Соціальні проблеми молоді – це не будь-які суперечності її життєдіяльності, а лише такі, які поглиблюються і свідчать про недостатність існуючих способів їх вирішення, а отже, призводять до появи дезорганізуючих процесів у системі «суспільство – молодь». Молодіжні проблеми поділяються на два типи: в першому з них мова йде про зрослі вимоги суспільства до молоді, в другому – про особистісні сподівання і прагнення молодих людей та складності з їх реалізацією.
Задля дійсно об’єктивного вивчення сучасної молоді, деякі постулати минулого в науці стосовно молоді конче необхідно переглядати. Центральним з них, є тлумачення та погляд на молоду людину виключно як на об’єкт впливу – ідеологічного, економічного, і, головне, виховного. Демократизація суспільства обумовлюється приматом особистості, її саморозвитком, активною життєвою позицією за власним покликом душі, а не за вимогами та потребами будь-кого. Молоді люди сьогодні – це досить значна частина населення країни. І якщо враховувати специфічні риси цієї демографічної групи (підвищена активність, максималізм, відсутність життєвого досвіду тощо), то стане зрозумілим, наскільки важливо сьогодні старшому поколінню, особливо владним структурам, знати справжній стан справ у молодіжному середовищі.
Основними функціями молодіжної державної політики в Україні має бути:
створення гарантованих соціально-економічних, політичних та інших необхідних стартових умов для соціалізації молоді;
координація зусиль усіх державних органів, партій, організацій, об’єднань, рухів, різноманітних соціальних інститутів суспільства щодо забезпечення умов для розвитку і самореалізації молоді;
соціальний захист тих груп молоді, що неспроможні самостійно розв’язувати власні проблеми або хоча б полегшити власне життя. [24, 13-15]
У справі вироблення ефективної молодіжної політики важлива роль відводиться з’ясуванню суті і змісту процесів життєвого самовизначення молодої людини. Ці процеси поділяються на: соціальне самовизначення, політичне самовизначення, професійне самовизначення, економічне самовизначення.
Щодо політичного самовизначення, то відчуженню молоді від участі в управлінні властиві дві взаємопов’язані тенденції:
наростання пасивності і недовіри молоді до офіційних органів управління, де дуже мало їх ровесників;
підвищення інтересу до суто молодіжних угрупувань та об’єднань, в яких немає бюрократично заформалізованих форм роботи.
У сфері професійного самовизначення молоді на сьогодні простежуються такі тенденції:
зростаючі диспропорції у структурі зайнятості у різних регіонах країни;
поява швидко зростаючого безробіття серед молоді;
розтягування у часі періоду набуття освіти, що відсуває для більшості молоді момент вступу до трудового життя і досягнення професійної зрілості;
масовий характер вимивання молоді із виробничих структур у сфери приватного бізнесу та приватних підприємств з причин низької (порівняно із старшими віковими групами населення) ефективності праці, використання її на тимчасово вигідних та добре оплачуваних, які не вимагають фахової підготовки роботах тощо.
1.5 Чинники, які впливають на формування політичної культури молоді
Молодь – це майбутнє країни, і щоб належним чином забезпечити це майбутнє, держава повинна виробити реалістичну, збалансовану, виважену політику щодо молодого покоління.
На основі даних соціологічних опитувань, які проводилися Українським інститутом соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг», наприклад, можна простежити зміну політичних орієнтацій молоді впродовж 2004-2008 рр. [17, 332] На травень 2005 р. прибічників «лівих» було 4%, а на червень 2007 р. вже 7%. Що стосується «правих», то їх кількість відповідно зменшилась з 9 до 8 відсотків. Найліберальнішу позицію займають центристи, яких представляли в 2007 році 27%, а в 2008 р. лише 23. Не новина, що в цей перехідний період дуже багато людей не можуть визначитися в своїх переконаннях. Вони складають близько 30%, що говорить про нестабільність політичної системи в цілому. Але найсумніше те, що близько 26% за даними на 2008 р. взагалі не орієнтуються в політиці. Це говорить про низький рівень політичного виховання молоді. [17, 334]
За багатьох обставин нині потрібно принципово по-новому розглядати це питання. Але чи необхідно воно нині, коли ще існують наслідки гіпертрофованого, так званого, комуністичного виховання? Потрібне і саме таке, що виховувало б глибоку повагу до історії свого народу, до таких найважливіших символів, як Прапор, Гімн, Герб, до його культури, традицій. Інша справа, що ми не повинні забувати, що політичне виховання не є й не повинне бути чимось вкрай заідеологізованим. Йдеться про оволодіння, особливо молодою особою, об’єктивними закономірностями розвитку природи, суспільства, оточуючого середовища.
Політичне виховання молоді здійснюється шляхом впливу на неї сім’ї, школи, громадських об’єднань, усього оточуючого середовища. Та все ж найефективніший вплив на формування політичної свідомості, як і політичної культури особи взагалі, має її безпосередня участь у суспільно корисній, громадсько-політичній діяльності. Така діяльність може бути різною за рівнем активності, спрямованістю.
Формування політичної культури молоді можливе за умови здійснення загальногромадського виховання, адже саме воно формує у людини почуття громадянськості, тобто почуття своєї співпричетності зі справами і турботами всього суспільства, прагнення внести свою частку в розбудову держави. Громадянськість перетворює людину з покірливого підданого влади в громадянина, який має свої права і обов’язки, вміє грамотно, на основі закону, за допомогою демократичних інститутів відстоювати свої інтереси. Громадянськість, згідно ще із стародавніми греками, це передусім відповідальна участь людини в суспільних справах. Зрозуміло, що справжній громадянин повинен прагнути до того, щоб бути корисним своїй державі. Це, безперечно, підсилює інтерес до історії, культури, розширення свого кругозору, ерудиції, духовного збагачення. Ось чому з впевненістю можна сказати. Що політично свідома людина – це перш за все громадянин, оскільки за цим поняттям розуміється людина, яка вступає у політику з розвинутими ідентифікаціями участі, яка навчена ідеологічним орієнтаціям, що визначають її політичний вибір певних правил політичної гри, особливо терпимості й толерантності, і приймає активну участь у політичному житті країни.
Звичайно, виховання у молодої людини почуття громадянськості потребує підвищеної уваги до її освіти, зокрема гуманітарної, оскільки тільки вона може сприяти формуванню розвинутої, ерудованої, політично освіченої особи.
Слід окремо виділити як один з найголовніших напрямів виховної роботи патріотичне виховання, яке органічно поєднує у собі дві гілки виховної роботи – національно-патріотичне і воєнно-патріотичне виховання. Саме цей напрямок виховної роботи має вирішальне значення в процесі формування національної свідомості. До речі, ставлення української молоді до інституту українського громадянства характеризується сталими показниками впродовж останніх років. Що стосується питання, чи пишаються молоді люди своєю належністю до українського громадянства, у червні 2007 р. ствердно відповіли 58 % респондентів, 24% вказали, що не пишаються, а 17% взагалі не змогли визначитися з відповіддю. [17, 334]
Слід зазначити, що простежується однозначна залежність ставлення до українського громадянства від рівня добробуту. Не дуже втішає те, що на запитання, чи пішли б молоді люди захищати свою країну у разі війни, 44% з них відповіли ствердно, 12% упевнені, що вони не стали б на захист Вітчизни, а останні просто не змогли визначитись. [17, 334]
Дуже активно впливають на формування світогляду особи різні молодіжні організації. Такі організації, як Спілка молодіжних організацій України, Спілка піонерських організацій України, Спілка Української молоді, «Пласт», Український національний комітет молодіжних організацій, Українська студентська спілка, Союз Українського студентства мають високий авторитет серед молоді. На жаль, лише близько 30% молодого населення країни цікавляться їх діяльністю. Інші ж просто займаються «бродінням по життю» та заповненням мізкового вакууму «псевдоінформацією». [18, 139] До речі, великий відсоток громадян просто залишаються не проінформованими щодо діяльності, та й взагалі існування подібних угрупувань.
Дуже необхідно створити щось на зразок молодіжного інформаційного центру чи газети, чи журналу, або телеканалу, щоб активна й не байдужа молодь дізнавалась про різноманітні акції, збори, конференції, зустрічі серед молодіжних організацій і брала в них участь. Потрібна реальна підтримка з боку держави, її безпосередня участь у створенні умов для розвитку беззахисних паростів свідомості української молоді. Звичайно, це потребує додаткового фінансування і уваги, а в країні вистачає ще й економічних і політичних проблем. Але нам треба усвідомити одне: якщо сьогодні ніхто не виховає молодих українців з нормальною, не дефомованою системою ціннісних орієнтацій, завтра вже нікому буде займатися будівництвом правової демократичної держави, а можливо й нікому буде називатися українцями взагалі.
Розділ 2. Процес формування політичної культури в української молоді
2.1 Сутність та особливості політичної соціалізації української молоді
Вивідним загального поняття «соціалізація» є термін «політична соціалізація», свідченням чого є його широке використання в роботах Г.Алмонда, С.Верби, Р.Гесса, Р.Зігель, Д.Істона, Г.Хаймена, П.Шарана. [11, 48] Сьогодні провідною тенденцією в розробці соціалізаційної проблематики є перехід від досліджень загального процесу соціалізації до його окремих напрямків і видів.
Більшість дослідників трактують політичну соціалізацію як форму політичного розвитку особистості, як процес активного засвоєння індивідом ідеологічних і політичних цінностей і норм, які панують у конкретному суспільстві. При цьому часто опускається власне психолого-педагогічний аспект, який відображає процес перетворення цих норм і цінностей в усвідомлену суб’єктом систему власних політичних установок, що визначають позиції й поведінку особистості в політичній системі суспільства. Таке трактування соціалізації багато в чому збігається з цілями цілеспрямованого державного виховання, яке не тільки направлене на відтворення панівних політичних цінностей, але й переслідує цілі формування особистості. Внаслідок цього соціалізацію часто плутають з цілеспрямованим політичним чи громадянським вихованням.
Окремі аспекти політичної соціалізації достатньо широко представлено в науковій літературі. Філософсько-соціологічні аспекти відображено в працях А.Бандури, Д.Істона, Н.Недикова, Б.Скінера, Е.Швачко та ін. Політологічні проблеми висвітлено в роботах Е.Головахи, С.Макеєва, А.Надточія, В.Павловського, В.Пухляка, С.Разуваєва, С.Рощина, О.Шестопал. Деякі питання політичного виховання розкрито в дослідженнях Н.Гаврилова, І.Жадан, О.Кожемякіна, Л. Лєпіхова, С. Максименко. [11, 51]
Потрібно звернути увагу на традиціоналістські підходи до політичної соціалізації, які ґрунтуються на виділенні двох основних шляхів її реалізації в соціумі.
Перший полягає в передачі новим поколінням зразків політичної свідомості й політичної поведінки, що склалися, тобто в трансляції політичної культури від старшого до молодшого покоління. Цей шлях забезпечує стабільність і спадкоємність суспільного розвитку. У якості основних агентів політичної соціалізації в цьому випадку виступають такі соціальні інститути, як сім’я, школа, вищі навчальні заклади.
Інший шлях пов’язаний з набуттям особистістю нових, раніше невідомих політичних знань, із засвоєнням нового політичного досвіду. Це відбувається в процесі участі індивіда в політичному житті країни, а також під впливом різних чинників, що перебувають поза соціально-педагогічною галуззю. Особливо актуалізуються ці процеси в період соціальних потрясінь, пов’язаних зі зміною політичного й економічного устрою держави.
2.2 Особливості політичної культури сучасної української молоді
Особлива увага сучасних дослідників різних галузей, і зокрема, культурологів, до молодіжної проблематики є одним із показників якості українського суспільства. Справа в тому, що підвищений інтерес до молодіжного покоління характерний, кажучи словами Карла Манхейма, для «динамічних суспільств», які переживають інтенсивні соціальні зміни, подібні до тих, що почалися в Україні в останнє десятиліття ХХ ст. Процеси демократизації обумовили необхідність переходу від пасивної, виконавської життєвої установки, яка нещодавно домінувала в масовій свідомості, до активної, самостійної позиції.
Молоді як соціальній групі, найбільш схильної до інновацій і найменш скованої стереотипами минулого, здійснити подібний перехід значно легше, ніж старшому поколінню. Перед сучасною молоддю відкриваються можливості самостійної інтерпретації соціальної дійсності і вибору способів дій, стилю життя, що, на її думку, найбільш адекватні суспільним змінам. У політичній сфері молодь здатна здійснити значну підтримку новообраного політичного курсу, сприйняти західні демократичні цінності з урахуванням власних національно унікальних традицій, виступити не тільки об’єктом, але й активним суб’єктом молодіжної політики. У зв’язку з цим правомірним є питання, наскільки стан політичної культури сучасної української молоді відповідає тим завданням, що стоять перед нею в політичній галузі в найближчому майбутньому.
Незважаючи на деякі розходження в трактуваннях, вітчизняні і закордонні дослідники визнають, що політична культура – це сукупність стійких компонентів політичної свідомості і політичної поведінки населення стосовно складових політичної системи: інститутів влади, політичного режиму, головних політичних цінностей. Політична свідомість є психічним відображенням політичної реальності. Вона виконує функцію орієнтації людини в сфері політики, тоді як політична поведінка представляє взаємодію індивіда з політичним середовищем з метою адаптації або з метою його зміни [1, 24]. Незважаючи на тісний зв’язок цих двох компонентів, у деяких випадках вони існують незалежно один від одного. Так, політична поведінка іноді носить імпульсивний характер, здійснюється без регулятивного впливу політичних орієнтацій. У свою чергу, політичні орієнтації можуть не реалізовуватися в поведінці через відсутність необхідних для цього умов.
Важливим кроком в удосконалюванні понятійного апарата культурологічного дослідження політичної культури є розробка системи показників і індикаторів її виміру [1, 29]. Спираючись на класифікацію когнітивних, афективних і оцінювальних складових політичної культури, запропоновану американськими дослідниками Г.Алмондом і С.Вербою, стосовно українського суспільства можна виділити наступні показники прояву політичної культури:
І. Показники політичної свідомості
Політична компетентність: інтерес до політичних подій; частота участі в дискусіях з політичних питань; інформованість про політичні події і їхня суб’єктивна важливість; переконаність у важливості політичної активності і можливості вплинути на політичний процес.
Політичні цінності: ступінь прийняття (чи неприйняття) оцінювальних суджень про волю, демократію, соціальну справедливість, рівність, індивідуалізм, роль держави, ринкову економіку, приватизацію, характер міжнаціональних відносин тощо.
Політична ідентифікація: оцінювальне ставлення до діяльності різних партій, рухів, організацій; рівень інформованості про партійні програми і ступінь їх підтримки; відчуття причетності до нації, держави, міста, району.
Політична довіра: переконаність у легітимності режиму; ставлення до ведучих політичних лідерів; ступінь довіри і підтримки інститутів влади різного рівня. [1, 35]
ІІ. Показники політичної поведінки
Участь у діяльності партій, рухів, організацій.
Електоральна поведінка: участь у парламентських і президентських виборах, референдумах; участь у місцевих виборах; електоральні переваги і мотиви електоральної участі.
Протестна активність: участь у підписанні листів і петицій, мітингах і демонстраціях, страйках, насильницьких діях.
Участь у роботі органів державної влади і місцевого самоврядування. [1, 42]
Вивчення політичної культури вимагає врахування специфіки її проявів у тих чи інших соціальних групах. Не випадково, що при розгляді процесу соціальних трансформацій у центрі уваги дослідників опиняються політичні уявлення і поведінкові орієнтації груп, які сприяють або перешкоджають змінам.
Аналіз результатів моніторингових досліджень, які проводилися в Україні протягом останніх 5-ти років Інститутом соціальних досліджень і Центром «Соціальний моніторинг» , а також дані Держкомстату дозволили отримати важливі висновки щодо стану та проблем політичної культури молоді, динаміки її розвитку. [2, 97]
З одного боку, дослідники фіксують зростання інтересу молоді до політики. Так, загальноєвропейське дослідження «Ціннісні орієнтації населення», що проводилося в Україні у грудні 2006 року, дозволило зафіксувати (у порівнянні з результатами опитувань 1999 року) зростання зацікавленості представників молодого покоління політикою і власним бізнесом (див. мал.1)[2, 98]:
Малюнок 1. Значимість політики і власного бізнесу для представників різних вікових груп (питома вага тих, хто відповів «дуже важливо» та «скоріше, важливо», %)
Гістограма, представлена на малюнку 1, демонструє, наскільки істотною є різниця в оцінках значимості політики і власного бізнесу для представників молодіжної і старшої вікової групи. Якщо в 1999 році значимість політики для молоді була меншою, ніж для представників старшого покоління, то в 2006 році ситуація докорінно змінилася: рівень зацікавленості молоді політикою виріс, навіть перевищив відповідні показники старшої вікової групи. Крім того, якщо в 1999 році спостерігалася помітна дистанція в рівнях значимості для молоді політики і власного бізнесу, то в 2006 році ця дистанція значно скоротилася. Для представників старшого покоління цінність політики і власного бізнесу залишилася майже на тому ж рівні. [2, 98]
Вікові відмінності яскраво проявляються у ставленні до новообраного політичного курсу. Соціологічні дослідження київських вчених доводять, що молодь є найбільш послідовним прихильником ринкових реформ. За даними опитування, проведеного у вересні 2006 року, близько 59% респондентів віком до 28 років висловлюють підтримку побудові ринкової економіки, серед респондентів старше 55 років — таких лише 28%. Що стосується ставлення до розбудови незалежної української держави, розходження між поколіннями не настільки очевидні. Однак молоді люди висловлюються за підтримку незалежності частіше, ніж представники старшого покоління – відповідно 58% і 51%. [2, 99]
Проте, як свідчать ті ж дослідження, зростання інтересу до політики, підтримка ринкової економіки і державної незалежності не спонукає молодь брати активну участь у різних формах політичній діяльності.
Відомо, що в демократично розвинутих країнах населення має значний досвід взаємодії з інститутами громадянського суспільства, які здійснюють функцію експертизи і контролю офіційної державної політичної стратегії. Через громадські об’єднання молоді люди можуть стати активними суб’єктами здійснення державної молодіжної політики, розкрити і використати свій потенціал як у власних, так і загальносуспільних інтересах. За даними Держкоммолодьспорттуризму України темпи росту всеукраїнських молодіжних та дитячих об’єднань підвищуються з року в рік (див. рис.2) [2, 101].
Малюнок 2. Кількість всеукраїнських молодіжних та дитячих організацій, зареєстрованих впродовж кожного року
Але частка молоді, що бере участь у роботі громадських молодіжних організацій, залишається незначною. Це підтверджують як дані
10-09-2015, 16:06