частково Хотинський і Бендерський. Здавна "резеши" були селянами – общинниками. Але як було зазначено вище, у процесі розкрадання резешских земель у резешскую громаду стали проникати бояри, багаті купці і міщани . Вони експропріювали общинників – резешей , різними шляхами захоплювали резешські землі, а разом з тим привласнювали собі й усі права, пов'язані з володінням ними [ 2.12, 373]
У XІX ст. терміном "резеши" позначалася далеко неоднорідна соціальна категорія місцевого бессарабського населення. Серед резешей могли були дворяни, купці, міщани і селяни. Останні складали основну масу. Селяни – резеши відрізнялися від основної категорії молдавських селян – царан тим , що вони були володарями власної землі.
Ще до цього вільні общинники, у XІX ст. селяни – резеши володіли своєю землею як приватною, особистою і спадкоємною власністю на особливому місцевому праві, що стало результатом внутрішнього розпаду резешской громади . Цей розпад особливо підсилився в середині і в другій половині XІX ст. Відбувався процес соціального розшарування села .
Більш багаті резеши скуповували ділянки дрібних резешів, збагачуючись таким шляхом, та іноді потрапляли до лав дрібних поміщиків. Однак залишалася ще частина резешей, які розорилися, й змогли зберегти у своїх руках лише мізерні ділянки землі. Ця категорія сільських мешканців отримала назву "пармаків".[ 2.11, 374] Багато хто з резешів зовсім втрачав свої земельні ділянки й переходив на положення царан - селян, які оселялись на поміщицьких і монастирських землях, за що зобов'язані були нести барщину та оброк на користь своїх власників.
Напередодні селянської реформи в Бессарабії нараховувалось 176 резешських селищ, в яких мешкало 23, 196 осіб, ( приписаних до царан ) розмір земельних ділянок яких складав від 1/3 до 2 дес. землі. Крім того , по Бессарабії до цього часу 2614 резешських сімейств були зовсім безземельними .[2.3, 81]
Головну масу безпосередніх виробників Бессарабії складали "царанє", що становили понад 70 % усього населення краю, не мали власної землі і користувалися поміщицькою і монастирською землею, за що зобов'язані були відпрацьовувати панщину та сплачувати оброк.
Представники російської і румунської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважали царан вільним сільським станом. У дійсності ж , як вказують факти, про волю царан говорити не приходиться.
Щоб з'ясувати дійсне положення царан другої половини XІX ст., необхідно розглянути дві сторони питання, а саме - правове (за законом) і фактичне положення царан.
Ця фіктивна особиста "воля" царан підтверджується "Положенієм" 1828р., у якому вказувалось , що "селяни в Бессарабії, що живуть і сели тимуться надалі, крім циган , не можуть бути у кріпосному володінні ні в бессарабських поміщиків , ні у дворян російських. І внаслідок цього російські дворяни, які живуть Бессарабії , можуть , крім циганів, мати там кріпосних людей тільки дворових , і те для особистої і двірської послуги , а не для поселення їх на землю". [2.12 ,374]
На відміну від циганів і російських кріпаків Бессарабських царан, за законом, не можна було продавати без землі. Після виконання усіх своїх зобов'язань перед поміщиком, у визначені, строго обмежений термін ( з 1 жовтня по 1 квітня), за умови попередження поміщика за півроку вперед, царанин мав формальне право переходу від одного власника до іншого. Однак треба мати на увазі , що величина різних повинностей селян завжди залежала й від сваволі поміщиків. Тому царанє практично не могли виконати всіх зобов'язань перед поміщиками , а отже , і не могли здійснити своє право переходу від одного власника до іншого. " Не маючи ні власної землі, ні власної садиби - царанін ніколи не виходив з – під впливу поміщика".[2.8,324]
У податковій системі царський уряд зберіг загалом колишній порядок, але число податей і суми обкладань по різних статтях були скорочені. З 14 видів різних податків , що існували під час турецького панування, збереглися лише п'ять , а саме :
1) державний податок (бір) , що сплачували всі жителі краю , за винятком бояр і духівництва;
2) гоштіна (податок із власників овець і кіз);
3) десятина (з власників бджіл і свиней);
4) вадраріт (збір із вина);
5) погонаріт( збір з тютюну).[ 2.11,365]
Крім грошових податків, бессарабські царанє виконували ряд натуральних повинностей: будівництво і ремонт доріг, стаєнь для державних поштових коней, заготівлю корму для коней тощо.
Щоб врятувати старі виробничі відносини, держава спробувала "врегулювати" взаємини між поміщиками і селянами , видавши в 1846р. так званий "Нормальний контракт".
Цей новий закон також пропонував царанам укладати "добровільні" угоди з поміщиками про умови користування землею . У тому випадку , якщо сторони не приходили до угоди , поміщики повинні були наділяти селян землею, а селяни були зобов'язані відбувати поміщикам повинності відповідно до правил "Нормального контракту " . Останній передбачав як кількість землі , що поміщик зобов'язаний був надати селянам , так і розмір селянських провин у відношенні поміщиків.[2.11,421]
За умовами "Нормального контракту" селяни повинні були виконувати за визначений день таку кількість роботи , на яку фактично було потрібно 2-3 нормальних робочих дня. "Нормальний контракт" ставив своєю задачею забезпечити поміщика максимумом робочої сили, необхідної йому для підвищення товарності свого господарства.
За законом царане вважалися особисто вільними , а власне кажучи вони були безправними і знаходилися під владою дикої поміщицької сваволі. Про це говорять численні історичні документи , що виходять не тільки від самих царан (прохання, скарги ін.) , але і від офіційних представників царського уряду (секретні повідомлення , рапорти та ін.)
Трохи в іншому положенні знаходилися державні селяни. Категорія державних селян юридично сформувались в Бессарабії в перші роки після приєднання її до Росії. Основою формування державних селян були селяни, що споконвіку населяли Бессарабію.
У 1859р. в Бессарабії нараховувалося вже понад 67 тис чол. державних селян, землі в них були понад 284 тис десятин, у в середньому від 4 до 6 десятин на ревізьку душу.[ 1.4, 54]
В Аккерманському і Бендерському повітах в користуванні державних селян знаходилося 21% усієї земельної площі цих повітів.[1.4, 57] Значне число державних селян знаходилося в західних районах Бессарабіії .
Протягом другої половини XІX ст. населення півдня Бессарабії швидко збільшувалося, значною мірою за рахунок селян з України і центральних губерній Росії. Уряд забороняв наділяти землею цих утікачів. Незважаючи на це, багато хто з них осідав в селищах державних селян .
На рубежі ХІХ – ХХ ст. , за матеріалами перепису населення 1897 року, в Бессарабії проживало 1,935 412 чол. Багатоетнічність населення – була і залишається однією з головних характеристик Бессарабської губернії .
Аналіз статистичних даних Всеросійського перепису населення 1897 року показав , що найбільш чисельною (3/4) групою населення Бессарабії є селянство (1.397.546чол.), і міщанство (455.476чол.).
Зростання міст і населення в розглянутий період – це тенденція соціального та економічного життя , яка свідчить, про формування капіталістичних відносин в Бессарабії. Це також підтверджується тим , що 0,2 % населення становили купці (3.492чол.).Слід зазначити ,що частка іноземних і іногородніх купців у загальному складі цього стану була невелика .Про те , що основне зайняття було сільське господарство свідчить й те, що в обробляючій промисловості було зайнято 7,09 % населення губернії. Це як і раніше підтверджує те , що Бессарабія була аграрним регіоном Російської імперії.
У края не було вугілля і залізної руди, бракувало приватного капіталу, внутрішній ринок був занадто складним щоб дати поштовх для розвитку промисловості без підтримки уряду. Не зважаючи на кволий промисловий розвиток, капіталізм у сільському господарстві Бессарабії розвивався швидше ніж в інших регіонах російської імперії. Умови для цього були закладені ще на початку XIX ст. під час заселення цих земель іноземними колоністами, особливо німецьких (5 тис. чоловік в Ізмаїльському та Аккерманському повітах).
Висновки
За умовами Паризького мирного договору 1856 р., яким закінчилась Кримська війна, південна частина Бессарабії – Ізмаїльський, Аккерманський і частина Кагульського повітів – була передана Молдавському князівству, в гирло Дунаю опинилось під владою Туреччини. Тільки в 1878 році, за умовами Лондонського договору, ці землі повернуті Російській імперії.
Дослідження демографічних процесів, що протікали в Бессарабії в минулому, розвиток яких в значній мірі був обумовлений соціально – економічною політикою держави , в тому числі його демографічною політикою, і її конкретними проявами, допомагає зрозуміти важливі сторони історії краю в минулому. Тому виявлення змін в кількості населення, і перш за все в динаміці чисельності має наукове , політичне і практичне значення.
Статистичні дані це не лише цифри , що говорять про кількість або нагадують про міжпредметні зв’язки. Вони несуть й інше смислове навантаження. Вивчаючи процес збільшення міського і сільського населення, статистичні дані допомагають зрозуміти, що цей процес був викликаний рядом факторів : політика держави, природній приріст населення, економічний розвиток краю, розвиток капіталістичних відносин та ін.
Досить різноманітний склад населення в Бессарабії спостерігається на півдні, який був заселений ще в XIX ст. шляхом колонізації та переселення. В центральній Бессарабії жили головним чином молдавани, в північній, а саме в Хотинському повіті, здебільшого українці, яких тут за даними 1897р. було до 164 тисяч. Придністровська територія майже повністю заселена також українцями; в Припрутській же і в одній прикордонній з Бельцьким повітом мешкали як українці так і молдавани. Крім того, в Хотинському повіті, проживали у великій кількості великоруси-старообрядці, німці, поляки.
Найбільша густота населення спостерігається в Хотинському повіті , потім йде Оргєєвський , Кишинівський , Сороцький. Найменша густота населення в 2-х південних повітах: Ізмаїльському (34,7), Аккерманському (50,7). Усього в Бессарабії, а саме у містах, проживає 493,332 тис. чоловік, або 15,2% всього населення губернії, тобто майже стільки ж скільки в середньому по всій Росії , але значно менше, ніж в цей же час в західній Європі. Так, наприклад, в Голландії яка за площею майже рівна Бессарабії в містах проживає 37% всього населення країни, а в Англії навіть 78%.
В цілому в Бессарабії переважає чоловіче населення: на 1367 тис. чоловіків припадає 1319 тис. жінок, або на 100 чоловіків 96,5 жінок. Порівнюючи з 1861 роком на 100 чоловіків – 90 жінок. Серед міського населення ця цифра знижується до 87. Така значна кількість чоловіків пояснюється тим, що населення Бессарабії (за виключенням єврейського населення) не несла, з самого початку приєднання до імперії рекрутської повинності.
Більш швидкими темпами в розглянутий період збільшувалась кількість сільського населення краю. Яке на 1897 рік становило понад 1,642 080чол. – 84,8 %, це було викликано тим, що Бессарабія була аграрним придатком Росії. Розвиток промисловості тут йшов шляхом створення дрібних підприємств для переробки сільськогосподарської продукції та виготовлення знарядь для обслуговування с/г праці. До 1902 р. на підприємствах працювала мала кількість робітників (від 5 до 50 чоловік). Найбільшими підприємствами краю вважались такі фабрики і заводи кількість робітників на яких перевищувала 200 чоловік.
Багатоетнічний склад населення сприяв прискореному розвитку господарства краю, зокрема сільськогосподарського виробництва.
В період з 1897 по 1904 рр. населення міст Бессарабської губернії збільшилось з 293332 до 356339 чол., або з 15,2 на 21,5 %. Треба відмітити, що в 1897 – 1904 рр. збільшення чисельності населення спостерігається в усіх містах Бессарабської губернії. Найбільший приріст населення був в Ізмаїлі (154,6 %), Акермані (135,8 %), Оргєєві (120,3 %), Кишиневі (117,5 %), Кілії (114,1 %). З 1905р. найвищими показниками відзначилось м. Бендери (167,7 %).
Саме в цей період прокладені залізничні колії, помітний розвиток отримав водний транспорт на Дністрі, Дунаї, Пруті. Це стимулює соціальний та економічний розвиток краю. Але промисловий розвиток в цей час уповільнюється . Причиною цьому був брак енергетичних ресурсів та промислової сировини.
В кінці ХІХ – початку ХХ ст. Бессарабія втягується в орбіту капіталістичного розвитку. Формується робітничий клас , відбувається розшарування селянства.
Список літератури
1. Анцупов И.А. Государственная деревня Бессарабии в ХІХ веке (1812 - 1870). - Кишинев , 1966 . – 262 с.
2. Анцупов И.А. Русское население Бессарабии и Левобережного Поднестровья в конце ХVIII – XIX в. (Социально – економический очерк). - Кишинев , 1996 . – 252 с.
3. Берг Л.С. Бессарабия. Страна – люди – хазяйство. – Петроград: Огни, 1918. – 248с.
4. Берг Л.С. Население Бессарабии . – Петроград , 1923. – 198с.
5. Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу Південної України (кінець XVIII – XIX ст.) // Український історичний журнал - 1992. - №9.- С.46-54.
6. Егунов А.Н. Бессарабская губерния в 1870 – 1875гг. – Кишинев, 1878, - 291с.
7. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861 – 1990гг. (Очерки социально – экономического развития ) – Кишинев: Штиица ,1975. – 291с.
8.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1862, - Ч.1. – 552с.
9.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1863, - Ч.2. – 260с.
10. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Преднестровья в XIXв.: этнические и социально-демографические процессы. - Кишинев: Штиица, 1979. - 287с.
11. История Молдавии: В 2-х т./Под ред. А.Д. Удальцова, Л.В. Черепнина./. - Т1.- Кишинев, 1951, - 654с.
12. История Молдавской ССР: в 2-х т.- Т.1. ( с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции / отв. ред.Л..В.Черепнин / .- Кишинев: Карта Молдаваняскэ, 1965. - 660с.
13. Історія Придунав’я: історія, етнокультурний розвиток/ А.К. Тичина, Н.Д. Бондарчук, В.М. Кравцова та ін./ - Ізмаїл, 1995. - 175с.
14. Казанський К.Н. Бессарабия и Северная Буковина. – М., 1940, - 96с.
15. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Придунав’я: минуле та сучасне: Навчальний посібник . - Одеса: Астропринт, 2002. - 208с.
16. Накко А. История Бессарабии с древних времен.: В 4т. - Т.2. - Одеса, 1876. - 448с.
17. Наулко В. Етнічний склад населення УРСР. Статистично-картографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1965. - 136с.
18. Сліпцов П. М.. Исторический очерк о Бессараби // Измаильские ведомости. – 2004 г . - №14 .
19. Стати Василе. История Молдовы. – Кишинев , 2003,- 480с.
20. http :// www . litera . ru / html / matherials /2003_0608_ Per 1897. html .
21. http :// profitclub . mol / cncyclo / b / print / bessarabia . shtml
22. http :// www . stapravda . ru / projects / perepis / text /02. shtml
23. http :// www . demoscope . ru / weekly /2005/0187/ perep 02. php
10-09-2015, 14:43